Молитва й посвята нерозлучні

Сучасному служінню явно бракує духовного впливу. Я відчуваю це на собі й бачу на інших. Боюся, що серед нас надто поширений низький, розрахунковий, хитромудрий, вивертливий склад розуму. Ми більше, ніж годиться, пристосовуємося, щоб догодити смакові одного й упередженням іншого. Служіння — справа велична і свята, і воно має знаходити в нас простоту духу та святу, але смиренну байдужість до будь-яких наслідків. Головна вада християнських служителів — брак молитовної звички.— Річард Сесіл

НІКОЛИ ще не було такої потреби в святих чоловіках і жінках; а ще нагальніше лунає заклик до святих, відданих Богові проповідників. Світ рухається велетенськими кроками. Сатана тримає світ у своїй владі й панує над ним, і силкується підпорядкувати всі його рухи своїм цілям. Віра мусить робити свою найкращу справу, являти свої найпривабливіші й найдосконаліші взірці. Усіма засобами сучасна святість мусить надихатися найвищими ідеалами та найширшими можливостями через Духа. Павло жив на колінах, щоб ефеська церква могла зміряти висоту, ширину й глибину незмірної святості і щоб віруючі «сповнились усякою повнею Божою». Епафрас виснажливо трудився й напружено змагався в палкій молитві, щоб віруючі колоської церкви «стояли звершені і сповнені у всякій волї Божій». Скрізь, у всьому, за апостольських часів усе було напружене до краю, щоб Божий народ, кожен і «всї», дійшли «до з’єдинення віри і познання Сина Божого, до чоловіка звершеного, до міри зросту сповнення Христового». Ніякої премії карликам; жодного заохочення застарілому немовляцтву. Немовлята мали рости; старі ж, замість кволості й немочей, мали приносити плід і в старості, бути ядерними й зеленими. Найбожественніше в релігії — святі чоловіки й святі жінки.

Жодні гроші, жоден геній чи освіченість не можуть зрушити справ для Бога. Святість, що наснажує душу, уся людина, що палає любов’ю, прагненням більшої віри, більшої молитви, більшої ревності, більшої посвяти,— ось таємниця сили. Цього ми потребуємо і мусимо мати, і люди мають стати втіленням цієї запаленої Богом відданості. Через брак її Божий поступ спинився, Його справа знекровлена, Його ім’я збезчещене. Геній (хоч би найвищий і найобдарованіший), освіта (хоч би найвченіша й найвитонченіша), становище, гідність, посада, шановані імена, високі церковні сановники не можуть зрушити цієї колісниці нашого Бога. Вона вогненна, і зрушити її можуть лише вогненні сили. Геній Мілтона тут безсилий. Імперська міць якогось Лева безсила. Дух Брейнерда може її зрушити. Дух Брейнерда палав для Бога, палав для душ. Ніщо земне, світське, себелюбне не входило, щоб бодай трохи послабити напругу цієї всеспонукальної й всепоглинальної сили та полум’я.

Молитва — і творець, і русло посвяти. Дух посвяти — це дух молитви. Молитва й посвята поєднані, як поєднані душа й тіло, як поєднані життя і серце. Немає справжньої молитви без посвяти, немає посвяти без молитви. Проповідник мусить бути відданий Богові в найсвятішій посвяті. Він не фахівець, і його служіння — не фах; це Боже установлення, Божа посвята. Він присвячений Богові. Його мета, прагнення, амбіції — задля Бога і до Бога, і для такої людини молитва така ж необхідна, як їжа для життя.

Проповідник понад усе мусить бути відданий Богові. Стосунки проповідника з Богом — це відзнаки й вірчі грамоти його служіння. Вони мають бути ясні, переконливі, безсумнівні. Не може бути в нього звичайної, поверхової побожності. Якщо він не вирізняється благодаттю, то не вирізняється нічим. Якщо він не проповідує життям, характером, поведінкою, то не проповідує взагалі. Якщо його побожність легковажна, його проповідь може бути м’якою і солодкою, як музика, обдарованою, як Аполлос, а проте вага її буде вагою пір’їни — примарна, скороминуща, як ранкова хмара чи рання роса. Посвята Богові — ніщо не може замінити її в характері й поведінці проповідника. Відданість церкві, поглядам, організації, ортодоксії — усе це дріб’язкове, оманливе й марне, коли стає джерелом натхнення, рушієм покликання. Бог мусить бути головною пружиною зусиль проповідника, джерелом і вінцем усієї його праці. Ім’я і честь Ісуса Христа, поступ Його справи мають бути всім у всьому. Проповідник не повинен мати іншого натхнення, крім імені Ісуса Христа, іншої амбіції, крім того, щоб Він був прославлений, іншої праці, крім праці для Нього. Тоді молитва буде джерелом його просвітлень, засобом безупинного поступу, мірилом його успіху. Незмінна мета, єдина амбіція, яку проповідник може плекати,— мати Бога з собою.

Ніколи ще Божа справа не потребувала досконалих прикладів можливостей молитви так, як у наш вік. Жодна доба, жодна людина не стануть взірцями євангельської сили, крім діб чи людей глибокої і щирої молитви. Безмолитовна доба матиме лише мізерні взірці Божої сили. Безмолитовні серця ніколи не зійдуть на ці альпійські висоти. Наша доба, може, й краща за минулі, але між поліпшенням доби силою поступу цивілізації і її поліпшенням через зростання святості й христоподібності силою молитви — нескінченна відстань. Юдеї, коли прийшов Христос, були значно кращими, ніж у попередні віки. То був золотий вік їхньої фарисейської релігії. Їхній золотий релігійний вік розіп’яв Христа. Ніколи стільки не молилися — ніколи так мало не було молитви; ніколи стільки жертв — ніколи так мало жертовності; ніколи так мало ідолопоклонства — ніколи стільки ідолопоклонства; ніколи стільки храмового богослужіння — ніколи так мало поклоніння Богові; ніколи стільки служіння устами — ніколи так мало служіння серцем (Богові поклонялися устами ті, чиї серця й руки розіп’яли Божого Сина!); ніколи стільки відвідувачів храму — ніколи так мало святих.

Саме сила молитви творить святих. Святі характери формуються силою справжньої молитви. Що більше справжніх святих, то більше молитви; що більше молитви, то більше справжніх святих.