Падіння і відновлення людини
Christmas Evans

Проповідь · Римлян 5:15 · 15 хв читання

Падіння і відновлення людини

Коротко:Найславетніша проповідь Крістмаса Еванса — та, яку валлійці цитують і досі: усе Євангеліє, розказане як одна сцена, що розгортається на очах. Людину створено на образ Божий, вінець праведності падає, а Милість і Справедливість сперечаються перед престолом, доки кров Христа не дає відповіді обом. Великий одноокий баптист проповідував її просто неба по всьому Уельсу.

«Коли бо через прогрішеннє одного многі померли, то много більше благодать Божа і дар благодаттю одного чоловіка Ісуса Христа у многих наддостаткували.»

ЛЮДИНУ створено на образ Божий. Пізнання й досконалу святість було закарбовано в самій природі та здібностях її душі. Вона мала постійний доступ до свого Творця і вільно спілкувалася з Ним, бо була морально бездоганна й непорочна. Але, на жаль, славну діадему розбито; вінець праведності впав. Чистоту людини втрачено, а її щастя пропало. Писано: «нема праведного нїкого»; і ще: «всї бо згрішили, і лишені слави Божої». Та руїна ця не безнадійна. Що втрачено в Адамі, те відновлено в Христі. Його кров викуповує нас із неволі, а Його Євангеліє повертає нам утрачену спадщину. «Коли бо через прогрішеннє одного многі померли, то много більше благодать Божа і дар благодаттю одного чоловіка Ісуса Христа у многих наддостаткували.» Розгляньмо ж: — по-перше, зіпсуття й осуд людини; і по-друге, її благодатне повернення до ласки ображеного нею Бога.

I. Щоб знайти причину зіпсуття й осуду людини, ми мусимо повернутися до Едему. Те, що людина скуштувала із «забороненого дерева», і було «прогрішеннє одного», через яке «многі померли». Ось де ми бачимо той «гріх», ту «непокору», що «принесли у світ смерть і все наше горе». То була найбільша невдячність щодо Божої щедрості й найзухваліший бунт проти Божого владарювання. Царською величчю Бога знехтувано; багатством Його доброти погорджено; а Його найлютішого ворога поставлено вище за Нього, ніби той був мудрішим порадником, ніж Безмежна Мудрість. Так людина вступила в союз із пеклом проти Неба, з демонами безодні — проти Всемогутнього Творця й Добродійника; вона позбавила Бога послуху, належного Його заповіді, і слави, належної Його імені; почала служити створінню замість Творця і відчинила двері гордості, невір’ю, ворожнечі та всім лихим і мерзенним пристрастям. Як же та, що її насаджено, «як добірну виноградину, — як найчистїйше насїннє», перемінилася «в дикий відросток чужої виноградини»!

Хто ж може сподіватися чистої води з такого джерела? «Роджене від тїла — тїло». Усі здібності душі зіпсовані гріхом: розум затемнений, воля збочена, почуття тілесні, сумління сповнене сорому, докорів, сум’яття та смертельного страху. Людина — грішник із жорстоким серцем і твердою шиєю: вона більше любить темряву, ніж світло, бо діла її лихі; вона їсть гріх, як хліб, і п’є беззаконня, як воду; вона міцно тримається обману й не хоче його відпустити. Її серце вкрай лукаве: повне гордості, марнославства, лицемірства, зажерливості, ненависті до правди й ворожості до всякого добра.

Ця зіпсованість загальна. Серед природних дітей Адама немає нікого, хто був би вільний від первісної скверни. Адже «ввесь сьвіт у лихому лежить». «Всї ми породились — як прокажений, і вся праведність наша — як поваляна одежа». Зіпсуття може розвиватися в різних людей різною мірою; але його начала є в усіх, і природа його всюди та сама: та сама в квітучому юнакові й у зів’ялому старцеві; у гордовитому князеві й у смиренному селянинові; у наймогутнішому велетні й у найнемічнішому каліці. Ворог «як ріка, наступив». Потоп гріха залив світ. Від найвищого до найнижчого — немає здоров’я, немає моральної цілості. Від тім’я голови до стіп ніг — самі рани, синці та гнійні виразки. Закони, і їхнє порушення, і кари, що їх усюди вигадано, аби приборкати порок, доводять, що зло це загальне. Криваві жертви та різноманітні очищення поган показують письмена докорів на їхньому сумлінні; вони проголошують їхнє усвідомлення провини й страх перед карою. Ніхто з них не вільний від страху, у якому є мука, хоч би як вони силкувалися його здолати і хоч би якими зухвалими були на службі гріхові й сатані. «Мене! Текел!» — написано на кожному людському серці. «Бракує! Бракує!» — викарбувано на поганських святилищах і вівтарях; на законах, звичаях і установах кожного народу; і в загальній свідомості людства.

Це внутрішнє зіпсуття виявляється в зовнішніх учинках. Адже «дерево познаєть ся по овощу». Як дим та іскри з комина показують, що всередині горить вогонь, так і те, що люди живуть «розпустним життєм», і безліч «неплідних дїл тьми», якими вони тішаться, явно свідчать про скверну джерела, з якого все це походить. Бо «від переповнї серця уста промовляють». Мова грішника його видає. Так, «лайка» походить від злоби й заздрості. А «дурні слова, або жарти» — ознака нечистих і легковажних думок. Уста, повні прокльонів і гіркоти, горло — відчинений гріб, гадюча отрута під язиком, ноги, швидкі на пролиття крові, руйнування й нещастя на їхніх дорогах і незнана їм дорога миру — усе це найясніший і найповніший доказ того, що люди «відхилились», «вкупі нїкчемні стали». Ми бачимо гіркий плід того самого зіпсуття в грабунку, перелюбі, обжерстві, пияцтві, здирстві, нетерпимості, переслідуваннях, відступництві й усякому лихому ділі — в усіх фальшивих релігіях: у юдеєві, що вперто тримається тілесних обрядів скасованого закону; у магометанинові, що шанує ошуканця й приймає неправду за об’явлення від Бога; у папістові, що поклоняється образам і мощам, молиться до покійних святих, шукає розрішення гріхів у грішних людей і покладає надію на спасіння на найбезглуздіші кривляння; у поганинові, що приписує божественність ділам власних рук, поклоняється ідолам з дерева й каменю, приносить жертви злим демонам, кидає своїх дітей у вогонь чи у воду як жертву вигаданим божествам і замінює славу нетлінного Бога на подобу звіра й черв’яка.

Адже «за се йде гнїв Божий на синів неслухняности». Вони — під вироком порушеного закону, під прокляттям Вічної Справедливості. Писано: «через провину одного на всїх людей осуд». І ще: «хто ж не вірує, уже осуджений»; «гнїв Божий пробуває на йому». «Проклят, хто не встоїть у всьому написаному в книзї закону, щоб робити те». «Горе ж беззаконникові, бо буде йому відплата за дїла рук його». І знову: «хто в безбожностї орав і сїяв лихо, той сам його й пожинав». «Жаром посипле він на безбожних; огонь і сїрка і вітер палящий буде частина їх чаші». «Бог, що по всяк день гнївом палає. Коли хто не навертається, він гострить меча свого, напинає лука свого, і цїляє».

Хто опише нещастя занепалої людини! Її дні, хоч і нечисленні, сповнені зла. Горе й смуток женуть її до гробу. Увесь світ, крім Ноя та його родини, тоне в потопі. Буря вогню й сірки впала з неба на Содом і Гоморру. Земля розкриває свої уста, щоб живцем поглинути Корея, Датана й Авірона. Гнів надходить на «город любий»; «настиг же їх на конець гнїв». Ніжна й пещена мати пожирає своє улюблене немовля. Людський меч виконує Божу помсту. Земля спорожнює своїх мешканців у безодню. З усіх боків — «вся обув жовнїра й одежа, в війнї кровю злита». Вогонь і меч сповнюють край жахом і розпачем. Серед загального спустошення повітря сповнюють дикі зойки й безнадійні стогони. Боже милосердя! Хіба вухо Твоє обважніло, що Ти не можеш почути? чи рука Твоя вкоротилася, що Ти не можеш спасти? Небо вгорі — мідь, а земля внизу — залізо; бо Єгова виливає Своє обурення на Своїх супротивників, і Він не помилує й не пощадить.

Воістину, «чоловікові лихо»! Погляньте на це нещасне занепале створіння! Чума женеться за ним. Проказа пристала до нього. Сухоти виснажують його. Запалення пожирає його нутрощі. Палюча гарячка охопила самі джерела життя. Ангел-губитель наздогнав грішника в його гріхах. Божа рука на ньому. Вогні гніву розгоряються довкола нього, висушуючи кожну криницю втіхи й спалюючи на попіл усі його надії. Сумління шмагає його скорпіонами. Дивіться, як він корчиться! Слухайте, як він кричить, благаючи допомоги! Погляньте, яка мука і який жах у його душі й на його чолі! Смерть дивиться йому в обличчя і замахується на нього своїм залізним списом. Він тремтить, він блідне, як злочинець перед судом, як засуджений на ешафоті. Він уже осуджений. Сумління проголосило вирок. Мука охопила його. Жахи шикуються довкола нього в бойовий стрій. Він озирається назад — а за ним женуться бурі Синаю; дивиться вперед — а пекло рушає йому назустріч; угору — а небо палає; униз — а світ горить. Він прислухається — а сурма суду кличе; знову — а здалеку гримлять мідні колісниці помсти; і ще раз — і вирок пронизує його душу невимовною мукою: «Ідїть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений дияволові та ангелам його!»

Отак, «як через одного чоловіка гріх у сьвіт увійшов, а через гріх смерть, так і смерть у всїх людей увійшла (через того), в кому всї згрішили». Вони «мертві провинами й гріхами»; мертві духовно й мертві перед законом; мертві через смертоносну силу гріха й мертві через осудний вирок закону; і, безпорадні, мов вівці на заріз, вони гнані лютими слугами гніву до всепожерного гробу й до озера вогненного!

Але невже немає милості? Невже немає засобу спасіння? Слухайте! Серед усієї цієї прелюдії гніву й загибелі лунає тихий, лагідний голос, що каже: «то много більше благодать Божа і дар благодаттю одного чоловіка Ісуса Христа у многих наддостаткували.»

II. Це підводить нас до другої теми — благодатного повернення людини до ласки ображеного нею Бога.

Не знаю, як краще змалювати вам це славне діло, ніж таким образом. Уявіть собі величезний цвинтар, оточений високим муром, з одним-єдиним входом — масивною залізною брамою, міцно замкненою на засув. Усередині — тисячі й мільйони людей, різного віку й стану, яких одна пошесть хилить до гробу. Могили роззявляються, щоб їх поглинути, і всі вони мусять загинути. Немає там бальзаму, щоб полегшити біль, немає лікаря. Такий стан людини як грішника. Усі згрішили; і написано: «Та душа, що грішить, та й вмерти мусить». Та поки нещасний рід лежав у тій похмурій в’язниці, прийшла Милість і стала біля брами, і плакала над сумним видовищем, вигукуючи: «О, якби я могла увійти! Я перев’язала б їхні рани; я полегшила б їхні скорботи; я спасла б їхні душі!» Посольство ангелів, вислане з небесного двору до якогось іншого світу, зупинилося, побачивши це, — і Небо простило ту зупинку. Побачивши, що там стоїть Милість, вони вигукнули: «Милосте! Хіба ти не можеш увійти? Хіба ти можеш дивитися на це видовище і не жаліти? Хіба ти можеш жаліти й не допомогти?» Милість відповіла: «Я бачу!» — і крізь сльози додала: «Я можу жаліти, але не можу допомогти!» «Чому ж ти не можеш увійти?» — спитало небесне воїнство. «Ох! — сказала Милість, — Справедливість замкнула переді мною браму, і я не смію — не можу її відімкнути!» Тієї ж миті з’явилася й сама Справедливість, ніби для того, щоб стерегти браму. Ангели спитали: «Чому ти не пускаєш Милість?» Вона суворо відповіла: «Закон порушено, і йому мусить бути віддано честь! Або помруть вони, або Справедливість!» Тоді серед ангельського гурту з’явився Хтось, подібний до Сина Божого. Звернувшись до Справедливості, Він сказав: «Чого ти вимагаєш?» Справедливість відповіла: «Мої вимоги суворі: я мушу мати ганьбу за їхню честь, хворобу за їхнє здоров’я, смерть за їхнє життя; бо без пролиття крови не буває оставлення!» «Справедливосте, — сказав Син Божий, — Я приймаю твої умови! Нехай ця провина ляже на Мене! Нехай Милість увійде, і нехай припиниться бенкет смерті!» «Яку запоруку Ти даєш, що ці умови буде виконано?» «Моє слово; Мою присягу!» «Коли Ти їх виконаєш?» «Через чотири тисячі років, на горі Голгофі, за мурами Єрусалима!» Зобов’язання було складено, підписано й запечатано в присутності ангелів, що стояли довкола. Справедливість була задоволена, брама відчинилася, і Милість увійшла, проповідуючи спасіння в ім’я Ісуса. Зобов’язання було доручено патріархам і пророкам. Було встановлено довгий ряд обрядів і церемоній, жертв і приношень, щоб зберегти пам’ять про ту урочисту угоду. Наприкінці чотиритисячного року, коли сповнилися Даниїлові «Сїмдесять сїмок», Справедливість і Милість з’явилися на горі Голгофі. «Де, — спитала Справедливість, — Син Божий?» «Ось Він, — відповіла Милість, — біля підніжжя гори!» І ось Він ішов, несучи Свого власного хреста, а за Ним ішла Його заплакана Церква. Милість відступила й стала осторонь. Ісус зійшов на гору, як агнець на заклання. Справедливість подала Йому страшне зобов’язання, кажучи: «Це день, коли цей запис мусить бути скасовано». Відкупитель узяв його. Що ж Він з ним зробив? Подер на клапті й розвіяв за вітром? Ні! Він прибив його до Свого хреста, вигукнувши: «Звершилось!» Жертва зійшла на жертовник. Справедливість покликала святий вогонь зійти й пожерти жертву. Святий вогонь відповів: «Іду! Я пожеру жертву, а тоді спалю світ!» Він упав на Сина Божого і швидко пожер Його людську природу; але щойно торкнувся Його Божества — згас. Тоді настала темрява по всій землі, і землетрус струснув гору; але небесне воїнство вибухнуло захопленою піснею: «Слава на вишинах Богу, а на землї впокій, між людьми благоволеннє!»

Так благодать наддостаткувала, і дар благодаті прийшов на всіх, і Євангеліє вийшло, звіщаючи викуплення всякому створінню. «Благодатю бо ви спасені через віру; і се не од вас: се Божий дар; не від дїл, щоб нїхто не хвалив ся.» Благодаттю ви улюблені, викуплені й виправдані. Благодаттю ви покликані, навернені, примирені й освячені. Спасіння — цілком від благодаті. Задум, хід, звершення — усе від благодаті.

«Благодать увінчає все діло На вічні дні; Вона кладе в небесах вершинний камінь, І їй належить хвала!»

Писано: «де ж намножилось гріха, там ще більший наддостаток благодати». І: «через прогрішеннє одного многі померли». І що більше множилися люди, то більше множилося прогрішення. Води затопили світ, але не змогли змити страшної плями. Вогонь упав з неба, але не зміг випалити проклятої пошесті. Земля розкрила уста, але не змогла поглинути потвору-гріх. Закон прогримів своєю погрозою з густої темряви на Синаї, але всіма своїми жахами не зміг стримати синів неслухняності. А прогрішення й далі множилося, і розмножилося, як пісок на березі моря. Воно осміліло, і розбило свої намети на Голгофі, і прибило Законодавця до дерева. Але в тому двобої гріх дістав смертельну рану. Жертва була Переможцем. Він упав, але, падаючи, розчавив ворога. Він помер для гріха, але гріх і смерть були розп’яті на Його хресті. Де гріх намножився, щоб засуджувати, там благодать ще більше наддостаткувала, щоб виправдовувати. Де гріх намножився, щоб псувати, там благодать ще більше наддостаткувала, щоб очищати. Де гріх намножився, щоб робити серця твердими, там благодать ще більше наддостаткувала, щоб пом’якшувати й упокорювати. Де гріх намножився, щоб ув’язнювати людей, там благодать ще більше наддостаткувала, щоб проголосити полоненим визволення. Де гріх намножився, щоб ламати закон і безчестити Законодавця, там благодать ще більше наддостаткувала, щоб загоїти пролом і стерти пляму. Де гріх намножився, щоб пожирати душу, ніби невгасимим вогнем і червом, що точить, там благодать ще більше наддостаткувала, щоб загасити полум’я й загоїти рану. Благодать наддостаткувала! Вона поставила свій престол на заслузі страждань Відкупителя. Вона вдягла вінець, і взяла золотий скіпетр, і розграбувала володіння князя темряви, — і брами великого цвинтаря розчахнуто, і серед його нещасного населення б’ється пульс нового життя, і Безсмертя ходить між гробами!

Цей наддостаток благодаті виявився в дарі Ісуса Христа, через посередництво Якого здійснено наше примирення й спасіння. З Ним віруючі мертві для гріха й живі для Бога. Наші гріхи було вбито на Його хресті й поховано в Його гробі. Його воскресіння відчинило наші гроби й дало нам запевнення в безсмерті. «Являє ж свою любов до нас Бог (у тому), що як ще були ми грішниками, Христос за нас умер. Много ж більше тепер, бувши оправдані кровю Його, спасемось Ним од гнїва. Коли бо, ворогами бувши, примирились ми з Богом смертю Сина Його, то много більше, примиривши ся, спасемось у життї Його.»

Адже «думаннє тїлесне — ворогуваннє проти Бога; законові бо Божому не корить ся, та й не може». Слава Богові за смерть Його Сина, якою цю ворожнечу вбито і здійснено примирення між бунтарем і законом! Це був той невимовний дар, що спас нас від загибелі; що боровся з бурею і відвернув її від приреченої голови грішника. Якби всі Божі ангели спробували стати між цими двома морями, що зіткнулися, їх змело б у прірву погибелі. «Кров биків і козлів, на юдейських вівтарях пролита», не могла забрати гріха, не могла заспокоїти сумління. Але Христос, дар Божої благодаті, «Агнець пасхальний, Богом призначений», «жертва славнішого імені й дорожчої крові, ніж вони», поніс наші гріхи, і взяв на Себе наші болі, і здобув для нас дар вічного викуплення. Він зустрів лють бурі, і води пройшли над Його головою; але Його приношення було приношенням миру: воно вгамувало бурі й хвилі, звеличило закон, прославило його Творця і врятувало його порушника від гніву й загибелі. Справедливість склала свого меча біля підніжжя хреста, і між небом і землею знову мир.

Сюди, о винні! прийдіть і киньте зброю свого бунту! Прийдіть зі своїми лихими засадами й нечестивими вчинками; зі своїм невір’ям, і ворожнечею, і гордістю — і скиньте їх до ніг Відкупителя! Бог тут, Він чекає, щоб змилуватися. Він прийме вас; Він кине всі ваші гріхи Собі за спину, у глибини моря; і їх більше ніколи повіки не пригадають вам. Небесним «Невимовним Даром», безцінною спокутою Христа, вільною й безмежною благодаттю Отця й Сина ми переконуємо вас, ми благаємо вас, ми просимо вас: «примиріть ся з Богом!»

Саме через діло Святого Духа в нас ми дістаємо особисту участь у ділі, звершеному за нас на Голгофі. Якщо наші гріхи скасовано, то їх також і розп’ято. Якщо ми примирені в Христі, ми більше не воюємо проти нашого Бога. Це плід віри. «Серцем бо віруєть ся на праведність». Нехай Господь вдихне в кожного з нас цю спасенну засаду!

Але ті, кого повернено до Божої ласки, можуть часом бути пригнічені й засмучені. Вони перейшли через море і співали хвалу на березі визволення; але між ними й Ханааном ще лежить дорога «в степу безлюдному і дикому», довга й виснажлива мандрівка, ворожі народи, вогняні змії, брак їжі, і ріка Йордан. Зі страхами всередині й боротьбою ззовні вони можуть занепасти духом, і піддатися спокусі, і нарікати на Бога, і забажати повернутися до Єгипту. Але не бійся, Якове, черв’яче! Примирений смертю Христа, — тим більше, примирившись, ти будеш спасений Його життям. Його смерть була ціною нашого викуплення; Його життя забезпечує віруючому свободу. Якщо Своєю смертю Він провів вас через Червоне море вночі, то Своїм життям Він може провести вас через ріку Йордан удень. Якщо Своєю смертю Він визволив вас із залізної печі в Єгипті, то Своїм життям Він може спасти вас від усіх небезпек пустині. Якщо Своєю смертю Він переміг фараона, головного ворога, то Своїм життям Він може підкорити Сигона, царя аморейського, і Ога, царя башанського. Ми «спасемось у життї Його». «Бо Він живе, то й ми житимемо». «Бодріть ся!» Діло звершено; викуп сплачено; Царство Небесне відчинене для всіх віруючих. Тож «підіймайте голови ваші», «ви вязнї, жиючі в надії»! Немає несплаченого боргу, немає непереможеного диявола, немає жодного ворога у ваших власних серцях, який не дістав би смертельної рани! «Богу ж дяка, що дав нам побіду через Господа нашого Ісуса Христа!»

Писання в цій проповіді Римлян 5:15

Суспільне надбання. Джерело тексту — оригінальне видання.

Цитувати цю проповідь

Скопіюйте посилання в потрібному стилі.

MLA
Evans, Christmas. “Падіння і відновлення людини.” Sermon. Ochorus, https://ochorus.com/uk/sermons/fall-and-recovery-of-man/.
Chicago
Evans, Christmas. “Падіння і відновлення людини.” Sermon. Ochorus. https://ochorus.com/uk/sermons/fall-and-recovery-of-man/.
Chicago footnote
Christmas Evans, “Падіння і відновлення людини,” sermon, Ochorus, https://ochorus.com/uk/sermons/fall-and-recovery-of-man/.
BibTeX
@misc{evans, author = {Evans, Christmas}, title = {{Падіння і відновлення людини}}, howpublished = {Sermon}, publisher = {Ochorus}, url = {https://ochorus.com/uk/sermons/fall-and-recovery-of-man/} }