Молитва — ознака духовного проводу

Дайте мені сотню проповідників, які не бояться нічого, крім гріха, і не прагнуть нічого, крім Бога, — і мені байдуже, чи будуть вони священнослужителями, чи мирянами: лише такі потрясуть ворота пекла й утвердять Небесне Царство на землі. Бог нічого не чинить інакше, як у відповідь на молитву.— Джон Веслі

АПОСТОЛИ знали, наскільки потрібна і наскільки цінна молитва для їхнього служіння. Вони знали, що їхнє високе апостольське покликання не звільняло їх від обов’язку молитися, а, навпаки, зобов’язувало до нього ще нагальнішою потребою; тож вони пильно й ревниво стерегли, щоб якась інша важлива праця не поглинула їхнього часу й не завадила їм молитися так, як належить. Тому вони призначили мирян опікуватися делікатними й клопітними обов’язками служіння бідним, щоб вони (апостоли) могли безперешкодно «пробувати в молитві і в служенню слова». Молитву поставлено на перше місце, а їхнє ставлення до молитви висловлено якнайсильніше — «пробувати» в ній, зробити її своєю справою, віддати себе молитві, вкладати в неї запал, наполегливість, витривалість і час.

Як святі, апостольські мужі віддавали себе цьому божественному ділу молитви! «Ніч і день ревно молячись», — каже Павло. «Ми ж у молитві пробувати мем» — ось одностайна постанова апостольської посвяти. Як ці новозавітні проповідники виливали себе в молитві за Божий народ! Як своєю молитвою вони вводили Бога в повній силі в свої церкви! Ці святі апостоли не тішили себе марною думкою, що виконали свої високі й урочисті обов’язки, вірно звіщаючи Боже Слово; ні, їхня проповідь закарбовувалася й діяла завдяки запалові й настирливості їхньої молитви. Апостольська молитва була такою ж виснажливою, трудною й невідкладною, як і апостольська проповідь. Вони могутньо молилися день і ніч, щоб підняти свій народ до найвищих висот віри й святості. Ще могутніше молилися вони, щоб утримати його на цій високій духовній висоті. Проповідник, який ніколи не навчився в Христовій школі високого й божественного мистецтва заступництва за свій народ, ніколи не навчиться й мистецтва проповідування, хоч би в нього вливали гомілетику тоннами і хоч би він був найобдарованішим генієм у складанні й виголошуванні проповідей.

Молитви апостольських, святих провідників багато важать для того, щоб святими ставали й ті, хто не є апостолами. Якби провідники Церкви в пізніші віки молилися за свій народ так само ретельно й палко, як апостоли, то сумні, темні часи світськості й відступництва не сплямили б історії Церкви, не затьмарили б її слави й не зупинили б її поступу. Апостольська молитва творить апостольських святих і зберігає в Церкві апостольські часи чистоти й сили.

Якої величі душі, якої чистоти й піднесеності спонук, якої безкорисливості, якої самопожертви, якої виснажливої праці, якого запалу духу, якого божественного такту потрібно, щоб бути заступником за людей!

Проповідник має виливати себе в молитві за свій народ — не просто для того, щоб люди були спасенні, а щоб вони були спасенні могутньо. Апостоли виливали себе в молитві, щоб їхні святі були досконалі; не для того, щоб ті мали хоч трохи смаку до Божих речей, а щоб вони, як писав Павло, «сповнились усякою повнею Божою». Павло не покладався на свою апостольську проповідь, щоб досягти цієї мети, а «того ж то приклоняв колїна свої перед Отцем Господа нашого Ісуса Христа». Павлова молитва провела навернених ним людей значно далі дорогою святості, ніж Павлова проповідь. Епафрас молитвою за колоських святих зробив стільки ж або й більше, ніж своєю проповіддю. Він завжди ревно трудився в молитвах за них, щоб вони «стояли звершені і сповнені у всякій волї Божій».

Проповідники — це насамперед Божі провідники. На них у першу чергу лежить відповідальність за стан Церкви. Вони формують її характер, надають тон і напрям її життю.

Від цих провідників багато в чому залежить усе. Вони формують часи й установи. Церква божественна, скарб, який вона містить, — небесний, але вона носить на собі відбиток людського. Скарб цей — у глиняних посудинах, і він має присмак посудини. Божа Церква або творить своїх провідників, або твориться ними. Чи творить вона їх, чи твориться ними, вона буде такою, якими є її провідники: духовною, якщо вони духовні, світською, якщо вони світські, строкатою, якщо такі її провідники. Царі Ізраїлю визначали характер Ізраїлевої побожності. Церква рідко повстає проти релігії своїх провідників або підноситься вище за неї. Сильні духовні провідники, мужі святої сили на чолі — це знаки Божої прихильності; лихо й безсилля йдуть слідом за кволими або світськими провідниками. Ізраїль упав дуже низько, коли Бог дав йому юнаків за князів і дітей, щоб панували над ним. Жодного щасливого стану не передрікали пророки, коли діти гнобили Божий Ізраїль, а жінки правили ним. Часи духовного проводу — це часи великого духовного процвітання для Церкви.

Молитва — одна з визначних рис сильного духовного проводу. Мужі могутньої молитви — це мужі сили, і вони формують події. Їхня сила перед Богом має ходу переможця.

Як може проповідувати людина, яка не отримує своєї звістки свіжою від Бога в молитовній комірчині? Як може вона проповідувати, коли її віра не оживлена, погляд не прояснений і серце не зігріте усамітненням з Богом? Горе тим устам на кафедрі, яких не торкнулося це полум’я молитовної комірчини! Сухими й позбавленими помазання будуть вони завжди, і божественні істини ніколи не прийдуть із силою з таких уст. Що стосується справжніх інтересів віри, то кафедра без молитовної комірчини завжди буде безплідною.

Проповідник може проповідувати без молитви офіційно, цікаво чи вчено, але між такою проповіддю і сіянням дорогоцінного Божого зерна святими руками й молитовними, заплаканими серцями — неміряна відстань.

Служіння без молитви — це трунар для всієї Божої істини й для Божої Церкви. Він може мати найдорожчу труну й найгарніші квіти, але це похорон, попри всю чарівну пишноту. Християнин без молитви ніколи не пізнає Божої істини; служіння без молитви ніколи не зможе навчати Божої істини. Цілі віки тисячолітньої слави втрачено через Церкву без молитви. Прихід нашого Господа відкладено на невизначений час через Церкву без молитви. Пекло розширилося й наповнило свої страшні печери перед лицем мертвого служіння Церкви без молитви.

Найкраща, найбільша жертва — це жертва молитви. Якщо проповідники двадцятого століття добре засвоять урок молитви й повністю використають силу молитви, то тисячолітнє царство досягне свого полудня ще до кінця цього століття. «Без перестану молїтесь» — ось сурма, що кличе проповідників двадцятого століття. Якщо двадцяте століття братиме свої тексти, свої думки, свої слова, свої проповіді з молитовних комірчин, то наступне століття побачить нове небо й нову землю. Старе, заплямоване й затьмарене гріхом небо й земля минуть під силою молитовного служіння.