Розділ 9 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Частина VI
Безперешкодне спілкування
Пісня пісень 8:5–14.
Ми дійшли до останнього розділу цієї книги, яка, як ми бачили, є поемою, що описує життя віруючого на землі. Почавши в розділі I (Пісня пісень 1:2–2:7) з незадоволених прагнень зарученої — прагнень, які могло вгамувати лише її беззастережне віддання себе Нареченому її душі, — ми бачимо, що, віддавши себе, вона замість хреста, якого так боялася, знайшла Царя, Царя Любові, Який і вгамував її найглибші прагнення, і Сам знайшов у ній утіху.
Другий розділ (Пісня пісень 2:8–3:5) показав її невдачу: її знову заманив світ, і вона скоро виявила, що її Улюблений не може піти туди за нею; тоді, вийшовши з цілковитою рішучістю серця шукати Його й визнаючи Його ім’я, вона знайшла Його, і її спілкування було відновлене.
Третій розділ (Пісня пісень 3:6–5:1) розповідав про неперерване спілкування. Перебуваючи в Христі, вона мала частку в Його безпеці та Його славі. Проте вона відвертає увагу дочок Єрусалима від цих зовнішніх речей до Самого свого Царя. І коли вона отак зайнята Ним і хоче, щоб і інші були зайняті Ним, вона бачить, що її царственний Наречений тішиться нею і запрошує її до спільного служіння, не боячись левових леговищ і гір, де рисі.
Четвертий розділ (Пісня пісень 5:2–6:10), однак, знову показує невдачу — не так, як раніше, через світськість, а радше через духовну гордість і лінощі. Тепер відновлення було набагато важчим; але знову, коли вона старанно вийшла шукати свого Господа й так визнала Його, що й інші захотіли знайти Його разом із нею, Він об’явив Себе, і спілкування було відновлене, щоб уже більше не перериватися.
П’ятий розділ (Пісня пісень 6:11–8:4), як ми бачили, описує не лише взаємне задоволення й радість нареченої та Нареченого одне в одному, а й те, що дочки Єрусалима визнали її становище та її красу.
І ось у шостому розділі (Пісня пісень 8:5–14) ми підходимо до завершальної сцени книги. У ньому наречена спирається на свого Улюбленого, просить Його ще міцніше прив’язати її до Себе й трудиться в Його винограднику, аж доки Він не покличе її від земного служіння. Тепер ми докладніше зупинимося саме на цьому останньому розділі.
Він відкривається, як і третій, запитанням чи вигуком дочок Єрусалима. Там вони питали: «Хто сеся, що від степу йде, наче б окурювана стовпами диму» і т. д.; але тоді їхню увагу привертали пишнота й велич Царя, а не Його особа і не особа Його нареченої. Тут їх приваблює щасливе становище нареченої поруч з її Улюбленим, а не те, що їх оточує.
Хто се, спершись на милого,
йде з пустинї?
Саме через наречену увага звертається до Нареченого; їхнє єднання і спілкування тепер відкриті й явні. Востаннє згадується пустиня; але для цієї нареченої, яку так солодко втішає присутність Нареченого, це вже не пустиня. З усією довірливістю відданої любові вона спирається на свого Улюбленого. Він — її сила, її радість, її гордість і її скарб; а вона — Його особлива власність, предмет Його найніжнішої турботи. Усі Його багатства мудрості й сили належать їй; хоч вона в дорозі, та має спочинок; хоч вона в пустині, та задоволена, — бо спирається на свого Улюбленого.
Хоч які дивовижні об’явлення благодаті й любові, яких Святий Дух навчає серце через стосунки нареченої та Нареченого, Христос Божий для Свого народу — більше, ніж Наречений. Той, Хто на землі міг сказати: «Перш нїж Авраамові бути, я був», тут заявляє Свої права на наречену від самого її народження, а не лише від її заручин. Перш ніж вона пізнала Його, Він знав її; і про це Він нагадує їй словами:
Під цитроновим деревом Я підняв тебе;
там породила тебе мати твоя,
Він тішиться її красою, але краса її не так причина, як наслідок Його любові; бо Він підняв її тоді, коли в ній не було жодної принади. Любов, яка зробила її такою, якою вона є, і тепер тішиться нею, — не мінлива, і їй не треба боятися, що вона зміниться.
Наречена радо визнає цю істину, що вона справді належить Йому, і вигукує:
Зложи ж мене печаттю на серце в тебе, надїнь, як перстень, на руку собі;
любов бо, як та смерть, кріпка;
заздрість (палка любов) — як пекло, люта (цупка);
стріли її — стріли огняні;
полум’я Господнє.
Первосвященник носив імена дванадцяти племен на своєму серці; кожне ім’я було вирізане, як печатка, на дорогоцінному й нетлінному камені, вибраному Богом, і кожна печатка, чи камінь, була оправлена в найчистіше золото; ті самі імена він носив і на своїх плечах, а це означало, що і любов, і сила первосвященника віддані на благо племен Ізраїлю. Так і наречена хотіла б, щоб її носив Той, Хто для неї і Пророк, і Священник, і Цар, бо любов сильна, як смерть, а ревнива, палка любов цупка, як могила. Не те щоб вона сумнівалася у вірності свого Улюбленого, — але вона, на жаль, пізнала невірність свого власного серця; і вона хотіла б бути прив’язаною до серця й руки свого Улюбленого ланцюжками й оправами із золота — одвічного символу божественності. Так молився псалмоспівець: «привяжіть жертву на празник мотузами до рогів жертівника».
Порівняно легко покласти жертву на жертівник, що освячує дар, але потрібне Божественне спонукання — мотузи любові, — щоб утримати її там. Тож і тут наречена хотіла б, щоб її поклали й закріпили на серці й на руці Того, Хто віднині має бути для неї всім у всьому, щоб вона завжди покладалася тільки на ту любов і трималася тільки тієї сили.
Хіба ж нам усім не треба засвоїти з цього урок і молитися, щоб Бог беріг нас від того, щоб звертатися по допомогу до Єгипту, надіятися на коней і колесниці, покладатися на князів чи на сина людського, а не на живого Бога? Як часто царі Ізраїлю, які вірою здобули великі перемоги, на старість зверталися до поганських народів! Нехай Господь береже Свій народ від цієї пастки.
Наречена продовжує: «стріли її — стріли огняні, полум’я Господнє». Варто зауважити, що це єдине місце в цій книзі, де трапляється слово «Господь». Та хіба ж його можна було тут пропустити? Бо любов від Бога, і Бог любов.
На її прохання Наречений відповідає словами, що запевняють:
Годї вгасити любови і водам премногим,
та й ріки її не заллють.
Хоч би за любов давав хто всї статки свого дому,
то їх би відкинено згірдно.
Любов, яку благодать породила в серці нареченої, сама божественна і стійка; великі води не можуть її погасити, і ріки не затоплять її. Страждання й біль, утрати й позбавлення можуть випробувати її сталість, але не погасять її. Її джерело — не людське й не природне; як і вогонь, вона захована з Христом у Бозі. «Хто нас розлучить од любови Христової? чи горе, чи тїснота, чи гоненнє, чи голод, чи нагота, чи біда, чи меч?. . . Та у всьому тому ми побіждаємо через Возлюбившого нас. Упевнив ся бо я, що нї смерть, нї життє, нї ангели, нї князївства, нї сили, нї теперішнє, нї будуче, нї висота, нї глибина, нї инше яке твориво (R.V., примітка на полях) не возможе нас розлучити від любови Божої, що в Христї Ісусї, Господї нашім.» Наша любов до Бога забезпечена Божою любов’ю до нас. Душу, справді врятовану благодаттю, жоден підкуп не змусить остаточно покинути Божу любов. «Хоч би за любов давав хто всї статки свого дому, то їх би відкинено згірдно.»
Звільнившись від тривоги за себе, щаслива наречена далі просить проводу й спільного служіння зі своїм Господом заради тих, хто ще не досяг її благословенного становища.
Є сестра у нас мала ще,
безгруда;
що робити мем із нашою сестрою,
як прийдуть старости до неї?
Як гарно виявляється в її словах свідоме єднання з Нареченим! «Є сестра у нас», а не «у мене»; «що робити мем із нашою сестрою» і т. д. Тепер у неї немає жодних особистих стосунків чи інтересів; в усьому вона єдина з Ним. І в самому запитанні ми бачимо дальший розвиток благодаті. Наприкінці попереднього розділу вона визнала Нареченого своїм Учителем. Тепер вона не складатиме своїх планів щодо меншої сестри, щоб потім просити Його схвалити їх; вона радше дізнається, які Його думки, і матиме спілкування з Ним у Його задумах.
Скільки тривог і клопотів уникли б Божі діти, якби навчилися діяти так! Хіба не звично складати найкращі плани, які тільки можемо, і виконувати їх, як уміємо, весь час відчуваючи великий тягар відповідальності й палко просячи Господа допомогти нам? А якби ми завжди дозволяли Йому бути нашим Учителем у служінні й залишали відповідальність Йому, наша сила не виснажувалася б тривогою й неспокоєм, а вся була б у Його розпорядженні й виконувала б Його задуми.
Чи не бачимо ми в меншій сестрі, ще незрілій, Божих вибраних, даних Христові за Божим задумом, але ще не приведених до спасенних стосунків з Ним? А може, і тих немовлят у Христі, яких ще треба годувати молоком, а не твердою їжею, але які за такої турботи з часом стануть досвідченими віруючими, придатними до служіння Господеві? Тоді до них «прийдуть старости», і їх буде покликано до тієї ділянки служіння, до якої Він їх приготував.
Наречений відповідає:
Коли б вона була муром, —
ми збудовали б на нїй срібні палати;
коли б вона була дверми,
то ми обложили б її дошками з кедрини.
У цій відповіді Наречений лагідно визнає Свою єдність із нареченою, так само як вона виявила свою свідому єдність із Ним. Як вона каже: «що робити мем із нашою сестрою?» — так і Він відповідає: «ми збудовали б . . . ми обложили б» і т. д. Він не здійснюватиме Своїх задумів благодаті без Своєї нареченої, а працюватиме з нею й через неї. Проте те, що можна зробити для цієї сестри, залежатиме від того, якою вона стане. Якщо вона буде муром, збудованим на правдивій основі, міцним і стійким, її прикрасять і звеличать срібні палати; але якщо вона нестійка й легко хитається туди-сюди, мов двері, то таке ставлення буде так само неможливе, як і недоречне; її доведеться обкласти дошками з кедрини, обгородити обмеженнями — для її ж захисту.
Наречена радісно відповідає: «О, я мур»; вона знає основу, на якій збудована, у її випадку немає ніякого «якщо»; вона усвідомлює, що знайшла ласку в очах свого Улюбленого. Їй належить благословення Нафталія: «Нафталїй ситий ласкою і сповнений благословеннєм Господа!»
Але чого навчає зв’язок цієї щасливої свідомості з рядками, що йдуть далі?
У Баал-Гамонї мав Соломон виноградник;
він передав той виноградник сторожам,
а кожний мав платити за його плоди по тисячі срібних.
А мій виноградник таки в мене.
Нехай тобі, Соломоне, будуть твої тисячі,
та ще й двістї сторожам плодів його.
Цей зв’язок, на нашу думку, дуже важливий: він навчає нас, що те, ким вона була (з благодаті), важливіше за те, що вона робила; і що вона трудилася не для того, щоб заслужити ласку, а, будучи певною ласки, давала своїй любові вільно виявлятися в служінні. Наречена знала свої стосунки з Господом і Його любов до неї; і, вирішивши, що Він має отримати тисячу срібних, вона дбала про те, щоб її виноградник приніс її Соломонові не менше, ніж Його виноградник у Баал-Гамоні; її виноградником була вона сама, і вона прагнула для свого Господа багато плоду. Вона подбала б і про те, щоб сторожі виноградника — ті, хто разом із нею обробляв його і служив у слові та науці, — були щедро винагороджені; вона не зав’язала б рота волові, що молотить; повна десятина, ба навіть подвійна, мала бути часткою тих, хто стеріг плоди й трудився з нею у винограднику.
Скільки триватиме це щасливе служіння і як скоро воно закінчиться, ми не знаємо; лише Той, Хто кличе Своїх слуг жити в садах і обробляти їх для Нього, — як колись Адама було поселено в Божому раю, — знає межу цього служіння. Рано чи пізно настане спочинок, тягар і спеку останнього дня буде знесено, останній бій скінчиться, і пролунає голос Нареченого, Який звертається до Своєї улюбленої:
Ти, що в садах проживаєш!
товариші прислухуються голосови твойму;
дай же й менї послухати його.
Твоє служіння серед товаришів закінчене; ти добрим боєм боролася, дорогу скінчила, віри додержала; відтепер приготовано для тебе вінець праведності, і Сам Наречений буде твоєю нагородою, великою вельми!
Тож хай наречена дасть Йому почути свій голос і, серцем линучи Йому назустріч, вигукне:
Біжи ж (зо мною), мій милий,
мов сугак, мов олень
на горах запашних!
Вона вже не просить Його, як у другому розділі:
ти знов вернися; будь скорий, як серна, як молодий олень
на розпадених горах (горах Бетер, тобто розлуки).
Відтоді вона ніколи більше не хотіла, щоб Він відвернувся від неї, бо для тих, хто перебуває в Христі, немає розпадених гір, гір розлуки; тепер є гори запашні. Того, Хто живе серед хвал Ізраїля, — хвал, що підносяться, мов пахощі кадила, із сердець Його народу, — Його наречена запрошує поспішити, прийти швидко й бути, як сугак чи молодий олень, на горах запашних.
Дуже солодка присутність нашого Господа, коли Він Своїм Духом перебуває серед Свого народу, поки вони служать Йому тут, на землі; але тут на кожній стежці багато терну, що вимагає пильної обережності; і належить нам тепер страждати з нашим Господом, щоб з Ним і прославитись згодом. Але скоро настане день, коли Він виведе нас із земних садів і земного оточення до палацу великого Царя. Там про Його народ сказано: «Вже не будуть голодні, анї жадні, анї падати ме на них сонце, анї жадна спека; Агнець бо, що на серединї престола, пасти ме їх, і водити ме їх до живих жерел вод; і Бог отре всяку сльозину з очей їх.»
А Дух і невіста глаголють: Прийди!. . .
Так, прийду хутко!
Амінь. О, прийди, Господи Ісусе!