Смерть свого «я»
A. B. Simpson

Проповідь · Галат 2:20 · 22 хв читання

Смерть свого «я»

Коротко:Читаючи історію Авраамового дому як притчу, Сімпсон іде далі за вигнання Ізмаїла — визволення віруючого від гріха, що живе в ньому, — до важчого жертівника на Морії, де навіть освячене «я», як Ісаак, мусить бути покладене. Своє «я», остерігає він, — ворог, тонший за гріх і значно миліший серцю. Тільки коли горде й свавільне «я» помре, воскреслий Христос може справді жити в нас, так що життя вже не наше, а «живе Христос у менї».

Історія Авраама, Ізмаїла та Ісаака — це притча, що унаочнює цей текст. Вигнання Ізмаїла саме в цьому посланні найвиразніше названо алегорією, яка змальовує духовний досвід віруючого, коли він через хрест Ісуса Христа вмирає для закону й гріха і входить у воскресле життя свого Воскреслого Господа. Але є щось більше, ніж досвід Ізмаїла й наше визволення з-під влади гріха, що живе в нас. В історії патріархів за цим настало принесення Ісаака в жертву на горі Морія, і немає сумніву, що це змальовує глибший духовний досвід, до якого мусить прийти цілком посвячене серце, коли навіть освячене «я» кладеться на жертівник, як Ісаак на горі, і ми відтепер стаємо мертвими не лише для гріха, а й для того, що гірше за гріх, — для самого свого «я».

Є ворог, чия прихована сила

Страшна для християнина;

Він тонший, ніж уроджений гріх,

І серцю миліший за нього.

Це сила себелюбства,

Горде й свавільне «я»;

І перш ніж Господь мій житиме в мені,

Мусить померти саме моє «я».

Такий урок принесення Ісаака і досвіду Павла. «Я розпятий з Христом» — це смерть гріха; «живу ж» — це нове життя в силі Його воскресіння; «уже не я, а живе Христос у менї» — це принесення Ісаака, визволення від свого «я» і заміна навіть нового «я» Самим Христом; заміна така повна, що навіть віра, якою підтримується це життя, — це вже не наша власна, на собі оперта впевненість, а та сама віра, про яку сказано: живу «вірою в Сина Божого, що полюбив мене і видав себе за мене», тобто замість мене і як мій Заступник.

I. ФОРМИ СВОГО «Я».

У книзі Ісуса Навина ми читаємо про трьох синів Енака, від яких пішли енаківці — рід велетнів, що тримали місто Хеврон до того, як його здобув Халев, і були пострахом для ізраїльтян. Дослівно «Енак» означає «довгошиїй» і уособлює гордість, самовпевненість, свавілля й самодостатність. Першого з енаківців можна назвати так:

  1. Своєволя — схильність панувати, і насамперед панувати над собою; дух, що не терпить жодної іншої волі й сам собі закон і бог. Тому перший крок у посвяченому житті — беззастережне віддання себе. Воно необхідне, щоб зламати силу свого «я» в самому осерді й навіки утвердити безумовну владу Божої волі в серці й житті християнина. Ми не можемо перебувати у святості і не можемо бути цілком ужиті для Бога, доки своєволя не буде так цілковито розп’ята, що ми не змогли б ані на мить подумати про те, щоб діяти всупереч Його волі чи без Його наказу. Це і є послух, а послух — закон християнського життя, і він мусить бути безумовним, беззаперечним і без жодних можливих винятків. «Ви други мої, коли робити все, що я заповідаю вам.»

    Правда, у житті віри Бог вимагає від нас безперервно виявляти дуже сильну волю, і немає сумніву, що сама віра — це значною мірою дія освяченої й посиленої волі; але для цього необхідно, щоб ми цілком зреклися своєї волі й незмінно приймали натомість волю Божу, — і тоді ми можемо вкласти в неї всю силу й міць свого єства і бажати того самого, чого бажає Бог, і тому, що Він цього бажає. Коротко кажучи, це обмінена воля: деспотичну тиранію Енака обміняно на мудру, благодійну і все ж іще безумовнішу владу Бога.

  2. Самовпевненість — наступний з Енакового роду. Це дух, що черпає силу тільки з себе і зневажає Божу руку та допомогу Його благодаті. У м’якшій формі це дух, що покладається на власні духовні чесноти чи доброчесності — на свою моральність, можливо, на свою відвагу, свою віру, свою чистоту, свою стійкість, свою радість і на свої минущі почуття надії, запалу чи ревності. Померти для своєї самодостатності так само необхідно, як і для своєї своєволі. Якщо ми цього не зробимо, то зазнаємо багатьох падінь і поразок, доки не навчимося разом із найпереможнішим і найуспішнішим трудівником, який будь-коли йшов слідами свого Господа, що «ми не в силї самі від себе що думати, яко із себе; а сила наша від Бога». Освячене серце — не самостійний двигун, що сам виробляє силу, а лише набір коліс і шківів, цілком залежних від великого центрального двигуна, чия сила безперервно потрібна, щоб їх рухати. Воно — лише місткість, щоб умістити Бога; лише посудина, яку треба наповнити Його добротою, яку тримає й уживає Його рука; лише можливість, для якої Він, у Своєму перебуваючому в нас житті, повсякчас є рушійною силою і спонукальною міццю. Слово «посвятити» по-єврейськи означає «наповнити руку» і чудово підказує образ порожньої руки, яку Сам Бог мусить безперервно наповнювати.
  3. Самохвальство — останнє й найнечестивіше з цих ханаанських племен. Воно сідає на самий престол Єгови й привласнює собі славу, що належить тільки Йому. Іноді це прагнення людської похвали. Іноді воно тонше — гордість така горда, що не зволить зважати на схвалення інших, і найвища її насолода — у власній самосвідомості й вищості, здібності чи доброті. Метафізики іноді проводили таке вдале розрізнення: марнославство — нижча вада, ніж гордість. Марнославство лише шукає похвали інших, а гордість зневажає думку інших і вдоволено спочиває у свідомості власної досконалості. Хай який вигляд воно має, корінь і засада — ті самі. Це нечестиве «я», що сидить на Божому престолі й привласнює собі честь і славу, які належать тільки Йому.

    Ці три форми свого «я» унаочнено в Божому слові трьома дуже урочистими прикладами. Саул, перший цар Ізраїлю, — страшний пам’ятник небезпеці своєволі. Його падіння почалося з одного-єдиного акту непослуху — непослуху, що, здавалося, стосувався лише дрібниці, але насправді був актом своєволі, підміною чіткого Божого наказу власним вибором. Пророк Самуїл описує його гріх такими дуже виразними словами: «покора лучша за жертви, й послух дорожчий від баранячого товщу; Бо непослух, се такий гріх, як і чарівництво» (або поклоніння бісам), «а своя воля, се таке як ідолопоклонність; за те, що ти відкинув слово Господнє, відкинув і він тебе, щоб не був ти царем.» З цих слів видно, що сама суть Саулового гріха полягала саме в цьому свавіллі й упертості, які насмілилися підмінити слово Єгови власними уявленнями й уподобаннями. Від тієї хвилини його послух неминуче став обмеженим і, звісно, нічого не вартим, і Бог послав Свого пророка вибрати іншого царя, який, хоч і був сповнений людських недосконалостей, мав одне, на що Бог міг цілком покластися, — а саме намір слухатися Бога, коли він цілком розумів Його волю. Тому Бог і каже про Давида: «Знайшов я Давида сина Єссеєвого, чоловіка по серцю моєму, котрий вчинить усю волю мою.» Давид зробив багато помилок і вчинив багато темних і страшних гріхів, але це ставалося під сильною спокусою, коли його засліплювали пристрасть і поспіх, і ніколи — з наміром не послухатися Бога чи, на той час, зі свідомістю, що він переступає. Сумної, сумної історії Саулового падіння і його остаточної трагічної загибелі має бути досить, щоб ми затремтіли перед небезпекою, яка чатує на свавільну душу, і щоб спонукати нас благати: «не моя воля, а Твоя нехай буде».

    Так само виразний приклад небезпеки самовпевненості маємо в Симоні Петрові. Сильний своїм минущим запалом і не відаючи справжньої слабкості свого серця, він щиро мав на увазі те, що казав, коли вигукнув: «Хоч усї поблазнять ся Тобою, я нїколи не зблазнюсь.» Та, на жаль, ганебне зречення, докірливий погляд Ісуса, гіркі сльози каяття й сумні дні розп’яття, що настали потому, мусили навчити його уроку власної нікчемності й потреби відтоді ходити з похиленою головою тільки в Господній силі.

    Не бракує нам і так само яскравого й промовистого наочного уроку останньої форми своєволі — гордості, що хвалиться власними досягненнями чи чеснотами. «Чи ж не великий сей Вавилон, що я встроїв його на дім царства силою моєї потуги й на славу величностї моєї?» — вигукує Навуходоносор у годину свого тріумфу, дивлячись на те пишне місто, яке справді було взірцем людської слави, і оглядаючи в уяві ще могутнішу імперію, столицею якої воно було, — імперію, що буквально охоплювала весь світ. Якщо смертний будь-коли мав підстави хвалитися земною величчю, то це Навуходоносор, бо Сам Бог порівняв його та його царство з величною золотою головою і зобразив його силу в образі крилатого лева, поєднавши велич і владу орла й лева в одному чудовому образі. Але тієї самої миті, як те марнославне слово досягло Божих ушей, з неба, мов похоронний дзвін суду, пролунала відповідь: «царство відійшло від тебе! І відлучать тебе від людей, і ти жити меш на полі з зьвірями … доки спізнаєш, що Найвисший царює над людським царством і дає його, кому хоче!» Це хвальба тілесного серця, але навіть той, хто йде за Богом, може домішувати до своєї праці для Бога власне самолюбство й власну честь і так послаблювати свою корисність і втрачати власну нагороду.

    У довгій біблійній панорамі немає жалюгіднішої картини, ніж той похмурий і буркотливий пророк, що сидить за брамою Ніневії під засохлою рослиною, з обличчям, обпеченим і спухлим від пекучого сонця, з очима, червоними від марного плачу; він просить Бога, щоб йому померти, бо його служіння зазнало безчестя, і являє видовище смішної туги й досади, тоді як довкола нього мільйони раділи й славили Бога за милість, яка щойно визволила їх від страшної катастрофи. Бідолашний Йона! Бог дав йому найпочесніше служіння, яке досі будь-коли довірялося людині. Перший місіонер до чужих народів, він був посланий проповідувати наймогутнішій імперії на землі та імперському місту світу — гордій Ніневії! Його проповідь мала такий успіх, якого не мав жоден смертний. Усе місто лежало ницьма біля підніжжя милосердя в покаянні й молитві через його слова, і серце народу, принаймні на мить, навернулося до Бога. І все ж уся його праця була така сповнена ним самим, він був так цілковито поглинутий власним авторитетом, репутацією й честю, що коли Бог вислухав покаянні зойки ніневітян, скасував вирок, який виголосив сам Йона, і зробив його пророцтво нікчемним і недійсним, так що замість того, щоб його слово збулося, з нього самого, мабуть, згодом сміялися б як із фанатика й порожнього панікера, — бідолашний Йона обурився й розлютився і, наче розпещена дитина, вийшов, кинувся ницьма на землю й просив Бога вбити його, — тільки тому, що Він Своєю милістю зіпсував йому репутацію правдивого пророка. Він не міг бачити, як бачив Бог, невимовного жаху й муки, яких удалося уникнути. Він не міг бачити радості Божого серця, коли воно виявляє милість і слухає покаянні зойки людей. Він не міг бачити великої засади благодаті, що лежить в основі Божих погроз. Він не міг бачити того великодушного жалю, який уболівав за ста двадцятьма тисячами малих дітей великої столиці та за безсловесною худобою, що стогнала б у смертній муці, якби Ніневія впала.

    Усе, що він міг бачити, — це репутацію Йони як правдивого пророка чи те, що скажуть люди, коли побачать, що його слово не збулося; і через того одного маленького черв’яка, що точив корінь, його мир і щастя, як і його рослина, зів’яли, і Богові довелося виставити його як своєрідний засушений зразок себелюбства, щоб показати нікчемність і нещастя життя свого «я», яке домішує власну славу до святої праці славного Бога і яке ще від днів Йони унеможливило для Бога вжити багатьох обдарованих людей, наслало пошесть на Христову церкву й зробило марним служіння тисяч, бо Бог не міг ужити їх, не віддавши людям тієї слави, якої Він ніколи не віддасть іншому. Бог намагався вбити Йону ще до того, як послав його до Ніневії, бо знав таємну отруту його серця, і тому занурив його на три дні й три ночі в море й поховав у череві кита; але Йона вийшов звідти, як і багато інших людей виходить із досвіду освячення з великим «я», яке панує навіть у душі, очищеній від гріха. О, піднесімо щиру молитву:

О, бути спасенним від себе, Господи любий,

О, загубитись у Тобі!

О, щоб уже не я жив,

А Христос, що живе в мені!

II. НАСЛІДКИ СВОГО «Я».

  1. Воно безчестить Бога й ставить суперника на Його престолі. Диявол не зовсім збрехав, коли сказав нашим прабатькам: «будете як боги». Саме цим і намагається бути занепала людина — богом самій собі. У цьому суть гріха себелюбства: він ставить людину на місце Бога, роблячи її законом і метою для самої себе. Щоразу, коли людина діє чи то тому, що такою є її себелюбна воля, чи то задля власної вигоди, суто як мети, вона претендує бути своїм власним богом і прямо порушує першу заповідь: «Нехай не буде в тебе богів инших перед моїм лицем.» Ба більше, займаючи місце Бога, вона робить це в дусі, цілком протилежному Божому, бо Бог є любов, а любов — повна протилежність себелюбству. Отож вона мавпує Бога й водночас своєю несхожістю на Нього доводить свою цілковиту непридатність посідати Його престол.
  2. Воно веде до всякого іншого гріха й повертає всю силу тілесної природи. Бо коли саме лише своє «я» намагається вберегти серце, воно виявляє, що гріх і сатана надто сильні. Самодосконалість неможлива для жодної людини. Щоб прийшла перемога, має бути щось більше, ніж «я». У сьомому розділі Послання до римлян апостол розповідає нам, що може «сам я», — а саме безуспішно боротися. У восьмому — що може «Христос у менї», а це перемога і вічна любов. Чоловік чи жінка, що доходить лише до того, щоб прийняти Адамову чистоту, — якщо така річ узагалі входить у Євангеліє, — незабаром матиме й наступний розділ Адамової історії, а це спокуса й падіння. Але людина, яка приймає Христа, щоб Він перебував у ній і беріг серце Своєю могутньою силою, підніметься «до міри зросту сповнення Христового».
  3. Життя свого «я» веде назад під владу сатани. Падіння самого сатани почалося, мабуть, з певної форми самолюбства. Створений для того, щоб щомиті залежати від Бога, він, мабуть, став незалежним; і, споглядаючи власну досконалість та вважаючи її чимось своїм, він відокремився від Бога, а тоді неминуче впав у бунт проти Нього й у вічне суперництво, непослух і в усе, що тільки може бути протилежним божественному й святому. Так і досі: кожна душа, що стає самостійною чи зайнятою власними чеснотами й намагається бути незалежною від Ісуса — чи то як від джерела своєї сили, чи то як від найвищої мети свого буття, — підпаде під владу сатани й поділить його страшне падіння. Де знайти сумнішу ілюстрацію кінця свого «я», ніж в історії Саула? Почав він із Саула, а скінчив сатаною. Перший розділ — своєволя, останній — страшна ніч в Ендорі та кривавий день смерті й загибелі на горі Гілбоа.
  4. Воно згубне для духу любові й злагоди. Воно протилежне любові й є джерелом сварок, фанатизму, підозріливості, сектантства, заздрощів, ревнощів і всього роду суспільних гріхів і кривд, що вражають християнське життя й Божу церкву. Воно — мати сварок і розколів у церкві від самого початку. Де воно панує, там не може бути справжньої єдності, щасливої співпраці. Ніколи не матимете злагодженої церкви чи щасливої родини там, де своє «я» переважає в серцях людей. Сама таємниця християнської співпраці й щасливого церковного життя — це «терплячи один одного в любови», намагаючись зберігати єдність Духа в союзі миру, «честю один одного більшим робіть».
  5. Воно псує нашу працю для Бога. Своєволя намагатиметься звернути колісниці Божої сили й благодаті на наші власні бічні колії, а цього Бог ніколи не допустить. Самовпевненість намагатиметься будувати Христове царство людськими засобами й неосвяченими знаряддями і зухвало йти туди, куди Бог не посилав, і робити те, до чого Бог не уповноважив нас Своїм Святим Духом. Наслідок — лише груба праця, заплямована світськістю й гріхом, нетривка й безплідна, якою є значна частина нинішньої християнської праці в усіх Христових церквах. А понад усе дух самохвальства намагатиметься використати кафедру, органні хори, підписні листи, релігійну газету, доброчинний задум, навіть саму місію з навернення душ як канал для того, щоб виставити якусь блискучу особу, чи прославити якогось багатого чоловіка або жінку, чи догодити духовній самодостатності якогось успішного працівника; і Богові бридить цей дух ідолопоклонства, і Його Святий Дух відвертається, засмучений за честь Ісуса. Доки ми не віддамося нашому Учителеві так, щоб у нашій праці прославлявся Він і тільки Він, Господь не може довірити нам багато служіння для Нього, інакше воно просто стане крилом храму, з якого диявол скине нас додолу.
  6. Своє «я» робить нас нещасними. Воно — корінь гіркоти в кожному серці, де панує. Таємниця радості схована в лоні любові, а руки свого «я» закороткі, щоб будь-коли до неї дотягтися. Доки ми не перебуватимемо в Бозі, а Бог у нас, і не навчимося знаходити своє щастя в тому, щоб загубитися в Ньому і жити для Його слави й для Його народу, ми ніколи не пізнаємо солодощів божественного блаженства. Увесь світ не може наповнити цього голодного серця. Усі наші духовні скарби лише псуються, якщо ми збираємо їх для себе. Тільки та вода, що тече, — жива вода. І тільки коли її вливають в інші порожні посудини, вона стає вином. Своєвільна людина — завжди нещасна людина. Вона домагається свого й не тішиться цим, а коли вже домоглася, шкодує, що взагалі домоглася, бо зазвичай це веде її до прірви. Самодостатня людина ніколи не пізнає джерел, що лежать поза її власним маленьким серцем, а самохвальна людина, як бідолашний Ірод, буває з’їдена червами тління й каяття, якими Бог завжди годує нечестиву душу, що насмілюється привласнювати собі почесті, які належать тільки Йому.
  7. Самолюбство завжди веде до падіння. Хвалена мудрість мусить виявитися глупотою. Горда рука мусить, як фараонова, лягти в порох. Самовпевнена хвальба, як Петрова, мусить дістати відповідь у власній поразці. Шлях непослуху, що відкидає мудру й святу Божу волю, мусить виявитися хибним шляхом. Кожен ідол мусить бути знищений, усе високе — знижене, і жодне тіло не похвалиться перед Ним. О, улюблені, якщо ви йдете вперед у власній волі, власній силі, задля власного вдоволення й слави, — стережіться! Терни лежать на вашій стежці, змії чатують під вашими ногами, на вас чекають роззявлені безодні, небезпечні урвища, люті бурі, опівнічна темрява, не одна скорбота, не одна сльоза, не одне падіння. «Хто лиш на себе вповає, той безумен». «Доволї є шляхів, що нам здаються праві, та конець їх — се дорога до смертї.»

    О, попросімо нашого вірного Бога спасти нас від цього тирана, що безчестить Бога, веде нас у полон до сатани, висушує любов, псує Божу працю, отруює все наше щастя і вкидає нас у поразку й загибель; і так показати нам, що ми — ніщо, щоб ми з радістю дозволили Христові жити в нас як нашому «все й у всьому».

III. ЛІКИ ВІД СВОГО «Я».

  1. Часто Богові доводиться дозволити своєму «я» чинити по-своєму, доки воно не вилікує нас остаточно, показавши нам нещастя й поразку, які воно приносить. Тільки в цьому й полягає користь від нашої власної боротьби: вона показує нам марність боротьби і швидше готує нас до того, щоб віддатися Богові. І так іноді навіть наш непослух Бог обертає на добро, щоб ми боялися повторювати цей дослід чи ще раз ступити хоч крок за межі волі нашого Отця. Але стережімося самі робити такий дослід, бо завжди є той один крок, після якого вже ніколи не повернутися.
  2. Бог поставив довкола нас благословенні обмеження інших сердець і життів — як стримування нашого себелюбства і як зв’язки, що майже змушують нас виходити за межі себе, працювати разом з іншими й жити для них. Він не зробив жодної людини незалежною від братів. Ми — та «вся будівля, докупи споєна», і так ростемо у святий храм у Господі. Ми припасовані одне до одного, кожен до Його кістки, і завдяки тому, що постачає кожен суглоб, тіло дістає поживу й росте до повноти Його зросту. Христова церква — не самодержавство, де одна людина може бути диктатором чи суддею, а спільнота, де Учитель тільки Один. Будь-яка праця, що переростає в деспотію однієї людини, всихає. Правда, у Бога є різні ранги працівників, але всі вони злагоджені й поєднані небесною любов’ю. Людина, що не може працювати з братами у взаємній розраді й злагоді, ще має чого навчитися у власному християнському житті. Правда, Бог не вимагає від нас працювати з неосвяченими людьми; але, дякувати Богові, сьогодні є чимало освячених, серед яких кожне щире серце може знайти близьку по духу спільноту служіння; і хоч Він навчатиме кожного з нас наодинці і хоче, щоб ми були незалежні від братів у тому сенсі, щоб не спиратися на них замість Бога, проте Він таки вимагає, щоб ми вміли співпрацювати з ними для Бога, корячись одне одному в страху Божому: один сіє, а інший жне, і обидва разом радіють, — «Один одного тягарі носїть, і так сповняйте закон Христів», «щирі товариші». І так безліччю висловів і образів Він навчив нас благословенної істини християнської співпраці в дусі самозречення та взаємної довіри й любові. Приймімо ці благословенні уроки й допомоги і дозвольмо Йому так убити в нас самоствердне «я», щоб ми могли бути щирими товаришами і, як Давидові мужі, стояти «устроєні» у великому Божому війську.
  3. Любов Ісуса — це Богом призначений лік для смерті свого «я». Павло чудово це висловлює: «судячих так, що, коли один за всїх умер, тодї всї вмерли; і (що) Він умер за всїх, щоб живі нїколи більш собі не жили, а Тому, хто за них умер і воскрес.» Багато хто з нас колись бачив молоду, гарну, розпещену, звиклу до розкошів і себелюбну дівчину, що зростала в оточенні багатства, ніжності, захоплення й лестощів, доки не була вкрай зіпсована, стала центром кола, в якому жила, і вся її істота була спотворена себелюбством. Але ми бачили ту дівчину через роки, і не впізнали б її, якби не простежили проміжних кроків. Тепер вона була самовідданою, люблячою дружиною й матір’ю, уся її істота була присвячена щастю того чоловіка, за чиєю долею вона пішла серед бідності, безвісності й розлуки з усіма давніми друзями; вона ділила з ним злидні, трудилася для його вигоди і як вірна й любляча мати доглядала маленьких дітей, що прийшли в її обійми, з любов’ю, яка ніколи не втомлювалася, для якої жодне завдання не було заважким і жодна праця — занадто низькою. Що спричинило всю цю різницю? Що скинуло того ідола, своє «я», з його престолу? Ніщо, крім любові. Той чоловік завоював її серце. Він увійшов і зайняв місце, яке воно посідало; воно вигнане, а він царює. Ось проста історія смерті свого «я» в християнському житті. Саме любов Ісуса витіснила його, і доки ми не будемо зачаровані Його ніжністю й цілком полонені Його любов’ю, ми не перестанемо жити для себе. Тоді, як та дівчина, ми підемо за Ним будь-куди. Ми трудитимемося й страждатимемо з Ним. Ми будемо вдоволені без багатьох речей, які раніше вважали для себе конче потрібними, бо Його усмішка — наше сонце, Його присутність — наша радість, Його любов, вилита в наші серця, — наше небо, і ми не можемо ні говорити, ні думати про жертву чи страждання — так наше серце вдоволене Ним.

    Улюблені, якщо ви хочете померти для свого «я», ви мусите закохатися в Ісуса й дозволити Йому стати для вас особистою дійсністю солодкої Соломонової Пісні, в якій усе серце розквітає літом у край Беула і в «Хефцібу» радості.

  4. Але нам потрібна не лише Христова любов, а Сам живий Христос. Багато людей мають дотики Христової любові, але для них Він — Христос десь далеко на небі. Апостол говорить про щось набагато могутніше. Це Сам Христос, Який живе всередині і Який достатньо великий, щоб витіснити й не допускати маленьке «я». Немає нікого іншого, хто може по-справжньому піднести серце над владою свого «я» і втримати його там, крім Ісуса, могутнього Господа, сильнішого від сильного озброєного, що забирає всю його зброю, на яку той покладався, і розграбовує все його добро, а тоді назавжди бере серце, яке віддало Йому своє добро. Благословенний Христос! Він сильний не лише проти гріха, скорботи й хвороби, — Він сильний і для вас, і для мене, сильний так бути самим нашим життям, що ми щомиті усвідомлюватимемо: Він у нас наповнює нас Собою й перемагає те «я», що панувало раніше. Що більше ви намагаєтеся боротися з думкою про себе, то міцніше вона чіпляється до вас. Тієї миті, коли ви відвертаєтеся від неї і дивитеся на Нього, Він наповнює всю свідомість і розвіює все Своєю присутністю. Перебуваймо в Ньому, і ми побачимо, що більше нічого не треба робити.
  5. Це майже те саме, лише сказане інакше: хрещення Святим Духом і Його перебування в нас визволить і вбереже нас від влади свого «я». Коли хмара слави увійшла в скинію, Мойсеєві не було там місця; і коли ми сповнені небесною присутністю благословенного Духа, ми губимося в Бозі, а своє «я» ховається, і, як Йов, можемо сказати: «а тепер мої очі бачать тебе; Тим то я зрекаюсь слова мого та каюсь в поросі й попелї.»

Улюблені, ці храми споруджено для Нього. Дозвольте Йому наповнити їх так цілковито, щоб, як той східний скляний храм зі стародавньої легенди, самого храму не було видно, а тільки славне сонячне світло, яке не лише світить у нього, а й крізь нього, і прозорих стін зовсім не видно.

Це думка не нова, але доречна: усе, що Бог ужив, спершу було принесене в жертву. Саме Спасителя, принесеного в жертву, Того, Хто Себе Самого виснажив і зробив Себе нічим, Бог так високо підніс і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, «щоб в імя Ісусове приклонилось усяке колїно, що на небі, і на землї, і під землею». Саме принесеного в жертву Ісаака Бог зробив обітованим насінням і прабатьком Ізраїлевих племен. І саме на тій горі Морія, де Ісаака було принесено в жертву, Бог згодом спорудив Свій славний храм. Тож тільки тоді, коли наш Ісаак на жертівнику, а все наше єство загублене в Бозі, Він може закласти глибокі підвалини й звести вічні стіни живого храму, Найвищою й вічною славою якого є Він Сам.

Сьогодні я з невимовною вдячністю озираюся на ту самотню й скорботну ніч, коли, помиляючись у багатьох речах і недосконалий у всьому, я вперше цілковито посвятив своє серце і, не знаючи, чи не буде це смертю в найбуквальнішому сенсі ще до ранкового світла, усе ж із беззастережною віддачею вперше зміг сказати:

«Хрест мій, Ісусе, я взяв на себе,

Все покинути й іти за Тобою;

Убогий, зневажений, покинутий,

Відтепер Ти будеш моїм Усім».

Мабуть, ніколи моє серце не знало такого трепету радості, як тоді, коли наступного недільного ранку я оголосив ці рядки й проспівав їх усім серцем. І якщо Богові було до вподоби зробити моє життя бодай якоюсь мірою маленьким храмом для Свого перебування і для Своєї слави, і якщо Йому колись буде до вподоби вжити мене ще повніше, то це було завдяки тій годині, і так буде й надалі тією мірою, якою та година стане провідною нотою посвяченого, розп’ятого й відданого Христові життя.

О, улюблені, прийдіть і дозвольте Йому навчити вас найвищого ступеня радості — радості, яка навчилася казати не лише: «Милий мій належить менї», а ще краще: «а я милому»; і ми побачимо, як казав один із наших дорогих місіонерів у Китаї: «Він готовий увійти в серце кожного з нас і залюбити нас до смерті».

Писання в цій проповіді Галат 2:20

Суспільне надбання. Джерело тексту — оригінальне видання.

Цитувати цю проповідь

Скопіюйте посилання в потрібному стилі.

MLA
Simpson, A. B. “Смерть свого «я».” Sermon. Ochorus, https://ochorus.com/uk/sermons/the-death-of-self/.
Chicago
Simpson, A. B. “Смерть свого «я».” Sermon. Ochorus. https://ochorus.com/uk/sermons/the-death-of-self/.
Chicago footnote
A. B. Simpson, “Смерть свого «я»,” sermon, Ochorus, https://ochorus.com/uk/sermons/the-death-of-self/.
BibTeX
@misc{simpson, author = {Simpson, A. B.}, title = {{Смерть свого «я»}}, howpublished = {Sermon}, publisher = {Ochorus}, url = {https://ochorus.com/uk/sermons/the-death-of-self/} }