Мета в молитві
Пробудження народжуються в молитві

Розділ 12 · 11 хв читання · 15 хв слухання

Пробудження народжуються в молитві

Нехай ваші серця будуть палко звернені до пробуджень віри. Ніколи не забувайте, що церкви досі існували й процвітали завдяки пробудженням і що коли їм судилося існувати й процвітати й надалі, то лише завдяки тій самій причині, яка від самого початку була їхньою славою й захистом.— Джоел Гоуз

Якщо якийсь служитель може вдовольнитися без навернень, то й не матиме він навернень.— Ч. Г. Сперджен

Не думаю, що моє прагнення пробудження будь-коли було хоч наполовину таким сильним, яким мало б бути; і не розумію, як служитель може не перебувати в «постійній гарячці», коли його Учителя безчестять, а душі гинуть стількома способами.— Едвард Пейсон

Одного вечора до пастора прийшов старий святий і сказав: «Незабаром у нас буде пробудження». Його запитали, звідки він це знає. Він відповів: «Дві години тому я пішов у хлів доглянути худобу, і там Господь тримав мене в молитві аж дотепер. І я відчуваю, що нас чекає пробудження». Це був початок пробудження.— Г. К. Фіш

Кажуть, що історія пробуджень — це історія віри, і ніхто не може вивчати їхню історію, не вражаючись їхнім могутнім впливом на долю людського роду. Оглянутися на поступ Божого Царства на землі — означає переглянути періоди пробуджень, що приходили, мов освіжні дощі на суху й спраглу землю, змушуючи пустиню розквітати, як троянда, і відкриваючи нові доби духовного життя й діяльності саме тоді, коли Церква підпадала під вплив байдужості свого часу й потребувала, щоб її пробудили до нового усвідомлення свого обов’язку й відповідальності. «З одного погляду, і то не найменш важливого, — пише ректор Ліндсей у книжці „Церква і служіння в перші століття“, — історія Церкви тече від одного часу пробудження до іншого, і чи візьмемо ми пробудження в давній кафолицькій, середньовічній чи сучасній Церкві, вони завжди були справою людей, особливо обдарованих силою бачити й звіщати таємниці найглибшого християнського життя, а наслідки їхньої праці завжди були пропорційні духовній сприйнятливості покоління, до якого вони промовляли».

Оскільки Бог від початку діяв передусім через пробудження, не можна заперечити, що пробудження — частина Божого задуму. Царство нашого Господа значною мірою поширювалося через особливі пори благодатного й швидкого звершення справи навернення, тож можна зробити висновок, що засоби, якими Бог діяв за інших часів, буде вжито й за нашого часу, щоб принести подібні плоди. «Тихе навернення одного грішника за іншим за звичайного служіння Євангелії, — каже один автор, що писав на цю тему, — служителі й учні Христові завжди мусять сприймати з почуттям задоволення й вдячності; але бажане також і періодичне виявлення одночасного навернення тисяч, бо воно здатне дати видимий і переконливий доказ того, що Господом і Христом зробив Його Бог — того самого Ісуса, Якого відкинули й розіп’яли, — і що в силу Свого Божественного посередництва Він узяв царський скіпетр вселенського верховенства і „мусить царювати, доки положить усїх ворогів під ноги Його“. Тож розумно чекати, що час від часу Він повторюватиме те, що в день П’ятидесятниці стало переконливим і вінцевим доказом Його месіанства й верховної влади, і, роблячи так, приголомшуватиме сонні душі безтурботних світолюбців, здобуватиме уважне вухо ненавернених і дивовижним чином вриватиметься в ті блискучі мрії про земну славу, велич, багатство, владу й щастя, які так плекає бунтівний, забудькуватий щодо Бога натовп. Таке виливання Святого Духа є водночас наочним доказом довершеності й прийнятності Його одноразового принесення Себе в жертву за гріх і пророчим „задаток“ певності того, що Він „удруге без гріха явить ся ждучим Його на спасеннє“, щоб судити вселенну правдою».

А те, що пробуджень слід чекати, бо вони постають, як і належить, із правильного вжитку відповідних засобів, — це факт, який потребує неабиякого наголосу в наші дні, коли матеріальне звеличують коштом духовного і коли етичні мірила вважають найвищими. Що пробудження — не чудо, переконливо навчав Чарлз Ґ. Фінні. Серед його попередніх причин, казав він, може бути чудо, а може й не бути. Апостоли вдавалися до чудес лише як до засобу, яким привертали увагу до своєї звістки й утверджували її Божественний авторитет. «Але чудо не було пробудженням. Чудо було одне, а пробудження, що настало після нього, — зовсім інше. Пробудження в дні апостолів були пов’язані з чудесами, але вони не були чудесами». Усі пробудження залежать від Бога, але в пробудженнях, як і в іншому, Він запрошує людину до допомоги й вимагає її, і повний плід досягається тоді, коли є співпраця між Божественним і людським. Іншими словами, вдаючись до знайомого вислову, тільки Бог може спасти світ, але Бог не може спасти світ сам. Бог і людина єднаються для цього завдання, і відповідь Божественного завжди пропорційна прагненню та зусиллю людського.

Отже, коли така співпраця необхідна, який же обов’язок мусимо взяти на себе ми як Божі помічники? Насамперед і найважливіше — і саме на цьому ми хочемо особливо наголосити — ми мусимо віддатися молитві. «Пробудження, — як нагадує нам доктор Дж. Вілбур Чепмен, — народжуються в молитві. Коли молився Веслі, Англія пережила пробудження; коли молився Нокс, Шотландія оновилася; коли молилися вчителі недільної школи в Таннібруку, за рік до Церкви долучилося 11 000 молодих людей. За цілими ночами молитви завжди наставали цілі дні здобування душ».

Коли церква Д. Л. Муді в Чикаго лежала в попелі, він 1872 року поїхав до Англії — не проповідувати, а слухати, як проповідують інші, поки будували його нову церкву. Однієї неділі вранці його вмовили проповідувати з лондонської кафедри. Але чомусь бракувало духовної атмосфери. Згодом він зізнався, що ніколи в житті йому не було так важко проповідувати. Усе було цілком мертве, і, марно силкуючись проповідувати, він сказав собі: «Який же я був дурень, що погодився проповідувати! Я приїхав сюди слухати, а ось стою й проповідую». Тоді його охопила жахлива думка, що ввечері він мусить проповідувати знову, і тільки те, що він дав обіцянку, втримало його вірним домовленості. Та коли ввечері пан Муді зійшов на кафедру й побачив перед собою переповнену церкву, він відчув зовсім іншу атмосферу. «Здавалося, що на слухачів зійшли сили невидимого світу». Наближаючись до кінця проповіді, він насмілився закликати людей, а закінчуючи, сказав: «Якщо тут є чоловік чи жінка, що сьогодні ввечері приймуть Ісуса Христа, прошу, встаньте». Одразу ж підвелося близько 500 людей. Думаючи, що сталася якась помилка, він попросив людей сісти, а тоді, щоб не могло бути жодного непорозуміння, повторив заклик, висловивши його ще чіткішими й суворішими словами. Знову підвелося стільки ж людей. Усе ще думаючи, що щось не так, пан Муді вдруге попросив чоловіків і жінок, що стояли, сісти, а тоді запросив усіх, хто справді має намір прийняти Христа, перейти до ризниці. Добрих 500 людей зробили, як їх просили, і це стало початком пробудження в тій церкві й окрузі, яке через кілька днів повернуло пана Муді з Дубліна, щоб він допоміг у дивовижному Божому ділі.

Однак треба розповісти й про продовження, інакше мети, з якою ми наводимо цей випадок, не буде досягнуто. Коли пан Муді проповідував на ранковому богослужінні, серед присутніх була жінка, що мала хвору сестру. Повернувшись додому, вона розповіла хворій, що проповідував якийсь пан Муді з Чикаго, і, почувши це, та зблідла. «Що? — сказала вона. — Пан Муді з Чикаго! Я якось читала про нього в американській газеті й молилася, щоб Бог послав його до Лондона, і то до нашої церкви. Якби я знала, що він проповідуватиме сьогодні вранці, я не снідала б. Я провела б увесь час у молитві. А тепер, сестро, вийди з кімнати, замкни двері, не приноси мені обіду; хоч би хто прийшов, не пускай до мене. Я проведу все пообіддя в молитві». І от, поки пан Муді стояв на кафедрі, що вранці була мов крижаний льох, прикута до ліжка свята підносила його перед Богом, і Бог, Який завжди радіє відповідати на молитву, вилив Свого Духа з могутньою силою.

Бог пробуджень, Який відповів на молитву Своєї дитини за пана Муді, готовий почути й відповісти на вірні, сповнені віри молитви Свого народу й сьогодні. Де виконано Божі умови, там пробудження неодмінно зійде. Професор Томас Ніколсон із Корнелл-коледжу (США) розповідає про випадок зі свого першого проповідницького округу, що наново утверджує давній урок про місце молитви в Божій справі.

На тому окрузі вже багато років не було пробудження, і в духовному сенсі надії було мало. Понад чотири тижні пастор вірно проповідував, відвідував людей від дому до дому, у крамницях, майстернях і глухих закутках і зробив усе, що міг. П’ятого понеділка ввечері чимало посадових членів церкви було на зібраннях своїх лож, а в церкві зійшлася лише жменька людей.

З того зібрання пастор пішов додому пригнічений, але не зневірений. Він вирішив провести ту ніч у молитві. «Замкнувши двері, він узяв Біблію й збірник гімнів і почав ще старанніше питати Господа, хоча ці зібрання вже були предметом багатьох годин палкої молитви. Тільки Бог знає, скільки було тієї ночі тривоги й вірного, молитовного роздумування. Перед світанком прийшли великий мир і повна певність, що Бог неодмінно благословить ухвалений план, і було обрано текст, про який він був певен, що він від Господа. Упавши на ліжко, пастор проспав близько двох годин, тоді встав, поспіхом поснідав і подався за дев’ять миль на дальній кінець округу відвідати кількох хворих. Цілий день певність зростала.

«Надвечір почалася злива, дороги розгрузли, і ми дісталися додому мокрі, без вечері й трохи запізно, лише щоб побачити, що церква не натоплена, світло не засвічене й нема жодних ознак богослужіння. Сторож вирішив, що через дощ служби не буде. Ми змінили порядок, задзвонили в дзвін і приготувалися до бою. Громада складалася з трьох юнаків, але в тій „повній певності“ пастор проголосив звістку, вимолену попередньої ночі, так палко й так повно, наче дім був переповнений, а тоді звернувся особисто до кожного з юнаків по черзі. Двоє скорилися й засвідчили про це ще до кінця зібрання.

«Утомлений пастор пішов до солодкого спочинку, а наступного ранку, вставши трохи пізніше, ніж звичайно, дізнався, що один із юнаків ходить від крамниці до крамниці по всьому містечку, розповідає про своє дивовижне визволення й закликає людей до спасіння. Ніч у ніч відбувалися навернення, аж за два тижні ми почули, як 144 людини засвідчили за сорок п’ять хвилин. Усі три пункти того округу тієї зими спалахнули полум’ям пробудження, і родина за родиною приходили до церкви, аж поки членство не зросло більш ніж утричі.

«З навернених на тому зібранні один нині успішний пастор Мічиганської конференції, інша — дружина одного з найкращих наших пасторів, а третій кілька років був у служінні, а тоді перейшов до іншої деномінації, де вірно служить і донині. Мабуть, ніхто з членів церкви так і не дізнався про ту ніч молитви пастора, але він щиро вірить, що Бог якимось чином робить для людини, яка так молиться, те, чого не робить для людини, яка не молиться, і він певен, що „молитвою звершується більше, ніж сниться цьому світові“».

Усі справжні пробудження народилися в молитві. Коли Божий народ так переймається станом віри, що день і ніч лежить ниць у палкому благанні, благословення неодмінно зійде.

Так було впродовж усіх віків. Кожне пробудження, про яке ми маємо хоч якусь згадку, було омите молитвою. Візьмімо, наприклад, дивовижне пробудження в Шоттсі (Шотландія) 1630 року. Коли стало загальновідомо, що кілька тодішніх переслідуваних служителів візьмуть участь в урочистому зібранні, з усіх кінців країни з цієї нагоди зійшлося величезне число побожних людей, і кілька днів було проведено в спільній молитві, щоб приготуватися до богослужіння. Увечері, замість іти на спочинок, натовп поділився на невеликі гурти й провів цілу ніч у благанні та хвалі. Понеділок присвятили подяці — звичай, тоді не поширений, — і він став великим днем свята. Після довгих умовлянь Джон Лівінгстон, капелан графині Віґтаун, молодий чоловік і ще не висвячений, погодився проповідувати. Він провів ніч у молитві й розмові— та коли наблизилася година зібрання, серце його затремтіло від думки, що доведеться промовляти до стількох старих і досвідчених святих, і він справді втік від обов’язку, який узяв на себе. Але саме тоді, як кірка в Шоттсі зникала з його очей, йому на думку з такою силою прийшли слова «Чи то ж я та був пустинею Ізрайлеві, або мрячною землею?», що змусили його повернутися до праці.

Він узяв за текст Єзекиїля 36:25, 26 і з великою силою проповідував близько двох годин. Вважали, що під час тієї однієї проповіді, якій так передувала молитва, сталося п’ятсот навернень. «Це було сіяння насіння по всьому Клайдсдейлу, так що багато найвидатніших християн того краю могли вести відлік свого навернення чи якогось визначного утвердження свого стану від того дня».

Про Річарда Бакстера казали, що він «заплямував стіни свого кабінету молитовним подихом, а ставши так помазаним помазанням Святого Духа, пустив ріки води живої на Кіддермінстер». Вітфілд якось так молився: «Господи, дай мені душі або візьми мою душу». Після довгого благання в молитовній комірчині він «одного разу пішов на диявольський ярмарок і за один день вирвав понад тисячу душ із лев’ячої лапи».

Пан Фінні каже: «Я знав одного служителя, у якого пробудження було чотирнадцять зим поспіль. Я не міг цього пояснити, аж поки не побачив, як один із членів його церкви встав на молитовному зібранні й зробив визнання. „Брати, — сказав він, — я давно маю звичку щосуботи молитися аж за північ про зішестя Святого Духа на нас. А тепер, брати (і він заплакав), я визнаю, що два чи три тижні цим нехтував“. Таємниця відкрилася. Той служитель мав молитовну церкву».

І так ми могли б далі множити приклад за прикладом, щоб показати місце молитви в пробудженні й довести, що кожен могутній рух Божого Духа мав своє джерело в молитовній кімнаті. Урок із усього цього такий: як Божі помічники, ми мусимо вважати себе неабияк відповідальними за стан, що панує довкола нас сьогодні. Чи турбує нас холодність Церкви? Чи сумуємо ми через брак навернень? Чи линуть наші душі до Бога опівнічними зойками про виливання Його Духа?

Якщо ні, то частина провини лежить на нас. Якщо ми виконаємо свою частину, Бог виконає Свою. Довкола нас — світ, загублений у гріху, над нами — Бог, що хоче й може спасти; наше завдання — збудувати міст, що з’єднує небо й землю, і молитва — те могутнє знаряддя, що виконує цю працю.

І так давній заклик долинає до нас наполегливим голосом: «Моліться, брати, моліться».

Ви завершили: Пробудження народжуються в молитві

Назад Далі