Реформований пастор
Стаття 4

Розділ 14 · 20 хв читання · 25 хв слухання

Стаття 4

ЗАСТОСУВАННЯ ЦИХ СПОНУК

Знайшовши так багато таких могутніх причин, що спонукають нас до цієї праці, я тепер застосую їх далі — для нашого упокорення і для того, щоб нас збудити.

1. Яку ж причину маємо ми сьогодні обливатися кров’ю серця перед Господом за те, що так довго нехтували такою великою і доброю працею; що стільки років були служителями Євангелія, а так мало зробили особистим наставлянням і розмовою для спасіння людських душ! Якби ми взялися до цієї справи раніше, хто знає, скільки душ могло б бути приведено до Христа і наскільки щасливішими могли б бути наші громади? І чому ми не могли зробити цього раніше так само, як тепер? Визнаю, на нашій дорозі було багато перешкод, і вони є й досі, і будуть, доки є диявол, щоб спокушати, і зіпсуте серце в людині, щоб опиратися світлу; але якби найбільша перешкода не була в нас самих — у нашій власній темряві, і тупості, і неохоті до обов’язку, і в нашій роз’єднаності та нездатності згуртуватися для Божої праці, — я не бачу, чому б не можна було багато зробити ще до цього часу. Ми мали того самого Бога, що нам наказував, і ті самі нещасні створіння, що потребували нашого співчуття, і ту саму свободу від правителів, яку маємо тепер. Ми згрішили і не маємо жодного справедливого виправдання для свого гріха; і гріх цей такий великий, бо такий великий обов’язок, що нам слід було б боятися висувати будь-яке виправдання. Нехай Бог милосердя простить нам і всьому служінню Англії, і нехай не поставить у провину нам ні цього, ні жодного іншого нашого служительського недбальства! О, якби Він покрив усю нашу невірність і кров’ю вічного завіту змив з нас вину за кров душ, щоб, коли з’явиться Пастир-Начальник, ми могли стати перед Ним у мирі й не були засуджені за те, що розпорошили Його стадо. І о, якби Він припинив Свою суперечку, яку має з пасторами Своєї Церкви, і не обходився з ними гірше через нас, і не допустив, щоб підкопувачі чи переслідувачі розпорошили їх, як вони допустили, щоб розпорошено Його овець; і щоб Він не дбав про нас так само мало, як ми дбали про душі людей, і не вважав Свого спасіння задобрим для нас, як ми вважали свою працю і страждання занадто великою ціною за людське спасіння!

Як ми мали в Англії багато днів упокорення за гріхи краю і за кари, що спіткали нас, так я сподіваюся почути, що Бог ще глибше упокорить служителів і спонукає їх оплакувати власне недбальство та відвести для цього кілька днів по всьому краю, щоб вони не вважали за досить побиватися над чужими гріхами, оминаючи власні; і щоб Бог не погидував нашими урочистими всенародними упокореннями через те, що їх провадять неупокорені провідники; і щоб ми спершу випросили в Нього прощення для себе, аби стати придатнішими благати про прощення для інших.

І о, якби ми викинули гній нашої гордості, сварливості, самолюбства й неробства, щоб Бог не кинув нам наших жертов, як гній, в обличчя і не викинув нас самих, як гній землі, — як недавно Він учинив із багатьма іншими на пересторогу нам; і щоб ми негайно й однодушно постановили прискорити свій крок, перш ніж відчуємо гострішу остругу, ніж відчували досі.

2. А тепер, браття, що нам лишається робити надалі, як не зректися нашого лінивого тіла і збудити себе до праці, що стоїть перед нами? Жниво велике, робітника ж мало; гультяїв і тих, хто перешкоджає, багато; душі людей дорогоцінні, нещастя грішників велике, а вічне нещастя, до якого вони вже близькі, ще більше; радощі неба неймовірні, утіха вірного служителя немала, радість широкого успіху буде повною нагородою. Бути співробітниками Бога і Його Духа — це немала честь; служити пролиттю Христової крові задля людського спасіння — не дрібниця. Вести Христові війська крізь найгустіші лави ворога; безпечно провадити їх через небезпечну пустелю; кермувати кораблями серед таких бур, і скель, і пісків, і мілин і привести їх безпечно до пристані спочинку — на це потрібні немале вміння й старанність. Ниви тепер, здається, вже пополовіли на жнива; приготування, зроблені для нас, дуже великі; пора праці спокійніша, ніж бачила більшість віків перед нами. Ми вже надто довго безтурботно гаяли час; теперішній час мчить геть; поки ми бавимося дрібницями, люди вмирають; о, як швидко вони переходять в інший світ! І невже в усьому цьому немає нічого, що пробудило б нас до нашого обов’язку, нічого, що спонукало б нас до швидкої й невтомної старанності? Чи можемо ми думати, що людина може бути надто дбайливою і працьовитою за всіх цих спонук і зобов’язань? Або чи може бути придатним знаряддям для просвітлення інших той, хто сам такий сліпий? чи для оживлення інших той, хто сам такий нечулий? Що ж, панове! чи ви, мужі мудрі, такі ж тупі, як простий народ? і чи треба нам громадити безліч слів, щоб переконати вас виконати відомий і важливий обов’язок? Здавалося б, щоб спонукати вас до праці, мало б вистачити показати один рядок у Божій Книзі; довести, що це Його воля; або довести вам, що ця праця сприяє людському спасінню. Здавалося б, сам вигляд ваших нещасних ближніх мав би бути достатньою спонукою, щоб викликати у вас найспівчутливіші зусилля задля їхньої допомоги. Якщо каліка лише розгорне свої рани й покаже вам покалічені члени, це зворушить вас без слів; то невже ж вас не зворушить стан душ, що близькі до вічної загибелі? О, щаслива була б Церква, якби лікарі самі були вилікувані; і якби в нас не було забагато тієї невіри й отупіння, проти яких ми щодня проповідуємо в інших; і якби ми глибше були переконані в тому, у чому переконуємо інших; і якби нас глибше зворушували ті дивовижні речі, якими ми хотіли б зворушити їх!

Якби тільки на наших власних душах були такі ясні й глибокі відбитки тих славних речей, які ми щодня проповідуємо, о, яку зміну це зробило б у наших проповідях і в нашому приватному житті! О, яке це нещастя для Церкви і для них самих, що люди мусять проповідувати про небо і пекло, перш ніж по-справжньому повірять, що такі речі існують, або відчують вагу тих наук, які проповідують! Чулу людину вразило б, якби вона подумала, про які речі ми проповідуємо й говоримо: що означає для душі вийти з цього тіла, і стати перед праведним Богом, і ввійти в незмінну радість або незмінну муку! О, з якими приголомшливими думками сприймають ці речі люди, що вмирають! Як треба було б проповідувати і говорити про такі речі! О, яку поважність, яку серйозність, яку невпинну старанність вони вимагають! Не знаю, що думають про них інші; але щодо мене, то мені соромно за моє отупіння, і я дивуюся сам собі, що не обходжуся з власною і чужими душами, як той, хто чекає великого дня Господнього; і що в мене знаходиться місце майже для будь-яких інших думок чи слів; і що такі вражаючі речі не поглинають цілковито мого розуму. Я дивуюся, як я можу проповідувати про них легковажно й холодно, і як я можу залишати людей у їхніх гріхах, і що не йду до них і не благаю їх, ради Господа, покаятися, хоч би як вони це сприйняли і хоч би якого труду чи клопоту мені це коштувало! Я рідко сходжу з кафедри без того, щоб сумління не докоряло мені, що я не був серйознішим і палкішим у такій справі. Воно винуватить мене не стільки за брак прикрас чи вишуканості, ані за те, що в мене вихопилося незграбне слово; але воно питає мене: «Як ти міг говорити про життя і смерть з таким серцем? Як ти міг проповідувати про небо і пекло так недбало, так сонно? Чи віриш ти тому, що кажеш? Ти говориш поважно чи жартома? Як ти можеш казати людям, що гріх — це така річ і що таке нещастя лежить на них і чекає попереду, і не бути більше зворушеним цим? Чи не мав би ти плакати над таким народом, і чи не мали б твої сльози переривати твої слова? Чи не мав би ти кликати грімко, і вказати їм їхні беззаконня, і просити, і благати їх, як за життя і смерть?» Справді, ось який дзвін дзвонить сумління в моїх вухах, а проте моя сонна душа не хоче пробудитися.

О, яка страшна річ — нечуле, закам’яніле серце! Господи, спаси нас самих від пошесті невіри й жорстокосердя, бо інакше як ми будемо придатними знаряддями, щоб рятувати від неї інших? О, учини з нашими власними душами те, що Ти хотів би через нас учинити з душами інших! Я аж бентежуся, коли думаю, яка різниця між тим, як я сприймаю майбутнє життя на ложі хвороби і як — на кафедрі; що тепер може здаватися мені такою легкою справою те, що тоді здавалося таким великим і приголомшливим, і що, я знаю, знову так здаватиметься, коли смерть гляне мені в обличчя, — хоча я щодня знаю про ту наближувану годину і думаю про неї; а проте ці передчуття не повертають мені таких дієвих уявлень! О панове, певно, якби ви всі розмовляли із сусідкою Смертю так часто, як я, і так само часто отримували в собі вирок, ви мали б неспокійне сумління, якщо не виправлене життя, щодо вашої служительської старанності й вірності; і мали б щось у собі, що часто ставило б вам такі запитання: «Чи це все твоє співчуття до загиблих грішників? Чи ти не зробиш нічого більше, щоб шукати й спасати їх? Хіба немає такого-то й такого-то — о, скільки їх довкола тебе! — що досі є явними синами смерті? Що ти сказав їм або що зробив для їхнього навернення? Невже вони помруть і опиняться в пеклі, перш ніж ти скажеш їм хоч одне серйозне слово, щоб цьому запобігти? Невже вони там повік проклинатимуть тебе за те, що ти не зробив більше, поки був час, щоб їх спасти?»

Такі крики сумління щодня лунають у моїх вухах, хоча, Господь знає, я надто мало їх слухався. Нехай Бог милосердя простить мені й пробудить мене разом з рештою Своїх слуг, що були так гріховно недбалі. Визнаю на свій сором, що рідко чую, як дзвонять по померлому, без того, щоб сумління не запитало мене: «Що ти зробив для спасіння тієї душі, поки вона не покинула тіла? Ось ще одна відійшла на суд; що ти зробив, щоб приготувати її до суду?» — а проте я був лінивий і неохочий допомагати тим, хто лишився живий. Як можете ви, кладучи тіло в могилу, не подумати про себе: «Тут лежить тіло; але де душа? і що я зробив для неї, перш ніж вона відійшла? Вона була частиною мого доручення; який звіт я можу за неї дати?»

О панове, хіба для вас дрібниця — відповідати на такі запитання? Тепер це може так здаватися, але настає година, коли так не здаватиметься. Адже «коли винує нас серце, (то о скільки більше Бог); бо більший Бог, нїж серце наше», і Він засудить нас набагато суворіше, і зовсім іншим засудом, ніж сумління. Голос сумління — тихий голос, і вирок сумління — лагідний вирок у порівнянні з голосом і вироком Бога. На жаль! сумління бачить лише дуже малу частку нашого гріха й нещастя в порівнянні з тим, що бачить Бог. Якими горами здалися б вашим душам ці речі, що тепер видаються купинками? Якими колодами були б вони у ваших очах, що тепер видаються порошинками, якби ви тільки побачили їх при яснішому світлі? (Я не смію сказати: так, як бачить їх Бог.) Ми легко можемо якось обстояти свою справу перед сумлінням — або підкупити його, або витерпіти його вирок; але з Богом не так легко впоратися, і Його вирок не так легко витерпіти. «Тим же царство нерухоме приймаючи» — і проповідуючи — «маємо благодать, котрою треба нам служити до вподоби Богу з шанобою і страхом. Бо наш Бог — огонь пожирающий.» Але щоб ви не казали, що я лякаю вас страховиськами і говорю вам про небезпеки й страхи там, де їх немає, я покажу вам тут певність і неминучість того засуду, що, ймовірно, спіткає недбалих пасторів, а саме — скільки свідків будуть готові повстати проти нас і засудити нас, якщо ми надалі свідомо нехтуватимемо цією великою працею.

(1) Наші батьки, що призначили нас для служіння, засудять нас і скажуть: «Господи, ми присвятили їх на Твоє служіння, а вони легковажили ним і служили самим собі».

(2) Наші вчителі, що нас навчали, наші наставники, що нас виховували, школи й університети, де ми жили, і всі роки, які ми провели в навчанні, повстануть на суді проти нас і засудять нас; бо для чого було все це, як не для Божої праці?

(3) Наша вченість, і знання, і служительські дари засудять нас; бо для чого ми стали їх причасниками, як не для Божої праці?

(4) Те, що ми добровільно взяли на себе опіку над душами, засудить нас; бо всі люди мають бути вірні дорученню, яке взяли на себе.

(5) Уся Божа турбота про Його Церкву і все, що Христос зробив і вистраждав для неї, повстане на суді проти нас, якщо ми будемо недбалі й невірні, і засудить нас; бо своїм недбальством ми погубили тих, за кого помер Христос.

(6) Усі заповіді й накази Святого Письма, усі обітниці допомоги й нагороди, усі погрози кари повстануть проти нас і засудять нас; бо Бог не говорив усього цього марно.

(7) Усі приклади пророків, і апостолів, і інших проповідників, записані в Писанні, і всі приклади вірних і старанних слуг Христових у ці останні часи й у місцях довкола нас повстануть на суді й засудять нас; бо все це було нам для наслідування і щоб збудити в нас святе змагання у вірності та служительській старанності.

(8) Свята Біблія, що лежить розгорнута перед нами, і всі книжки в наших кабінетах, які прямо чи посередньо говорять нам про наш обов’язок, засудять лінивого й непотрібного слугу; бо ми маємо всі ці допоміжні засоби й усе це знаряддя не марно.

(9) Усі проповіді, які ми проголошуємо, щоб переконати наших людей зі страхом і трепетом дбати про своє спасіння, накласти рішучі руки на вінець життя і силою здобути Царство, силкуватися ввійти тісними ворітьми і так бігти, щоб осягнути, повстануть проти невірних і засудять їх; бо якщо людей так близько обходить трудитися для свого спасіння, то хіба не обходить і нас, на кого покладено опіку над ними, також бути рішучими, працьовитими й невтомними в зусиллях допомогти їхньому спасінню? Хіба воно варте їхньої праці й терпіння і не варте також нашої?

(10) Усі проповіді, які ми проголошуємо їм, щоб показати зло гріха, небезпеку природного стану, потребу Спасителя, радощі неба і муки пекла, ба й істинність християнської віри, повстануть на суді проти невірних і засудять їх. І сумним буде для них цей огляд, коли вони змушені будуть подумати: «Невже я привселюдно говорив їм про такі великі небезпеки й надії, а наодинці не хотів зробити нічого більше, щоб їм допомогти? Що? щодня говорити їм про вічну загибель, а проте дозволяти їм так легко бігти в неї? Говорити їм про таку славу, а ледве сказати їм особисто хоч слово, щоб допомогти їм до неї дійти? Невже це були для мене такі великі речі в церкві і такі малі, коли я приходив додому?» Ах! це буде страшне самоосудження.

(11) Усі проповіді, які ми проголошували, щоб переконати інших людей до таких обов’язків — як-от ближніх, щоб щодня напоминали один одного, і батьків та господарів, щоб навчали своїх дітей і слуг дороги до неба, — повстануть на суді проти невірних і засудять їх; бо невже ви переконуватимете інших до того, чого самі, наскільки можете, не робитимете? Коли ви погрожуєте їм за нехтування їхнім обов’язком, то наскільки більше погрожуєте власним душам!

(12) Усе утримання, яке ми отримуємо за наше служіння, засудить нас, якщо ми будемо невірні; бо хто ж платитиме слузі за те, щоб той розважався, чи сидів без діла, чи працював на себе? Якщо ми маємо вовну, то, певно, для того, щоб доглядати стадо; і, беручи плату, ми зобов’язуємо себе до праці.

(13) Усе свідчення, яке ми складали проти служителів цього віку, що дають згіршення і недбалі, і всі зусилля, яких ми докладали, щоб їх усунути, засудять невірних; бо Бог не дивиться на особу. Якщо ми станемо їхніми наступниками в їхніх гріхах, то все це ми говорили проти самих себе; і як ми засуджували їх, так Бог та інші засудять нас, якщо ми їх наслідуватимемо. І хоч би ми не були такими поганими, як вони, сумно буде, якщо ми бодай схожі на них.

(14) Усі кари, які Бог у цьому віці на наших очах учинив над недбалими служителями, засудять нас, якщо ми будемо невірні. Хіба Він не зробив лінивих пастирів і хтивих трутнів огидними для людей? І невже Він шануватиме нас, якщо ми будемо ліниві й хтиві? Хіба Він не відсторонив їх, не вигнав з їхніх осель і з їхніх кафедр, не відклав їх убік, як мертвих, хоч вони ще живі, і не зробив їх посміховиськом і притчею в краю? І невже ми насмілимося наслідувати їх? Хіба їхні страждання — не перестороги для нас? і хіба все це не спіткало їх як приклад для нас? Якщо щось у світі може пробудити служителів до самозречення й старанності, то, мені здається, ми бачили досить, щоб це зробити. Чи наслідували б ви старий світ, якби бачили потоп, що його потопив? Чи віддавалися б ви гріхам Содому — неробству, гордості, пересиченню хлібом, — якби стояли поруч і бачили, як полум’я, що пожерло його, здіймається до неба? Хто захотів би бути Юдою, коли бачив, як той повісився і тріснув надвоє? І хто захотів би бути брехливим, святотатським лицеміром, коли бачив, як померли Ананія і Сапфіра? І хто не побоявся б противитися Євангелію, коли бачив, як Єлиму вражено сліпотою? І невже ми виявимося лінивими, самолюбними служителями, коли бачили, як Бог виганяє таких бичем зі Свого храму і змітає їх, як бруд, у стічні канави? Нехай не буде! Бо тоді який великий і який багатократний буде наш засуд!

(15) Нарешті, усі дні посту й молитви, які останніми роками відбувалися в Англії задля реформи, повстануть на суді проти нереформованих, які не дадуть себе переконати взятися до трудної частини праці. Визнаю, це таке тяжке обтяження нашого гріха, що я ладен тремтіти, коли думаю про нього. Чи був коли-небудь на обличчі землі народ, що так довго й так урочисто шукав Бога постом і молитвою, як ми? Перед тим як зібрався парламент, як часто й палко ми молилися потаємно! Після того багато років поспіль ми мали щомісячний піст, наказаний парламентом, крім частих приватних і прилюдних постів з інших нагод. І для чого все це було? Хоч би на які засоби ми якийсь час дивилися, проте метою всіх наших молитов завжди була реформа Церкви, а в ній особливо дві речі: вірне служіння і здійснення дисципліни в Церкві. І чи спадало тоді людям на серце, чи навіть нам самим, уявити, що коли ми матимемо все, чого хотіли, і справа буде віддана в наші власні руки, щоб ми трудилися скільки можемо й здійснювали таку дисципліну, яку хочемо, — тоді ми нічого не робитимемо, крім прилюдної проповіді? що ми не завдаватимемо собі труду катехизувати й особисто наставляти наших людей і не здійснюватимемо взагалі жодної помітної частини дисципліни? Мене вражає, коли я думаю про це. Яка безодня підступу — серце людини! Що? невже серця добрих людей такі підступні? Невже серця всіх людей такі підступні? Визнаю, я тоді казав багатьом воякам та іншим тілесним людям, що хоч вони й воювали за реформу, я певен, що вони зненавидять її і стануть її ворогами, коли побачать і відчують її; я думав, що ярмо дисципліни натре їм шиї і що, коли їх катехизуватимуть, особисто з ними говоритимуть і докорятимуть за їхній гріх наодинці й прилюдно, і приводитимуть до прилюдного визнання й покаяння, або уникатимуть їх як нерозкаяних, вони зневажатимуть і відкидатимуть усе це і вважатимуть Христове ярмо тиранією; але я й гадки не мав, що служителі все це покинуть і майже нічого з цього на них не покладуть, а залишать їх у спокої, боячись їм не догодити, і дозволять усьому йти так, як ішло раніше.

О, які палкі молитви чув я за трудолюбиве служіння і за дисципліну! Наче люди змагалися за саме спасіння. Ба більше, дисципліну вони зазвичай називали «Царством Христовим, або здійсненням Його царського уряду в Його Церкві» і так проповідували й молилися про неї, наче встановлення дисципліни було встановленням Христового Царства. І невже я тоді думав, що вони відмовляться встановити її, коли зможуть? Що! невже Царство Христове тепер зараховують до речей байдужих?

Якби Бог небесний, що знав наші серця, серед наших молитов і зойків в один із наших прилюдних щомісячних постів дав нам Своїм грізним голосом, при всьому зібранні, таку відповідь: «Ви, грішники з підступним серцем! Що це за лицемірство — втомлювати Мене своїми зойками за те, чого ви не захочете мати, якби Я вам це й дав, і так підносити голос за те, чим гидують ваші душі! Що таке реформа, як не наставляння грішників і наполегливе переконування їх прийняти Мого Христа і благодать, як їм пропоновано, та керування Моєю Церквою згідно з Моїм Словом? А проте до цього, що є вашою працею, вас не переконаєш, коли ви побачите, що це клопітно і невдячно. Коли Я визволю вас, ви служитимете не Мені, а самим собі; і Мені доведеться так само ревно переконувати вас реформувати Церкву, виконуючи власний обов’язок, як ви ревно просите Мене дати вам свободу для реформи. А коли все буде зроблено, ви залишите це незробленим і довго не дасте себе переконати до Моєї праці». Якби Господь чи хтось із Його посланців дав нам таку відповідь, хіба це не приголомшило б нас? Хіба не здалося б нам неймовірним, що наші серця такі, якими вони тепер виявляються? І хіба ми не сказали б, як Азаїл: «Хто ж такий раб твій, я, пес, щоб таке страшне чинити?» — або як Петро: «Хоч усї поблазнять ся Тобою, я нїколи не зблазнюсь»? Що ж, браття, гіркий досвід показав нам нашу кволість. Ми відкинули клопітну й коштовну частину тієї реформи, про яку молилися; але Христос усе ще обертається і дивиться на нас милосердним оком. О, якби ми мали ще серце негайно вийти й гірко заплакати, і більше не робити того, що робили, щоб не спіткало нас щось гірше; і тепер іти за Христом, якого ми так далеко покинули, крізь працю і страждання, хоч би й до смерті!

Отак я показав вам, що з цього вийде, якщо ви не візьметеся вірно до цієї праці, до якої вас зобов’язує стільки обов’язків і зобов’язань; і якою непрощенною річчю буде наше недбальство, і на який великий і багатократний засуд воно нас наражає. Справді, браття, якби я не вважав цю працю надзвичайно важливою для вас самих, для людей і для Божої слави, я не турбував би вас стількома словами про неї і не насмілився б говорити так гостро, як говорив. Але коли йдеться про життя і смерть, люди схильні забувати про пошану, і чемність, і компліменти, і добрі манери. Щодо мене, то я вважаю це однією з найкращих і найбільших справ, до яких я будь-коли в житті прикладав руку; і я щиро думаю, що коли ваші думки про неї такі, як мої, ви не вважатимете моїх слів ні занадто численними, ні занадто гострими. Я добре пам’ятаю час, коли я ревно обстоював реформу в обрядових справах; і якби я був холодний у такій суттєвій справі, як ця, якою безладною й непропорційною здавалася б моя ревність! На жаль! чи можемо ми думати, що реформу здійснено, коли ми викинули кілька обрядів і змінили деякі шати, і жести, і форми! О ні, панове! наша справа — навертати і спасати душі. Ось найголовніша частина реформи, що приносить найбільше добра і найбільше веде до спасіння людей.

А тепер, браття, праця перед вами. Вона полягає в цих особистих наставляннях усього стада так само, як і в прилюдній проповіді. Інші зробили свою частину і понесли свій тягар, а тепер настала ваша черга. Ви легко можете побачити, яка велика справа лежить у ваших руках, і скільком людям буде заподіяно кривду, якщо ви не виконаєте свого обов’язку, і скільки буде втрачено, якщо ви шкодуватимете своєї праці. Якщо ваша праця варта більше, ніж душі людей і ніж кров Христова, тоді сидіть спокійно і не дбайте про неосвічених чи безбожних; ідіть за своєю втіхою чи світськими справами або спочивайте; не дратуйте ні грішників, ні власного тіла, але нехай ваші ближні тонуть чи випливають; і якщо прилюдна проповідь їх не спасе, нехай гинуть. Але якщо справа зовсім інакша, то вам краще схаменутися.

Ви завершили: Стаття 4

Назад Далі