Єднання і спілкування
Частина IV

Розділ 7 · 9 хв читання · 12 хв слухання

Частина IV

Знову перерване спілкування — відновлення

Пісня пісень 5:2–6:10.

Четвертий розділ починається зверненням нареченої до дочок єрусалимських, у якому вона розповідає про свій недавній сумний досвід і благає їх допомогти їй у біді. Вона знову втратила присутність і втіху свого Нареченого — цього разу не через повернення до світськості, а через ліниве потурання собі.

Нам не сказано, які кроки привели її до цієї невдачі, як її власне «я» знову знайшло місце в її серці. Можливо, причиною була духовна гордість за ті звершення, які благодать дала їй здійснити; а може, і цілком імовірно, до розлуки призвело плекане вдоволення благословенням , яке вона отримала, замість вдоволення Самим Благословителем. Здається, вона здебільшого не усвідомлювала свого занепаду; зайнята собою і вдоволена собою, вона майже не помічала Його відсутності; вона відпочивала, відпочивала сама, — ані разу не спитавши, куди Він пішов і чим Він зайнятий. Ба більше, двері її кімнати були не лише зачинені, а й засунуті на засув — доказ того, що вона й не прагнула палко Його повернення, і не чекала його.

Та все ж її серце не було далеким від Нього; у Його голосі була музика, що будила в її душі відгомін, якого не міг би збудити жоден інший голос. Щодо світу, вона й далі була «замкнений город, під печаттю криниця». Пастка цього разу була тим небезпечніша й підступніша, що її зовсім не підозрювали. Погляньмо на її розповідь:—

Сплю я, та серце в мене не спить;

ось голос милого! він у віконце постукує:

Відчини ж менї, сестро моя, дорога моя, голубко моя, чиста моя!

Вся голова в мене росою припала,

кучері мої — нічними краплями.

Як часто Наречений перебуває в становищі Жениха, що стукає ззовні, як у Його посланні до Лаодикійської церкви: «Ось, стою під дверми і стукаю; коли хто почує мій голос, і відчинить двері, то ввійду до нього, і вечеряти му з ним, а він зо мною.» Сумно, що Він опиняється перед зачиненими дверима — що Йому доводиться стукати; але ще сумніше, коли Він стукає, і стукає марно, у двері серця, яке вже стало Його власністю. У цьому випадку хибним є не становище нареченої; якби так, Його слово було б, як і раніше: «Встань, моя ти мила, вийди»; натомість тепер Його слово: «Відчини ж менї, сестро моя, дорога моя». Двері зачинив її стан самовдоволення і любові до вигоди.

Дуже зворушливі Його слова: «Відчини ж менї, сестро моя» (Він — Первородний між багатьма братами), «дорога моя» (предмет відданості Мого серця), «голубко моя» (та, яку обдаровано багатьма дарами і чеснотами Святого Духа), «чиста моя» (обмита, оновлена й очищена для Мене); і Він спонукає її відчинити, вказуючи на Свій власний стан:—

Вся голова в мене росою припала,

кучері мої — нічними краплями.

Чому Його голова повна роси? Тому що Його серце — серце пастиря. Є ті, кого Отець дав Йому, і вони блукають по темних горах гріха: багато, ох, як багато людей ніколи не чули голосу Пастиря; багато й таких, що колись були в кошарі, а тепер заблукали — далеко від її надійного захисту. Серце, яке ніколи не може забути, любов, яка ніколи не може підвести, мусить шукати заблукану вівцю, аж поки загублену не буде знайдено: «Отець мій і досї робить і я роблю.» Невже ж вона, яка ще так недавно була поруч із Ним, яка радісно йшла назустріч левовим леговищам і горам, де рисі, — невже вона залишить Його самого шукати заблуканих і загублених?

Відчини ж менї, сестро моя, дорога моя, голубко моя, чиста моя!

Вся голова в мене росою припала,

кучері мої — нічними краплями.

Ми не знаємо у Божому Слові зворушливішого благання, і справді сумна відповідь нареченої:—

Я роздяглась уже, — як знов одягатись?

я ноги помила, як же їх валяти?

Як сумно легко втішатися конференціями і з’їздами, ласувати всім добрим, що нам пропонують, і водночас бути неготовими вийти звідти до самовідданих зусиль рятувати тих, що гинуть; тішитися спочинком віри, забуваючи боротися доброю боротьбою віри; роздумувати про очищення і чистоту, що їх дає віра, але мало думати про бідні душі, які борсаються в багні гріха. Якщо ми можемо скинути одяг, коли Він хоче, щоб ми були вдягнені; якщо можемо мити ноги, коли Він сам блукає горами, — хіба це не сумний брак спільності з нашим Господом?

Не дочекавшися відповіді від забарної нареченої, її

милий крізь дїрку руку просунув,

і «її» внутро зворушилось од сього.

Але, на жаль, двері були не лише замкнені на клямку, а й засунуті на засув; і Його спроба ввійти була марною.

Я встала, відсунути милому засов,

а з моїх рук покапала мирра,

і з палцїв моїх капала мирра

на ручки замку.

Я відчинила любому мойму,

аж се милий відвернувся і зникнув уже.

А в менї ж і дух завмер був, як він говорив!

Коли наречена, надто пізно, нарешті встала, вона, здається, більше дбала про те, щоб намаститися пахучою миррою, ніж про те, щоб якнайшвидше привітати свого Господа, Який чекав; більше була зайнята своїми власними чеснотами, ніж Його бажанням. Жодного слова привіту не прозвучало, хоч серце в ній завмерло; і Ображений відійшов, перш ніж вона була готова прийняти Його. Знову (як і в третьому розділі) їй довелося самій вийти шукати свого Господа; і цього разу її досвід був значно болісніший, ніж попереднього.

Кинусь тодї шукати, — нїде не знаходжу;

стала кликати, — та не озиваєсь до мене.

Стріла мене сторожа ув обходї міста:

побили мене, зранили мене,

здерли з мене намітку ті, що стерегли муру.

Перше її відступництво сталося через недосвідченість; якщо ж друге відступництво сталося через неуважність, то вона принаймні мала б бути готовою і швидкою до послуху, коли її покликали. Звикнути до забарності в послусі — річ не дрібна навіть для віруючого; а для невіруючого остаточний наслідок непослуху невимовно страшний:—

Приникнїть ід мойму картанню:

Ось я пролию на вас мого духа,

звіщу вам слова мої.

Я звала вас, а ви не слухали,

я руку простягала, та не було, хто б уважав; …

За те ж і я насьміюся з вашої погибелї, …

Тодї кликати муть мене, — та не озовуся;

з досьвітку шукати будуть, — та не знайдуть мене.

Відступництво нареченої, хоч і болісне, не було остаточним, бо за ним прийшло щире покаяння. Вона вийшла в темряву і шукала Його; вона кликала, але Він не озивався, а сторожа, знайшовши її, і побила, і зранила її. Вони, здається, оцінили серйозність її занепаду правильніше, ніж вона сама. Віруючі можуть бути сліпими до власних непослідовностей; але інші їх помічають; і що вище наше становище щодо нашого Господа, то певніше будь-яка невдача тягне за собою докір.

Поранена, зганьблена, не знайшовши Того, Кого шукала, майже у відчаї, наречена звертається до дочок єрусалимських; і, розповівши історію своїх скорбот, заклинає їх переказати її Любому, що вона не зрадила Його і не забула про Нього.

Ой заклинаю ж вас, дочки Ерусалимські: стрівши мого милого,

скажіте йому, що гину з любови.

Відповідь дочок єрусалимських дуже ясно показує, що вражену скорботою наречену, яка блукає в темряві, не впізнають як наречену Царя, хоч її особиста краса й не залишається непоміченою.

Чим же твій любий всїх любих переважує,

ти, уродливша проміж усїма дївоньками?

Чим се дорогий твій лучший над инших,

що ти про його так нас заклинаєш?

Це запитання, яке натякає, що її Любий нічим не кращий за інших, зворушує її душу до найглибших глибин; і, забувши про себе, вона з повноти серця виливає захопливий опис слави і краси свого Господа.

Любий мій — білий, і румяний,

красший за десять тисяч инших;

(див. вірші 10–16, що закінчуються словами)

Уста в його, — се самі солодощі, а ввесь він — любощі.

От, хто мій милий, от, хто друг мій,

дочки ви Ерусалимські!

Цікаво порівняти опис Нареченого, який дає наречена, з описами Того, Кого названо «Стародавний» (Даниїла 7:9, 10), і нашого воскреслого Господа (Одкриттє 1:13–16). Відмінності дуже характерні.

У 7-му розділі Даниїла ми бачимо Стародавнього, що сидить на престолі суду; одяг на Ньому був білий, як сніг, а волосся на Його голові — як чиста вовна; Його престол і колеса — як палаючий вогонь, і вогняна ріка виходила й текла з-перед Нього. Сина Людського підвели до Нього, і Він прийняв від Нього владу, і славу, і вічне царство, яке не буде зруйноване. У 1-му розділі Одкриття ми бачимо Самого Сина Людського, вдягненого в довгу аж до ніг одежу, і голова Його та волосся були білі, як вовна, як сніг; але наречена бачить свого Нареченого в усій силі молодості, з кучерями «филясті, а чорні, як ворон». Очі воскреслого Спасителя описано — «як поломінь огняна», а Його наречена бачить їх «мов голуби, що при потоках водних». В Одкритті «а голос Його, як шум многих вод … а з уст Його виходив меч обоюдний, гострий». Для нареченої ж Його губи — мов лілеї, з яких капає мирра, і Його уста — самі солодощі. Обличчя воскреслого Спасителя було «як сонце, що сьвітить у силї своїй», і вплив цього видіння на Івана — «коли побачив Його, впав я до ніг Його як мертвий» — був подібний до впливу видіння, даного Савлові, коли той наближався до Дамаска. Але для Його нареченої «вид же його, як Ливан; величен, як кедри». Лев із племені Юди для Своєї нареченої — Цар любові; і з повним серцем та сяйливим обличчям вона так розповідає про Його красу, що дочок єрусалимських охоплює палке бажання шукати Його разом із нею, щоб і їм побачити Його красу.

Де ж твій милий подївся,

ти, найуродливша між женщинами?

Куди пійшов твій любий,

щоб нам із тобою його шукати?

Наречена відповідає:—

Він у саду в себе ходить, в цьвітнику пахущім,

він залюбки попасає проміж лилїями.

Я належу своєму милому, а мій милий — мені:

він пасе свою отару серед лілій.

Хоч яка вона, здавалося б, покинута й самотня, вона все ж знає, що є предметом Його любові, і називає Його своїм. Цей вислів, «Я належу своєму милому, а мій милий — мені», подібний до того, що ми знаходимо в другому розділі: «Мій любий менї належить, а я йому», — і все ж має знаменну відмінність. Тоді, думаючи про Христа, вона насамперед думала про своє право на Нього, а Його право на неї було на другому місці. Тепер вона думає насамперед про Його право і лише потім згадує про своє. Ще дальший розвиток благодаті бачимо в 7:10, де наречена, зовсім забувши про своє право, каже:—

Я належу до друга мого,

він лине серцем до мене.

Ледве вона вимовила ці слова і визнала себе Його законною власністю — право, від якого вона на ділі відреклася, коли тримала Його за засунутими дверима, — як з’являється Сам її Наречений; і без жодного слова докору, з найніжнішою любов’ю, Він каже їй, яка вона прекрасна в Його очах, і звіщає її хвалу перед дочками єрусалимськими.

Їй Він каже:—

Гарна ти, моя любко, неначе та Тирса,

(прекрасне місто Самарії,)

мов Ерусалим принадна,

(славне місто великого Царя,)

а грізна-поважна (чи радше — осяйна), як військо, під стягом стоюче.

Одверни від мене очі,

— мене вони зворушують! (Див. вірші 4–7.)

Тоді, обернувшись до дочок єрусалимських, Він вигукує:—

Шістьдесять цариць сяє, вісїмдесять бранок,

а дївчат безлїч,

Та вона єдина, голубка моя, чистая моя;

єдина вона в матері своєї,

вибрана зпроміж усїх, що вона зродила.

Побачили її дївчата, й стали вихваляти;

царицї й бранки — усї величали.

Хто ж се, що, мов зоря, зазорилась,

гарна, як місяць,

а ясна, як сонце,

грізна, мов військо під стягами?

Отже, розділ закінчується повністю відновленим спілкуванням: наречену поновлено, і Наречений відкрито визнає її Своєю незрівнянною супутницею і подругою. Болісний досвід, через який пройшла наречена, приніс їй тривале добро, і ми більше не бачимо жодних ознак перерваного спілкування, а в решті розділів — лише радість і плідність.

Ви завершили: Частина IV

Назад Далі