Розділ 10 · 26 хв читання · 33 хв слухання
Жовтень
1 жовтня
«Щоб показав у віках грядущих безмірне багацтво благодати своєї» (Єфесян 2:7).
Велика мета Христа щодо Його народу — виховати Своїх людей так, щоб вони пізнали, яка надія їхнього покликання, яке багатство слави їхнього спадку і яка безмірна велич Його сили щодо нас, віруючих.
Тож нехай ми в усіх різноманітних обставинах життя й на всіх полях боротьби пізнаємо на ділі повноту Його сили й благодаті — і так пізнаємо «у віках грядущих безмірне багацтво благодати своєї благостю до нас через Ісуса Христа».
Улюблені, чи так ви йдете за своїм Учителем у школі віри, чи завершуєте ту освіту, яка згодом має приготувати вас до «безмірно переважної вічної ваги слави»? Це лише Школа Віри.
Мало що ми можемо тепер уявити з того, що означатимуть для нас ці уроки колись, коли ми сидітимемо з Ним на Його престолі й розділятимемо з Ним Божу силу та правління всесвітом. Будьмо ж тепер вірними учнями — і незабаром разом із Ним ми теж «перетерпимо хрест, зневаживши сором», і «сядемо праворуч престолу Божого».
2 жовтня
«Не надїлив Мойсей нїякого наслїддя: Господь, Бог Ізрайлїв він сам їх наслїддє, як він й обітував їм» (Ісуса Навина 13:33).
Це дуже значуще. Іншим племенам Бог дав землю, а левітам дав Самого Себе. У християнському житті буває спадок від Господа, а буває й так, що Сам Господь стає нашим спадком.
Дехто отримує від Господа освячення, яке має велику цінність, але мінливе й часто нетривке. Інші ж засвоїли вищий урок: прийняти Самого Господа як свого Охоронця і свою святість, — і, перебуваючи в Ньому, вони збережені понад мінливістю власних станів і почуттів.
Дехто отримує від Господа щедрі міри радості й благословення та часи відради.
Інші ж навчаються приймати Самого Господа як свою радість.
Дехто задовольняється миром з Богом, а інші прийняли «мир Божий, що вище всякого розуму».
Дехто має віру в Бога, а інші мають віру Божу. Дехто зазнає багатьох цілющих дотиків від Бога, а інші навчилися жити в самому здоров’ї Самого Бога.
3 жовтня
«Молодії лисинята, що псують наш виноградник» (Пісня пісень 2:15).
Буває щось добре, але не досконале. Щоб не дати вам заснути, не потрібен цілий полк, що гатить із гармат під вашою кімнатою. Цілком досить, щоб задзеленчав маленький дзвоник вашого будильника. Не обов’язково тривожитися через усе; цілком досить, якщо дияволові вдасться роз’ятрити ваш розум однією маленькою турботою, однією маленькою думкою, що руйнує ваш досконалий мир. Це як полір на дзеркалі чи на вишуканому туалетному столику: одна подряпина зіпсує його; і що тонший полір, то меншої подряпини досить, щоб його спотворити. Так і ваш спокій може зруйнувати зовсім дрібниця. Можливо, ви довірили Богові своє майбутнє спасіння; а чи довірили ви Йому свої теперішні справи чи земні клопоти, свої гроші й свою родину?
Що означає мир, який вище всякого розуму? Це не мир, якого ніхто не може збагнути. Це мир, якого не принесе жодне міркування. Його не здобудеш роздумами. Навколо, по всьому обрію, може панувати цілковите збентеження й розгубленість, а ваше серце все ж може спочивати в цілковитій безпеці, бо Він знає, Він любить, Він веде.
4 жовтня
«Замість кропиви — мирт» (Ісаїї 55:13).
Найсолодший Божий пам’ятник — це перемінений терен і будяк, що розквітає квітами миру й лагідності там, де колись росли взаємні докори.
Улюблені, Бог чекає, щоб поставити саме такі пам’ятники у вашому житті — з того, що найбільше ранить вас сьогодні. Візьміть образи, розлуки, напружені дружби й розірвані зв’язки, що були смутком і сердечним болем вашого життя, і дозвольте Богові їх уздоровити й дати вам благодать примиритися з усіма, з ким ви, можливо, не в злагоді, — і ви дивуватиметеся, яка радість і яке благословення вийдуть із того, що досі не завдавало вам нічого, крім жалю й болю.
«Блаженні миротворцї, бо такі синами Божими звати муть ся». Вічне заняття нашого благословенного Відкупителя — примиряти з Богом винних і відчужених, і найвища, найбільш христоподібна праця, яку ми можемо виконувати, — бути подібними до Нього.
Чи вийдемо ми втирати сльози засмученого світу, зціляти розбиті серця, перев’язувати рани людських життів, єднати серце з серцем і землю з небом?
5 жовтня
«Славно бо прославивсь» (2 Мойсея 15:1).
Улюблені, Бог кличе нас до перемоги. Чи хтось із вас покинув боротьбу, чи ви здалися? Чи сказали ви: «Це для мене занадто»? Чи сказали ви: «Я можу зректися чого завгодно, тільки не цього»? Якщо так, ви не в обітованій землі. Бог хоче, щоб ви приймали кожну важку річ, що приходить у ваше життя. Він почав із вами, знаючи кожну трудність. І якщо ви наважитеся дозволити Йому, Він проведе вас крізь усе — не лише як переможців, а як тих, що «більш ніж перемагають». Чи прагнете ви повної перемоги?
Бог дає Своїм дітям силу для битви й стежить за ними з ніжним захватом. Він прагне пригорнути вас до Себе і сказати вам: «Я бачив твою боротьбу, Я стежив за твоїми випробуваннями, Я радів твоїй перемозі; ти вшанував Мене». Ви ж знаєте, що Він сказав Ісусові Навину на самому початку: «Нїхто не встоїть перед тобою поки й віку твого. Як був я з Мойсейом, так буду й з тобою; не відхилю від тебе руки моєї і не полишу тебе». І ще Він каже нам: «Не бійся, бо я з тобою».
6 жовтня
«Ефраїм перемішався» (Осії 7:8).
Велика річ — навчитися ставити Бога на перше місце, і тоді Він може дозволити Собі дати нам усе інше, не боячись, що воно нам зашкодить.
Доки ви чогось дуже прагнете, особливо більше, ніж Бога, — це ідол. Та коли ви знаходите вдоволення в Бозі, усе інше настільки втрачає свою принадність, що Він може дати вам це без шкоди, і тоді ви можете брати стільки, скільки забажаєте, і вживати це для Його слави.
Немає жодної шкоди в тому, щоб мати гроші, доми, землі, друзів і найдорожчих дітей, якщо ви не цінуєте цього заради нього самого.
Якщо ви духом відокремилися від усього цього й знайшли вдоволення в Самому Бозі, тоді все це стане для вас каналами, які наповнюються Богом, щоб наблизити Його до вас. Тоді кожне маленьке ягнятко у вашій родині стане ніжною мотузкою, що прив’язує вас до серця Пастиря. Тоді кожна прихильність буде маленькою золотою чашею, наповненою вином Його любові. Тоді кожен банківський рахунок, кожна акція й кожне вкладення будуть лише каналом, через який ви можете виливати Його доброчинність і поширювати Його дари.
7 жовтня
«Він не одчиняв уст своїх» (Ісаїї 53:7).
Скільки благодаті потрібно, щоб правильно знести непорозуміння й прийняти несправедливий осуд у святій лагідності! Ніщо так не випробовує християнський характер, як те, що про людину говорять щось лихе. Це той напилок, який швидко покаже, чи ми гальванічна позолота, чи щире золото. Якби ж ми тільки знали, які благословення приховані в нашому житті, ми сказали б, як Давид, коли Шім’ї проклинав його: «Нехай проклинає; може, Господь віддасть мені добром за його сьогоднішнє прокляття».
Дехто легко збивається з величі справи свого життя, переслідуючи власні образи й ворогів, аж поки його життя не перетворюється на дрібний вир суцільної ворожнечі. Це як гніздо шершнів. Шершнів ви, може, і розженете, але, найімовірніше, вас страшенно покусають, і ви нічого не отримаєте за свої труди, бо навіть їхній мед не вартий пошуків.
Нехай Бог дасть нам більше Свого Духа — Того, Хто, коли Його лихословили, не лихословив у відповідь, а передавав Себе Тому, Хто судить праведно.
Подумайте про Того, Хто витерпів від грішників такий перекір проти Себе.
8 жовтня
«З усїх обітниць, що давав Господь… нї одна не була марною» (Ісуса Навина 21:45).
Колись навіть ви, тремтлива й непевна душе, стоятимете на тих висотах і озиратиметеся на все, через що пройшли, на все, від чого ледве врятувалися, на всі небезпеки, крізь які Він вас провів, на спотикання, у яких Він вас уберіг, і на гріхи, від яких Він вас спас; і ви вигукнете — з таким розумінням, якого тепер не можете збагнути: «Спасеннє… сидячому на престолї, і Агнцеві».
Колись Він засяде з нами в тому славному домі, і ми матимемо всі віки, щоб зрозуміти історію свого життя. І Він знову перечитає з нами цю стару, позначену Біблію, Він покаже нам, як дотримав усіх цих обітниць, Він пояснить нам таємниці, яких ми не могли зрозуміти, Він нагадає нам те, що ми давно забули, Він знову пройде з нами книгу життя, Він пригадає всю завершену історію, — і я певен, що ми часто вигукуватимемо: «Благословенний Христе! Ти був такий вірний, Ти був такий добрий! Чи була коли-небудь любов, подібна до цієї?» А тоді ще раз пролунає великий хор: «З усіх обітниць, що Він давав, жодна не була марною; усе справдилося».
9 жовтня
«Упокій вам» (Йоана 20:19,21).
Це прообраз Його першої появи в наших серцях, коли Він приходить принести нам Свій мир і навчити нас довіряти Йому й любити Його.
Але є й другий мир, який Він має дати. Ісус сказав їм ізнову: «Упокій вам». Є «упокій», і є «ізнов упокій». Є мир з Богом, і є «мир Божий, що вище розуму». Саме цього глибшого миру ми потребуємо, перш ніж зможемо служити Йому чи бути вжитими для Його слави.
Доки ми обтяжені власними турботами, Він не може дати нам Своїх. Доки ми зайняті собою, у нас немає дозвілля служити Йому. Наш розум буде так переповнений нашими власними тривогами, що ми не впораємося з дорученням, якого Він від нас вимагає; тож перш ніж довірити нам Свою справу, Він хоче визволити нас від кожного тягаря й кожної тривоги.
«Мир, повний мир — у темнім світі зла кров Ісуса шепче мир в душі. Мир, повний мир — серед юрби турбот: волю Ісуса чинити — ось спочинок».
10 жовтня
«Коли ж духом дїла тїлесні мертвите, будете живі» (Римлян 8:13).
Святий Дух — єдиний, Хто може умертвити нас і тримати нас мертвими. Багато християн намагаються самі виконати цю неприємну роботу, і вони переживають безперервне розп’яття, але ніколи не можуть довершити цю справу назавжди. Це праця Святого Духа, і коли ви справді віддаєте себе на смерть, ви з радістю бачите, як лагідно Він може вас умертвити.
Кажуть, що від дотику електричної іскри життя згасає майже без жодного здригання від болю. Та хоч би як це було в природному світі, ми знаємо, що Святий Дух може торкнутися небесним вогнем того, що віддане, і вмить умертвити його, щойно воно справді віддане під смертний вирок. Це наша справа, а Божа справа — виконати цей вирок і постійно тримати його в силі.
Не живімо ж у болю безупинного й марного самогубства; а, вважаючи себе справді мертвими, залишмо себе в руках благословенного Святого Духа, — і Він умертвить усе, що повстає проти Його волі, збереже нас вірними тому, ким ми за небесною мірою себе вважаємо, і наповнить нас Своїм життям воскресіння.
11 жовтня
«Той же, хто вивідує серця, знає, яка думка в Духа; бо по Богу промовляє за сьвятих» (Римлян 8:27).
Для посвяченого серця Святий Дух стає Духом заступництва. Ми маємо двох Заступників. Маємо Заступника перед Отцем, Який молиться за нас по Божій правиці; а Святий Дух — це Заступник усередині, Який молиться в нас, надихає наші прохання й приносить їх через Христа до Бога.
Нам потрібен цей Заступник. Ми не знаємо, про що молитися, і не знаємо, як молитися, як належить, але Він вдихає у святе серце бажання, яких ми не завжди можемо зрозуміти, стогнання, яких ми не змогли б висловити.
Але Бог розуміє, і Він із люблячим серцем Отця завжди досліджує наші серця, щоб знайти молитву Духа й відповісти на неї. Він знаходить там багато молитов, яких ми й не помітили, і відповідає на багато зойків, яких ми ніколи не розуміли. І коли ми досягнемо нашого дому й прочитаємо літопис життя, ми краще пізнаємо й оцінимо безмежну любов того Божественного Друга, Який чатував усередині як Дух молитви і виносив кожну нашу потребу до серця Бога.
12 жовтня
«Закон бо духа життя в Христї Ісусї визволив мене» (Римлян 8:2).
Життя Ісуса Христа, внесене в наше серце Святим Духом, діє там як новий закон божественної сили й життєвості, і протидіє старому законові гріха й смерті, долає його й підносить нас понад ним.
Пояснімо ці два закони простим порівнянням. Подивіться на мою руку. За законом тяжіння вона природно падає на стіл і лежить на ньому, притягнута донизу тим природним законом, що змушує важкі тіла падати на землю.
Але є закон, сильніший за закон тяжіння, — моє власне життя і воля. І ось, завдяки дії цього вищого закону — закону життя — я кидаю виклик законові тяжіння, підіймаю руку й тримаю її над колишнім місцем спочинку, і рухаю нею, як хочу. Закон життя визволив мене від закону тяжіння.
Так само й життя Христа Ісуса, що перебуває в мені, діючи з силою закону, підносить мене понад силою гріха в моїй занепалій природі й протидіє їй.
13 жовтня
«Думаннє тїлесне — ворогуваннє проти Бога» (Римлян 8:7).
Тіло невиліковно зле. «Законові бо Божому не корить ся, та й не може». Воно ніколи не стане ні трохи кращим. Марно намагатися поліпшити тіло. Можете виховувати його скільки завгодно. Можете вишколювати його найвипробуванішими методами, можете ставити перед ним найсвітліші приклади, можете грати йому на сопілці чи голосити перед ним, поводитися з ним заохочливо чи суворо, — його природа завжди буде невиправно та сама.
Як дикий яструб, якого маленька дитина піймала ще пташеням і намагається привчити до звичок голуба, — не встигнете й оглянутися, як він уп’ється своїм жорстоким дзьобом у ніжні пальці, що хотіли б його пестити, і виявить старий дикий дух страху й люті. Він яструб за природою, і голубом його ніколи не зробиш. «Тим що думаннє тїлесне — ворогуваннє проти Бога; законові бо Божому не корить ся, та й не може».
Єдиний засіб для людської природи — знищити її й прийняти натомість природу божественну. Бог не поліпшує людину. Він розпинає природне життя разом із Христом і творить нову людину у Христі Ісусі.
14 жовтня
«Геть від мене, сатано» (Маттея 16:23).
Коли ваше старе «я» повертається, і ви прислухаєтеся до нього, боїтеся його, вірите йому, — воно матиме на вас такий самий вплив, ніби й не вмирало: воно керуватиме вами й знищить вас. Але якщо ви не зважатимете на нього й скажете: «Ти — не я, а сатана, який хоче переконати мене, ніби старе „я“ не вмерло; я відкидаю тебе, я ставлюся до тебе як до демонічної сили поза мною, я відокремлююся від тебе»; якщо ви поведетеся з ним так, як дружина з чоловіком, з яким розлучилася, кажучи: «Ти мені ніхто, ти не маєш наді мною влади, я зреклася тебе, в ім’я Ісуса велю тобі: геть звідси», — то ось! — лихе зникне, тінь розвіється, жезл віри вгамує неспокійного духа й відішле його назад до безодні, і ви побачите, що замість нього там Христос із Своїм воскреслим життям, щоб підтримати вашу впевненість і скріпити печаткою вашу перемогу.
Сатана може знести що завгодно, тільки не нехтування. Якщо ви не зважаєте на нього, йому стає гидко, і він зникає. Ісус, бувало, повертався до нього спиною й казав: «Геть від мене, сатано». Тож відкиньмо його — і ми побачимо, що він буде змушений діяти відповідно до нашої віри.
15 жовтня
«Віра ж єсть… доказ (певність) річей невидимих» (Євреїв 11:1).
Справжня віра кидає свого листа в поштову скриньку й відпускає його. Недовіра тримається за його краєчок і дивується, що відповідь ніколи не приходить.
У моєму письмовому столі лежать листи, написані вже кілька тижнів тому, але була якась невелика непевність щодо адреси чи змісту, тож вони досі не надіслані. Вони ще не принесли жодної користі ні мені, ні комусь іншому. І нічого не досягнуть, доки я не випущу їх із рук і не довірю листоноші й пошті.
Так і зі справжньою вірою. Вона передає свою справу Богові — і тоді Він діє.
Є чудовий вірш у тридцять сьомому псалмі: «Доручи Господеві дорогу твою, і вповай на Нього, і Він діятиме». Але Він ніколи не діє, доки ми не доручимо.
Віра — це прийняття, або ще краще — брання запропонованих Божих дарів. Ми можемо вірити, і приходити, і доручати, і спочивати, але не зазнаємо повноти всього свого благословення, доки не почнемо приймати й не ввійдемо в поставу перебування і брання.
16 жовтня
«Ти був покинутий і зненавиджений… я вчиню тебе… радістю» (Ісаїї 60:15).
Бог любить брати найзагубленіших людей і робити з них найвеличніші пам’ятники Своєї викупної любові й сили. Він любить брати жертв сатанинської ненависті, ті життя, що були найстрашнішими прикладами його руйнівної сили, і показувати на них, у всьому світлі, що може зробити Божа милість і які нові творіння створює Святий Дух.
Він любить брати те в нашому власному житті, що було найгіршим, найтвердішим і найворожішим до Бога, і перетворювати це так, щоб ми стали протилежністю самих себе колишніх.
Найлагідніші духи постають із найбурхливіших і найсвавільніших, наймогутніша віра народжується з пустелі сумнівів і страхів, а найбожественніша любов виростає з кам’яних сердець, повних ненависті й себелюбства.
Божа благодать здолає найнесприйнятливіший характер і найнесприятливіші обставини; її слава в тому, щоб перетворити прокляття на благословення і показати людям та ангелам грядущих віків, що «де ж намножилось гріха, там ще більший наддостаток благодати».
17 жовтня
«Увірував же Авраам Богові» (Римлян 4:3).
Віра Авраама спочивала на Самому Богові. Він знав Бога, з Яким мав справу. Це була особиста довіра до Того, на Кого він міг цілковито покластися.
Справжня таємниця всього Авраамового життя була в тому, що він був Божим другом і знав, що Бог — його великий, добрий і вірний Друг; і, повіривши Йому на слово, він покинув усе, що знав і любив, і вирушив незнаною дорогою, не маючи нікого, крім Бога.
Улюблені, чи довіряємо ми не лише Божому слову, а чи навчилися ми спиратися всією своєю вагою на Нього Самого — Бога безмежної любові й сили, нашого Бога завіту й вічного Друга?
Нам сказано, що Авраам прославив Бога цим життям віри. Справжній спосіб прославити Бога — дати світові побачити, хто Він і що Він може зробити. Бог не стільки хоче, щоб ми щось робили, скільки щоб ми дали людям побачити, що може зробити Він. Бог шукає не надзвичайних особистостей, щоб зробити їх Своїм знаряддям, а смиренних знарядь, через які Його можна буде славити впродовж віків.
18 жовтня
«Усе ж наге і явне перед очима Його, про кого наше слово» (Євреїв 4:13).
Дослівно цей вислів означає: усе оголене й приголомшене. Така сила грецьких слів. Тут образ борця в Колізеї, який щосили бився на арені й нарешті впав до ніг свого супротивника, обеззброєний і безпорадно зламаний. Ось він лежить, не здатний ані завдати удару, ані підняти руку. Він оголений і приголомшений, обеззброєний і знесилений, і йому нічого не лишається, як лежати біля ніг супротивника й здіймати руки, благаючи милості.
Саме до такого стану Бог хоче привести нас — щоб ми припинили свою боротьбу, свої спроби самозахисту чи самовдосконалення і безпорадно кинулися на Божу милість. Це єдина надія грішника, і коли він отак лежить біля ніг милосердя, Ісус готовий підняти його й дати йому те дарове спасіння, яке чекає на всіх.
Це ж і найбільша потреба християнина, який шукає глибшого й вищого життя: цілком усвідомити свою нікчемність і безпорадність і лягти, оголеним і приголомшеним, біля ніг Ісуса.
19 жовтня
«Відцуравшись нечестя» (Тита 2:12).
Скажімо «Ні» тілу, світові й любові до себе і навчімося того святого самозречення, у якому полягає так багато з життя послуху. Не догоджайте тілу; не визнавайте за своїм нижчим життям жодних прав. Кажіть «Ні» всьому земному й себелюбному. Як багато в житті віри полягає просто в тому, щоб зрікатися самих себе!
Ми починаємо з одного великого «Так» Богові, а завершуємо вічним «Ні» самим собі, світові, тілу й дияволові.
Якщо ви поглянете на десять заповідей Декалогу, то побачите, що майже кожна з них — це «Не роби». Якщо ви прочитаєте тринадцятий розділ Першого послання до Коринтян з його прекрасною картиною любові, то побачите, що більшість рис любові подано через заперечення: любов «не чинить, не думає, не каже, не є». Тож ви побачите, що найбільша частина посвяченого життя насправді полягає в тому, щоб казати «Ні».
Я не свій, я належу Йому. Я лиш Його, я належу Йому.
20 жовтня
«Добре ж роблячи, не вниваймо» (Галат 6:9).
Якби Павло тільки знав, скільки розради й надії він приніс незліченним поколінням, що пройшли шляхом від хреста до Царства вгорі, він охоче пройшов би тисячу життів і тисячу смертей, подібних до тих, які він переніс, заради благословення, що пішло слідом відтоді, як його шляхетна голова скотилася в пил біля Остійської брами Рима.
І якби найменший із нас міг тільки передбачити вічні плоди, які, мабуть, виростуть із найскромніших служінь віри, ми вважали б свої жертви й труди лише невимовною спадщиною честі й нагоди і перестали б говорити про випробування й жертви, принесені для Бога.
Найменше зернятко віри — це безсмертний і нетлінний зародок, який іще засіє небеса й укриє землю жнивами нетлінної слави. Підніміть голову, улюблені: обрій ширший за те маленьке коло, яке ви бачите. Ми живемо, ми страждаємо, ми трудимося, ми довіряємо — для грядущих віків!
21 жовтня
«Хто нас розлучить од любови Христової?» (Римлян 8:35).
А далі, коли одну за одною названо всі можливі перешкоди й усіх ворогів, лунає переможна відповідь: «Та у всьому тому ми побіждаємо через Возлюбившого нас». Наші випробування обернуться на поміч; наші вороги потраплять у полон і битимуться в наших битвах. Як гирі он того годинника, що підтримують його хід, самі наші труднощі стануть спонукою до віри й молитви та нагодою, щоб Бог ставав для нас усе реальнішим.
Ми винесемо зі своїх бід не лише визволення, а й перемогу і в усьому цьому будемо навіть більш ніж переможцями через Того, Хто полюбив нас.
Наша безпека залежить не від нашої незмінної любові, а від Божої любові до нас у Христі Ісусі. Не руки немовляти, що чіпляються за материнські груди, вберігають його від падіння, а сильні материнські руки, що обіймають його і ніколи не відпустять. Він полюбив нас вічною любов’ю, і хоч усе інше може змінитися, Він ніколи не залишить нас і не покине.
22 жовтня
«Болїти серцем у немощах наших» (Євреїв 4:15).
Дехто з нас трохи знає, що таке бути пронизаним відчуттям чужих страждань, а часом і чужих гріхів — гріхів, які ніби просочують нас наскрізь, коли ми з ними стикаємося, і огортають нас жахливим відчуттям гріха й потреби.
Можливо, це дано для того, щоб ми мали бодай слабке уявлення про співчуття, яке відчував Ісус, коли взяв на Себе наші гріхи, наші недуги й наші скорботи. Тож не вагаймося покласти їх на Нього! Йому набагато легше зняти їх із нас, ніж нести їх разом із нами. Він уже поніс їх за нас — і Своїм життям, і Своєю смертю. Скотімо тягар на Нього, і нехай він скотиться геть; а тоді, сильні Його силою, відпочилі в Його житті й любові, вийдімо служити іншим тим співчуттям і тією допомогою, які Він так щедро дав нам.
Світ повний скорботи, і ті, хто пізнав її гіркоту і її зцілення, — Божі служителі розради для заплаканого світу.
О, сліз довкола нас — без ліку, Утрімо їх, поки є час; Ведім розбиті серця до Ісуса, — Він їхні сльози всі утре.
23 жовтня
«Доки ще кульгати мете на оба боки?» (1 Царів 18:21).
Дивно, що люди ніяк не можуть позбутися думки, ніби посвячене життя — важке. Простий приклад спростує це безглузде враження. Уявіть, що водій трамвая сказав би: «Набагато легше їхати, коли одне колесо на рейці, а друге — поза нею», — люди швидко покинули б його лінію й воліли б ходити пішки. Звісно, незрівнянно легше їхати, коли обидва колеса на рейках, і то завжди на рейках; і набагато легше йти за Христом цілковито, ніж іти за Ним половинчастим серцем і кульгавим кроком. Пророк мав рацію у своєму гострому запитанні: «Доки ще кульгати мете на оба боки?» Нерішуча людина — людина, що кульгає. А людина, що кульгає, — це каліка й нещасна людина; тоді як християнин, відданий до кінця, — це захват для людей і ангелів і постійна радість для самого себе.
Скажіть, чи все — Ісусу, Як часто ви співали? Чи Він ваш Цар-Володар, Чи Він ваш Цар у серці?
24 жовтня
«Оддали себе перш Господеві, та й нам, волею Божою» (2 Коринтян 8:5).
Щоб мати успіх у християнській праці, конче потрібно, щоб ви були вірні не лише Богові, а й тій справі, з якою ви пов’язані. Що глибше людина знає Господа, то легше їй ладнати з Ним.
Поверхові християни схильні до примх. Зрілі християни такі близькі до Господа, що не бояться пропустити Його провід і не намагаються весь час обстоювати свою вірність Йому та незалежність від інших.
Коринтяни, які спершу віддали себе Господеві, без труднощів віддали себе й Його апостолові з Божої волі. Яка радість працювати з вірними серцями, на які можна цілковито покластися!
Дай нам, Боже, духа здорового розуму й серце, готове «підставити плече».
Ви поможете святою молитвою, Любов’ю й піснею, що зове; О, скільки тягарів ви можете нести; О, скільки смутків розділити; О, скільки ще вінців носити, Як підставите плече.
25 жовтня
«Вже час нам від сна встати… відложімо ж дїла темряви, а одягнїмось у зброю сьвітла» (Римлян 13:11,12).
Пробудімося від сну; будьмо пильні; будьмо чуйні до тих великих потреб, які справді нас стосуються.
Скиньмо нічний одяг і нічні втіхи — вільні шати насолод і довгі одежі спочинку; бенкетні розваги темних годин не для дітей дня. Відкиньмо діла темряви.
Озброїмося на день. Перш ніж одягнути одяг, візьмімо зброю, бо ми виходимо в край ворогів і у світ небезпек; надіньмо шолом спасіння, броню віри й любові та щит віри і стоймо озброєні й пильні, бо довкола нас згущуються небезпеки останніх днів.
Зодягнімося в Господа Ісуса Христа. Це наша денна одежа. Не наші власні діла чи праведність, а Особа й праведність Господа Ісуса Христа, Який дав нам Своє власне життя і стає для нас нашою Усевистачальністю.
26 жовтня
«Вийди на шляхи… та й силуй увійти» (Луки 14:23).
У великій притчі з чотирнадцятого розділу Луки — розповіді про велику вечерю, яку один давній пан приготував для своїх друзів і сусідів і на яку, коли ті попросили вибачити їх, він покликав кривих і кульгавих із міських нетрів та прокажених з-поза брами, — маємо промовисту картину й наочний урок того, що робить християнство в нашу добу.
Насамперед кожному вдумливому розумові очевидно, що Господар починає звільняти від запрошення тих, хто зачерствів до Євангелії в християнських країнах. Дедалі важче зацікавити неспасенних у нашій власній країні, особливо тих, хто звик слухати Євангелію і про Христове. Вони попросили звільнити їх від євангельського бенкету — і Господь звільняє їх.
Водночас у наш час дедалі виразніше виявляються два визначні рухи, на які вказує притча. Один — Євангелія для нетрів і занедбаних верств у себе вдома; другий — Євангелія для язичників, тобто для занедбаних народів далеко за кордоном.
27 жовтня
«Ось, я — Господь, Бог усякого тїла, то ж у мене та було б що неможливе?» (Еремії 32:27.)
Цар Кір змушений був сповнити видіння Єремії: саме тієї миті, яку передбачило пророцтво, він видав указ, проголосивши, що Єгова звелів йому відбудувати Єрусалим і закликати її полонених повернутися на рідну землю. Так віру Єремії було виправдано, а пророцтво Єгови славно сповнено, — як і завжди буде вшановано віру. О, якби нам віри, яка серед темного теперішнього й ще темнішого майбутнього наважиться підписати свідчення й запечатати документи, якщо треба, на час чекання, а тоді почне свідчити про певність своєї надії, як той пророк з Анатоту!
Слово «Анатот» має прекрасне значення — «відлуння». Так і віра — це «відлуння» Бога, і Бог завжди дає вірі «відлуння», відповідаючи їй славним сповненням. О, нехай і наша віра стане відлунням відважного домагання давнього пророка й заволодіє своєю повною спадщиною з його славним вигуком: «О Господи, Ти Бог усякого тіла, — чи є щось неможливе для Господа?» — і, наче відлуння, до нашого серця повернеться небесна відповідь: «Я — Бог усякого тіла, — чи є щось неможливе для Мене?»
28 жовтня
«Добрий слуго; що у найменшому вірен був єси, то май власть над десятьма городами» (Луки 19:17).
Важить не наш успіх у служінні, а наша вірність. Калев та Ісус Навин були вірні, і Бог пам’ятав це, коли настав день відвідин. Це було дуже важке й непопулярне становище, і всіх нас у переломні миті життя покликано стояти самотою; і саме в цьому — у довірі Богові щодо перемоги над гріхом і нашої повної спадщини в Христі — усіх нас буде випробувано, як і їх.
Наші брати, навіть у Божій церкві, визнаючи в теорії красу й переваги такого ідеального життя, кажуть нам, як казали Ізраїлеві, що воно нездійсненне й неможливе; і багатьом із нас доводиться роками стояти самотою, свідчачи про силу Христа спасти Свій народ до кінця, і, як Калев, іти за Ним цілковито, хай навіть самотою. Але саме в цьому справжня перемога віри й доказ нашої безкомпромісної вірності.
Тож не нарікаймо, коли зазнаємо докору за своє свідчення чи стоїмо самотою за Бога, а дякуймо Йому, що Він так нас шанує, і так витримаймо випробування, щоб Він міг згодом ужити нас, коли натовпи радо підуть слідом.
29 жовтня
«Що чого нї попросите в Отця імям моїм, дасть вам» (Йоана 16:23).
Двоє чоловіків підходять до касира в банку, і кожен тримає в руці клаптик паперу. Один дорого вбраний і простягає руку в рукавичці, оздоблену перснями; другий — грубий, немитий робітник. Першому ввічливо відмовляють, а другий отримує через прилавок тисячу доларів. У чому різниця? Один подав нічого не варте ім’я; другий подав вексель, підписаний президентом банку. Так і найдоброчесніший моралист буде відкинутий від брами милосердя, а найпідліший грішник — прийнятий, якщо подасть ім’я Ісуса.
Що ми дамо безмежній чистоті й праведності? Ісуса! Жоден інший дар не гідний того, щоб Бог його прийняв. І Він дав нам Його саме для того, щоб ми віддали Його назад як нашого Заступника і задоволення Божої правди. І Бог «засвідчив» про цей дар те, чого не засвідчив про жоден інший: що в Ньому Його вподобання, і всі, хто приймає Його, «прийняті в Улюбленому». Чи приймемо ми свідчення, що Бог задоволений Своїм Сином? Чи задовольнимося Ним і ми?
30 жовтня
«Оселяйтеся глибоко» (Еремії 49:8).
Божа присутність поєднується з кожною іншою думкою й усвідомленням, лагідно й рівно пливучи крізь наші ділові плани, наші розмови з людьми, прихильності нашого серця, нашу ручну працю, усе наше життя, — поєднуючись з усім, освячуючи все й відчутна в усьому, наче пахощі квітки або присутність друга, якого відчуваєш поруч, і все ж ані найменше не заважаючи найнапруженішій і найпостійнішій зосередженості рук і розуму. Яка прекрасна усталена звичка цього безперервного спілкування й залежності — серед усіх думок і занять і понад ними! Як мило бачити, як дорогий старий святий увечері відкладає свої книжки й смиренно каже: «Господи Ісусе, між нами все так само, як і було», — і засинає під Його опікою.
Тож нехай ми спираємося на Нього. Вростаймо в Нього всім корінням і всіма волокнами свого єства. Він не втомиться від нашої дружби. Йому не захочеться часом нас спекатися. Які прекрасні слова того стражденного святого: «Він ніколи не каже „прощавай“». Він лишається. Тож нехай ми спираємося на Нього.
31 жовтня
«Доволї з тебе благодати моєї, сила бо моя в немощі звершується» (2 Коринтян 12:9).
Бог дозволив, щоб криза зімкнулася довкола Якова тієї ночі, коли він схилився в благанні в Пенуїлі, — щоб привести його туди, де він ухопиться за Бога так, як інакше ніколи б не вхопився; і з тієї тісної ущелини небезпеки Яків вийшов зміцнілим у вірі й пізнанні Бога та в силі нового й переможного життя. Довгою й болісною многолітньою наукою Бог мусив змусити Давида пізнати всемогутню силу й вірність свого Бога і вирости в усталених засадах віри й побожності, які були незамінні для його подальшого славного шляху як царя Ізраїля.
Ніщо, крім тих крайнощів, у які Павло постійно потрапляв, не могло б навчити його — а через нього й церкву — повного значення тієї великої обітниці, на яку він так навчився покладатися: «Доволї з тебе благодати моєї». І ніщо, крім наших випробувань і небезпек, не привело б декого з нас до того, щоб знати Його так, як ми знаємо, довіряти Йому так, як ми довіряємо, і черпати з Нього ту міру благодаті, яку саме наші крайнощі зробили незамінною.