Розділ 8 · 9 хв читання · 12 хв слухання
Частина V
Плоди визнаного єднання
Пісня пісень 6:11–8:4.
У другому й четвертому розділах цієї книги ми бачили, що спілкування нареченої було порушене: у першому випадку — через відступництво у світськість, у другому — через лінивий спокій і самовдоволення. Цей розділ, як і третій, — розділ неперерваного спілкування. Він відкривається словами нареченої:
Я зійшла в сад оріховий,
подивитись на зелень в долинї,
поглянути, чи вже розвилась лоза виноградна,
чи зацвили яблонї гранатові?
Не знаю, як завела мене душа моя
ʼд колесницям значних у народї мойму.
Як на початку третього розділу наречена, перебуваючи в неперерваному спілкуванні зі своїм Господом, була присутня, хоч про неї й не згадувалося, аж поки вона не виявила своєї присутності, звернувшись до дочок Сіону, так і в цьому розділі присутність Царя не зазначена, аж доки Він Сам не звертається до Своєї нареченої. Але вона єдина зі своїм Господом, коли трудиться в Його служінні! Його обітниця «ось я з вами по всї днї» завжди сповнюється для неї; і Йому вже не треба вмовляти її встати й вийти; не треба казати їй: «Вся голова в мене росою припала, кучері мої — нічними краплями»; не треба спонукати її, якщо вона Його любить, пасти Його овець і доглядати Його ягнят. Вона сама — Його сад, і вона не забуває доглядати його, не стереже чужих виноградників, занедбавши власний. З Ним, а не лише для Нього, вона йде в оріховий сад. Єднання між ними таке повне, що багато коментаторів не могли вирішити, хто тут говорить — наречена чи Наречений; і насправді це має мало значення, бо, як ми вже сказали, там були обоє, і однодумні; проте ми віримо, що слушно приписуємо ці слова нареченій, адже саме до неї звертаються дочки Єрусалима і саме вона їм відповідає.
Здається, наречену й Нареченого, коли вони отак радо трудилися разом у плідному служінні, помітив їхній відданий народ, і наречена, сама не знаючи як, опинилася серед колесниць свого народу — її народу так само, як і Його.
Дочки Єрусалима хотіли б покликати її назад:
Оглянься, оглянься, Суламито;
оглянься, оглянься, щоб нам глядїти на тебе!
Тепер уже немає питання, хто вона і чим її Улюблений кращий за інших улюблених; Його визнано як царя Соломона, а їй дано те саме ім’я, тільки в жіночій формі (Суламита).
Дехто бачить у словах «Оглянься, оглянься» натяк на вхоплення Церкви, а деякі місця дальшого тексту, що ніби не узгоджуються з таким поглядом, пояснює як забігання наперед, а не як послідовний розвиток. Хоч яка цікава ця думка і хоч як добре вона пояснила б відсутність згадки про Царя в попередніх віршах, ми не схильні її приймати; ми дивимося на всю пісню як на поступальний розвиток, а її останні слова вважаємо рівнозначними завершальним словам книги Одкровення: «Так, прийду хутко! Амінь. О, прийди, Господи Ісусе!» Тож ми вважаємо, що наречена залишає свій сад лише тимчасово.
Наречена відповідає дочкам Єрусалима:
Що вам дивитись на Суламиту, мов на хоровод Манаїмський?
або, як в англійському Авторизованому перекладі,
Що ви побачите в Суламиті?
Перед лицем Царя вона не може збагнути, чому на неї звертають увагу. Як Мойсей, сходячи з гори, не знав, що його обличчя сяяло Божою славою, так було й тут із нареченою. Але ми можемо засвоїти дуже важливий урок: багато хто з тих, що не бачать краси Господа, не можуть не захоплюватися Його красою, відбитою в Його нареченій. Пильні погляди дочок Єрусалима здивували наречену, і вона каже: ви дивитеся, «мов на хоровод Манаїмський» — на танок двох гуртів найвродливіших дочок Ізраїлю, — а не на ту, що не має жодного права на увагу, хіба лише те, що вона — обрана, хоч і недостойна, наречена славного Царя.
Дочкам Єрусалима не важко відповісти на її запитання; визнаючи в ній особу царського роду — «ти, знатного батька дитино» — і царської гідності, вони правдивою східною мовою описують десятикратну красу її постаті: від ніг до голови вони бачать лише красу й досконалість. Який контраст із її природним станом! Колись про неї можна було сказати: «Від підошви в нозї та й до тїмя на голові нема в йому здорового місця: рани, синяки, рани гниючі»; тепер її ноги взуто «в готовість благовіствування миру», і саме волосся на її голові проголошує її справжньою назорейкою; Сам Цар полонений її косами: «кучері твої — й цареві дивовижа».
Але Той, Хто для неї більший за дочок Єрусалима, відгукнувся на її щире запитання «Що ви побачите в Суламиті?» Сам Наречений відповідає на нього:
О, яка ж ти хороша, яка ти принадна,
моя любко, твоїм цїлим видом!
Він бачить у ній красу й плідність високої, стрункої пальми, граціозної, чіпкої виноградної лози, запашного вічнозеленого цитрона. Благодать зробила її подібною до пальми — символу і праведності, і плідності. Плід фінікової пальми східний мандрівник цінує більше за хліб — така велика його поживна сила; і плодоносна сила цього дерева не минає: з роками плоди стають і досконаліші, і рясніші.
Праведний, як пальмове дерево, розпустить гіллє своє,
як кедр Ливанський рости ме вгору.
Посаджені в Господньому домі
процвитати муть у дворах Бога нашого.
Ще в пізній старостї будуть плодовиті,
ядерні й зелені,
Але навіщо праведних зроблено такими прямими й квітучими?
Щоб звістити, що Господь правий.
Він скеля моя, і нема неправди в нему.
Будучи єдиними з нашим Господом, ми покликані звіщати Його благодать і чесноти, відбивати Його красу, бути Його вірними свідками.
Пальма — це також символ перемоги; вона підносить свою прекрасну крону до неба, не боячись ні спеки палючого сонця, ні гарячого вітру з пустелі. За свою красу вона була однією з окрас Соломонового храму і буде окрасою храму Єзекіїля. Коли нашого Спасителя приймали в Єрусалимі як Царя Ізраїлю, люди взяли пальмове віття й вийшли Йому назустріч; а в славний день Його весілля «пребагато людей, котрих нїхто не міг перелїчити, з кожного народу, і роду, і людей, і язиків» стоятиме «перед престолом і перед Агнцем, зʼодягнені в одежі білі», і з пальмами перемоги в руках вони звіщатимуть: «Спасеннє Богу нашому, сидячому на престолї, і Агнцеві».
Та якщо вона схожа на пальму, то схожа й на виноградну лозу. Вона дуже потребує догляду Виноградаря і щедро віддячує за нього. Перебуваючи в Христі, правдивому джерелі плідності, вона приносить грона винограду, соковиті й освіжні, а також поживні, як плід пальми, — соковиті й освіжні для Нього Самого, Господаря виноградника, а також для втомленого, спраглого світу, в якому Він його насадив.
Лоза має свої промовисті уроки: вона потребує опори й шукає її; гострий ніж виноградаря часто безжально зрізає її ніжні пагони й псує її вигляд, але водночас збільшує її плідність. Про це прекрасно написано:
Живу Лозу Христос обрав Собі:
Бог дав людині для поживи й вжитку
Зерно, вино й оливу — все це добре:
Христос — і Хліб життя, і Світло життя.
Та не обрав Він літнього зерна,
Що вгору вільно й швидко вироста,
Свій день проживе — і вже не зійде знов;
Ані оливи, що розкинула все віття
В м’якім повітрі й листя не губля,
Цвіте й плодить у вічному спокої;
А тільки цю, бо в Нього й Його — одне, —
Ту вічну Лозу, що повсякчас живить,
Що світові дає і жар, і пристрасть
Своєю кров’ю, що ллється знов і знов.
* * * * * * *
Із кожного живого пагона Лоза точить вино;
Чи ж бідніша вона, пролившись так?
П’яниця й розпусник п’ють його;
Чи ж багатші вони від надміру дару?
Міряй життя своє втратами, а не здобутком;
Не випитим вином, а вилитим;
Бо сила любові — в жертві любові,
І хто найбільше страждає, той найбільше може дати.
Наречений вживає ще один образ: «запах із ніздер твоїх, — як би від яблок», а точніше — від цитронів. У першому розділі наречена вигукує:
Яблоня між деревами лїсними —
се мій милий між молодиками.
В холодку під нею любо седїти менї,
овощі її солодкі піднебінню мойму.
Тут ми бачимо плід того спілкування. Цитрони, якими вона живилася, напахтили її подих і передали їй свій чудовий аромат. Наречений завершує Свій опис:
Та й уста твої, як вино найлучше. —
Воно тече право
до милого мого,
вставляє наречена,
й солодить уста утомлені.
Яка дивовижна благодать, що зробила наречену Христа всім цим для її Улюбленого! Пряма, як пальма, переможна й дедалі плідніша, зростаючи до неба; лагідна й ніжна, як Лоза, самозабутня й самовіддана, що приносить плід не лише попри негоди, а саме через них приносить свої найрясніші плоди; — що живиться своїм Улюбленим, спочиваючи в Його тіні, і так переймає Його пахощі; — чого тільки не зробила для неї благодать! І якою ж має бути її радість, коли вона дедалі повніше пізнає, що славний Наречений знаходить утіху в скромній польовій квітці, яку Він зробив Своєю нареченою і прикрасив Своєю власною благодаттю й чеснотами!
Я належу до друга мого,
він лине серцем до мене.
радісно вигукує вона. Тепер нічого від себе чи для себе, а все від Тебе і для Тебе. І якщо такі солодкі плоди того, що вона сходить в оріховий сад і доглядає Його сад разом із Ним, то її не треба буде силувати, щоб вона й далі трудилася в цьому благословенному служінні.
Ходи ж, мій любий, пійдемо в поле,
жити мемо в селах;
Вона не соромиться свого скромного походження, бо не боїться сорому: звершена любов геть виганяє страх. Царською величчю з її пишнотою й блиском можна буде втішатися згодом; а тепер їй солодше, коли Він поруч, робити сад плідним; віддавати Йому всякі найкращі плоди, нові й давні, які вона зберегла для Нього; а найкраще — насичувати Його своєю любов’ю. Вона не лише задоволена цим спілкуванням у служінні, а й воліла б, щоб не було жодних почестей і обов’язків, які забирали б Його увагу й бодай на мить применшували радість Його присутності.
Ой коли б же ти був мій братік рідний,
що зо мною ссав груди в матері моєї!
Тодї б я, й зустрівши тебе на улицї, тебе цїлувала,
а мене б не суджено.
Якби ж то вона могла піклуватися про Нього й мати всю Його увагу, як сестра піклується про брата! Вона глибоко усвідомлює, що Він щедро обдарував її і що вона — ніщо порівняно з Ним; але замість гордо думати про те, що вона зробила завдяки Йому, вона воліла б, щоб можна було їй бути тією, що дає, а Йому — Тим, Хто приймає. Як далеко це від тієї скупої думки, що так ранить серце нашого Господа: «Не думаю, що Бог вимагає цього від мене»; або: «Невже я мушу відмовитися від цього, щоб бути християнином?» Справжня відданість радше проситиме дозволу віддати й вважатиме втратою все, чого не можна віддати заради Господа: «я все вважаю за втрату ради вищого розуміння Христа Ісуса, Господа мого».
Однак це палке бажання бути для Нього чимось більшим не засліплює її: вона усвідомлює, що потребує Його проводу і що Він — її правдивий, її єдиний Учитель.
Повела б я тебе, завела б у господу до моєї неньки.
Ти вчив би мене,
я ж поїла б тебе запашним вином,
соком із яблок моїх гранатних.
Я віддала б Тобі найкраще, що маю, а сама шукала б усього свого спочинку й задоволення в Тобі.
Лїва рука його під головою в мене,
а права мене обнімає.
Так закінчується цей розділ. Немає нічого солодшого і для Нареченого, і для нареченої, ніж це освячене й безперешкодне спілкування; і Він знову заклинає дочок Єрусалима, трохи інакшими словами:
Ой прошу ж я вас, дочки ви Ерусалимські, не будїть і не трівожте милої моєї,
доки їй любо!
Справді освячене спілкування! Нехай ми завжди втішаємося ним; і, перебуваючи в Христі, ми співатимемо словами відомого гімну:
Обійми Твої міцні довкола мене,
Голова моя — на грудях Твоїх;
І душа моя втомлена знайшла в Тобі
Такий досконалий, досконалий спочинок!
Благословенний Ісусе,
Тепер я знаю, що я блаженний.