Помазання конче потрібне

Одне світле благословення, яке таємна молитва зводить на служіння, — це щось невимовне й неповторне: помазання від Святого . . . . Якщо помазання, яке ми носимо, походить не від Господа Саваота, то ми ошуканці, бо здобути його можна лише в молитві. Будьмо ж невідступні, постійні й палкі в благанні. Нехай ваше руно лежить на току благання, аж поки не зросить його небесна роса.— Чарлз Гаддон Сперджен

АЛЕКСАНДЕР НОКС, християнський філософ часів Веслі, не його прихильник, але близький особистий друг, що глибоко співчував духом веслеянському рухові, пише: «Дивно й прикро, але я щиро вірю, що це факт: за винятком методистів і духовенства методистського духу, в Англії майже немає проповідування, яке б захоплювало. Духовенство здебільшого зовсім утратило це мистецтво. У великих законах морального світу, як я гадаю, існує якась таємна спорідненість, подібна до спорідненості в хімії, між правильно звіщеною релігійною правдою та найглибшими почуттями людської душі. Де належно показано одне, там озоветься й друге. „Хиба ж серце наше не горіло в нас?“ — але для цього конче потрібне благоговійне почуття в самого промовця. І мушу засвідчити з власних спостережень, що це onction, як не без підстав називають його французи, в Англії незрівнянно легше знайти в методистському молитовному домі, ніж у парафіяльній церкві. Саме це, і тільки це, як видно, наповнює методистські доми й спустошує церкви. Я, щиро думаю, не фанатик; я найщиріший і найвідданіший член Церкви, покірний учень школи Гейла і Бойла, Бернета і Лейтона. І мушу ствердити, що, коли я був у цій країні два роки тому, я не чув жодного проповідника, який навчав би мене так, як мої великі вчителі, крім тих, кого вважають методистами. І тепер я вже не сподіваюся здобути хоч крихту науки для серця деінде. Методистські проповідники (хоч я, може, не завжди схвалюю всі їхні вислови) безперечно ширять ту справжню релігію, що є „віра чиста і неопоганена“. Минулої неділі я відчув справжню радість. Можу засвідчити, що проповідник справді говорив „слова правди й розуму“. Красномовства не було — чесна людина про нього й не мріяла, — але було щось значно краще: щире передавання оживленої правди. Кажу „оживленої“, бо неможливо було не відчути, що те, що він звіщав іншим, було тим, чим він жив сам.»

Це помазання і є мистецтвом проповідування. Проповідник, який ніколи не мав цього помазання, ніколи не мав і мистецтва проповідування. Проповідник, який утратив це помазання, утратив мистецтво проповідування. Хоч би які інші мистецтва він мав і зберігав — мистецтво складати проповіді, мистецтво красномовства, мистецтво великої, ясної думки, мистецтво подобатися слухачам, — він утратив Боже мистецтво проповідування. Це помазання робить Божу правду могутньою й захопливою, воно притягує і вабить, будує, викриває, спасає.

Це помазання оживляє об’явлену Божу правду, робить її живою і життєдайною. Навіть Божа правда, проголошена без цього помазання, легковажна, мертва й умертвляє. Хай вона багата на правду, хай важка думкою, хай блищить риторикою, хай загострена логікою, хай сильна запалом, — без цього Божого помазання вона веде до смерті, а не до життя. Пан Сперджен каже: «Цікаво, як довго ми могли б сушити собі голову, перш ніж змогли б ясно висловити словами, що означає проповідувати з помазанням. Проте той, хто проповідує, знає, коли воно є, а той, хто слухає, швидко помічає, коли його немає. Самарія під час голоду є прообразом промови без нього. Єрусалим, що справляє бенкет із товстих страв, — гостину з шпігу в костях, — може представляти проповідь, збагачену ним. Кожен знає, що таке ранкова свіжість, коли на кожній травинці рясніють східні перли, але хто може описати її, а тим паче сам її створити? Така ж і таємниця духовного помазання. Ми знаємо, але не можемо розповісти іншим, що це таке. Підробити його так само легко, як і нерозумно. Помазання — це те, чого не можна виготовити, а його підробки гірші, ніж нікчемні. Проте само по собі воно безцінне і понад міру потрібне, якщо ви хочете будувати віруючих і приводити грішників до Христа.»