Дні неба на землі
Лютий

Розділ 2 · 24 хв читання · 31 хв слухання

Лютий

1 лютого

«жерелом води, що тече в життє вічнє» (Йоана 4:14).

У житті, що переливається служінням іншим, ми бачимо, як глибоке джерело життя виходить за свої береги й пробивається ріками живої води, що течуть далі, щоб благословляти й спасати світ довкола нас. Гарно помітити, що благословення, стаючи безкорисливим, стає й більшим. Вода в серці — це лише криниця, та коли вона тягнеться до потреб інших, вона вже не просто ріка, а ціла дельта багатьох рік, що розливаються величним благословенням. Ця любов, що переливається через край, пов’язана з Особою і ділом Святого Духа, Якого мало бути вилито на учнів після того, як Ісус був прославлений.

Ось справжня таємниця сили для служіння: серце, наповнене й наситене Ісусом і так охрещене Святим Духом, що сама повнота його радості й любові спонукає його ділитися з іншими тим, що воно так щедро одержало; і кожне нове служіння лише звільняє місце для нового наповнення й глибшого прийняття того життя, яке росте, віддаючи.

Відпустити — вдвічі мати; Хочеш благо подвояти — Передай.

2 лютого

«хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай вам буде рабом» (Маттея 20:26,27).

Буквальне значення слова doulos — раб.

Перше слово, вжите тут для служіння, — diakanos; воно означає того, хто служить іншим у будь-якій звичайній справі чи праці. А слово doulos означає раба, підневільного, і Господь тут ясно навчає нас, що найвище служіння — це служіння раба.

Він Сам зробив Себе слугою всіх, і хто хоче врешті підійти найближче до Нього й стати поруч із Ним, той так само мусить навчитися духу служіння, яке назавжди й цілковито зреклося своїх егоїстичних прав і домагань.

Цілком можливо бути до кінця вірним Господові Ісусові — і водночас заради Ісуса бути слугою, підкоряючись тим, хто поставлений над нами в Господі.

Дух doulos — це дух самозречення й радісної покори належній владі, служіння цілком безкорисливого, що без застережень відкладає власні вподобання й інтереси заради слави Господаря і заради наших братів. Господи, зодягни нас у смирення і зроби нас цілком Твоїми.

3 лютого

«і вийшов, не знаючи, куди йде» (Євреїв 11:8).

Це віра без бачення. Коли ми бачимо, це вже не віра, а міркування. Перепливаючи Атлантику, ми спостерігали саме цей принцип віри. Ми не бачили на морі жодного шляху, жодного знаку берега. І все ж день за днем ми позначали свій шлях на карті так точно, ніби за нами по морю тяглася велика крейдяна лінія; а коли ми підійшли на двадцять миль до землі, то знали, де ми, так точно, ніби бачили все це за три тисячі миль наперед.

Як же ми вимірювали й позначали свій курс? День за днем наш капітан брав свої прилади, дивився в небо і визначав курс за сонцем. Він плив за небесними, а не за земними вогнями. Так і віра дивиться вгору й пливе далі — за великим Божим Сонцем, не бачачи ні лінії берега, ні земного маяка, ні стежки на шляху. Часто її кроки ніби ведуть у цілковиту непевність, а то й у темряву та біду. Але Він відкриває шлях і часто робить такі опівнічні години самими воротами дня. Тож вирушімо в цей день, не знаючи, але довіряючи.

4 лютого

«ось я з вами по всї днї» (Маттея 28:20).

Цей живий Христос — не Той, Хто був, а Той, Хто є й досі, — ваш живий Господь. У Престонпансі, неподалік Единбурга, я дивився на поле, де колись давно билися війська. У вирішальну мить битви ватажок клану впав пораненим. Побачивши, що постать їхнього провідника повалилася, його люди вже готові були відступити з поля; їхні дужі руки тремтячи стискали клеймори, і на мить вони захиталися. Тоді старий ватажок зібрав сили, підвівся на лікті й гукнув: «Я не вмер, діти мої, я лише дивлюся на вас — чи виконають мої родичі свій обов’язок». Так і з того боку Голгофи говорить Він; ми не бачимо Його, але Він каже: «ось я з вами по всї днї, до кінця сьвіта»; і Він каже саме «Я з вами» — теперішній час: безперервна, постійна присутність. Не «Я буду», а невпинна присутність, що й досі з нами — повіки.

Скоро скінчиться війна, Скоро битва вся мине; Скоро пальма заблищить, Вічний псалом задзвенить; Буде пісня в нас одна: Я Тобою переміг сповна.

5 лютого

«Вповай тихим серцем на Господа» (Псальма 37).

У першому творінні тиждень починався працею і закінчувався суботнім спочинком. Тиждень воскресіння починається з першого дня: спершу спочинок, потім праця.

Тож ми мусимо спершу спочити від своїх діл, як Бог спочив від Своїх, і ввійти в Його спочинок, — а тоді, зі спочилим серцем, ми будемо виконувати Його діла з дієвою силою.

Але чому ж сказано: «стараймо ся ж увійти в той відпочинок»? Погляньте на он той корабель — як спокійно він пливе по водах, вітрила напнуті вітром, і несе його без жодного зусилля! А проте подивіться на чоловіка біля стерна. Бачите, як міцно він тримає кермо, спираючись проти вітру й утримуючи судно на курсі. Нехай він хоч на мить послабить свою тверду руку — і корабель безвільно зійде за вітром. Вітрила залопочуть, хвилі кидатимуть судно як заманеться, і весь спокій та вся сила зникнуть. Саме тверде стерно дає вітрові силу, що тримає корабель рівно. Тому Він і сказав: «Твердого духом хорониш ти в повному впокої, за те, що він на тебе вповає». Тверда воля й непохитне серце — це наша частка. Зберігати — справа Господня. Тож стараймося ввійти в Його спочинок і перебувати в ньому.

6 лютого

«молячись всякого часу… за всїх сьвятих» (Єфесян 6:18).

Зараз досить буде однієї доброї поради. Перестаньте так багато молитися за себе; почніть просити про безкорисливе — і побачите, чи не дасть вам Бог віри. Побачите, наскільки легше вірити за когось іншого, ніж за своє дріб’язкове «я». Спробуйте, що буде, коли ви молитиметеся за світ — про конкретні речі, про важкі речі, про славні речі, про те, що прославить Христа й спасе людство; і коли одержите кілька дивовижних відповідей на молитву в цьому напрямі, побачите, чи не відчуєте ви в собі більше сили торкнутися свого власного маленького тягаря Божественною вірою — а потім знову поверніться на висоту безкорисливої молитви за інших.

Чи навчилися ви вже прекрасного мистецтва — дозволити Богові дбати про вас, а всю свою думку й силу віддати молитві за інших і за Боже Царство? Це звільнить вас від тисячі турбот. Це підніме вас у благородну й високу сферу і навчить жити й любити, як Бог. Господи, збережи нас від наших егоїстичних молитов і дай нам віру, що діє любов’ю, і серце Христове для світу, що гине.

7 лютого

«Вірний у найменшому» (Луки 16:10).

Той, хто проґавив свою нагоду й зазнав долі невірного слуги, був не той, що мав п’ять талантів, і не той, що мав два, а той, що мав лише один. Найбільше ризикують проминути великий сенс життя люди звичайних здібностей і звичайних можливостей, ті, що кажуть собі: «Я можу зробити так мало, що й пробувати не буду». Один із найкращих вітражів Європи зробив учень зі скалок, які він визбирав з обрізків великої роботи свого майстра. Зметене сміття британського монетного двору коштує мільйони. Крихітні осі, на яких обертається механізм вашого годинника, такі важливі, що їх справді роблять із дорогоцінних каменів. Отак і Бог покладає урочисту цінність і відповідальність на скромних трудівників, на людей, які намагаються сховати за своєю незначністю дрібні нагоди й поодинокі таланти; і наша малість не виправдає нас у день звіту.

«Про таланти не кажи — що робити маєш ти? Маєш досить — п’ять чи два, тобі вистачить. Про таланти не кажи: чи свій обов’язок звершив? Це благословить — один ти мав чи десять».

8 лютого

«ми не в силї самі від себе що думати, яко із себе» (2 Коринтян 3:5).

Недостатні — і «вседостатній». Ці два слова доповнюють одне одне і разом дають ключ до дієвого християнського життя. Відкриття і повне переконання в нашій цілковитій безпорадності — це незмінна умова духовного постачання. Тому мета Старого Завіту — завжди показати неспроможність людини, а мета Нового — відкрити достатність Христа. Він має все для нас, але ми не можемо цього прийняти, доки не збагнемо, що самі не маємо нічого.

Тож сама суть християнської досконалості — це постійне зречення власної досконалості й безперервне прийняття праведності Христа. І коли нам відкривається глибше наша нікчемність і зло, це лише заклик привласнити ще більше Його багатої благодаті. Але можна цілком усвідомлювати свою недостатність — і все ж не вхопитися міцно за Його «все». Це теж треба робити вірою, яка не погодиться на менше, ніж УСЕ. Пророк розгнівався, бо цар Ізраїлю вдарив об землю лише тричі. Йому слід було вдарити п’ять або шість разів. Він міг би мати все. Тож відповімо ж і ми на Його велич і благодать.

9 лютого

«нї про що я не дбаю» (Дїяння 20:24).

Найкращий доказ Божої присутності — гарчання диявола. Так колись написав добрий пан Сперджен у «Мечі й кельмі», і це коротке речення допомогло багатьом випробуваним і втомленим Божим дітям устояти й навіть радіти під найлютішими нападами ворога.

У книзі Самуїла ми читаємо, що щойно Давида помазали на царя в Хевроні, «вийшли всі филистимляни шукати Давида». І щойно ми одержуємо від Господа щось, за що варто боротися, диявол виходить шукати нас.

Коли ворог зустрічає нас на порозі якоїсь великої справи для Бога, приймімо це як «знак спасіння» і вимагаймо подвійного благословення, перемоги й сили. Сила розвивається через опір. Гармата б’є вдвічі далі, бо силі вибуху доводиться пробиватися крізь опір. Електрику он на тій електростанції виробляють завдяки різкому тертю коліс, що обертаються. І так одного дня ми побачимо, що навіть сатана був одним із Божих знарядь благословення.

10 лютого

«Я розпятий з Христом; живу ж уже не я, а живе Христос у менї» (Галат 2:20).

Життя Христа в нас перебуває в гармонії з нашою природою. Днями одна жінка — вдумлива, розумна, не християнка, але з найглибшим голодом за тим, що правильне, — запитала мене: «Як це може бути, щоб ми при цьому не втратили своєї індивідуальності! Це ж зруйнує нашу особистість і порушить нашу відповідальність як окремих людей».

Я сказав: «Дорога сестро, без Христа ваша особистість — лише половина. Христос створений для вас, а ви створені для Христа, і доки ви не зустрінетеся, ви не повні; і Він потребує вас, як ви потребуєте Його». Я сказав: «Уявіть, що цей газовий ріжок сказав би: „Якщо я прийму в себе цей вогонь, газ утратить свою індивідуальність“. О ні; тільки коли входить вогонь, газ виконує саме своє призначення. Уявіть, що сніжинка сказала б: „Що мені робити? Якщо я впаду на землю, то втрачу свою індивідуальність“. Але вона падає, і ґрунт вбирає її, а згодом сніжинки з’являються в первоцвітах і стокротках. Втратьмо себе — і воскресімо до нового життя в Христі».

11 лютого

«кріпшаючи усякою силою по потузї слави Його на всяке видержуваннє» (Колосян 1:11).

Апостол молиться за колосян, щоб вони жили, «кріпшаючи усякою силою по потузї слави Його на всяке видержуваннє і довготерпіннє з радощами». Одна річ — терпіти так, що напруга видна на кожному м’язі обличчя, і кожна зморшка ніби каже: «Чому ж ніхто мені не співчуває?» І зовсім інша — витерпіти хрест, «не дбаючи про сором», заради радості, що лежить перед нами.

У Господньому саду є дерева, про які сказано: «Не боїться воно жари», — вони й у посушливий рік не журяться і не перестають родити. Обернімося обличчям до сходу сонця і використаймо хмари, що надходять, щоб творити з них веселки. Недовго вже матимемо ми цю славну нагоду радіти в скорботі й учитися терпеливості. На небі не буде нічого, що вчило б довготерпіння. Якщо ми не навчимося його тут, то повіки залишимося без своєї найсвітлішої корони — і захочемо хоч ненадовго повернутися саме в ті обставини, яких тепер так силкуємося позбутися.

12 лютого

«А шукайте перш царства Божого та правди Його; се ж усе додасть ся вам» (Маттея 6:33).

Для кожного серця, що шукає чогось від Господа, це добре гасло. Саме та річ, або бажання її, може непомітно відділити вас від Господа чи принаймні від цілісності вашого наміру щодо Нього. Те, чого ми бажаємо, може бути добрим, але ми можемо бажати цього в дусі недовіри й себелюбства. Довірмо це Йому і не переставаймо вірити, що одержимо, але водночас тримаймо свій намір незмінно спрямованим на Його волю і славу, і навіть Його обіцяних благословень домагаймося не заради них самих і не заради себе, а заради Нього. Тоді збудеться: «І радуйся в Господї, то він дасть тобі бажання серця твого». Усе інше, крім Себе Самого, Бог «додасть». Але воно завжди мусить бути додане, ніколи не першим.

Тоді ми зможемо вірити, що одержимо це, без сумніву, коли домагатимемося цього для Нього, а не для себе. Лише коли «ми Христові», тоді «все наше».

Господи, допоможи мені цього дня шукати Тебе передусім і більше прагнути догодити Тобі й мати Твою волю, ніж володіти будь-яким іншим благословенням.

13 лютого

«Молитви твої і милостинї твої спогадались перед Богом» (Дїяння 10:4).

Які прекрасні слова сказав ангел Корнилієві: «Молитви твої… спогадались перед Богом». Здається майже так, ніби благання багатьох років накопичувалися перед Престолом, аж поки нарешті відповідь не вилилася благословеннями на голову Корнилія, — так само як випари, що збиралися місяцями, нарешті проливаються зливами на спраглу землю. Так і Бог, за Писанням, зберігає молитви Своїх святих у чашах; їх названо пахощами. Їх кладуть, наче запашні квіти, у покоях Царя. І вони зберігаються перед Ним у милій пам’яті. А згодом, як сказано, їх виливають на землю, — і ось голоси, громи й великі дії Провидіння, що звершують Божі задуми для Його Царства. Нас названо «ви, що пригадуєте Господа», і нам наказано не давати Йому спокою ні вдень, ні вночі, а сповнювати небеса нашими проханнями, — і свого часу прийде відповідь з усіма накопиченими благословеннями.

Жоден подих справжньої молитви не пропадає. Що довше вона чекає, то більшою стає.

14 лютого

«Він вас хрестити ме Духом сьвятим та огнем» (Маттея 3:11).

Вогонь дивовижно інтенсивний і проникливий. Він входить у саму сутність речей. Він якимось чином зливається з кожною часточкою того, чого торкається.

Бувають тяжкі випробування, що приходять до натур чутливіших, до тих, що мають більше точок дотику з тим, що завдає болю; тож що вища натура, то вища її радість — і то ширші шляхи, якими приходить біль.

А далі бувають глибші випробування, що приходять, коли ми переходимо в Божі руки, коли переходимо від тілесного й розумового до духовного єства.

Коли вони щойно приходять, ми відсахуємося від їхнього неприродного й страшного подиху і кажемо: «О, це не може бути від руки люблячого Отця! Мені це не може бути потрібне».

А тоді приходять болі й страждання від Божої власної руки, коли Він сидить, як той, хто переплавляє й очищає срібло, коли Він дає йому горіти, аж здається, що ми згоримо на попіл, — і ми справді зрештою згоряємо на попіл.

Але ми мусимо здобувати перемогу вірою. Тієї миті, коли ви перестаєте боятися вогню, тієї самої миті він перестає вам шкодити. Він каже: «поломє не обпалить тебе».

15 лютого

«кріпшай у благодатї, що в Христї Ісусї» (2 Тимотея 2:1).

Як радіти цьому дню. Цього ніколи не досягти, силкуючись бути щасливим, — і все ж за умови справжньої радості ми відповідальні.

1. Будьте в злагоді з Богом, бо «Сьвітло сиплеться на праведника, а радість на щирих серцем». «Це Його радість, що перебуває в нас, робить нашу радість повною».

2. Забудьте про себе й живіть для інших, бо «Більше щастє давати, нїж приймати».

3. Коли ви не можете радіти почуттями, обставинами й станами, — «радуйте ся завсїди в Господї» і «усяку радість майте, браттє моє, коли впадаєте в різні спокуси».

Нарешті, коріться Господеві й будьте вірні тому, що вам довірено, — і знову й знову Його благословенний Дух шепотітиме вашому серцю: «Гаразд, слуго добрий і вірний… Увійди в радощі пана твого».

«Не утіха і не горе — Нам призначення і шлях, А щоб кожне завтра вчинком Нас вело на крок вперед. «Тож вставаймо до роботи, Хай би що судилось нам, Все звершаючи, шукаючи, — Вчімось праці — й вмінню ждать».

16 лютого

«Ми ж у молитві і в служенню слова пробувати мем» (Дїяння 6:4).

У посвяченому віруючому Святий Дух — передусім Дух молитви. Якщо все наше єство віддане Йому, а наші думки підвладні Його волі, Він наповнить кожну мить спілкуванням, і ми приноситимемо Йому все, щойно воно постає перед нами, і вимолюватимемо це в нашій духовній свідомості, перш ніж утілити в житті. Тож ми помітимо, що беремо на себе життєві тягарі й вимолюємо їх безсловесною молитвою, якої часто й самі не можемо збагнути, але яка є просто розгортанням Його думки й волі в нас і за якою настане розгортання Його провидіння щодо нас.

Брак вірності й послуху найтихішому шепоту Його волі часто затримує якесь благословення, приготоване для нас, аж поки з часом ми можемо стати такими притупленими й недбалими, що Він уже не зможе довірити нам Свого шепоту, — і тоді ми так і спотикатимемося в темряві, минаючи Його найвищі задуми.

Господи, навчи нас молитися в Дусі, молитися безперестанку й не втратити нічого з Твоєї волі.

17 лютого

«Життє ваше поховане» (Колосян 3:3).

Деякі християни вивищуються більше, ніж личить. Вони можуть розповісти — та й інші можуть розповісти, — скільки душ вони привели до Христа. Їхня праця ніби кристалізується й сама стає собі пам’ятником. Інші ж так цілковито зливаються з іншими працівниками, що їхню особистість ледве можна розгледіти. А проте, зрештою, саме це служіння найбільше подібне до Христового, бо й Сам Учитель не з’являється в праці Церкви інакше, як її приховане Життя і вознесена Голова, і навіть Святий Дух губиться в посудинах, якими Він користується. Не сама лоза родить плід, і навіть сік невидимий у своєму безупинному плині, — це маленькі гілочки несуть усі грона й, здається, мають усю честь збору винограду. Тож що ближче ми до Христа, то охочіше погоджуємося зникнути з виду в нашому плоді й дати іншим вийти наперед, а самі стаємо радісними й охочими свідками нашого свідчення й підтримуємо їхні руки тихим служінням любові й молитви. Господи, дай мені бути подібним до серафимів перед престолом, що закривають обличчя й ноги, ховаючи себе і своє служіння, коли летять виконувати Твою волю.

18 лютого

«Христос в вас» (Колосян 1:27).

Яка велика різниця між старим і новим шляхом визволення! Один дотик Христа вартий цілого життя боротьби. Один хворий в одній із наших лікарень ризикував утратити зір через маленький уламок зламаної голки, що потрапив йому в око.

Операція за операцією лише подразнювали око й заганяли стороннє тіло ще глибше в тонкі нерви цього чутливого органа. Нарешті один здібний молодий лікар надумав новий спосіб. Одного дня він прийшов без ланцета й зондів, тримаючи в руці невеликий, але потужний магніт, і підніс його до пораненого ока так близько, як воно могло витримати. Відразу ж шматочок сталі почав рухатися до могутньої сили притягання, невдовзі вилетів їй назустріч — і страждальне око зовсім звільнилося, без жодного зусилля й без жодного розрізу. Це було так само просто, як і дивовижно. Одним дотиком сили орган було врятовано, а небезпечну біду цілком вилікувано.

Саме так визволяє нас Бог — простою силою притягання Христового життя і Його сили.

19 лютого

«Що до мене, готов я» (Римлян 1:15).

Будьте палкими. Глибока палкість, ціле серце для Христа, пристрасний знак хреста, запал усього нашого єства для нашого Учителя й людства — ось чого чекає Господь, ось на що заслуговує Його хрест, ось чого потребує світ, ось чого має право чекати наша доба. Усе довкола нас напружено живе. Життя не жартує, смерть не жартує, гріх не жартує, люди не жартують, ділові справи не жартують, знання не жартує, доба не жартує; хай Бог простить нас, якщо лише ми легковажимо в розпеченому жарі цієї переломної пори. О, якби хрещення вогнем! О, якби живий жар на палаючих устах любові! О, якби люди, якими володіє Бог, які віддали себе, які осягають великий Божий задум і поспішають уперед, «до мети по нагороду вишнього поклику Божого в Христї Ісусї»!

Увесь світ — для Ісуса, — Молюся щодня, І мій клич повіки: Він Сам — для мене. Увесь світ — для Ісуса, Господи, прийди, Дай обіцяне Царство, Нас додому веди.

20 лютого

«Не бійся, бо я з тобою» (Ісаїї 41:10).

Сатана завжди намагається послабити нашу віру страхом. Він великий метафізик і знає, як паралізує страх, знає, що страх — великий ворог віри, а віра — велика таємниця допомоги. Якщо він змусить нас боятися, то зупинить нашу довіру й перешкодить тому самому благословенню, якого ми потребуємо. Йов пізнав небезпеку страху й залишив нам сумне свідчення: «страшне, чого я боявся, те й постигло мене».

Страх народжується від сатани, і якби ми тільки знайшли хвилинку подумати, то побачили б, що все, що каже сатана, засноване на неправді. Він батько брехні. Навіть його страхи — це брехня, а його погрози мали б радше підбадьорювати нас.

Тож коли сатана каже вам, що на вас чекає якесь лихо, ви можете спокійно подивитися йому в обличчя й сказати, що він брехун, що замість лиха вас супроводжуватимуть добро й милість по всі дні вашого життя, — а тоді оберніться до свого благословенного Господа й скажіть: «В день страху мого я вповаю на тебе». Кожен страх — це недовіра, а довіра — ліки від страху. «В день страху мого я вповаю на тебе».

21 лютого

«Не лякайся, бо я — Бог твій» (Ісаїї 41:10).

Як ніжно Бог завжди втішає нас у наших страхах! Як лагідно Він каже в Ісаї 41:10: «Не бійся, бо я з тобою; не лякайся, бо я — Бог твій; я додам тобі сили, буду помагати, і піддержу тебе вірною правицею моєю». І ще раз, з іще ніжнішою дбайливістю: «Я бо, — Господь Бог твій; я держу тебе за руку-правицю; я говорю тобі: не лякайся, я помагаю тобі!» Він не лише каже це один раз, а й далі тримає нашу праву руку, повторюючи такі обітниці.

Благословенний Господь звів усе це в одну солодку монограму вічної втіхи у Своєму слові до учнів на Галилейському морі: «Се я; не лякайтесь». Він не каже: «Усе минуло», чи «Настав ранок», чи «Погода гарна», чи «Вода спокійна», — Він каже: «Се я; не лякайтесь». Він — протиотрута від страху; Він — ліки від біди; Він — суть і вся сума визволення. Тож ми маємо підноситися над страхом. Тримаймо очі прикутими до Нього; перебуваймо в Ньому постійно; задовольняймося Ним; міцно тримаймося Його і взиваймо: «Тому не злякаємось, хоч би земля зворушилась і гори захитались серед моря».

22 лютого

«Хто бо ввійшов у відпочинок Його, той відпочив от дїл своїх, яко ж од своїх Бог» (Євреїв 4:10).

Яким спочинком було б для багатьох із нас, якби ми могли обмінятися тягарями з Христом і так цілковито й назавжди передати Йому всі наші турботи й потреби, щоб відтепер не почуватися відповідальними за свої тягарі, а знати, що всю турботу Він узяв на Себе, що наша віра полягає лише в тому, щоб нести Його тягарі, а Він молиться, трудиться й страждає тільки заради нас і наших інтересів. Саме до цього Він справді нас запрошує. «Прийдїть до мене, — каже Він, — всї знеможені та отягчені, я впокою вас», — а потім додає: «Візьміть ярмо моє на себе, й навчіть ся від мене». Він бере наше ярмо, а ми — Його, і виявляється, що в тисячу разів легше нести один із Його тягарів, ніж свій власний. Наскільки радісніше провести годину в благанні за іншого, ніж п’ять хвилин у проханнях за себе! Хіба ми не втомилися носити свої жалюгідні ноші?

Для того милість Він тобі явив, До повноти Своєї всієї привів, Ціною крові дорогої викупив, — Передай це далі.

23 лютого

«Бо життє менї Христос, а смерть надбаннє» (Филипян 1:21).

Таємниця здорового тіла — здорове серце, і молитва Святого Духа за нас — щоб нам «у всьому добре велося і щоб ми були здорові, як добре ведеться нашій душі».

Ми бачимо, як Павло в Посланні до филип’ян виявляє величну й святу байдужість до питання життя чи смерті. Він справді в скруті: чи волів би він «розвязатись (із тїлом), та з Христом бути», чи ще залишитися в тілі.

Перше було б для нього найсолодшим вибором, але друге водночас стало б радісним служінням. Єдина його мета в бажанні жити — бути благословенням. «А щоб пробувати в тїлї, се нужнїщ ради вас».

Досягнувши такого стану серця, він — і це прекрасно бачити — швидко підноситься до переможної віри, потрібної, щоб прийняти досконалу силу й здоров’я. Оскільки вам потрібніше, щоб я залишався в тілі, він додає: «певно знаю, що зістанусь (у тїлї) і пробувати му з усїма вами на вашу користь і радість віри». Господи, допоможи мені сьогодні, щоб «не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса».

24 лютого

«Гріх бо над вами нехай не панує; не під законом бо ви, а під благодаттю» (Римлян 6:14).

Таємниця невдач Мойсея полягала ось у чому: «Нїчого бо не звершив закон, а приведене лучче впованнє». Ось чому й справа його життя не досягла повного здійснення. Він бачив Обітовану землю, але не ввійшов до неї. Засновник закону мусив стати його жертвою, щоб його життя і смерть показали нездатність закону ввести будь-кого в Обітовану землю. Саме те, що Мойсей утратив свою спадщину через таку незначну провину, робить ще виразнішим урочистий вирок закону: «Проклят, хто не встоїть у всьому написаному в книзї закону, щоб робити те».

Але на славу Божої благодаті можемо додати, що те, чого закон не зміг зробити для Мойсея, зробила Євангелія; і той, хто не зміг перейти Йордан за старого устрою, постає на самих висотах Гермону разом із Сином Людським, поділяючи славу Його Преображення й розмовляючи про ту смерть на Голгофі, якій він завдячував своєю славною долею.

Цю благодать ми успадкували в Євангелії Ісуса Христа.

25 лютого

«Я виноградина, ви віттє» (Йоана 15:5).

Як мені прийняти Христа як мого Освятителя чи Цілителя? — таке запитання нам ставлять постійно. Насамперед потрібно стати в поставу віри. Це треба зробити певним і добровільним актом, а потім підтримувати незмінною звичкою. Це те саме, що посадити дерево. Ви мусите поставити його в ґрунт певною дією, а тоді дати йому стояти, не рушаючи, у землі, поки маленьке коріння не встигне закріпитися й почати тягнути поживу з ґрунту. Є два етапи: певне садіння, а потім звичне вбирання вологи й поживи з землі. Волокна коренів мусять бути в спокої, поки не простягнуть свої губчасті пори й не почнуть пити поживні соки землі. Коли звичка встановилася, тоді за певним незмінним законом рослина тягне своє життя з ґрунту без зусиль, і рости для неї так само природно, як для нас дихати.

Господи, допоможи мені сьогодні перебувати в Тобі й увійти у звичку черпати все своє життя з Твого, щоб і для мене справдилося: «В Ньому я живу, і рухаюся, і існую».

26 лютого

«Нехай звершить вас у всякому доброму дїлї» (Євреїв 13:21).

У тій прекрасній молитві наприкінці Послання до євреїв — «Бог же впокою, що підняв з мертвих великого Пастиря вівцям через кров завіту вічнього, Господа нашого Ісуса Христа, нехай звершить вас у всякому доброму дїлї, щоб чинили волю Його» — вираз «звершить вас у всякому доброму дїлї», як кажуть, дослівно означає «припасує вас у всякому доброму ділі». Велика річ — бути припасованими: припасованими до свого оточення й обставин, а не намагатися припасувати їх до себе; припасованими до людей, серед яких ми опинилися; припасованими до праці, яку Бог має для нас, а не намагатися змусити Бога допомагати нам робити нашу працю; припасованими до того, щоб виконувати саму волю й задум Божий щодо нас у всьому нашому житті. Ось таємниця спокою, сили й свободи в справі нашого життя.

«О, сповни повнотою Своєю, Господи, мене, Щоб серце аж через край лилось У думці палкій і в слові вогнянім, Твою любов звістить, Твою хвалу явить. О, вжий мене, Господи, навіть мене, Як хочеш Ти, коли і де; Аж поки лик Твій благословенний я побачу, Твій спокій, радість, славу розділю.»

27 лютого

«Утвердить, укріпить і оснує» (1 Петра 5:10).

Приймаючи Христа в будь-якому новому стосунку, ми спершу маємо мати досить світла для розуму, щоб переконатися, що маємо право стояти в цьому стосунку. Тінь сумніву тут зруйнує нашу впевненість. Потім, побачивши це, ми мусимо зважитися, віддатися, зробити вибір і зайняти це місце так само певно, як дерево садять у ґрунт або як наречена віддає себе біля шлюбного вівтаря. Це має бути раз і назавжди, без застережень, без вороття.

Далі настає пора утвердження, укріплення й випробування, коли ми мусимо стояти непорушно, поки новий стосунок не закріпиться настільки, що стане постійною звичкою. Це так само, як хірург вправляє зламану руку. Він накладає шини, щоб уберегти її від струсу. Так і Бог має Свої духовні шини, які Він хоче накласти на Своїх дітей і тримати їх у спокої й непорушності, поки вони не пройдуть перший етап віри.

Це не завжди легка для нас праця, «Бог же всякої благодати, покликавший нас до вічньої своєї слави в Христї Ісусї, коли трохи пострадаєте, Він нехай звершить вас, утвердить, укріпить і оснує (непорушно)».

28 лютого

«Усяку радість майте» (Якова 1:2).

Ми не завжди почуваємося радісними, але маємо вважати все за радість. Слово «вважати» — одне з ключових слів Писання. Це те саме слово, що вжите про те, що ми мертві. Ми не почуваємося мертвими. Ми болісно усвідомлюємо щось, що охоче повернулося б до життя. Але ми маємо ставитися до себе як до мертвих і не боятися старої природи, і не коритися їй.

Так само ми маємо вважати те, що приходить, благословенням. Ми сповнені рішучості радіти й казати: «Утвердилось серце моє, Боже! Засьпіваю, похвальні піснї засьпіваю». Ця радість через віру скоро стане звичкою і завжди швидко приноситиме дух веселості й мимовільне переповнення хвалою.

Тоді, «хоч би фігове дерево всохло і не було плоду на виноградній лозі, хоч би праця оливи підвела і ниви не дали врожаю, хоч би з кошари зникла отара, а з поля — худоба, — ми все одно радітимемо в Господі й веселитимемося Богом нашого спасіння».

«Мир, досконалий мир, хоч горе хвилями встає, — На грудях в Ісуса лиш тиша є; Мир, досконалий мир, хоч завтра нам незнане, — Ісуса знаємо, і Він на престолі.»

Ви завершили: Лютий

Назад Далі