Розділ 11 · 22 хв читання · 28 хв слухання
Молитва віри ніколи не підводить
Найглибша потреба Церкви сьогодні — не в чомусь матеріальному чи зовнішньому: найглибша потреба — духовна. Праця без молитви ніколи не приведе Царства. Ми нехтуємо молитвою в той спосіб, який нам заповідано. Ми рідко входимо до молитовної комірчини й зачиняємо за собою двері, щоб побути в молитві. Справи Царства тиснуть на нас дедалі густіше й швидше, і ми мусимо молитися. Пожертви без молитви ніколи не євангелізують світу.— д-р А. Дж. Гордон
Велика тема молитви — цієї всеосяжної потреби християнського життя — тісно пов’язана з особистою повнотою Святого Духа. Адже саме «в одному Дусї» ми маємо приступ до Отця (Еф. 2:18), і тим самим Духом, увійшовши до палати аудієнцій «дорогою новою і живою», ми здатні молитися згідно з волею Божою (Рим. 8:15, 26-27; Гал. 4:6; Еф. 6:18; Юди 20-21).
Ось таємниця переможної молитви: молитися під безпосереднім натхненням Святого Духа, чиї прохання за нас і через нас завжди відповідають Божому задумові, а тому неодмінно дістають відповідь. Молитися «в Духові сьвятому» — це не що інше, як співпрацювати з волею Божою, і така молитва завжди переможна. Скільки ж є християн, які не вміють молитися і намагаються зусиллями, рішучими постановами, вступом до молитовних гуртків тощо виплекати в собі «святе мистецтво заступництва» — і все марно! Ось для них і для всіх єдина таємниця справжнього молитовного життя: «сповняйте себе Духом» — Тим, Хто є «Дух благодаті й благання».— преп. Дж. Стюарт Голден, магістр
Попередній розділ завершився твердженням, що молитва може зробити все, що може зробити Бог. Це приголомшливе твердження, але його підтверджують історія і досвід. Якщо ми перебуваємо в Христі — а коли ми перебуваємо в Ньому, то живемо в послуху Його святій волі, — і приступаємо до Бога в Його ім’я, то перед нами відкриваються безмежні багатства Божої скарбниці.
Людина, яка справді молиться, дістає від Бога багато такого, у чому відмовлено тому, хто не молиться. Мета всякої справжньої молитви — отримати те, про що молимося, так само як дитячий плач за хлібом має на меті отримати хліб. Такий погляд цілком виводить молитву зі сфери релігійних обрядів. Молитва — це не гра ролі й не виконання релігійних рухів. Молитва не службова, не формальна й не церемоніальна, а пряма, щира, палка. Молитва — не релігійна праця, яку треба відбути і яка має силу тому, що добре виконана. Молитва — це безпорадна й нужденна дитина, що взиває до співчуття Батькового серця, до щедрості й сили Батькової руки. Відповідь прийде так само певно, як певно можна зворушити Батькове серце і рушити Батькову руку.
Мета прохання — отримати. Мета шукання — знайти. Мета стукання — привернути увагу й увійти; і саме це Христос знову й знову урочисто запевняє: молитва безсумнівно дістане відповідь, її мета безсумнівно буде досягнута. І не якимось манівцем, а так, що буде дано саме те, чого просили.
Цінність молитви не в кількості молитов і не в їхній довжині; її цінність — у великій істині, що завдяки нашим стосункам із Богом ми маємо привілей виливати свої бажання й виявляти Богові свої прохання, а Він принесе нам полегшу, сповнивши наші благання. Дитина просить, бо батьки звикли виконувати її прохання. Як Божі діти, ми чогось потребуємо, і потребуємо дуже, — і ми йдемо по це до Бога. Ні Біблія, ні Боже дитя нічого не знають про те напівневірне твердження, ніби ми самі маємо відповідати на власні молитви. Бог відповідає на молитву. Справжній християнин молиться не для того, щоб розбурхати себе; його молитва — це саме те, що він розбурхує себе, аби вхопитися за Бога. Серце віри нічого не знає про той облудний скептицизм, що спиняє кроки молитви й остуджує її запал, нашіптуючи, ніби молитва не впливає на Бога.
Д. Л. Муді розповідав історію про маленьку дівчинку, в якої померли батько й мати і яку взяла до себе інша родина. Першого ж вечора вона спитала, чи можна їй помолитися, як вона звикла. Їй відповіли: «О, звісно!» Тож вона стала на коліна й помолилася так, як навчила її мама; а коли закінчила, додала ще маленьку власну молитву: «Боже, зроби, щоб ці люди були до мене такі ж добрі, як тато й мама». Тоді вона замовкла й підвела очі, ніби чекаючи відповіді, а потім додала: «Звісно ж, ти це зробиш». Якою зворушливо простою була віра цієї малої! Вона чекала, що Бог відповість і «зробить», і «звісно ж» отримала, про що просила, — і саме в такому дусі Бог запрошує нас приступати до Нього.
На противагу цьому випадку — історія про дивакуватого йоркширського провідника методистської класи Деніела Кворма, який гостював у приятеля. Одного ранку він підійшов до приятеля й сказав: «Мені шкода, що вас спіткало таке велике розчарування».
«Та ні, — відповів той, — ніякого розчарування мене не спіткало».
«Аякже, — сказав Деніел, — ви сьогодні чекали чогось незвичайного».
«Що ви маєте на увазі?» — спитав приятель.
«Ну як же, ви молилися, щоб увесь день зберігати лагідність і доброту. А з того, як усе сьогодні йшло, я бачу, що ви тяжко розчарувалися».
«А-а, — сказав той, — я думав, ви про щось особливе».
Молитва могутня у своїй дії, і Бог ніколи не розчаровує тих, хто покладає на Нього свою надію й довіру. Можливо, їм доведеться довго чекати відповіді, можливо, вони й не доживуть до неї, але молитва віри ніколи не минає своєї мети.
«Один мій друг у Цинциннаті виголосив проповідь і вже відкинувся на спинку крісла, коли відчув спонукання звернутися до людей ще раз, — розповідає д-р Дж. Вілбур Чепмен. — У глибині церкви хлопець підняв руку. Мій друг зійшов з кафедри, підійшов до нього й сказав: „Розкажи мені про себе“. Хлопець відповів: „Я живу в Нью-Йорку. Я блудний син. Я зганьбив батькове ім’я і розбив материне серце. Я втік і сказав їм, що ніколи не повернуся, доки не стану християнином або доки мене не привезуть додому мертвим“. Того ж вечора з Цинциннаті пішов лист, у якому батькові й матері повідомляли, що їхній син навернувся до Бога.
«Через сім днів у конверті з чорною облямівкою надійшла відповідь: „Мій любий сину, коли до мене дійшла звістка, що ти прийняв Ісуса Христа, небо було затягнуте хмарами: твій батько помер“. Далі в листі розповідалося, як батько до останнього подиху молився за свого блудного сина, а закінчувався він словами: „Ти сьогодні християнин тому, що твій старий батько не відпускав тебе“».
Чотирнадцятирічному хлопцеві батько доручив роботу. Сталося так, що саме тоді надійшла ватага хлопців і зманила його з собою, тож робота лишилася незробленою. Увечері батько прийшов додому й спитав: «Френку, ти зробив роботу, яку я тобі дав?» — «Так, тату», — відповів Френк. Він сказав неправду, і батько це знав, але нічого не сказав. Хлопця це мучило, проте він ліг спати, як завжди. Наступного ранку мати сказала йому: «Твій батько цілу ніч не спав».
«Чому ж він не спав?» — спитав Френк.
Мати відповіла: «Він цілу ніч молився за тебе».
Ці слова влучили йому в саме серце, мов стріла. Він глибоко усвідомив свій гріх і не знав спокою, доки не примирився з Богом. Багато років потому, коли хлопець став єпископом Ворном, він казав, що його рішення піти за Христом народилося з батькової молитви тієї ночі. Він бачив, як батько самотньо й скорботно чував, молячись за свого сина, і це зламало його серце. «Я ніколи не зможу досить віддячити йому за ту молитву», — казав він.
Один євангеліст, якого Бог щедро вживав, залишив свідчення, що почав серію зібрань у маленькій церкві приблизно з двадцяти членів, дуже холодних, мертвих і вкрай роз’єднаних. Невелике молитовне зібрання ледве підтримували дві чи три жінки. «Я проповідував і закінчив о восьмій годині, — розповідає він. — Не знайшлося нікого, хто б заговорив чи помолився. Наступного вечора заговорив один чоловік.
«Наступного ранку я проїхав верхи шість миль до кабінету одного служителя й схилив коліна в молитві. Я повернувся і сказав маленькій церкві:
«„Якщо ви зможете зібрати досить, щоб мене прохарчувати, я залишуся, доки Бог не відчинить отвори небесні. Бог обіцяв благословити ці засоби, і я вірю, що Він це зробить“.
«Не минуло й десяти днів, як стривожених душ було вже стільки, що я зустрічався зі ста п’ятдесятьма з них одночасно на зібранні для тих, хто шукає спасіння, тоді як християни молилися в іншому молитовному домі. Навернулося, гадаю, кілька сотень. Богові можна сміливо вірити».
Одна мати попросила покійного Джона Б. Гофа відвідати її сина, щоб привести його до Христа. Гоф побачив, що розум юнака повний скептичних ідей і непроникний для аргументів. Зрештою юнака попросили помолитися — лише один раз — про світло. Він відповів: «Я не знаю нічого досконалого, до кого чи до чого я міг би молитися». — «А як щодо любові вашої матері? — спитав промовець. — Хіба вона не досконала? Хіба мати не стояла завжди за вас, не була готова прийняти вас і подбати про вас навіть тоді, коли батько, по суті, вигнав вас із дому?» Юнак захлинувся від хвилювання й промовив: «Т-а-к, сер, це правда». — «Тоді моліться до Любові — це вам допоможе. Обіцяєте?» Він пообіцяв. Того вечора юнак молився на самоті у своїй кімнаті. Він став на коліна, заплющив очі й, хвилину поборовшись із собою, вимовив: «О Любове!» Миттю, наче спалахом блискавки, йому спав на думку давній біблійний вірш: «Бог є любов», — і він уривчасто промовив: «О Боже!» Тоді ще один спалах Божої істини, і голос сказав: «Так бо полюбив Бог сьвіт, що Сина свого єдинородного дав», — і тут же він вигукнув: «О Христе, Ти — втілення найбожественнішої любові, покажи мені світло й істину!» Усе скінчилося. Він опинився у світлі найдосконалішого миру. Він збіг сходами донизу, додає оповідач цієї події, і сказав матері, що спасенний. Сьогодні цей юнак — красномовний служитель Ісуса Христа.
Місту Хакодате в Японії загрожувала нестача води. Міс Дікерсон із Методистсько-єпископальної школи для дівчат бачила, як запаси води щодня меншають, і одного осіннього місяця звернулася по допомогу до Ради в Нью-Йорку. Грошей у наявності не було, і нічого не зробили. Міс Дікерсон дізналася, скільки коштуватиме пробурити артезіанську свердловину, але виявилося, що витрати надто великі, щоб за це братися. Увечері 31 грудня, коли воду вже майже вичерпали, вчителі й старші учениці зібралися помолитися про воду, хоч і гадки не мали, як саме прийде відповідь на їхню молитву. Через кілька днів до нью-йоркської контори надійшов лист приблизно такого змісту: «Філадельфія, 1 січня. Шоста година ранку Нового року. Усі інші члени родини сплять, але я прокинувся з дивним відчуттям, що хтось десь потребує грошей, які Господь хоче, щоб я дав». До листа було вкладено чек на суму, якої якраз вистачало на артезіанську свердловину і на те, щоб провести воду до шкільних будівель.
«Я бачив, як Божа рука простягалася, щоб зціляти серед язичників, з такою ж могутньою чудотворною силою, як за апостольських часів, — сказав якось авторові відомий служитель. — Я проповідував двом тисячам дівчат, що осиротіли через голод, у Кедґаумі в Індії, у місії Рамабаї „Мукті“ („спасіння“). Раптом на обнесену муром територію наповзло ціле кишло змій, таких самих отруйних і смертоносних, як та гадина, що вчепилася Павлові в руку, — „посланих сатаною“, як сказала Рамабаї, — і вони покусали кількох її найкращих і найвірніших дівчат-християнок, двох — двічі. Я бачив, як четверо з самого цвіту її отари одночасно билися в корчах, непритомні й, як здавалося, в передсмертних муках.
«Рамабаї вірить Біблії беззастережною і слухняною вірою. Нас, місіонерів, там було троє. Вона сказала: „Ми зробимо саме так, як каже Біблія. Я хочу, щоб ви послужили їм для зцілення згідно з Якова 1:14-18“. Вона повела нас до спальні, де лежали в судомах її дівчата, і ми поклали руки їм на голови, помолилися й помазали їх оливою в ім’я Господнє. Кожна з них була зцілена, щойно її помазали, — підводилася й співала з сяйливим обличчям. Те чудо й диво серед язичників могутньо ствердило слово Господнє і стало глибоким, приголомшливим проголошенням Бога».
Кілька років тому розповідь про дивовижну дію благодаті на одній зі станцій Китайської внутрішньої місії привернула чималу увагу. І кількість навернених, і їхня духовна якість там значно перевершували інші станції, хоча місіонери там були посвячені не менше, ніж у цьому плідному місці.
Ці щедрі жнива душ лишалися загадкою, доки Гудзон Тейлор під час приїзду до Англії не відкрив таємниці. Після одного з його виступів до нього підійшов якийсь джентльмен, щоб познайомитися. У розмові, що зав’язалася, пан Тейлор здивувався, як точно цей чоловік знає про ту станцію в глибині Китаю. «Але звідки ж, — спитав пан Тейлор, — ви так добре обізнані зі станом тієї праці?» — «О, — відповів той, — ми з тамтешнім місіонером давні товариші по коледжу; ми роками регулярно листуємося; він надсилав мені імена тих, хто цікавиться вірою, і навернених, а я щодня приносив їх Богові в молитві».
Нарешті таємницю знайдено! Чоловік, що молився вдома, молився конкретно, молився щодня за певних людей серед язичників. Ось він, справжній місіонер-заступник.
Сам Гудзон Тейлор, як знає весь світ, був людиною, яка вміла молитися і чия молитва була благословенна щедрими відповідями. В історії його життя, яку розповіли д-р і місіс Говард Тейлор, ми знаходимо сторінку за сторінкою, що палають відповідями на молитву. Коли він уперше плив до Китаю 1853 року, маючи лише двадцять один рік, він отримав ясну відповідь на молитву, яка дуже підбадьорила його віру. «Вони щойно пройшли протоку Дампір, але ще не втратили з поля зору островів. Зазвичай після заходу сонця здіймався вітерець, що тримався аж до світанку. Його використовували якнайповніше, але вдень вони стояли нерухомо з безсило лопотливими вітрилами, і їх часто відносило назад, тож вони втрачали чималу частину здобутого вночі». Далі історія продовжується словами самого Гудзона Тейлора:
«Особливо так сталося одного разу, коли ми опинилися в небезпечній близькості від північного узбережжя Нової Гвінеї. До суботнього вечора ми підійшли десь на тридцять миль до суходолу, і під час недільного ранкового богослужіння, що відбувалося на палубі, я не міг не помітити, що капітан стурбований і раз у раз підходить до борту. Коли служба скінчилася, я дізнався від нього причину. Течія швидкістю чотири вузли несла нас до підводних рифів, і ми були вже так близько, що здавалося малоймовірним, аби ми благополучно пережили пообіддя. Після обіду спустили баркас, і вся команда намагалася — марно — відвернути ніс корабля від берега.
«Ми якийсь час мовчки стояли разом на палубі, а тоді капітан сказав мені:
«„Що ж, ми зробили все, що можна було зробити. Тепер лишається тільки чекати, чим це скінчиться“.
«Мені спала на думку одна річ, і я відповів: „Ні, є ще одне, чого ми досі не зробили“.
«„Що ж це?“ — спитав він.
«„Четверо з нас на борту — християни. Нехай кожен піде до своєї каюти, і в однодушній молитві попросимо Господа негайно дати нам вітер. Він так само легко може послати його зараз, як і на заході сонця“.
«Капітан погодився на цю пропозицію. Я пішов і поговорив із двома іншими, і, помолившись із теслею, ми всі четверо розійшлися, щоб чекати на Бога. Я мав добрий, але дуже короткий час у молитві, а потім відчув таку певність, що наше прохання сповнене, що вже не міг далі просити, і дуже скоро знову вийшов на палубу. Вахту тримав перший помічник, безбожна людина. Я підійшов і попросив його опустити шкотові кути грота, які підтягли, щоб вітрило менше марно билося об такелаж.
«„А що з того буде доброго?“ — грубо відповів він.
«Я сказав йому, що ми просили в Бога вітру; що вітер ось-ось буде; і що ми тепер уже так близько від рифу, що не можна гаяти ані хвилини.
«З лайкою й зневажливим поглядом він сказав, що волів би побачити вітер, ніж слухати про нього.
«Але поки він говорив, я стежив за його поглядом, що піднімався до бом-брамселя, — і справді, кут найвищого вітрила вже починав тремтіти від вітерцю.
«„Хіба ви не бачите, що вітер іде? Подивіться на бом-брамсель!“ — вигукнув я.
«„Ні, це лише котяча лапка“, — заперечив він (тобто просто легкий подих вітру).
«„Котяча лапка чи ні, — закричав я, — прошу, опустіть грот, і нехай нам буде з того користь!“
«Цього разу він не забарився. Ще за хвилину важкі кроки людей на палубі викликали капітана з каюти — подивитися, що сталося. Вітер справді прийшов! За кілька хвилин ми вже розтинали воду зі швидкістю шість-сім вузлів ... і хоч вітер часом був мінливий, ми зовсім не втрачали його, аж доки не минули острови Пелью.
«Так Бог підбадьорив мене, — додає цей святий муж молитви, — ще до того, як я ступив на береги Китаю, приносити до Нього в молитві будь-яку потребу й чекати, що Він ушанує ім’я Господа Ісуса і подасть допомогу, якої вимагатиме кожна скрута».
Деякий час тому в промові в Кембриджі (її подано в «Житті віри» за 3 квітня 1912 року) пан С. Д. Гордон у властивій лише йому манері розповів історію одного чоловіка зі своєї країни, щоб показати на прикладі з реального життя, що молитва — це дійсність, а не просто розмова.
«Цей чоловік, — розповідав пан Гордон, — походив зі старовинної новоанглійської родини, а ще раніше — з англійської. Він був велетенського зросту, людиною гострого розуму, з університетською освітою. Він переїхав жити на Захід і представляв визначний округ у нашій Палаті Конгресу, що відповідає вашій Палаті громад. Він був там помітним лідером. Його виховали в християнській родині, але він став скептиком і виступав із лекціями проти християнства. Він розповідав мені, що любив у своїх лекціях доводити — як він вважав, переконливо, — що Бога немає. Таким було його невір’я.
«Одного дня, як він мені розповів, він сидів у нижній палаті Конгресу. Це було під час президентських виборів, коли партійні пристрасті вирували. Здавалося б, це останнє місце, де людина стала б думати про духовне. Він сказав: „Я сидів на своєму місці в тій переповненій палаті, в тій розпеченій атмосфері, коли мене пойняло відчуття, що Бог, існування Якого я, як мені здавалося, міг успішно спростувати, ось тут, наді мною, дивиться на мене згори, і що Він невдоволений мною і тим, як я дію. Я сказав собі: ‚Це смішно, мабуть, я перепрацювався. Піду добре попоїм, довго прогуляюся, струшу це з себе й подивлюся, чи мине це відчуття‘“. Він як слід поїв, прогулявся і повернувся на своє місце, але враження, що Бог тут і що Він ним невдоволений, не минало. Він ходив на прогулянки день у день, але ніяк не міг позбутися цього відчуття. Тоді, за його словами, він поїхав до своїх виборців у свій штат, щоб владнати там справи. Він прагнув стати губернатором свого штату; його партія була в штаті панівною, і, наскільки про таке можна судити, він був першим у черзі на губернаторство в одному з найвпливовіших штатів нашого Середнього Заходу. Він сказав: „Я поїхав додому, щоб якомога краще все залагодити й підготуватися. Але щойно я приїхав додому й ми привіталися, як моя дружина, щира християнка, сказала мені, що кілька з них уклали між собою невеликий молитовний завіт, щоб я став християнином“. Він не хотів, щоб вона знала, що він саме пережив, тож якомога недбаліше спитав: „І коли ж почалося оце ваше моління?“ Вона назвала дату. Тоді він дуже швидко прикинув і, згадавши, зрозумів, що це був саме той день, коли те дивне враження вперше прийшло до нього.
«Він сказав мені: „Мене це страшенно вразило. Я хотів бути чесним. Я цілком чесно не вірив у Бога і вважав, що маю рацію. Але якщо сказане нею правда, то навіть просто для юриста, що зважує докази у справі, це був би добрий доказ, що в їхній молитві справді щось є. Я був украй приголомшений, хотів бути чесним і не знав, що робити. Того ж вечора я пішов до маленької методистської каплиці, і якби хтось знав, як зі мною поговорити, гадаю, я прийняв би Христа вже того вечора“. Далі він розповів, що наступного вечора знову пішов до тієї каплиці, де щовечора відбувалися зібрання, і там став на коліна біля вівтаря й підкорив свою велику, сильну волю волі Божій. Потім він сказав: „Я знав, що маю проповідувати“, — і він і досі проповідує в одному із західних штатів. Це половина історії. Я поговорив і з його дружиною — хотів скласти обидві половини разом, щоб побачити повчання в усьому цьому, — і вона розповіла мені ось що. Вона була християнкою — тим, що ви називаєте номінальною християнкою, — дивне поєднання слів. Потім настав час, коли її було приведено до повного віддання свого життя Господу Ісусу Христу. І тоді, за її словами, „одразу в мені надзвичайно посилилося бажання, щоб мій чоловік став християнином, і ми уклали той маленький договір молитися за нього — щодня, доки він не стане християнином. Того вечора я стояла навколішки біля свого ліжка перед сном, молячись за чоловіка, молячись дуже палко, і тоді голос сказав мені: ‚Чи готова ти до наслідків, які настануть, якщо твій чоловік навернеться?‘“ Це коротке слово було таке виразне, що, за її словами, вона злякалася: такого з нею ще ніколи не бувало. Але вона молилася далі, ще палкіше, і знову прийшов тихий голос: „Чи готова ти до наслідків?“ І знову її охопили переляк і тривога. Але вона все молилася, дивуючись, що б це означало, і втретє прийшов тихий голос — як вона розповідала, ще тихіший, ніж досі: „Чи готова ти до наслідків?“
«Потім вона розповіла мені, що з великою щирістю сказала: „Боже, я згодна на все, що Ти вважатимеш за добре, аби тільки мій чоловік пізнав Тебе і став справжнім християнином“. Вона сказала, що тієї ж миті, щойно ця молитва зійшла з її уст, у її серце прийшло дивовижне відчуття миру — великий мир, якого вона не могла пояснити, „мир Божий, що вище всякого розуму“, — і від тієї хвилини (а це була саме ніч завіту, ніч, коли її чоловік уперше пережив те дивне враження) її ніколи не покидала певність, що він прийме Христа. І всі ті тижні вона молилася з твердою певністю, що наслідок прийде. Якими ж були ті наслідки? Гадаю, ніхто не назвав би їх дрібними. Вона була дружиною людини на дуже помітній політичній посаді; дружиною людини, що була в черзі стати першою посадовою особою свого штату, а сама вона — офіційно першою леді того штату, з усією шаною, яку таке становище в суспільстві передбачало. Тепер вона дружина методистського проповідника, її дім змінюється кожні два-три роки, вона переїздить з місця на місце, становище в суспільстві зовсім інше, і дохід зовсім не такий, який вона мала б інакше. Та я ніколи не зустрічав жінки, яка мала б більше дивовижного Божого миру в серці й Божого світла на обличчі, ніж ця жінка».
І ось як пан Гордон коментує цю подію: «Тепер ви одразу бачите, що та молитва не змінила Божого задуму. Молитва здійснила Його задум, а не змінила його. Але те, що жінка віддала себе, дало можливість здійснити ту волю, яку Бог хотів здійснити. Якби ми віддали себе Йому й пізнали Його волю, якби вкладали всю свою силу в те, щоб пізнавати Його волю й схилятися перед нею, тоді ми почали б молитися, — і просто немає нічого, що могло б устояти перед величезною силою такої молитви. О, якби більше було людей, достатньо простих, щоб увійти в зв’язок із Богом, віддати Йому владу над усім життям, пізнати Його волю, а тоді віддати себе, як Ісус віддав Себе, священному служінню заступництва!»
Для чоловіка чи жінки, які знайомі з Богом і вміють молитися, у відповідях, що приходять, немає нічого надзвичайного. Вони певні, що їх почують, бо просять згідно з тим, що, як вони знають, є думкою й волею Божою. Д-р Вільям Берр, єпископ Методистської єпископальної церкви в Європі, розповідає, що кілька років тому, відвідавши їхню школу для хлопців у Відні, він виявив, що, хоча рік ще не скінчився, усі наявні кошти вже витрачено. Він вагався, чи звертатися з особливим проханням до своїх друзів в Америці. Він порадився з учителями. Вони принесли цю справу Богові в щирій і невідступній молитві, вірячи, що Він сповнить їхнє прохання. Через десять днів єпископ Берт був у Римі, і туди йому надійшов лист від друга з Нью-Йорка приблизно такого змісту: «Одного ранку, коли я йшов до своєї контори на Бродвеї (а дата була саме та, коли вчителі молилися), якийсь голос ніби сказав мені, що вам потрібні кошти для школи для хлопців у Відні. З великою радістю вкладаю чек на цю працю». Чек був саме на потрібну суму. Між Віднем і Нью-Йорком не було жодного людського зв’язку. Але вони ще промовляли, а Бог уже відповів їм.
Деякий час тому в одному англійському релігійному тижневику з’явилася розповідь про випадок, який навів відомий проповідник у промові до дітей. Він міг поручитися за правдивість цієї історії. У сільській хатині лежала хвора дівчинка, і її молодша сестричка почула, як лікар, виходячи з дому, сказав: «Врятувати її може лише чудо». Мала підійшла до своєї скарбнички, вийняла ті кілька монет, що там були, і в цілковитій простоті серця пішла сільською вулицею від крамниці до крамниці, питаючи: «Будь ласка, я хочу купити чудо».
Звідусіль вона йшла розчарована. Навіть місцевий аптекар мусив сказати: «Люба, ми тут не продаємо чудес». Але біля його дверей розмовляли двоє чоловіків, і вони почули дитяче прохання. Один із них був знаменитий лікар із лондонської лікарні, і він попросив її пояснити, чого вона хоче. Зрозумівши, у чому річ, він поспішив із нею до хатини, оглянув хвору дівчинку й сказав матері: «Це правда — врятувати її може лише чудо, і звершити його треба негайно». Він узяв свої інструменти, зробив операцію, і життя хворої було врятоване.
Д. Л. Муді наводить такий приклад сили молитви: «Коли я був в Единбурзі, друг показав мені одного чоловіка й сказав: „Цей чоловік — голова Единбурзького клубу невіруючих“. Я підійшов, сів біля нього й сказав: „Друже мій, я радий бачити вас на нашому зібранні. Чи переймаєтеся ви своєю долею?“
«„Я не вірю ні в яке потойбічне життя“.
«„Ну то просто станьте на коліна, і дозвольте мені помолитися за вас“.
«„Ні, я не вірю в молитву“.
«Я став на коліна біля нього, поки він сидів, і помолився. Він добряче з цього покепкував. Через рік я зустрів його знову. Я взяв його за руку й сказав: „Хіба Бог іще не відповів на мою молитву?“
«„Бога немає. Якщо ви вірите в того, хто відповідає на молитви, спробуйте свої сили на мені“.
«„Що ж, тепер за вас моляться дуже багато людей, і Божий час настане, і я вірю, що ви ще будете спасенні“.
«Через деякий час я отримав листа від одного з провідних адвокатів Единбурга, де він повідомляв, що мій невіруючий друг прийшов до Христа і що сімнадцять членів його клубу пішли за його прикладом.
«Я не знав, як Бог відповість на молитву, але знав, що Він відповість. Приступаймо ж з одвагою до Бога».
Роберт Луїс Стівенсон яскраво розповідає про бурю на морі. Пасажири внизу були дуже налякані, бо хвилі перекочувалися через судно. Нарешті один із них усупереч наказу прокрався на палубу й дістався до стерничого, прив’язаного до штурвала, який той повертав, не здригаючись. Стерничий помітив переляканого чоловіка й підбадьорливо всміхнувся йому. Пасажир спустився вниз і втішив інших словами: «Я бачив обличчя стерничого, і він усміхнувся. Усе гаразд».
Так почуваємося й ми, коли крізь браму молитви знаходимо дорогу в присутність Отця. Ми бачимо Його обличчя й знаємо, що все гаразд, бо Його рука на стерні подій і Він — Той, про Кого сказано, «що й вітри й море слухають Його». Коли ми живемо в спілкуванні з Ним, ми з певністю приходимо в Його присутність, просимо в повній певності, що отримаємо, — і наша віра дістає своє виправдання.