Хай зцілений прославляє Бога

Поширена думка, що побожність легша в хворобі, ніж у здоров’ї; що тиша і страждання схиляють душу шукати Господа й входити в спілкування з Ним краще, ніж метушня діяльного життя; що, власне, хвороба більше кидає нас на Бога. З цих причин хворі вагаються просити в Господа зцілення, бо кажуть собі: «Звідки нам знати, чи хвороба не краща для нас, ніж здоров’я?» Думати так — означає не брати до уваги, що зцілення та його плоди — божественні. Спробуймо зрозуміти, що хоча зцілення звичайними засобами часом і може спричинитися до того, що Бог послабить Свою руку, божественне зцілення, навпаки, ще тісніше єднає нас із Ним. Тож і в наші дні, як за часів раннього служіння Ісуса Христа, віруючий, якого Він зцілив, може прославити Його значно краще, ніж той, хто лишається хворим. Хвороба може прославляти Бога лише настільки, наскільки вона дає нагоду виявити Його силу (Йоана 9:3; 11:4).

Страждалець, якого страждання ведуть до того, щоб віддавати славу Богові, робить це, так би мовити, з примусу. Якби він мав здоров’я і свободу вибору, цілком можливо, що його серце знову повернулося б до світу. У такому разі Господь мусить тримати його осторонь; його побожність залежить від його хворобливого стану. Ось чому світ гадає, що віра навряд чи діє деінде, крім кімнат хворих чи смертних ліж, і хіба що для тих, кому не треба входити в гамір і метушню звичайного життя. Щоб світ переконався в силі віри проти спокуси, він мусить бачити, як віруючий, що має добре здоров’я, ходить у спокої та святості навіть серед праці й діяльного життя. Без сумніву, дуже багато хворих прославили Бога своїм терпінням у стражданні, але Його можна прославити ще більше здоров’ям, яке Він освятив.

«Чому ж тоді, — питають нас, — ті, хто зцілився у відповідь на молитву віри, мають прославляти Господа більше, ніж ті, кого зцілено земними ліками?» Ось причина. Зцілення за допомогою ліків показує нам силу Божу в природі, але не приводить нас у живий і безпосередній дотик із Ним; тоді як божественне зцілення — це дія, що виходить від Бога, без нічого, крім Святого Духа.

У цьому останньому суттєвим є саме дотик до Бога, і тому підготовкою до нього мають бути дослідження сумління та визнання гріхів (1 Коринтян 11:30–32; Якова 5:15, 16). Той, хто так зцілився, покликаний заново й цілковито посвятити себе Господу (1 Коринтян 6:13, 19). Усе це залежить від акту віри, що хапається за Господню обітницю, що віддається Йому і не сумнівається, що Господь одразу бере у володіння те, що Йому посвячене. Ось чому збереження отриманого здоров’я залежить від святості життя і від послуху, який завжди шукає вподобання божественного Лікаря (2 Мойсея 15:26).

Здоров’я, отримане за таких умов, забезпечує духовні благословення. Саме лише відновлення здоров’я звичайними засобами цього не дає. Коли Господь зцілює тіло, то для того, щоб заволодіти ним і зробити його храмом, у якому Він міг би перебувати. Радість, яка тоді наповнює душу, невимовна. Це не лише радість від того, що зцілився; це радість, змішана зі смиренням, і святе піднесення, яке впізнає дотик Господа і приймає від Нього нове життя. У надмірі своєї радості зцілений звеличує Господа, прославляє Його словом і ділом, і все його життя посвячене його Богові.

Очевидно, що ці плоди зцілення не однакові для всіх і що часом бувають кроки назад. Життя зціленого пов’язане спільною долею з життям віруючих довкола нього. Їхні сумніви та непослідовність можуть із часом похитнути його кроки, хоча зазвичай це веде до нового початку. Щодня він заново відкриває і визнає, що його життя — це життя Господа; він входить у тісніше й радісніше спілкування з Ним; він вчиться жити в постійній залежності від Ісуса і отримує від Нього ту силу, що випливає з повнішого посвячення.

О, чим тільки не може стати Церква, коли вона житиме цією вірою, коли кожен хворий розпізнаватиме в хворобі заклик бути святим і чекати від Господа виявлення Його присутності, коли зцілення множитимуться, роблячи кожного свідком Божої сили, і всі будуть готові разом із Псалмопівцем вигукнути: «Благослови, душе моя, Господа… сцїляє всї недуги твої».