Christmas Evans — життєпис

Крістмас Еванс народився на Різдво, 25 грудня 1766 року, у низькій солом’яній хатині в Есгайр-вен, неподалік Лландисула в Кардіганширі, в Уельсі. Цей день дав йому ім’я — і майже нічого більше. Його батьки, Семюел і Джоанна Еванс, були бідні — батько шив чоботи, — а коли Крістмасові минуло дев’ять, батько помер, і хлопця віддали на руки дядькові, який навантажував його важкою працею і нічого не навчив. Він виріс наймитом на чужих фермах, переходив з місця на місце, серед грубого товариства й ще грубіших звичок, і в сімнадцять років досі не вмів прочитати жодного слова — ні валлійською, ні англійською. Мало яке життя, що його Бог згодом наповнив по вінця, починалося таким порожнім.

Наповнення почалося з відродження. Десь на сімнадцятому році життя молодого наймита привело до громади Девіда Девіса, пресвітеріанського пастора в Ллуинрідоуені, і саме там, під простою і проникливою проповіддю, він пережив навернення. Тепер, спраглий читати Книгу, що його пробудила, він уже дорослим юнаком вивчив абетку, позичаючи, де міг, і світло, і сторінки, і робив такі дивовижні успіхи, що за рік чи два читав валлійською й англійською і тягнувся до більшого. Усю цю працю виконувало одне око. Бо ще замолоду гурт хлопців, що мали на нього зло, напали на нього вночі на дорозі й били, аж поки він не впав непритомний; один із них ударив його в ліве око так, що воно втратило зір на все подальше життя. Уельс знатиме його як «одноокого проповідника», а пошрамоване, напівсліпе обличчя стане одним із найулюбленіших в усій країні.

Він ніколи не переставав учитися сам, і з роками це дивувало дедалі більше. Книжки були рідкісні й дорогі, і Еванс збирав свої знання уривками, пізно і всупереч усім перешкодам, — та врешті дістався й до мов оригіналу Святого Письма. «Мені було близько сорока років, — писав він, — коли я навчився читати єврейську Біблію і грецький Новий Завіт та користуватися словниками Паркгерста для обох мов». Що він здобував, те знову віддавав тією однією мовою, яку любили його слухачі; не кабінет, а кафедра була місцем, де вся його вченість спалахувала вогнем.

Він не міг тримати Євангелію при собі. Дійшовши баптистських переконань, він прийняв хрещення й почав проповідувати, а після перших трудів на дикому півострові Ллін 1791 року переправився на острів Англсі. Там він осів більш ніж на тридцять років як наглядач розпорошених баптистських церков острова — єпископ у всьому, крім платні, бо платили йому мізерно, а дороги були довгі, і він ходив чи їздив ними в будь-яку погоду, щоб проповідувати. Саме тут його надзвичайний дар досяг вершини. Він проповідував просто неба тисячам людей — у тому піднесеному, співучому ритмі, який валлійці називають гвіл, — і проповідував картинами: цілі проповіді будувалися як одна сцена, що розгортається. Найвідоміша з них, Гріхопадіння і відновлення людини, розповідає всю Євангелію як єдину драму загибелі й порятунку, і вона принесла йому ім’я, якого він не втратив і досі, — Беньян Уельсу.

Таємниця цього, як погоджувалися всі, хто його чув, полягала в уяві рідкісної сили, цілковито підкореній істині. Він не прикрашав проповідей образами — він ними мислив, аж доки доктрина ставала краєвидом, а слухач опинявся всередині сцени. Під такою проповіддю цілі громади, бувало,, за словами його власних щоденників, танули в ніжності — плакали й разом голосно взивали, тож можна було подумати, що все зібрання, чоловіки й жінки, розтоплене Євангелією, бо Боже слово ставало для них наче «меч обоюдний, гострий».

Та дар не звільнив його від зими душі. На початку нового століття гірка суперечка — холодний, буквоїдський дух, який противники називали сандеманіанством, — проникла у валлійські церкви і в самого Еванса. Його громади розділилися й поменшали; гірше того — омертвіло його власне серце. Ту пору він описав однією незабутньою фразою: він був «сухий, як Гілбоа», безплідний на кафедрі, у кабінеті й у потаємній молитві. Для людини, вся сила якої полягала саме в палаючому серці, це було щось подібне до смерті.

Відлига прийшла на безлюдній гірській дорозі — і прийшла через молитву. Їдучи з Долгеллі до Махинллета й піднімаючись до великої вершини Кадайр-Ідріс, Еванс вирішив, що мусить молитися, хоч яким черствим і світським почувався, — і почав в ім’я Ісуса, не чекаючи, доки спершу стане легше.

Того, що сталося під час підйому, він не забув ніколи, і саме його власна розповідь зі щоденника надає цій сцені сили: кайдани слабнуть, твердість м’якне, самі гори морозу й снігу тануть у ньому.

Почавши в ім’я Ісуса, я незабаром відчув, ніби кайдани слабнуть, і давня твердість серця м’якне, і, як мені здавалося, гори морозу й снігу розтоплюються і тануть у мені.

— Крістмас Еванс

З Кадайр-Ідріс він зійшов відталою людиною — і тут же урочисто зв’язав себе з Богом письмовим заповітом: тринадцять пунктів, кожен підписаний його ініціалами, якими він віддавав себе, душу й тіло, Христові та благав за свої церкви. Перший із них задав тон усім іншим.

Віддаю Тобі душу й тіло мої, Ісусе, істинний Боже і вічне життя, — визволи мене від гріха і від вічної смерті та введи мене в життя вічне.

— Крістмас Еванс, із заповіту з Богом

Подальша дорога не була гладкою. Його дружина Кетрін, що ділила з ним бідність і нескінченні подорожі, померла 1823 року; на схилі віку він одружився вдруге. Негаразди й непорозуміння врешті змусили його покинути Англсі, і старий проповідник — якого могли б уже залишити на заслужений спочинок — натомість узявся за нові служіння: у Керфіллі, потім у Кардіффі й нарешті в Карнарвоні, і далі проповідуючи, і далі мандруючи, і далі відновлюючи навколішки свій заповіт із Богом. Він прийшов у служіння ні з чим і пішов з нього майже ні з чим; але церков, які він напоював, було багато, а валлійський народ закарбував його проповіді в самій своїй пам’яті.

Попри все він лишався бідним і смиренним. Його платня на Англсі становила сімнадцять фунтів на рік, і двадцять років він не просив більше, навчившись разом з апостолом: «Маючи ж їжу й одежу, сим довольні будемо». Та й те мале, що мав, він роздавав — казали, що вигляд нужди завжди відкривав його гаманець, — а ті, хто його кривдив, переконувалися, що він завжди швидкий на прощення. Життєрадісний, безкорисливий і ніжний до всякого лиха, він носив свою велич так легко, що незнайомець, зустрівши на гірській дорозі обшарпаного одноокого подорожнього, ніколи б не здогадався, що минув наймогутнішого проповідника Уельсу.

Влітку 1838 року він, сімдесятиоднорічний старець, був у проповідницькій подорожі Південним Уельсом, коли у Свонсі його спіткала остання хвороба. Смерть не лякала одноокого проповідника, який так довго звіщав воскреслого Христа. Наприкінці він повторив валлійський вірш про довіру своєму Відкупителеві, а тоді, ніби в дорозі просто настав час міняти коней, промовив свої останні слова англійською.

Прощавайте! Рушай!

— Крістмас Еванс, його останні слова, 19 липня 1838 року

Із цими словами він повернувся на бік, наче щоб заснути, — і відійшов. Його поховали у Свонсі. Він прийшов у світ із жебрацькою долею і зовсім без грамоти, а пішов із нього найбільшим проповідником, якого народив Уельс, — людиною, чиє єдине око бачило і змусило побачити цілий народ славу розп’ятого й воскреслого Господа. Ще довго по його смерті валлійці говорили про його проповіді як про сцени, яких були свідками, а не слова, які чули, і зібрали й переклали їх, щоб читачі, які ніколи не знали гвілу, могли відчути бодай трохи його жару. Ті друковані проповіді залишаються, і в них досі горить вогонь гірської дороги.