Життя самості

«Рече тодї Ісус ученикам своїм: Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною» (Маттея 16:24).

У 13-му вірші читаємо, що Ісус у Кесарії Пилиповій спитав Своїх учнів: «За кого мають люде мене, Сина чоловічого?» Коли вони відповіли, Він запитав їх: «Ви ж як кажете? хто я?» І в 16-му вірші Петро відповів і сказав: «Ти єси Христос, Син Бога живого.» А в наступних віршах Ісус відповів і сказав йому: «Блажен єси, Симоне, сину Йонин, бо тїло й кров не відкрила тобі сього, а Отець мій, що на небі. Скажу ж і я тобі: Що ти єси Петр, і на сьому каменї збудую церкву мою, і ворота пекольні не подужають її.» Далі, у 21-му вірші, читаємо, як Ісус почав розповідати Своїм учням про Свою близьку смерть, а в 22-му — як Петро почав докоряти Йому, кажучи: «Пожаль ся себе, Господи; нехай се не станеть ся Тобі.» Та Він обернувся й сказав Петрові в наступному вірші: «Геть від мене, сатано! ти блазниш мене, бо не гадаєш про Боже, а про чоловіче.»

Тоді Ісус сказав Своїм учням: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною». Ми часто чуємо про компромісне життя, і постає питання: що лежить у його корені?

Чому так багато християн марнує своє життя в страшному рабстві світу, замість жити в явленні, у привілеї і в славі Божій? А може, постає й інше питання: чому, бачачи, що щось лихе, і борючись із ним, ми не можемо його перемогти? Чому ми сто разів молилися й давали обітниці, а все ще живемо змішаним, роздвоєним, половинчастим життям? На ці два питання є одна відповідь: корінь усієї біди — самість.

Тож якщо хтось спитає мене: «Як мені позбутися цього компромісного життя?» — я відповім не: «Ти мусиш зробити те, або те, або ще щось», а так: «Нове життя згори, життя Христове, мусить стати на місце життя самості; тоді ми станемо переможцями».

Ми завжди йдемо від зовнішнього до внутрішнього; зробімо так і тут: розгляньмо в словах нашого тексту одне слово — «себе». Ісус сказав Петрові: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною» (Маттея 16:24). Це ознака учня, це таємниця християнського життя: зречися себе — і все стане на своє місце. Зауважте, що Петро був віруючим, і віруючим, якого навчав Святий Дух. Він дав відповідь, що дивовижно втішила Христа: «Ти єси Христос, Син Бога живого.» Не думайте, що в цьому не було нічого надзвичайного. Ми вчимо це з катехизму; Петро не вчив; і Христос побачив, що його навчав Святий Дух Отця, і сказав: «Блажен єси, Симоне, сину Йонин».

Але зауважте, який сильний ще тілесний чоловік у Петрі.

Христос говорить про Свій хрест; про славу Петро міг збагнути: «Ти єси Христос, Син Бога живого.»

Маттея 16:16. Однак було щось про хрест і смерть, чого він не міг зрозуміти, і він, покладаючись на себе, насмілився сказати: «Пожаль ся себе, Господи; нехай се не станеть ся Тобі.» (Маттея 16:22). І Христос мусив докорити йому: «Геть від мене, сатано! ти блазниш мене, бо не гадаєш про Боже, а про чоловіче.» (Маттея 16:23).

Христос сказав далі: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною» (Маттея 16:24). Зупинімося на цьому одному слові — «себе». Лише коли ми пізнаємо, що таке самість, ми справді знаємо, що лежить у корені всіх наших невдач, і готові йти до Христа по визволення.

Розгляньмо насамперед природу цього життя самості, потім назвімо деякі його діла, а тоді поставмо питання: «Як нам визволитися від нього?» Самість — це сила, якою Бог створив і обдарував кожне розумне створіння. Самість — саме осердя створеної істоти. Навіщо ж Бог дав ангелам чи людині самість?

Мета цієї самості була в тому, щоб ми приносили її Богові як порожню посудину, а Він міг вкласти в неї Своє життя.

Бог дав мені силу самовизначення, щоб я міг щодня приносити цю самість і казати: «О Боже, дій у ній; я віддаю її Тобі». Бог хотів посудину, в яку міг би вилити Свою божественну повноту краси, мудрості й сили. Він створив світ, сонце, місяць, зорі, дерева, квіти й траву, і все це являє багатство Його мудрості, краси й доброти. Але вони роблять це, не знаючи, що роблять.

Тоді Бог створив ангелів із самістю й волею, щоб побачити, чи прийдуть вони й добровільно віддадуть себе Йому як посудини, які Він наповнить. Але, на жаль, не всі так зробили. Був один на чолі великого сонму, і він почав дивитися на себе, думати про дивовижні сили, якими Бог його обдарував, і милуватися собою. Він почав думати: «Невже така істота, як я, завжди має залежати від Бога?» Він звеличив себе, гордість заявила про себе у відокремленні від Бога, і тієї ж миті він став — замість ангела на Небі — дияволом у пеклі. Самість, звернена до Бога, — це слава того, що Творець може явити Себе в нас. Самість, відвернена від Бога, — це сама темрява й вогонь пекла.

Ми всі знаємо страшну історію про те, що сталося далі: Бог створив людину, а сатана прийшов у подобі змія і спокусив Єву думкою стати як Бог, мати незалежну самість, знати добро і зло. І поки він говорив із нею, він вдихнув у неї в тих словах саму отруту й саму гордість пекла. Його власний злий дух, сама отрута пекла, увійшов у людство, і саме цю прокляту самість ми успадкували від наших прабатьків. Саме ця самість занапастила цей світ і навела на нього загибель, і все, що було гріха, темряви, нещастя й горя, і все, що буде впродовж незчисленних віків вічності в пеклі, буде не що інше, як панування самості, прокляття самості, що відокремлює людину й відвертає її від її Бога. І якщо ми хочемо повністю зрозуміти, що Христос має зробити для нас, і стати учасниками повного спасіння, ми мусимо навчитися пізнати, зненавидіти й цілком віддати цю прокляту самість.

Які ж діла самості? Я міг би назвати багато, але візьмімо найпростіші слова, які ми постійно вживаємо: свавілля, самовпевненість і самозвеличення. Свавілля, догоджання собі — великий гріх людини, і воно лежить у корені всіх тих компромісів зі світом, які гублять так багатьох. Люди не можуть зрозуміти, чому б їм не догоджати собі й не чинити власної волі. Чимало християн так і не збагнули, що християнин — це людина, яка ніколи не повинна шукати своєї волі, а завжди шукати волі Божої, людина, в якій живе сам дух Христа. «Господи, ось я йду виконати Твою волю, мій Боже!» Ми бачимо християн, що тисячею способів догоджають собі і водночас намагаються бути щасливими, добрими й корисними, і не знають, що в корені всього цього — свавілля, яке краде в них благословення.

Християни, погляньте на своє життя у світлі слів Ісуса. Чи не знаходите там свавілля, догоджання собі?

Пам’ятайте: щоразу, коли ви догоджаєте собі, ви зрікаєтеся Ісуса. Одне з двох. Або ви догоджаєте тільки Йому і зрікаєтеся себе, або догоджаєте собі і зрікаєтеся Його. Далі йдуть самовпевненість, упевненість у собі, власні зусилля й покладання на себе. Що довело Петра до того, що він зрікся Ісуса? Христос попереджав його; чому ж він не прийняв пересторогу? Самовпевненість. Він був такий певний: «Господи, я люблю Тебе. Три роки я йду за Тобою. Господи, я не допускаю й думки, що таке може статися. З Тобою готов я і в темницю, і на смерть іти». Це була просто самовпевненість.

Люди часто питали мене: «Чому я зазнаю поразки? Я так щиро прагну і так палко молюся, щоб жити в Божій волі». І я звичайно відповідаю: «Просто тому, що ви покладаєтеся на себе». Вони відповідають: «Ні, не покладаюся; я знаю, що я не добрий, і знаю, що Бог хоче зберегти мене, і я покладаюся на Ісуса». Але я відповідаю: «Ні, мій брате, ні; якби ти покладався на Бога й на Ісуса, ти не міг би впасти, але ти покладаєшся на себе». Повірмо, що причина кожної невдачі в християнському житті — ніщо інше, як це. Я покладаюся на цю прокляту самість, замість покладатися на Ісуса. Я покладаюся на власну силу, замість на всемогутню силу Божу. І тому Христос каже: «Цієї самості треба зректися».

Є ще самозвеличення, інша форма діл самості. Ах, скільки гордості й заздрості в християнському світі; скільки вразливості до того, що люди про нас кажуть чи думають; скільки бажання людської похвали й догоджання людям, замість завжди жити в присутності Божій з однією думкою: «Чи я до вподоби Йому?» Христос сказав: «Як ви можете вірувати, славу один од одного приймаючи, а слави, що від одного Бога, не шукаєте?» (Йоана 5:44). Приймати честь одне від одного — це робить життя віри цілком неможливим. Ця самість вийшла з пекла, вона відлучила нас від Бога, це проклятий ошуканець, що зводить нас геть від Ісуса. Тепер третій пункт. Що нам робити, щоб її позбутися?

Ісус відповідає нам словами нашого тексту: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною» (Маттея 16:24). Добре зважте це. Я мушу зректися себе і взяти Самого Ісуса за своє життя, я мушу вибрати. Є два життя: життя самості і життя Христове; я мушу вибрати одне з двох. «Іди за Мною, — каже наш Господь, — зроби Мене законом свого існування, правилом своєї поведінки; віддай Мені все своє серце; іди за Мною, і Я подбаю про все». О друзі, урочистий це обмін, поставлений перед нами: прийти і, бачачи небезпеку цієї самості з її гордістю й нечестям, кинутися до ніг Сина Божого й сказати: «Я зрікаюся свого життя, я беру Твоє життя за своє».

Причина, чому християни моляться й моляться, щоб життя Христове ввійшло в них, і без наслідку, — в тому, що вони не зреклися життя самості. Ви питаєте: «Як мені позбутися цього життя самості?» Ви знаєте притчу: той залишався в домі, доки не ввійшов один сильний і не вигнав його. Тоді дім був прибраний і виметений, але порожній, і він повернувся із сімома іншими духами, гіршими за нього самого. Маттея 12:43-45. Тільки Сам Христос, увійшовши, може вигнати самість і не пустити її назад. Ця самість буде з нами до самого кінця. Згадайте апостола Павла: він бачив небесне видіння, і щоб він не звеличувався, йому було послано колючку в тіло, щоб упокорити його. Була в ньому схильність звеличувати себе — цілком природна, — і вона взяла б гору, але Христос визволив його від неї Своєю вірною опікою над Своїм люблячим слугою.

Ісус Христос може Своєю божественною благодаттю не дати силі самості ніколи заявити про себе чи взяти гору; Ісус Христос хоче стати життям душі; Ісус Христос хоче навчити нас так іти за Ним і мати серце й життя, звернені до Нього одного, щоб Він завжди і повсякчас був світлом наших душ.

Тоді ми доходимо до того, що каже апостол Павло: «живу ж уже не я, а живе Христос у менї». Ці дві істини йдуть разом. Спершу «уже не я», а тоді — «а живе Христос у менї» (Галат 2:20). Погляньмо знову на Петра.

Христос сказав йому: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною» (Маттея 16:24).

Ісус повів його далі до Гетсиманії, і там Петро не встояв, бо спав, коли мав би пильнувати, чуваючи й молячись; Він вів його далі до Голгофи, до місця, де Петро зрікся Його. Чи це Христос його так вів? Слава Богу, так. Святий Дух ще не зійшов у Своїй силі; Петро був ще тілесним чоловіком; дух бадьорий, але не спроможний перемогти; тіло немічне. Що ж зробив Христос? Він вів Петра далі, доки той не був зламаний у цілковитому самоприниженні й упокорений у глибинах смутку. Ісус вів його далі — повз гріб, через Воскресіння, аж до П’ятидесятниці, — і зійшов Святий Дух, і у Святому Дусі прийшов Христос зі Своїм божественним життям, і тоді настало: «живе Христос у менї».

Є лише один шлях визволитися від цього життя самості. Ми мусимо йти за Христом, звернути до Нього свої серця, слухати Його науки й віддавати себе щодня, щоб Він був для нас усім; і силою Христа зречення себе стане блаженною, безперервною дійсністю. Я ніколи не чекаю, що християнин хоч на одну годину дійде до стану, коли зможе сказати: «Я не маю самості, якої треба зрікатися», — і ніколи ні на мить до такого, коли зможе сказати: «Мені не треба зрікатися себе». Ні, ця спільність із хрестом Христовим буде безустанним зреченням себе щогодини й щомиті з Божої благодаті. Немає такого місця, де настає повне визволення від сили цієї грішної самості.

Ми маємо бути розп’яті з Христом Ісусом. Ми маємо жити з Ним як ті, хто охрещений у Його смерть. Подумайте про це! Христос не мав грішної самості, але Він мав самість, і цю самість Він справді віддав на смерть. У Гетсиманії Він сказав: «не моя воля» (Луки 22:42). Цю безгрішну самість Він віддав на смерть, щоб знову прийняти її від Бога з гробу — воскреслу й прославлену. Чи можемо ми сподіватися піти на Небо якимсь іншим шляхом, ніж пішов Він? Стережіться! Пам’ятайте, що Христос зійшов у смерть і в гріб, і саме в смерті самості, коли ми йдемо за Ісусом до кінця, прийде визволення і життя.

А тепер — як нам ужити цей урок Учителя? Перший урок буде той, що ми повинні знайти час і впокоритися перед Богом, думаючи про те, чим є в нас ця самість; записати на рахунок самості кожен гріх, кожен недолік, усяку невдачу і все, що безчестило Бога, а тоді сказати: «Господи, ось що я таке»; а потім дозволити блаженному Ісусу Христу взяти цілковиту владу над нашим життям, у вірі, що Його життя може стати нашим.

Не думайте, що позбутися самості легко. На зібранні посвяти легко дати обітницю, помолитися й учинити акт віддання себе; але яка урочиста була смерть Христа на Голгофі, коли Він віддавав Богові Своє безгрішне життя самості, — так само урочистим мусить бути між нами і нашим Богом віддання самості на смерть.

Сила смерті Христа мусить щодня діяти в нас. О, подумайте, який контраст між свавільним Петром та Ісусом, що віддає Свою волю Богові! Який контраст між самозвеличенням Петра і глибоким смиренням Агнця Божого, тихого й смиренного серцем перед Богом і людьми! Який контраст між самовпевненістю Петра і глибокою залежністю Ісуса від Отця, коли Він сказав: «Не можу я робити від себе нїчого».

Ми покликані жити життям Христа, і Христос приходить, щоб жити Своїм життям у нас, але спершу мусить статися одне: ми мусимо навчитися ненавидіти цю самість і зрікатися її. Як Петро зрікся Христа, так і ми мусимо зректися самості, щоб Христос Ісус був усім в усьому. Упокорімося, думаючи про те, що ця самість нам заподіяла і як вона безчестила Ісуса; і молімося дуже палко: «Господи, Своїм світлом викрий цю самість; благаємо Тебе, викрий її перед нами. Відкрий наші очі, щоб ми побачили, що вона наробила і що вона — єдина перешкода, яка нас стримувала».

Молімося про це палко, а потім чекаймо на Бога, доки не відійдемо від усіх наших релігійних вправ, і від усього нашого релігійного досвіду, і від усіх наших благословень, доки не наблизимося до Бога з цією однією молитвою: «Господи Боже, самість перетворила архангела на диявола, і самість занапастила моїх прабатьків і вивела їх із раю в темряву й нещастя, і самість була погибеллю мого життя і причиною кожної невдачі; о, викрий її мені». І тоді настає блаженний обмін, коли людина стає готова й здатна сказати: «Інший проживе життя за мене, Інший житиме зі мною, Інший зробить усе за мене». Ніщо інше не допоможе. Зречися себе; візьми хрест, щоб умерти з Ісусом; іди тільки за Ним.

Нехай Він дасть нам благодать зрозуміти, прийняти і прожити життя Христове.