Буква вбиває

Під час цієї недуги я мусив дослідити своє життя щодо вічності пильніше, ніж робив це, коли тішився здоров’ям. У цьому дослідженні, що стосувалося виконання моїх обов’язків перед ближніми як людини, християнського служителя і служителя Церкви, моє сумління мене виправдовувало; але щодо мого Викупителя і Спасителя висновок був інший. Моя відповідь вдячністю й люблячим послухом ніяк не відповідає тому, чим я зобов’язаний Йому за те, що Він викупив, беріг і підтримував мене серед мінливостей життя від дитинства до старості. Холодність моєї любові до Того, Хто перший полюбив мене і стільки для мене зробив, приголомшила й збентежила мене; а на довершення моєї недостойності я не тільки занедбав примножувати дану мені благодать настільки, наскільки це було моїм обов’язком і привілеєм, але через те, що не примножував її, серед многих клопотів і трудів відступив від першої ревності й любові. Я був присоромлений, упокорився, благав милості й відновив свій завіт — змагатися і без застережень посвятити себе Господу.— єпископ Мак-Кендрі

ПРОПОВІДУВАННЯ, яке вбиває, може бути — і часто буває — ортодоксальним: догматично, непорушно ортодоксальним. Ми любимо ортодоксію. Вона добра. Вона найкраща. Це чисте, чітке вчення Божого Слова, трофеї, здобуті істиною в боротьбі з оманою, дамби, які віра звела проти спустошливих повеней чесного чи безрозсудного хибновір’я або невір’я; але ортодоксія, ясна й тверда, як кришталь, підозріла й войовнича, може бути лише буквою — добре оформленою, добре названою й добре завченою, — буквою, яка вбиває. Ніщо не буває таким мертвим, як мертва ортодоксія, надто мертва, щоб міркувати, надто мертва, щоб думати, вивчати чи молитися.

Проповідування, яке вбиває, може мати проникливість і розуміння засад, може бути вченим і вибагливим на смак, може знати кожну дрібницю походження й граматики букви, може вміти обробити букву до досконалого взірця й освітити її так, як освітлюють Платона й Цицерона, може вивчати її, як правник вивчає свої підручники, щоб скласти справу чи захистити позов, — і все ж бути, наче мороз, убивчий мороз. Проповідування букви може бути красномовним, оздобленим поезією й риторикою, окропленим молитвою, приправленим сенсацією, осяяним генієм, — і все це буде лише масивною чи вишуканою, коштовною оправою, рідкісними й гарними квітами, що встеляють домовину з мерцем. Проповідування, яке вбиває, може бути й зовсім невченим, позбавленим будь-якої свіжості думки чи почуття, одягненим у безбарвні загальники чи прісні дрібниці, зі стилем безладним, неохайним, що не віддає ні молитовною комірчиною, ні кабінетом, не прикрашеним ні думкою, ні висловом, ні молитвою. Яке широке й цілковите спустошення під таким проповідуванням! Яка глибока духовна смерть!

Це проповідування букви має справу з поверхнею й тінню речей, а не з самими речами. Воно не проникає всередину. Воно не має глибокого погляду в приховане життя Божого Слова, не тримає його міцно. Воно вірне зовнішньому, але зовнішнє — це шкаралупа, яку треба розбити й пробити, щоб дістатися ядра. Букву можна вбрати так, щоб вона приваблювала й була модною, але це притягання не до Бога, і ця мода не для неба. Вада — у самому проповідникові. Бог не сформував його. Він ніколи не був у Божих руках, як глина в руках гончаря. Він клопотався проповіддю, її думкою й шліфуванням, її притягальною та вражальною силою; але глибин Божих він ніколи не шукав, не вивчав, не збагнув і не пізнав на досвіді. Він ніколи не стояв перед Господом «на високому й піднесеному престолї», ніколи не чув співу серафимів, ніколи не бачив видіння й не відчував подиху тієї страшної святості, не кликав у цілковитій безпорадності й розпачі під тягарем своєї немочі й провини, і його життя не було оновлене, його серце не було торкнуте, очищене й запалене живим вуглем із Божого жертовника. Його служіння може притягати людей до нього самого, до Церкви, до форми й обряду; але справжнього притягання до Бога, солодкого, святого, божественного спілкування воно не породжує. Церкву розписали фресками, але не збудували; їй догодили, але не освятили її. Життя придушене; холод у літньому повітрі; ґрунт спечений. Місто нашого Бога стає містом мертвих; Церква — цвинтарем, а не шикованим до бою військом. Хвала й молитва задушені; поклоніння мертве. Проповідник і його проповідування сприяли гріхові, а не святості; населяли пекло, а не небо.

Проповідування, яке вбиває, — це проповідування без молитви. Без молитви проповідник творить смерть, а не життя. Проповідник, слабкий у молитві, слабкий і в животворчій силі. Проповідник, який усунув молитву як помітну й здебільшого панівну складову власного характеру, позбавив своє проповідування його особливої животворчої сили. Професійна молитва є і буде, але професійна молитва тільки допомагає проповідуванню в його смертоносній праці. Професійна молитва остуджує й убиває і проповідь, і молитву. Велика частина млявої побожності й лінивого, нешанобливого поводження під час спільної молитви громади пояснюється професійною молитвою на кафедрі. Довгі, розтягнуті, сухі й порожні — такі молитви на багатьох кафедрах. Без помазання й без серця вони падають, наче вбивчий мороз, на всі принади богослужіння. Це молитви, що несуть смерть. Під їхнім подихом загинув кожен слід посвяти. Що мертвіші вони, то довшими стають. Час заступитися за коротку молитву, живу молитву, справжню молитву від серця, молитву Святим Духом — пряму, конкретну, палку, просту, сповнену помазання на кафедрі. Школа, яка вчила б проповідників молитися так, як Бог рахує молитву, принесла б більше користі справжній побожності, справжньому поклонінню і справжньому проповідуванню, ніж усі богословські школи.

Стійте! Зупиніться! Подумайте! Де ми? Що ми робимо? Проповідуємо, щоб убивати? Молимося, щоб убивати? Молимося Богові! великому Богові, Творцеві всіх світів, Судді всіх людей! Якої шани! якої простоти! якої щирості! якої правди в глибині серця це вимагає! Якими справжніми мусимо ми бути! Якими сердечними! Молитва до Бога — найшляхетніше заняття, найвище зусилля людини, найсправжніша річ! Чи ж не відкинемо ми назавжди прокляте проповідування, яке вбиває, і молитву, яка вбиває, і не станемо робити справжнє, наймогутніше діло — молитися з молитвою, проповідувати, творячи життя, прикладати наймогутнішу силу до неба й землі і черпати з невичерпної й відчиненої Божої скарбниці на потребу й убогість людини?