Проповідникам потрібні молитви народу

Якби деякі християни, що нарікали на своїх служителів, менше говорили й діяли перед людьми, а натомість з усієї сили взялися волати до Бога за своїх служителів — якби вони, так би мовити, повстали й штурмували небо своїми смиренними, палкими й безперестанними молитвами за них, — вони були б набагато ближче до успіху.— Джонатан Едвардс

ЧОМУСЬ звичай молитися саме за проповідника вийшов з ужитку або ж утратив ціну. Інколи нам доводилося чути, як цей звичай засуджували як приниження служіння, бо ті, хто так молиться, нібито публічно заявляють про неспроможність служіння. Можливо, це ображає гордість учених і самовпевненість; але їх і слід ображати й докоряти їм у служінні, яке настільки занепало, що дозволяє їм існувати.

Молитва для проповідника — не просто обов’язок його покликання, не лише привілей, а необхідність. Повітря не більше потрібне легеням, ніж молитва проповідникові. Проповідникові абсолютно необхідно молитися. Абсолютно необхідно, щоб за проповідника молилися. Ці дві істини поєднані в союз, який ніколи не повинен знати розлучення: проповідник мусить молитися; за проповідника мусять молитися. Знадобиться вся молитва, яку він сам може звершити, і вся молитва, яку він може здобути від інших, щоб відповісти на страшну відповідальність і досягти найбільшого, найсправжнішого успіху у своїй великій праці. Справжній проповідник, після того як плекає в собі дух і саму дійсність молитви в найнапруженішій формі, найбільше жадає — і жадає великою жагою — молитов Божого народу.

Що святіша людина, то більше цінує вона молитву; то ясніше бачить, що Бог віддає Себе тим, хто молиться, і що міра Божого об’явлення душі — це міра палкої, настирливої молитви душі за Бога. Спасіння ніколи не знаходить шляху до безмолитовного серця. Святий Дух ніколи не перебуває в безмолитовному дусі. Проповідь ніколи не будує безмолитовної душі. Христос не знає безмолитовних християн. Безмолитовний проповідник не може нести Євангелії вперед. Дари, таланти, освіта, красномовство, Боже покликання не можуть зменшити вимоги молитви, а лише посилюють для проповідника необхідність молитися самому й мати тих, хто молиться за нього. Що ширше відкриваються очі проповідника на природу, відповідальність і труднощі його праці, то більше він бачитиме — а коли він справжній проповідник, то більше й відчуватиме — необхідність молитви: не лише зростаючу потребу молитися самому, а й кликати інших, щоб допомагали йому своїми молитвами.

Павло — приклад цього. Якщо хтось і міг би нести Євангелію вперед самою лише особистою силою, силою розуму, освіченістю, особистою благодаттю, Божим апостольським дорученням, надзвичайним Божим покликанням, то це був Павло. Що проповідник мусить бути людиною, відданою молитві, — Павло є видатним прикладом цього. Що справжній апостольський проповідник мусить мати молитви інших добрих людей, аби його служіння мало повну міру успіху, — Павло є найвидатнішим прикладом цього. Він просить, він жадає, він палко благає про допомогу всіх Божих святих. Він знав, що в духовній царині, як і деінде, в єдності — сила; що зосередження й поєднання віри, бажання й молитви збільшує обсяг духовної сили, аж поки вона не стане нездоланною й непереборною у своїй могутності. Окремі молитви, поєднані разом, як краплі води, творять океан, якому ніщо не може опиратися. Тож Павло, ясно й повно розуміючи духовну динаміку, вирішив зробити своє служіння таким же вражаючим, таким же вічним, таким же непереборним, як океан, — збираючи всі розпорошені краплини молитви й зводячи їх дощем на своє служіння. Чи не в тому розгадка Павлової першості в трудах і плодах, у впливі на Церкву й на світ, що він умів зосередити на собі й на своєму служінні більше молитви, ніж інші? Своїм братам у Римі він писав: «Благаю ж вас, браттє, Господом нашим Ісусом Христом і любовю Духа, помагайте менї молитвами за мене до Бога». Ефесянам він каже: «Всякою молитвою і благаннєм молячись всякого часу духом і в сьому пильнуйте в усякому терпінню і благанню за всїх сьвятих, і за мене, щоб менї дано слово на відкриваннє уст моїх, щоб сьміливо обявляти тайну благовістя». Колосянам він наголошує: «Молячись разом і за нас, щоб Бог відчинив нам двері слова, проглаголати тайну Христову, за котру я і в кайданах, щоб явив я її, як подобає менї глаголати». Солунянам він говорить різко, сильно: «Браттє, молїте ся за нас». Павло кличе коринтську церкву допомогти йому: «за підмогою і вашої за нас молитви». Це мало бути частиною їхньої праці. Вони мали простягнути йому руку допомоги в молитві. У додатковій і завершальній настанові солунській церкві про важливість і необхідність їхніх молитов він каже: «На останок, молїтесь, браттє, за нас, щоб слово Господнє ширилось та славилось, яко ж і в вас, і щоб нам визволитись од безпутних і лукавих людей». Він переконує филип’ян, що всі його випробування й уся протидія можуть послужити поширенню Євангелії завдяки дієвості їхніх молитов за нього. Филимон мав приготувати для нього житло, бо через молитви Филимона Павло мав стати його гостем.

Ставлення Павла до цього питання показує його смирення та глибоке розуміння духовних сил, які несуть Євангелію вперед. Більше того, воно дає урок на всі часи: якщо Павло так залежав від молитов Божих святих, щоб його служіння мало успіх, то наскільки більша необхідність, щоб молитви Божих святих були зосереджені на служінні сьогодення!

Павло не відчував, що це наполегливе благання про молитву принизить його гідність, зменшить його вплив чи применшить його побожність. А якби й так? Нехай іде геть гідність, нехай зруйнується вплив, нехай буде заплямована репутація — він мусить мати їхні молитви. Покликаний, уповноважений, найперший з апостолів, яким він був, — усе його спорядження було недосконалим без молитов його народу. Він писав листи всюди, закликаючи молитися за нього. Чи молитеся ви за свого проповідника? Чи молитеся ви за нього потай? Публічні молитви мало чого варті, якщо вони не спираються на особисту молитву або не підкріплені нею. Ті, хто молиться, для проповідника — те саме, що Аарон і Ор для Мойсея. Вони підтримують його руки й вирішують результат битви, що так люто вирує довкола них.

Заклик і мета апостолів полягали в тому, щоб підняти Церкву до молитви. Вони не нехтували благодаттю радісного давання. Вони знали, яке місце в духовному житті посідають релігійна діяльність і праця; але ні щось одне з цього, ні все разом, в апостольській оцінці й наполегливості, аж ніяк не могло зрівнятися за необхідністю й важливістю з молитвою. Уживалися найсвятіші й найнагальніші заклики, найпалкіші умовляння, промовлялися найвсеосяжніші й найзворушливіші слова, щоб утвердити першорядний обов’язок і необхідність молитви.

«Підняти святих повсюди до молитви» — ось тягар апостольських зусиль і ключ до апостольського успіху. Ісус Христос прагнув того самого в дні Свого особистого служіння. Зворушений безмежним співчуттям до достиглих нив землі, що гинули через брак робітників, і зупиняючись у власній молитві, Він намагається розбудити притуплену чутливість Своїх учнів до обов’язку молитви, коли велить їм: «Просїть Господа жнива, щоб вислав женцїв на жниво своє». «Сказав же й приповість їм про те, що треба по всяк час молитись, а не внивати».