Тілесні християни

«І я, браттє, не міг промовляти до вас, яко до духовних, а яко до тїлесних» (1 Коринтян 3:1).

Апостол Павло говорить тут про два ступені християнського життя, про два типи християн: «І я, браттє, не міг промовляти до вас, яко до духовних, а яко до тїлесних, яко до малолїтків у Христї» (1 Коринтян 3:1). Вони були християнами, були в Христі, але замість бути духовними християнами, вони були тілесними. «Молоком поїв вас, а не стравою; ще бо не змогли (знести того), та ще й тепер не можете, ще бо ви тїлесні» (1 Коринтян 1:2-3). Ось це слово вдруге. А ось і доказ: «Коли бо між вами зависть та сварня, та незгода, то хиба ж не тїлесні ви й хиба не чоловічим робом ходите? Коли бо каже хто: Я Павлів; другий же: Я Аполосів; то хиба ж не тїлесні ви?» (1 Коринтян 3:2-4). Чотири рази апостол показує, що ці люди тілесні. У мудрості, яку дає йому Святий Дух, Павло відчуває: я не можу писати цим коринтським християнам, якщо не знаю їхнього стану і якщо не скажу їм про нього.

Якщо я даватиму духовну їжу людям, які є тілесними християнами, то завдам їм більше шкоди, ніж користі, бо вони не здатні її прийняти. Я не можу годувати їх твердою їжею — я мушу годувати їх молоком. І тому на самому початку послання він каже їм, який, на його погляд, їхній стан.

У двох попередніх розділах Павло говорив про те, що його служіння — через Святого Духа; тепер він починає розповідати їм, яким має бути стан людей, щоб вони могли прийняти духовну правду, і каже: «Я не маю свободи говорити до вас так, як хотів би, бо ви тілесні й не можете прийняти духовної правди» (1 Коринтян 3:1). Це наводить нас на урочисту думку, що в Церкві Христовій є два роди християн. Одні багато років живуть як віруючі — і все одно лишаються немовлятами; інші — духовні люди, бо віддали себе силі, проводу й цілковитому правлінню Святого Духа. Якщо ми хочемо дістати благословення, то маємо спершу з’ясувати, до котрого з цих родів належимо. Чи живемо ми, з Божої благодаті, у глибокому смиренні духовним життям, чи живемо тілесним життям?

Тож спробуймо насамперед зрозуміти, що означає той тілесний стан, у якому можуть жити віруючі.

З того, що ми знаходимо в Посланні до коринтян, бачимо чотири ознаки тілесного стану. Перша: це просто затягнуте немовляцтво. Ви знаєте, що це означає. Уявіть гарне немовля шести місяців. Воно не вміє говорити, не вміє ходити, але ми через це не турбуємося: це природно, так і має бути. Та уявіть, що через рік ми бачимо, що дитина зовсім не підросла, а через три роки — все ще жодного росту; ми одразу сказали б: «Тут, мабуть, якась страшна хвороба»; і немовля, що в шість місяців було радістю для кожного, хто його бачив, стало для матері й для всіх причиною тривоги й смутку. Щось не так: дитина не може рости. Цілком слушно було, що в шість місяців вона нічого, крім молока, не їла, але минули роки, а вона лишається в тому самому кволому стані. Отакий саме стан багатьох віруючих. Вони навернені; вони знають, що таке певність і віра; вони вірять у прощення гріхів; вони починають працювати для Бога — і все ж якось дуже мало ростуть у духовності, у справжньому небесному житті.

Ми зустрічаємося з ними й одразу відчуваємо, що чогось бракує: немає в них ані краси святості, ані сили Божого Духа. Це стан тілесних коринтян, висловлений у тому, що сказано євреям: «Бо коли вам годилось би бути учителями задля (часу), знов треба, щоб вас учено первих початків словес Божих, і стались такими, котрим треба молока, а не кріпкої пищі» (Євреїв 5:12). Хіба не сумно бачити віруючого, який навернувся п’ять, десять, двадцять років тому, а в нього немає ні росту, ні сили, ні радості святості?

Які ознаки малої дитини? Одна та, що мала дитина не може собі допомогти, а постійно займає інших, щоб їй служили. Яким тираном у домі буває часто немовля! Мати не може вийти з дому, потрібна нянька; про немовля треба безнастанно дбати. Бог створив людину, щоб вона дбала про інших, а немовля створене для того, щоб про нього дбали і йому допомагали. Так і є християни, яким завжди потрібна допомога. Їхній пастор і їхні друзі-християни мусять постійно навчати й утішати їх. Вони ходять до церкви, на молитовні зібрання, на з’їзди — і завжди чекають, щоб їм допомогли, — ознака духовного немовляцтва.

Друга ознака немовляти така: воно нічим не може допомогти своєму ближньому. Від кожної людини чекають, що вона щось внесе в добробут суспільства; кожен має своє місце й свою працю, але немовля нічого не може зробити для суспільства. Так само й з християнами. Як мало дехто з них може зробити! Вони беруть участь у так званій праці, але мало виявляють духовної сили й мало несуть справжнього благословення. Чи не повинен кожен із нас спитати: «Чи виріс я зі свого духовного немовляцтва?» Дехто мусить відповісти: «Ні, замість іти вперед, я пішов назад, і радість навернення та перша любов минули». На жаль! Вони немовлята в Христі; вони ще тілесні.

Друга ознака тілесного стану ось яка: безнастанні гріхи й падіння. Павло каже: «ще бо ви тїлесні. Коли бо між вами зависть та сварня, та незгода, то хиба ж не тїлесні ви й хиба не чоловічим робом ходите?» (1 Коринтян 3:3).

Людина дає волю своїй вдачі. Вона може бути служителем, проповідником Євангелії, учителем недільної школи, найревнішою на молитовному зібранні, — а проте часто виявляє сварливість, гіркоту чи заздрість. Горе, горе! У Галат 3:5 нам сказано, що діла тіла — це передусім ненависть і заздрість. Як часто серед християн, які мусять працювати разом, ми бачимо розділення й гіркоту! Хай Бог змилується над ними, бо плоду Духа, що є любов, так часто бракує в Його власному народі.

Ви питаєте: «Чому це так, що двадцять років я борюся зі своєю вдачею і не можу її перемогти?» Тому що ви боролися з самою вдачею, а не з коренем цієї вдачі.

Ви не побачили, що все це тому, що ви в тілесному стані й не віддали себе як слід Божому Духові. Може, вас ніколи цього не вчили; може, ви ніколи не бачили цього в Божому Слові; може, ви ніколи в це не вірили.

Але так воно є: Божа правда лишається незмінною.

Ісус Христос може дати нам перемогу над гріхом і може вберегти нас від гріха в ділі. Я не кажу вам, що корінь гріха буде вирваний і що у вас більше не буде жодної природної схильності до гріха; але коли Святий Дух приходить не тільки як дар, зі Своєю силою для служіння, а й приходить у Божій благодаті, щоб наповнити серце, тоді є перемога над гріхом — сила не чинити пожадливостей тіла. А ознаку тілесного стану ви бачите не тільки в нелюбові, самозаглибленості й гіркоті, а й у багатьох інших гріхах. Скільки світськості, скільки честолюбства між людьми, скільки шукання тієї честі, що від людини, — усе це плід тілесного життя, — можна знайти посеред християнської діяльності! Пам’ятаймо, що тілесний стан — це стан безнастанного грішення й падінь, і Бог хоче, щоб ми не лише визнавали окремі гріхи, а й дійшли до визнання, що вони — ознака того, що ми живемо нездоровим життям, що ми ще тілесні.

Третя ознака, яка ще більше пояснить сказане, — це те, що тілесний стан може існувати поряд із великими духовними дарами. Є різниця між дарами і благодатними чеснотами. Благодатні чесноти Духа — це смирення й любов, подібні до смирення й любові Христа.

Благодатні чесноти Духа мають звільнити людину від самості; дари Духа мають зробити людину придатною до праці. Ми бачимо це на прикладі коринтян. У першому розділі Павло каже: «Дякую Богу моєму всякого часу за вас про благодать Божу, дану вам в Христї Ісусї, тим, що у всьому ви збагатились ним у всякім слові і всякім знанню» (1 Коринтян 1:4-5).

У 12-му й 14-му розділах ми бачимо, що дари пророцтва й чинення чудес діяли серед них з великою силою; але благодатних чеснот Духа помітно бракувало. І так може бути в наші дні, як і за часів коринтян. Я можу бути служителем Євангелії; можу прекрасно навчати Божого Слова, мати вплив і збирати велику громаду — і все ж, на жаль, можу бути тілесною людиною; людиною, яку Бог може вживати і яка може бути благословенням для інших, а проте на ній усе ще може лежати печать тілесного життя.

Ви всі знаєте закон, що річ називають за її найпомітнішою рисою. Отож у цих тілесних коринтянах було трохи Божого Духа, але переважало тіло; Дух не панував над усім їхнім життям. А духовних людей називають так не тому, що в них немає тіла, а тому, що Дух у них здобув панування, і коли ви зустрічаєтеся з ними й спілкуєтеся, то відчуваєте, що Божий Дух освятив їх. Ах, стережімося, щоб благословення, яке Бог дає нам у нашій праці, не ввело нас в оману і не змусило думати, що коли Він нас поблагословив, то ми неодмінно духовні люди. Бог може давати нам дари, якими ми користуємося, а проте наше життя може бути не цілком у силі Святого Духа.

Остання ознака тілесного стану — це те, що він робить людину нездатною приймати духовні правди. Саме це й пише апостол коринтянам: «Молоком поїв вас, а не стравою; ще бо не змогли (знести того), та ще й тепер не можете» (1 Коринтян 3:2). У церкві в нас громада, де більшість — тілесні люди. Ми даємо цим людям духовне навчання, і вони захоплюються ним, розуміють його, радіють такому служінню, а проте їхнє життя практично не змінюється. Вони певним чином працюють для Христа, але справжнього освячення Духом ми в них майже не розпізнаємо; ми не сміємо сказати, що це духовні люди, сповнені Святого Духа.

Тож визнаймо це щодо самих себе. Людина може стати дуже ревною, може вбирати все навчання, яке чує; може мати розсудливість, бо розсудливість — це дар; може казати: «Цей чоловік допомагає мені в одному, той — у другому, а третій вирізняється ще іншим даром»; а тим часом тілесне життя може міцно жити в ній, і коли вона має клопіт із якимось другом, чи християнським працівником, чи світською людиною, тілесний корінь приносить свій страшний плід, а духовна їжа так і не ввійшла в її серце.

Стережіться цього. Придивіться до коринтян і навчіться від них. Павло сказав їм: «Ви не можете знести правди так, як я хотів би вам її сказати», — не тому, що вони були неосвіченими чи нетямущими людьми.

Тілесний стан ми бачимо не тільки в Коринті, а й по всьому християнському світу сьогодні. Багато християн питає: «Чому в Церкві так багато безсилля?» Ми не можемо ставити це питання надто ревно, і я вірю, що Бог Сам так закарбує його в наших серцях, що ми скажемо Йому: «Це мусить змінитися. Змилуйся над нами». Але ах! Ця молитва й ця зміна не можуть прийти, доки ми не почнемо бачити, що у віруючих панує тілесний корінь; вони живуть більше за тілом, ніж за Духом; вони — тілесні християни.

Є перехід «від тілесного до духовного». Чи знаходив Павло духовних віруючих? Безперечно. Прочитайте лишень 6-й розділ Послання до галатів! Це була церква, де сварні, гіркота й заздрість були страшні. Але апостол каже в першому вірші: «Браттє, хоч і впаде чоловік у яке прогрішеннє, ви, духовні, направляйте такого духом тихости, доглядаючи себе, щоб і тобі не бути спокушеним».

Галат 6:1.

Тут ми бачимо, що ознаки духовної людини такі: вона буде лагідною людиною і матиме силу та любов, щоб допомагати тим, хто впав, і підносити їх. Тілесна людина цього не може. Якщо ж є справжнє духовне життя, яким можна жити, то велике питання ось яке: чи відкритий шлях і як мені ввійти в духовний стан? І тут я знову маю чотири короткі відповіді.

По-перше, ми мусимо знати, що таке духовне життя існує і що люди можуть жити ним тут, на землі. Ніщо так не підтинає коріння християнського життя, як невіра. Люди не вірять тому, що Бог сказав про те, що Він готовий зробити для Своїх дітей. Люди не вірять, що коли Бог каже: «Сповняйте себе Духом», — Він має на увазі кожного християнина. А проте Павло написав ефесянам: «І не впивайтесь вином, бо в йому розпуст, а сповняйте себе Духом» (Єфесян 5:18). Так само, як вам не можна впиватися вином, так само не можна вам жити, не будучи сповненими Духом. Отже, якщо Бог призначив це для віруючих, то насамперед нам треба досліджувати Боже Слово й приймати його до своєї віри, доки наші серця не сповняться певністю, що таке життя можливе і що наш обов’язок — жити ним; що ми можемо бути духовними людьми. Боже Слово вчить нас, що Бог не чекає від людини, щоб вона бодай одну хвилину жила так, як належить, якщо в ній немає Святого Духа, Який дає їй на це силу.

Святий Дух потрібен нам не тільки тоді, коли ми йдемо проповідувати або коли маємо протистояти якійсь особливій спокусі диявола чи нести якийсь великий тягар. Бог каже: «Моя дитина не може жити правильним життям, якщо Мій Дух не веде її щохвилини». Ось ознака Божої дитини: «Котрі бо Духом Божим водять ся, ті сини Божі» (Римлян 8:14). У 5-му розділі Послання до римлян читаємо: «бо любов Божа вилилась у серця наші Духом сьвятим, даним нам» (Римлян 5:5). Це має бути звичайним, щоденним досвідом віруючого, а не його життям лише в певні години. Чи думав коли батько чи мати: «Сьогодні я хочу, щоб моя дитина мене любила»? Ні, вони чекають любові щодня. Так і Бог хоче, щоб серце Його дитини щомиті було сповнене любов’ю Духа. В очах Божих найбільш неприродно чекати від людини, щоб вона любила так, як належить, якщо вона не сповнена Духом.

О, повірмо, що людина може бути духовною людиною. Дякувати Богові, нині на нас чекає благословення. «Сповняйте себе Духом». «Водіться Духом». Ось воно, благословення. Якщо вам доводиться сказати: «О Боже, я не маю цього благословення», — скажіть це; але скажіть також: «Господи, я знаю, що мати його — мій обов’язок, моя урочиста повинність, бо без нього я не можу жити в досконалому мирі з Тобою цілий день; без нього я не можу прославляти Тебе й виконувати ту працю, яку Ти хотів би, щоб я виконував».

Ось наш перший крок від тілесного до духовного: визнати, що духовне життя, ходіння в Дусі, — у межах нашої досяжності.

Як можемо ми просити Бога ввести нас у духовне життя, якщо не маємо ясного, упевненого переконання, що таке життя можна здобути?

Далі йде другий крок: людина мусить побачити сором і провину того, що жила таким життям. Деякі люди визнають, що є духовне життя, яким можна жити, і що вони ним не жили, — і шкодують себе, жаліють себе й думають: «Як сумно, що я надто кволий для цього! Як сумно, що Бог дає це іншим, а мені не дав!» Вони дуже співчувають собі, замість того щоб сказати: «На жаль! Це наша невірність, наша невіра й наш непослух не давали нам цілком віддати себе Богові. Ми мусимо червоніти й соромитися перед Богом, що не живемо як духовні люди». Людина не навертається, не усвідомивши свого гріха. Коли приходить це усвідомлення гріха і її очі відкриваються, вона вчиться боятися свого гріха, тікати від нього до Христа й приймати Христа як могутнього Визволителя. Але людині потрібне й друге усвідомлення гріха: віруючий мусить бути викритий у своєму особливому гріху. Гріхи ненаверненої людини відрізняються від гріхів віруючого.

Ненавернена людина, наприклад, зазвичай не усвідомлює зіпсутості своєї природи; вона думає переважно про зовнішні гріхи: «Я лихословив, я був брехуном, і я йду до пекла». Так вона усвідомлює гріх і навертається. Але віруючий перебуває в зовсім іншому стані. Його гріхи набагато більш осудні, бо йому дано світло, і любов, і Духа Божого. Його гріхи сягають набагато глибше. Він силкувався їх перемогти і з часом побачив, що його природа цілком зіпсута, що тілесний розум, тіло в ньому, робить увесь його стан до краю жалюгідним.

Коли Святий Дух викриває віруючого, то осуджує його передусім його життя в невірі, бо він бачить, що велика провина, пов’язана з цим, не дала йому прийняти повного дару Божого Святого Духа. Він упокорений, сповнений сорому й замішання, і починає взивати: «Я чув ухом казане про тебе, а тепер мої очі бачать тебе» (Йова 42:5). Бог наближається до нього. Йов, праведник, якому Бог довіряв, побачив у собі глибокий гріх самості та її праведності, якого ніколи раніше не бачив. Поки це усвідомлення неправильності нашого тілесного стану як віруючих не прийде до кожного з нас; поки ми не будемо готові прийняти це усвідомлення від Бога, знайти час перед Богом, щоб упокоритися й бути викритими, — ми ніколи не зможемо стати духовними людьми.

Далі йде третя ознака: з тілесного стану в духовний — лише один крок. Один крок! О, яка ж це благословенна вістка, яку я вам приношу, — це лише один крок. Я знаю, що багато людей не захочуть визнати, що це лише один крок; вони вважають, що це замало для такої величезної зміни. Але хіба навернення не було лише одним кроком?

Так само буває, коли людина переходить від тілесного до духовного. Ви питаєте, чи не маю я на увазі, говорячи про духовну людину, людину духовно зрілу, справжнього святого, і кажете: «Невже це приходить за один день? Хіба немає зростання у святості?» Я відповідаю, що духовна зрілість не може прийти за один день. Ми не можемо цього чекати.

Потрібне зростання, доки вся краса образу Христа не сформується в людині. Та все ж я кажу, що людині потрібен лише один крок, щоб вийти з тілесного життя в духовне. Це стається тоді, коли людина остаточно пориває з тілом; коли віддає тіло на розп’яття, у смерть Христову; коли бачить, що все в ньому прокляте і що вона не може сама себе від нього визволити; і тоді покладається на вбивчу силу Христового хреста в собі, — саме тоді, коли людина робить це й каже: «Це духовне життя, приготоване для мене, — вільний дар мого Бога в Христі Ісусі», — вона розуміє, як один крок може вивести її з тілесного стану в духовний. У тому духовному житті ще багато чого треба буде навчитися.

Коли людина віддала себе справжній, живій, діяльній, пануючій силі Божого Духа, вона стала на правильне місце, де може зростати. Ви ж ніколи не думаєте, що з хвороби можна вирости у здоров’я; з кволості можна вирости в силу, як маленьке немовля може вирости в сильного чоловіка; але де є хвороба, там, щоб настало одужання, мусить прийти зцілення.

Павло каже, що тілесне життя мусить бути відтяте. «А которі Христові, ті розпяли тїло з страстьми і хотїннєм» (Римлян 5:24). Коли людина розуміє, що це означає, і приймає це з вірою в те, що може зробити Христос, тоді один крок може перевести її від тілесного до духовного. Один простий акт віри в силу Христової смерті, один акт віддання себе у спільність Христової смерті, як Святий Дух може зробити її нашою, — і зробить її нашою, — принесе визволення від влади ваших власних зусиль.

Що принесло визволення тому бідному засудженому грішникові, який у своєму ненаверненому стані був у найглибшій темряві й нужді? Він відчував, що нічого доброго для себе зробити не може. Що ж він зробив? Він побачив перед собою всемогутнього Спасителя і кинувся в Його обійми; він довірився тій всемогутній любові й закликав: «Господи, помилуй мене». Це й було спасіння. Не за те, що він зробив, Христос прийняв його. Віруючі, якщо хтось із нас усвідомлює, що в ньому переважає тілесний стан, і мусить сказати: «Це позначає мене; я людина релігійна, ревна, друг місій; я працюю для Христа у своїй церкві, але, на жаль, дратівливість, гріх і світськість досі панують над моєю душею», — почуйте Боже слово. Якщо хтось прийде й скаже: «Я боровся, я молився, я плакав, і це мені не допомогло», — тоді вам треба зробити ще одне.

Ви мусите побачити, що живий Христос — це Боже забезпечення для вашого святого, духовного життя. Ви мусите повірити, що той Христос, Який колись, при наверненні, прийняв вас у Своїй дивовижній любові, тепер чекає, щоб сказати вам, що ви можете стати духовною людиною, цілком відданою Богові. Якщо ви в це повірите, ваш страх зникне, і ви скажете: «Це можливо; якщо Христос прийме мене й візьме під Свою опіку, так і буде».

І нарешті, моя остання ознака. Людина мусить зробити цей крок — урочистий, але благословенний. Декому з вас знадобилося п’ять чи десять років, поки ви зробили крок навернення. Ви роками плакали й молилися і не могли знайти миру, доки не зробили цього кроку. Так і в духовному житті: ви можете ходити від одного вчителя до іншого й казати: «Розкажіть мені про духовне життя, про хрещення Духом і про святість», — і все ж залишатися там, де були. Багато хто з нас дуже хотів би, щоб гріх було забрано. Хто любить мати запальну вдачу? Хто любить мати горду вдачу? Хто любить мати світське серце? Ніхто.

Ми йдемо до Христа, щоб Він це забрав, а Він не забирає, і ми питаємо: «Чому Він цього не робить? Я ж так щиро молився». Це тому, що ви хотіли, щоб Він забрав потворні плоди, а отруйний корінь щоб залишився у вас. Ви не просили Його, щоб тіло було прибите до Його хреста і щоб ви відтепер цілком віддали себе силі Його Духа. Визволення є, але не на тому шляху, яким ми його шукаємо. Припустімо, художник має шматок полотна, на якому хоче написати якусь прекрасну картину. Припустімо, що це полотно йому не належить і будь-хто має право взяти його й використати для чогось іншого, — чи думаєте ви, що художник вкладав би в нього багато праці? Ні. А проте люди хочуть, щоб Ісус Христос трудився над ними, забираючи ту чи іншу дратівливість чи інший гріх, хоча в серці своєму вони не віддали себе цілком під Його владу й Його опіку. Так не може бути. Але якщо ви прийдете й віддасте все своє життя під Його опіку, — Христос Ісус могутній спасти; Христос Ісус чекає, щоб явити милість; Христос Ісус чекає, щоб сповнити вас Своїм Духом.

Чи ж не зробите ви цього кроку? Нехай Бог дасть нам, щоб Його Дух повів нас віддати себе Йому, як ніколи досі. Чи не прийдете ви в смиренному визнанні? На жаль, хіба тілесне життя не переважало надто, не позначило вас цілком, і хіба ви не усвідомлюєте з гіркотою, що при всьому благословенні, яке дав вам Бог, Він не зробив вас тим, ким ви хочете бути, — духовною людиною? Лише Святий Дух Своїм перебуванням у нас може зробити людину духовною. Тож прийдіть і впадіть до Божих ніг з однією думкою: «Господи, я віддаю себе як порожню посудину, щоб Ти сповнив її Своїм Духом».

Кожен із вас щодня бачить на чайному столі порожню чашку, поставлену там, щоб у належний час її наповнили чаєм. Так і з кожною мискою, з кожною тарілкою: їх очищають і спорожняють, щоб вони були готові до наповнення.

Спорожнені й очищені.

О, прийдіть! І так само, як посудину відокремлюють, щоб прийняти те, що має в ній бути, скажіть Христові, що ви бажаєте від цієї години бути посудиною, відокремленою, щоб бути сповненою Його Духом, відданою, щоб бути духовною людиною. Схиліться в найглибшій порожнечі своєї душі й скажіть: «О Боже, я нічого не маю!» — і тоді, так само певно, як ви ставите себе перед Ним, ви маєте право сказати: «Мій Бог виконає Свою обітницю!

Я прошу від Нього сповнення Святим Духом, щоб Він зробив мене не тілесним, а духовним християнином». Якщо ви станете біля Його ніг і там залишатиметеся; якщо ви перебуватимете в тому смиренному відданні себе й тій дитячій довірі, — то як певно, що Бог живий, так певно прийде благословення.

О, хіба не мусимо ми схилитися в соромі перед Богом, коли думаємо про всю Його Церкву і бачимо, як багато там панує тілесного? Хіба не мусимо ми схилитися в соромі перед Богом, коли думаємо, як багато тілесного в наших серцях і житті?

Тож схилімося у великій вірі в Боже милосердя. Визволення близько, визволення надходить, визволення чекає, визволення певне. Довірмося; Бог дасть його.