Помазання — ознака правдивої євангельської проповіді

Говоріть для вічності. Понад усе плекайте власний дух. Одне слово, сказане вами, коли ваша совість чиста, а серце сповнене Божого Духа, варте десяти тисяч слів, сказаних у невірстві й гріху. Пам’ятайте, що слава має належати Богові, а не людині. Якби зняти завісу з машинерії цього світу, ми побачили б, як багато в ньому робиться у відповідь на молитви Божих дітей.— Роберт Мюррей Мак-Чейн

ПОМАЗАННЯ — це те невизначуване, неописуване «щось», про яке один давній славетний шотландський проповідник сказав так: «Буває часом у проповіді щось таке, чого не можна приписати ні змістові, ні вислову, і чого не можна описати — що воно таке і звідки воно походить; але з солодкою силою воно проникає в серце і почуття і виходить безпосередньо зі Слова; а якщо й є якийсь шлях здобути таке, то це небесний настрій душі того, хто говорить».

Ми називаємо це помазанням. Саме це помазання робить Боже слово таким, як написано: «Живе бо слово Боже і дїйственне, і гостріще всякого обоюдного меча, і проходить аж до роздїлення душі і духа, членів і мозків, і розсуджує помишлення і думки серця». Саме це помазання надає словам проповідника такої влучності, гостроти й сили і викликає таке тертя й пожвавлення в багатьох мертвих громадах. Ті самі істини проголошувалися в усій суворості букви, гладенькі настільки, наскільки їх могла вигладити людська олія; але жодних ознак життя, жодного удару пульсу — усе мирне, як могила, і таке ж мертве. Тим часом той самий проповідник приймає хрещення цим помазанням, на ньому божественне натхнення, буква Слова прикрашена й запалена цією таємничою силою, — і починає битися життя: життя, яке приймає, або життя, яке опирається. Помазання проникає в совість, викриває її і розбиває серце.

Це божественне помазання — та ознака, що відокремлює й відрізняє правдиву євангельську проповідь від усіх інших способів подавати істину і що пролягає широкою духовною прірвою між проповідником, який його має, і тим, хто його не має. Воно підкріплює і наснажує об’явлену істину всією Божою енергією. Помазання — це просто вкладення Бога в Його власне слово і на Його власних проповідників. Через могутню й велику молитовність і через безперервну молитовність воно стає для проповідника цілком дієвим і особистим; воно надихає і прояснює його розум, дає проникливість, охоплення і силу донести сказане; воно дає проповідникові силу серця, яка більша за силу розуму; і через нього з серця течуть ніжність, чистота, сила. Широта, свобода, повнота думки, прямота й простота вислову — ось плоди цього помазання.

Часто за це помазання приймають запал. Той, хто має божественне помазання, буде палким уже з самої духовної природи речей, але може бути дуже багато запалу без найменшої домішки помазання.

З певного погляду запал і помазання схожі. Запал легко й непомітно можна підставити замість помазання або сплутати з ним. Щоб розрізнити їх, потрібні духовне око й духовний смак.

Запал може бути щирим, серйозним, палким і наполегливим. Він береться за справу з доброю волею, провадить її наполегливо, просуває її з жаром, вкладає в неї силу. Але всі ці сили не піднімаються вище суто людського. У цьому — людина, ціла людина, з усім, що вона має від волі й серця, від розуму й обдарування, від задумів, праці й слів. Вона поставила перед собою певну мету, яка оволоділа нею, і тепер вона прагне оволодіти цією метою. У цьому може зовсім не бути Бога. Бога в цьому може бути мало, бо в цьому так багато людини. Така людина може наводити на захист своєї палкої мети доводи, що подобаються або зворушують, хвилюють чи приголомшують переконанням у їхній важливості; і при всьому цьому запал може рухатися земними шляхами, рухомий самими лише людськими силами, — його жертовник зроблено земними руками, а вогонь на ньому запалено земним полум’ям. Про одного доволі відомого обдарованого проповідника, який тлумачив Писання на свій смак чи до своєї мети, казали, що він «ставав дуже красномовним над власною екзегезою». Так і люди стають надзвичайно палкими щодо власних планів чи рухів. Запал може бути прихованим себелюбством.

А що ж помазання? Це те невизначуване в проповіді, що робить її проповіддю. Це те, що відрізняє й відокремлює проповідь від усіх суто людських промов. Це божественне в проповіді. Воно робить проповідь гострою для тих, кому потрібна гострота. Воно сходить, як роса, на тих, кому потрібне відсвіження. Його влучно описано так:

«меч обосічний,

Небесний гарт у нім,

І кожен раз, як він сяйне,

Він ранить двічі всім.

Він — смерть гріхові; він — життя

Для тих, хто за гріх сумує.

Він розпалив і вгамував борню,

Війну й спокій у серці дарує».

Це помазання приходить до проповідника не в кабінеті, а в молитовній комірчині. Це небесна роса, що скрапує у відповідь на молитву. Це найсолодше віяння Святого Духа. Воно просочує, наповнює, пом’якшує, проникає, розтинає і втишує. Воно несе Слово, мов динаміт, мов сіль, мов цукор; робить Слово тим, що втишує, упорядковує, відкриває і досліджує; робить слухача винуватцем або святим, змушує його плакати, мов дитину, і жити, мов велетня; відкриває його серце й гаманець так само лагідно і водночас так само сильно, як весна розкриває листя. Це помазання не є даром генія. Його не знайти в залах науки. Жодне красномовство не може його привабити. Жодна старанність не може його здобути. Жодні єпископські руки не можуть його передати. Це Божий дар — печатка, яку Він ставить на Своїх власних посланців. Це небесне лицарство, даване обраним — вірним і хоробрим, — які шукали цієї помазаної честі через багато годин слізної молитви-боротьби.

Запал добрий і вражає; геній обдарований і великий. Думка запалює і надихає, але потрібне божественніше обдарування, могутніша енергія, ніж запал, геній чи думка, щоб розірвати кайдани гріха, щоб навернути до Бога відчужені й зіпсовані серця, щоб загоїти проломи і повернути Церкву на її давні шляхи чистоти й сили. Ніщо, крім цього святого помазання, не може цього зробити.