Приклад посвяти

Закликаю вас до спілкування з Христом — до спілкування, що зростає. У Христі є завіси, які ще треба відхилити, за якими ми ніколи не бували, і нові згортки любові в Ньому. Я не маю надії колись дійти до кінця цієї любові — стільки в ній шарів. Тож копайте глибоко, трудіться до поту, докладайте зусиль заради Нього і відводьте для Нього стільки часу щодня, скільки можете. У цій праці ми будемо здобуті.— Семюел Резерфорд

Бог і нині має, і завжди мав, багато таких відданих, молитовних проповідників — людей, у житті яких молитва була могутньою, визначальною, очевидною силою. Світ відчув їхню силу, Бог відчув і вшанував їхню силу, Божа справа могутньо й швидко просувалася вперед завдяки їхнім молитвам, а святість сяяла в їхніх характерах божественним блиском.

Одного з тих людей, яких Він шукав, Бог знайшов у Девіді Брейнерді, чия праця й ім’я увійшли в історію. Це була не пересічна людина: він міг би блищати в будь-якому товаристві, був рівнею мудрим і обдарованим, цілком годився для найпривабливіших кафедр і для праці серед найвишуканіших і найосвіченіших людей, які так прагнули здобути його собі за пастора. Президент Едвардс свідчить, що він був «молодою людиною визначних талантів, мав надзвичайне знання людей і речей, рідкісний дар бесіди, вирізнявся знанням богослов’я і був, як на свої роки, справді надзвичайним богословом, особливо в усьому, що стосується досвідної віри. Я ніколи не знав рівного йому серед людей його віку й становища щодо ясних і точних уявлень про природу й суть справжньої віри. Його манера молитися була майже неповторною — такою, що рівну їй я бачив дуже рідко. Його вченість була вельми значною, і він мав надзвичайні дари для кафедри».

Земні літописи не зберегли величнішої історії, ніж історія Девіда Брейнерда; жодне чудо не засвідчує істинності християнства з більшою божественною силою, ніж життя і праця такої людини. Сам-один у диких нетрях Америки, день і ніч змагаючись зі смертельною хворобою, не навчений душпастирства, здебільшого маючи доступ до індіанців лише через незграбне посередництво перекладача-язичника, — із Божим Словом у серці й у руці, з душею, запаленою божественним полум’ям, маючи місце й час, щоб виливати душу перед Богом у молитві, — він міцно утвердив поклоніння Богові й здобув усі його благодатні плоди. Індіанці змінилися великою зміною: від найнижчого отупіння невігласького й занепалого поганства — до чистих, побожних, свідомих християн; усякий порок було викорінено, зовнішні обов’язки християнства відразу прийнято й виконувано; заведено сімейну молитву; встановлено суботу й побожно її дотримувано; внутрішні дари благодаті виявлялися зі щораз більшою лагідністю й силою. Розгадку цих плодів слід шукати в самому Девідові Брейнерді — не в обставинах чи випадковостях, а в людині, у Брейнерді. Він був Божою людиною — для Бога насамперед, наостанок і завжди. Бог міг безперешкодно текти крізь нього. Всемогутність благодаті не була ані зупинена, ані стиснута станом його серця; усе русло було розширене й очищене для найповнішого й наймогутнішого Божого плину, тож Бог з усіма Своїми могутніми силами міг зійти на безнадійну дику пустелю і перетворити її на Свій квітучий і плідний сад; бо немає нічого занадто важкого для Бога, якщо Він може знайти для цього відповідну людину.

Брейнерд жив життям святості й молитви. Його щоденник рясно й одноманітно заповнений записами про пори посту, роздумів і усамітнення. Час, який він проводив в особистій молитві, сягав багатьох годин щодня. «Коли я повертаюся додому, — казав він, — і віддаюся роздумам, молитві й посту, моя душа прагне умертвіння, самозречення, смирення й відлучення від усього світського». «Я не маю нічого спільного, — казав він, — із землею, хіба що чесно трудитися на ній для Бога. Я не бажаю прожити й хвилини заради будь-чого, що може дати земля». Ось як високо він молився: «Відчуваючи дещо з солодкості спілкування з Богом і спонукальної сили Його любові, і те, як дивовижно вона полонить душу і зосереджує всі бажання й почуття на Бозі, я відвів цей день для таємного посту й молитви, щоб благати Бога скерувати й благословити мене щодо великої справи проповідування Євангелії, яку я маю перед собою, і щоб Господь повернувся до мене й показав мені світло Свого обличчя. Уранці я мав мало життя й сили. Близько середини дня Бог дав мені палко боротися в заступництві за моїх відсутніх друзів, а надвечір Господь дивовижно відвідав мене в молитві. Думаю, моя душа ніколи ще не була в такій агонії. Я не відчував жодної стриманості, бо скарби божественної благодаті були відкриті мені. Я боровся за відсутніх друзів, за збирання душ, за безліч бідних душ і за багатьох, кого вважав Божими дітьми, поіменно, у багатьох далеких місцях. Я був у такій агонії від того часу, як сонце стояло на пів години над обрієм, аж до смерку, що весь змок від поту, та все ж мені здавалося, ніби я нічого не зробив. О, мій дорогий Спаситель пітнів кров’ю за бідні душі! Я прагнув більшого співчуття до них. Я й далі перебував у солодкому настрої, відчуваючи божественну любов і благодать, і ліг спати в такому настрої, із серцем, зверненим до Бога». Саме молитва надала його життю і служінню їхньої дивовижної сили.

Люди могутньої молитви — це люди духовної могутності. Молитви ніколи не вмирають. Усе життя Брейнерда було життям молитви. Удень і вночі він молився. Перед проповіддю і після проповіді він молився. Їдучи верхи безкраїми лісовими пустищами, він молився. На своїй солом’яній постелі він молився. Усамітнюючись у густих і безлюдних лісах, він молився. Година за годиною, день за днем, рано-вранці й пізно вночі він молився й постив, виливав душу, заступався, спілкувався з Богом. Він був могутньо з Богом у молитві, і Бог був могутньо з ним, і через це він, і вмерши, ще говорить і діє, і говоритиме й діятиме, аж доки прийде кінець, а серед славних того славного дня він буде серед перших.

Джонатан Едвардс каже про нього: «Його життя показує правильний шлях до успіху в справах служіння. Він шукав його, як воїн шукає перемоги під час облоги чи битви, або як людина, що біжить на перегонах заради великої нагороди. Натхненний любов’ю до Христа й до душ, як він трудився? Завжди палко. Не лише словом і наукою, прилюдно й наодинці, а й молитвами вдень і вночі, борючись із Богом у таємниці й мучачись, наче в пологах, у невимовних стогнаннях і муках, доки Христос не був виображений у серцях людей, до яких його було послано. Як справжній син Якова, він витривало боровся крізь усю темряву ночі, аж доки не зайнявся день!»