Запал і повне спасіння

Чому ми маємо бути повні запалу в усьому, крім релігії? Чи можете ви назвати мені бодай якусь причину цього?

Якщо є хоч один предмет, здатний зрушити наші душі до самих їхніх глибин і викликати запал нашої природи, то це, безперечно, релігія, коли вона справжня. Чому нам не бути повними запалу? Я досі не бачила жодної доброї причини. Чому нам не викликувати й не співати хвали нашому Цареві, як ми сподіваємося робити це у славі? Чому б людині не кричати, не стогнати й не мучитися душею, як каже псалмоспівець, наче вона взивала б з черева преисподньої, коли вона переконана в гріху, і усвідомлює свою небезпеку, і чекає, що, як Бог не змилується, буде засуджена на погибель?

Чому б їй не ридати від жалю серця свого так, як ридав Давид? Чи є в цьому щось нефілософське? Чи є в цьому щось супротивне законам розуму? Чи є тут щось, чого ви не дозволили б під великим тиском лиха, або усвідомлення небезпеки, або горя? Чому б нам не мати такого вияву в справах душі? Його мали за старого завіту. Ми читаємо знову й знову, що коли народ сходився після часу відступу, відпадання й невірства, коли Бог посилав до нього котрогось полум’яного, палаючого пророка, і вони збиралися на схилах Кармелю чи деінде, то часами плач, а іншими разами радість були такі великі, що вони змушували тремтіти саму землю і мало не роздирали небес голосом свого голосіння й радісних викриків.

Нам сказано, що одного разу голос чути було далеко, а іншого — що він був наче шум многих вод. Дав би Бог, щоб ми могли нині знайти людей, так стурбованих своїми гріхами й своїми душами, щоб вони отак викликували. Це був би щасливий день для релігії і для світу, якби так було. Коли ці речі є дійсність, я твердо кажу, що це найздоровіший, найрозумніший і найфілософськіший спосіб поводитися з ними; і я кажу, що звичайний, холодний, безсердечний, формальний спосіб (а коли він не такий, то він має такий вигляд) є небіблійний.

Хтось говорив мені про те, що в релігії буває забагато почуття. Я сказала: «Дорогий мій друже, а на що, по-вашому, Бог дав вам почуття?» Дехто, здається, вважає помилкою, що ми маємо почуття. Наші почуття відіграють дуже важливу роль у всіх наших суспільних стосунках. Чому ж ви виключали б їх з релігії? Давид виражав свої почуття і був так ними охоплений, що закликав усе створіння хвалити Господа, а гори й дерева — плескати в долоні й радіти. Здобудьте правильний рід релігії, і вона зробить вас радісними. Коли ви не маєте правильного роду почуття, боюся, що ви не маєте й правильного роду релігії. Ми маємо якийсь запал, і коли наш запал помре, боюся, помремо й ми. А проте наша сила не в нашому запалі; не полягає вона й у певних поглядах на істину чи в певних почуттях щодо істини. Але вона полягає в щиросердій, ґрунтовній, цілковитій віддачі себе Богові; і це, з почуттям чи без почуття, є правильна річ, і це — таємниця нашої сили. Ми маємо славні почуття як наслідок; але почуття — це не релігія, почуття — це не святість. Святість є джерелом і початком запалу. Звідси наша сила над масами народу.

Як же це так, що куди б ми не пішли як організація, там діються ці ознаки й чудеса? Хтось сказав: «Дивна це річ; погляньте, що зроблено в такому-то місці, і в такому-то, і в такому-то.

Усі вони пробували, а ви посилаєте кількох хлопців чи дівчат — і місто вмить сколихнуте. Що ж це? У чому таємниця? Чи відповісте ви на це запитання?» Що ж, це щиросерде, рішуче зречення всього заради Царя. Ось у чому річ. Це — увійти так, як увійшли апостоли, з рішучістю здобувати душі, з рішучістю поставити царство Ісуса Христа, хоч би що це коштувало.

Ось джерело нашої сили; і коли ви його здобудете, ви матимете силу, а коли не здобудете, то байдуже, що б інше ви мали. Я хочу, щоб ви розсудливо й спокійно побачили, що ця святість є справжнє, певне благословення; що це рівень, на який велика маса християн цього покоління, які визнають віру, не зійшла й ледве чи навіть підвела на нього очі. Це високий рівень, але це рівень, на який кожен із вас може зійти, якщо захоче. Ви чули про це досить.

Ви переконані, що можете її мати. Чи візьмете ви її? Господь сидить отут; Він дивиться на вас і каже: «Що це за рух? Про що вся ця мова, цей спів і ця молитва? Ось Я. Що ви хочете, щоб Я зробив? Я готовий це зробити.» І ви кажете: «Господи, я хочу, щоб Ти очистив моє серце від гріха, і сповнив мене Святим Духом, і дав мені змогу бути щиросердою і ґрунтовною у Твоїй службі, і піти та здобувати душі для Тебе.» «Дуже добре», — каже Господь, — «Я готовий увійти в храм Свій, якщо ви виметете сміття. Чи згодні ви, щоб Я увійшов? Я чекаю, щоб увійти як Той, що переплавляє; але ви мусите вирівняти дорогу для ніг Моїх. Ви мусите зібрати каміння, і викинути сміття, і зробити Мені рівну стежку.»

Чи зробите ви Йому рівну стежку? Чи розтопчете ви ногами ту закляту річ, яка так довго тримала повноту благословення далеко від вас? Чи покинете ви сперечатися про неї й доводити, ніби вона не є каменем спотикання, коли самі знаєте, що є? Скільки вас це зробить? Я хотіла б, щоб у нас було місце поставити лаву покаяння. Шкода, що його немає. При всьому світлі, яке ви маєте в цій справі, при всьому тому, що, я певна, Святий Дух відкрив і відкриває вашим душам, при всій славі, яку Він ставить перед вами, і при силі для пожитку й щастя, — чи звершите ви цю повну віддачу себе?

Світло Духа на вас: чи будете ви діяти? Чи будете ви діяти? Кожна іскра світла, яку ви одержуєте й не слухаєтеся її, лишає вашу душу темнішою. Щоразу, коли ви підходите до самого краю царства й не переходите його, тим менша ймовірність, що ви перейдете коли-небудь. Я знаю людей, які ходять туди й сюди понад сорок років, як ізраїльтяни, і ще питання, чи ввійдуть вони колись. Ви знову підійшли близько. Чи перейдете ви? Ви можете сказати про це Господеві, не кажучи нам, — хоч ми й хотіли б знати й побачити, як ви ступите ногою за межу, у цей Канаан миру й сили. Чи ступите ви ногою за межу? Хто це зробить? хто це зробить? Чи встанете ви й піднесете свої голоси до Господа й попросите Його?