Реформований пастор
Стаття 3

Розділ 13 · 10 хв читання · 12 хв слухання

Стаття 3

СПОНУКИ, ЩО ВИПЛИВАЮТЬ ІЗ КОНЕЧНОСТІ ЦІЄЇ ПРАЦІ

Третій рід спонук випливає з конечності цієї праці. Бо якби вона не була конечна, то щойно згадані труднощі радше знеохотили б лінивих, аніж підбадьорили. Та оскільки я вже говорив довше, ніж мав намір, то лише коротко вкажу на деякі загальні підстави цієї конечності.

1. Цей обов’язок конечний для слави Божої. Як кожен християнин живе для слави Божої як для своєї мети, так він охоче обере той шлях, що найдієвіше її звеличує. Бо хто з людей не прагнув би досягти своєї мети? О браття, якби ми могли запровадити цю працю в усіх парафіях Англії, і схилити наших людей підкоритися їй, а тоді самі вміло й ревно провадили її, — якої слави надало б це обличчю народу і яка слава завдяки цьому повернулася б до Бога! Якби так було вигнано наше поширене невігластво, а нашу марноту й неробство обернено на вивчення дороги життя, і якби кожна крамниця й кожен дім були зайняті вивченням Писання та катехизисів і розмовами про Слово й діла Божі, — яку втіху мав би Бог у наших містах і селах! Він навіть оселився б у наших домівках і вчинив би їх Своєю радістю. Це ж слава Христова сяє в Його святих, і вся їхня слава — це Його слава. Отже, те, що шанує їх — чи числом, чи досконалістю, — шанує Його. Хіба не дивовижно виявиться слава Христова в Новому Єрусалимі, коли він зійде з неба в усій тій пишноті й величі, якими його описано в книзі Одкровення? Отож, якщо ми зможемо примножити число чи силу святих, то тим самим примножимо славу Царя святих; бо Він матиме службу й хвалу там, де раніше мав непослух і безчестя. Христос буде прославлений і в плодах Своєї пролитої крові, а Дух благодаті — у плоді Своєї дії. І хіба такі важливі цілі не вимагають, щоб ми старанно вживали засобів?

Кожен християнин зобов’язаний робити все, що може, для спасіння інших; але кожен служитель зобов’язаний подвійно, бо він відділений для Євангелія Христового і має цілком віддати себе цій праці. Зайве далі ставити під питання наш обов’язок, коли ми знаємо, що ця праця потрібна для навернення й спасіння наших людей і що нам загалом наказано робити все, що потрібне для цих цілей, наскільки ми спроможні. Що ненавернені потребують навернення, — у цьому, сподіваюся, серед нас ніхто не сумнівається. А що це засіб, і засіб украй потрібний, — це, навіть якби ми не мали нічого іншого, може поставити поза сумнів досвід. Нехай ті, хто найбільше трудився прилюдно, перевірять своїх людей і подивляться, чи не виявиться, що багато з них майже такі ж невігласи й такі ж байдужі, наче ніколи й не чули Євангелія. Щодо мене, то я намагаюся говорити якомога простіше й зворушливіше (і, після старання говорити правдиво, це мої головні старання), а проте часто зустрічаю тих, хто був моїм слухачем вісім чи десять років і не знає, чи Христос Бог, чи людина, і дивується, коли я розповідаю їм історію Його народження, життя і смерті, ніби ніколи раніше її не чув. А з тих, хто знає євангельську історію, — як мало таких, що знають природу тієї віри, покаяння і святості, яких вона вимагає, чи принаймні знають власні серця! Натомість більшість із них має безпідставну надію на Христа, сподіваючись, що Він простить, виправдає і спасе їх, тоді як світ володіє їхніми серцями і вони живуть для тіла. І цю надію вони вважають виправдовчою вірою. Я переконався на досвіді, що деякі неосвічені люди, які так довго були безплідними слухачами, за пів години щирої розмови віч-на-віч здобули більше знання й докорів сумління, ніж за десять років прилюдного проповідування.

Я знаю, що прилюдна проповідь Євангелія — найвидатніший засіб, бо ми звертаємося одразу до багатьох. Але зазвичай куди дієвіше проповідувати його особисто окремому грішникові, як до нього самого: адже навіть найпростіший промовець навряд чи може говорити прилюдно досить просто, щоб вони зрозуміли; а віч-на-віч ми можемо робити це значно краще. Прилюдно ми не можемо вживати таких простих висловів чи повторів, яких вимагає їхня тупість, а віч-на-віч можемо. Прилюдно наші промови довгі, і ми зовсім випереджаємо їхнє розуміння й пам’ять, і вони плутаються й губляться, і не можуть стежити за нами, і одне витісняє інше, тож вони й не знають, що ми сказали. Але віч-на-віч ми можемо провадити свою працю gradatim і вести слухачів за собою; і з наших запитань та їхніх відповідей ми можемо бачити, наскільки вони нас розуміють і що нам робити далі. Прилюдно через довжину промови й через те, що говоримо лише ми самі, ми втрачаємо їхню увагу; але коли вони співрозмовники, ми легко можемо змусити їх бути уважними. Крім того, ми можемо краще відповісти на їхні заперечення і, перш ніж піти від них, зобов’язати їх обіцянками, чого прилюдно зробити не можемо. Тож я роблю висновок, що самої прилюдної проповіді не досить: бо хоч вона й може бути дієвим засобом навернення багатьох, проте не стількох, — у чому можуть запевнити нас досвід і те, що Бог установив іще й інші засоби. Довго можете ви вчитися й проповідувати майже без пуття, якщо нехтуватимете цим обов’язком.

2. Цей обов’язок конечний для добра наших людей. Браття, чи можете ви з вірою дивитися на своїх нещасних людей і не помічати, що вони кличуть вас на допомогу? Немає жодного грішника, до чийого становища ви не мали б такого співчуття, щоб бути готовими полегшити його долю значно дорожчою ціною, ніж ця. Чи можете ви бачити їх, як того пораненого при дорозі, і безжально пройти мимо? Чи можете ви чути, як вони взивають до вас, як той македонець до Павла у видінні: «поможи нам», — і все ж відмовити їм у допомозі? Чи довірено вам опіку над лікарнею, де один знемагає в одному кутку, а другий стогне в іншому і кричить: «Ох, допоможіть мені, змилуйтеся наді мною, ради Господа!» — а третій шаленіє в нестямі й готовий погубити і себе, і вас, — і ви все ж сидітимете бездіяльно й відмовите в допомозі? Якщо про того, хто не полегшує тілесних потреб людей, можна сказати: коли він «видить брата свого, що в потребі, та й зачинить серце своє перед ним, то як любов Божа пробуває у ньому?» — то наскільки більше про того, хто не допомагає людським душам! Ви ж не такі потвори, не такі жорстокосерді люди, щоб не пожаліти прокаженого; ви пожалієте нагого, ув’язненого чи покинутого; ви пожалієте того, кого мучить тяжкий біль чи недуга; то невже ви не пожалієте неука, жорстокосердого грішника, невже не пожалієте того, хто буде відлучений від лиця Господнього і лежатиме під Його невідворотним гнівом, якщо щире покаяння незабаром тому не запобіжить? О, що то за серце, яке не пожаліє такого! Як мені назвати серце такої людини? Серце кам’яне, справжня скеля чи адамант; серце тигра; або радше серце невіруючого: бо напевно, якби він вірив у нещастя нерозкаяних, то не міг би не змилуватися над ними. Чи можете ви з кафедри казати людям, що вони неодмінно будуть прокляті, якщо не покаються, і не мати до них жодного жалю, коли проголосили їм таку небезпеку? А якщо ви жалієте їх, то невже не зробите для їхнього спасіння хоча б цього?

Скільки довкола вас тих, хто наосліп поспішає до погибелі, тоді як вашому голосові призначено бути засобом, щоб розбудити й повернути їх! Лікар не має жодного виправдання, бо він подвійно зобов’язаний допомагати хворим, коли навіть кожен сусід зобов’язаний їм допомогти. Браття, що, якби ви почули, як грішники кличуть услід вам на вулицях: «О пане, змилуйтеся наді мною і дайте мені пораду! Я боюся вічного гніву Божого. Я знаю, що незабаром мушу покинути цей світ, і боюся, що буду нещасний у тому»? Чи могли б ви відмовити в допомозі таким бідним грішникам? Що, якби вони прийшли до дверей вашого кабінету, і благали про допомогу, і не йшли б геть, поки ви не скажете їм, як уникнути гніву Божого? Чи здобулися б ви на те, щоб прогнати їх без поради? Я певен, що ні. Та ж, на жаль, такі люди менш нещасні, ніж ті, хто не проситиме допомоги. Саме закоренілий грішник, якому байдужа ваша допомога, найбільше її потребує; і той, хто не має стільки життя, щоб відчути, що він мертвий, ані стільки світла, щоб побачити свою небезпеку, ані стільки чуття, щоб пожаліти самого себе, — це і є людина, яка найбільше заслуговує на жаль. Подивіться на своїх сусідів довкола і подумайте, скільки з них потребує вашої допомоги не в меншій справі, ніж очевидна небезпека вічної загибелі. Уявіть, що ви чуєте, як кожен нерозкаяний, якого ви бачите й знаєте довкола себе, кличе вас на допомогу: «Якщо ви коли-небудь жаліли бідолах, пожалійте нас, щоб ми не мучилися в полум’ї пекла: якщо маєте людські серця, пожалійте нас». Тож зробіть для них те, що ви зробили б, якби вони ходили за вами з такими благаннями. О, як ви можете ходити, і розмовляти, і веселитися з такими людьми, коли знаєте їхнє становище? Мені здається, що коли ви дивитеся їм в обличчя й думаєте, як вони мають терпіти вічне нещастя, ви мали б вибухнути слізьми (як пророк, коли дивився на Газаїла), а тоді взятися за них із найнаполегливішими умовляннями. Коли ви відвідуєте їх у хворобі, хіба не поранить ваших сердець бачити, що вони вже готові відійти в нещастя, перш ніж ви хоч раз серйозно поговорили з ними про їхнє навернення? Тож, ради Господа і ради бідних душ, змилуйтеся над ними, і заворушіться, і не шкодуйте жодних зусиль, що можуть сприяти їхньому спасінню.

3. Цей обов’язок конечний для вашого власного добра так само, як і для добра ваших людей. Це ваша праця, за якою, серед іншого, вас судитимуть. Ви не можете бути спасенні без служительської старанності й вірності так само, як ні вони, ні ви не можете бути спасенні без християнської старанності й вірності. Тож якщо вам байдуже до інших, подбайте принаймні про себе. О, яка страшна річ — відповідати за занедбання такого доручення! і який гріх тяжчий за зраду душ? Хіба не змушує вас тремтіти ця погроза: коли «ти не скажеш нїчого, щоб остерегти ледачого перед його дорогою, то беззаконник умре за свою провину, та кров його я вимагати му від тебе»? Я боюся, ні, я не маю жодного сумніву, що близький той день, коли невірні служителі бажатимуть, щоб ніколи не знали доручення пасти душі, а щоб радше були вуглекопами, чи сажотрусами, чи лудильниками, аніж пасторами Христового стада, коли, понад усі інші свої гріхи, їм доведеться відповідати за кров стількох душ. О браття, наша смерть, як і смерть наших людей, близько, і вона так само страшна для невірного пастора, як і для будь-кого. Коли ми бачимо, що вмерти мусимо і що ради на це немає; що ні дотепність, ні вченість, ні народне схвалення не можуть відвернути удару чи відстрочити часу; а хочемо чи не хочемо, наші душі мусять відійти, і то до світу, якого ми ніколи не бачили, де на наші особи й наші світські інтереси не зважатимуть, — о, тоді як потрібне чисте сумління, яке може сказати: «Я жив не для себе, а для Христа; я не шкодував своїх зусиль; я не ховав своїх талантів; я не приховував нещастя людей, ані дороги до їхнього відновлення». О панове, тож використаймо час, поки маємо його, і працюймо, поки день; бо «прийде ніч; тодї нїхто не зможе робити». Це також і наш день; і, роблячи добро іншим, ми мусимо робити добро й собі. Якщо ви хочете приготуватися до втішної смерті й до великої та славної нагороди, — жнива перед вами. Підпережіть поясниці ваших думок і будьте мужні, щоб ви могли закінчити свої дні цими переможними словами: «Боротьбою доброю я боров ся, дорогу скінчив, віри додержав. На останок готовить ся менї вінець правди, котрий оддасть менї Господь того дня, праведний суддя». Якщо хочете бути блаженними з тими, що вмирають у Господі, трудіться тепер, щоб тоді ви впокоїлися від своїх трудів, і робіть такі діла, які ви хотіли б, щоб ішли слідом за вами, а не такі, що виявляться вашим жахом, коли їх переглядатимуть.

Ви завершили: Стаття 3

Назад Далі