Не нашою власною силою

«І вбачаючи се Петр, озвав ся до народу: Мужі Ізраїльські, чого ви чудуєте ся сим? або чого так пильно до нас дивитись, мов би своєю силою або побожністю зробили ми, щоб ходив він?» (Дїяння 3:12).

Щойно кульгавого біля храмових воріт було зцілено через Петра й Йоана, народ збігся до них. Петро, бачачи, що це чудо приписують їхній силі й святості, не гаючи часу виправляє людей: він каже їм, що вся слава цього чуда належить Ісусові і що саме в Нього ми повинні вірувати.

Петро й Йоан, безперечно, були сповнені віри й святості; можливо, вони навіть були найсвятішими й найревнішими слугами Божими свого часу, інакше Бог, мабуть, не обрав би їх знаряддями для цього зцілення. Але вони знали, що святість їхнього життя — не від них самих, а від Бога через Святого Духа. Вони так мало думають про себе, що не зважають на власну святість і знають лише одне: вся сила належить їхньому Учителеві. Тож вони поспішають заявити, що самі в цій справі нічого не важать, що це діло самого лише Господа. Ось мета Божественного зцілення: бути доказом сили Ісуса, свідченням перед очима людей про те, Хто Він є, звіщати про Його Божественне втручання і приваблювати до Нього серця. «Не нашою власною силою чи святістю». Так належить говорити тим, кого Господь бажає вжити, щоб через їхню віру допомагати іншим.

Наполягати на цьому необхідно, бо віруючі схильні думати протилежне. Ті, чиє здоров’я відновилося у відповідь на те, що принесла «молитва віри», — «Много бо може молитва праведного ревна» (Якова 5:16), — наражаються на небезпеку надто захопитися людським знаряддям, яке Бог зволив ужити, і думати, що сила криється в людській побожності.

Безперечно, молитва віри є плодом справжньої побожності, але ті, хто має її, першими визнають, що вона походить не від них самих і не від якихось їхніх власних зусиль. Вони бояться відібрати в Господа найменшу частку слави, що належить Йому, і знають: якщо зроблять це, то змусять Його відняти від них Свою благодать. Їхнє велике бажання — бачити, як душі, які Бог поблагословив через них, входять у безпосереднє й дедалі глибше спілкування з Самим Господом Ісусом Христом, бо саме такий плід має принести їхнє зцілення. Тому вони й наполягають, що воно сталося не їхньою власною силою чи святістю.

Таке свідчення з їхнього боку необхідне, щоб відповісти на хибні закиди невіруючих. Церква Христова мусить почути ясне оголошення: саме через свою світськість і невіру вона втратила ці духовні дари зцілення (1 Коринтян 12:9), і Господь повертає їх тим, хто з вірою й послухом присвятив Йому своє життя. Ця благодать не може з’явитися знову, якщо їй не передуватиме оновлення віри й святості. Але тоді світ, а з ним і чимало християн, каже: «Ви претендуєте на віру й святість вищого рівня, ви вважаєте себе святішими за інших». На такі закиди єдина відповідь перед Богом і людьми — ці слова Петра, підтверджені життям глибокої і справжньої покори: «Не нашою власною силою чи святістю». «Не нам, Господи, не нам, но імені твому дай славу по милостї твоїй, по правдї твоїй!» (Псальма 115:1). Таке свідчення потрібне також з огляду на наше власне серце і на підступи сатани. Доки через невірність Церкви дари зцілення даються лише зрідка, ті Божі діти, що отримали ці дари, ризикують пишатися ними й уявляти, ніби мають у собі щось винятково заслужене. Ворог не забуває переслідувати їх такими навіюваннями, і горе їм, якщо вони його послухають. Його задуми їм відомі; тому їм треба безустанно молитися Господові, щоб Він зберігав їх у покорі — справжньому засобі дедалі більше отримувати благодать. Якщо вони витривало перебуватимуть у покорі, то побачать: що більше Бог їх використовує, то глибше вони проймаються переконанням, що лише Бог діє через них і що вся слава належить Йому. «Не я ж, а благодать Божа, що зо мною» (1 Коринтян 15:10). Таке їхнє гасло. І нарешті, це свідчення корисне для немічних, які прагнуть спасіння і бажають прийняти Христа як свого Цілителя. Вони чують про повне посвячення і цілковитий послух, але складають про це хибне уявлення. Вони думають, що мусять самі в собі досягти високого ступеня знання й досконалості, і впадають у зневіру. Ні, ні; не нашою власною силою чи святістю ми отримуємо ці благодатні дари, а зовсім простою вірою, дитячою вірою, яка знає, що не має ні власної сили, ні святості, і яка цілком довіряє себе Тому, Хто вірний і Чия всемогутність може виконати Його обітницю. О, не прагнімо ж нічого робити чи бути самі від себе! Лише тоді, коли відчуваємо власне безсилля і всього чекаємо від Бога та Його Слова, ми пізнаємо, у який славний спосіб Господь зцілює недуги «через віру в імя Його».