Розділ 6 · 8 хв читання · 10 хв слухання
Частина III
Радість неперерваного спілкування
Пісня пісень 3:6–5:1
О Ісусе, Царю дивний,
Переможцю славний наш,
Невимовна насолодо,
В Тобі — радощі всі нам!
Тебе, Ісусе, хай славлять уста,
Лиш Тебе любить серце хай;
І хай життя наше повсякчас
Відбиває образ Твій.
У розділах I і II ми переважно займалися словами і переживаннями нареченої; на противагу цьому, у цьому розділі нашу увагу спершу звернено на Нареченого, а потім ми чуємо про наречену з Його власних уст — як про предмет Його любові й утіху Його серця. Першими говорять дочки єрусалимські.
Хто сеся, що від степу йде,
наче б окурювана стовпами диму з мирри й кадила,
з порошків в крамницях?
Вони ж самі й відповідають:—
Переносне лїгво построїв собі царь Соломон
з дерева з Ливану;
Срібні стовпцї,
золоті поруччя, посїдок з пурпурної тканини,
вся середина прибрана з любовю (дарами любові)
дочок Ерусалимських.
Глянь! се ж ліжко Соломона:
шість десятків силачів кругом його
з хоробрих в Ізраїлї;
Всї з мечами, і зʼучені до бою;
у кожного меч при боку,
про безпеку в ночі.
У цих віршах про наречену не згадано; її затьмарює велич і пишнота її царственого Нареченого; проте вона і втішається нею, і поділяє її. Саме повітря пахне димом кадила, що стовпами підноситься до хмар; і все, що оберігає становище Самого Нареченого й виявляє Його гідність, оберігає також наречену, яка Його супроводжує, — учасницю Його слави. Колісниця, у якій вони сидять, збудована з запашного ливанського кедра, і на неї щедро витрачено найкраще золото й срібло. Запашне дерево є прообразом краси освяченої людської природи, золото нагадує нам про Божественну славу нашого Господа, а срібло — про чистоту й цінність Його викупленої і незрівнянної Церкви. Царський пурпур, яким вона вистелена, говорить нам про поган — дочка Тирська побувала тут зі своїм дарунком; а дари любові від дочок єрусалимських відповідають пророцтву: «І дочки Тирські, дуки народів, з дарами шукати муть лице твоє.»
Ось що привертає увагу дочок єрусалимських, але наречена зайнята Самим Царем, і вона вигукує:—
Пійдїть, дочки Сионські, подивітесь на царя Соломона
в вінцї, яким увінчала його мати в день подружжя його,
в день радостї серцю його.
Увінчаний Цар для неї — усе, і вона хоче, щоб Він став усім і для дочок сіонських. Вона з утіхою зупиняється на радості Його серця в день Його заручин, бо тепер вона зайнята Ним не заради себе самої , а радіє Його радістю — тим, що Він знайшов у ній Своє вдоволення. Чи досить ми плекаємо це безкорисливе прагнення бути всім для Ісуса і все робити Йому на втіху? Чи, може, усвідомлюємо, що приходимо до Нього здебільшого заради себе або в кращому разі заради наших ближніх? Як багато молитов починаються і закінчуються створінням, забуваючи про привілей дарувати радість Творцеві! А проте лише тоді, коли Він бачить у нашій безкорисливій любові й відданості Йому відблиск Своєї власної, Його серце може відчути повне вдоволення і вилитися в дорогоцінних словах любові, як ті, що ми знаходимо далі:—
Гарна ти, моя мила, о, яка ж ти гарна!
очі, неначе в голубки, під кучерями в тебе;
волоссє в тебе — нїби стадо кіз,
що сходять із гори Галаадської;
Зуби в тебе — мов отара щойно острижених овець ,
що з купелї виходять,
а в кожної близнята,
і нема між ними неплідної.
Губи в тебе — пурпурова стрічка,
а уста принадні; і т. д. (Див. вірші 3–5.)
Ми вже знайшли пояснення краси нареченої: вона, мов дзеркало, відбиває красу Нареченого. Як же Йому з утіхою не описувати її красу, коли вона так зайнята Ним Самим! Уста, що говорять тільки про Нього, — мов пурпурова стрічка; уста, мова яких не має жодного слова про себе чи для себе, принадні в Його очах.
Як солодко було нареченій чути Його слова схвалення й похвали, ми легко можемо уявити; але її радість була надто глибокою, щоб її висловити; вона мовчала у своїй любові. Тепер вона й не подумала б відсилати Його геть, поки день не повіє прохолодою і тіні не розбіжуться.
А Наречений ще менше думає шукати Своєї радості без Своєї нареченої. Він каже:—
Покіль день холодом дише, тїнь не простяглася,
вийду я на гору мирри,
на узгірря кадила.
Розлука ніколи не приходить з Його боку. Він завжди готовий до спілкування з приготованим серцем, і в цьому щасливому спілкуванні наречена стає дедалі прекраснішою і дедалі подібнішою до свого Господа. Вона поступово преображується в Його образ, від слави до слави, дивовижною дією Святого Духа, аж поки Наречений не зможе проголосити:—
Вся ти гарна, моя мила,
нема в тобі скази!
І тепер вона придатна до служіння, і до нього кличе її Наречений; тепер вона вже не дасть хибного уявлення про Нього:—
Зійди ж, подруго, за мною з Ливану;
йди зо мною з Ливану!
сьпіши з верхівя Амани,
з верхівя Сенира й Єрмону,
від леговищ левів,
із гір, де рисї!
Він кличе: «йди зо мною». Так буває завжди. Коли наш Спаситель каже: «Ійдїть же навчайте всї народи», то спершу Він говорить: «Дана менї всяка власть», а потім додає: «ось я з вами по всї днї». Або коли, як тут, Він кличе Свою наречену прийти, то знову ж таки — «зо мною»; і саме у зв’язку з цим люблячим запрошенням Він уперше змінює слова «моя мила» на ще ніжніше — «подруго».
Що левові леговища, коли з нами Лев із племені Юди; або гори, де рисі, коли Він поруч із нами! Як каже псалмист: «не боюся жадного лиха, ти бо єси зо мною». З другого боку, саме тоді, коли наречена так іде назустріч небезпекам і трудиться разом із Ним у служінні, Він каже:—
Зранила ти серце моє, сестрице-подруго!
взяла єси серце моє поглядом єдиним,
одним намистом на шиї твоїй!
Хіба ж не дивовижно, що серце нашого Любого може бути так полонене любов’ю того, хто готовий прийняти Його запрошення і вийти з Ним рятувати тих, що гинуть! Дуже знаменне читання на берегах англійського Переглянутого перекладу Біблії: «Зранила ти серце моє», або: «Ти додала Мені відваги». Якщо серце Нареченого може підбадьорюватися вірністю і люблячим товариством Його нареченої, то не дивно, що й ми можемо втішати й підбадьорювати одне одного у спільному служінні. Святий Павло мав перед собою круту гору труднощів, коли його вели в’язнем до Рима і він не знав, що чекає на нього там; але коли брати зустріли його на Аппієвому Форумі, він подякував Богові й набрався відваги. Тож нехай ми завжди так зміцнюємо руки одне одного в Бозі!
Але повернімося до нашої теми. Наречений підбадьорює на важких підйомах і на крутих стежках небезпеки солодкими виявами Своєї любові:—
Що за любі ласки в тебе, сестронько- подруго ,
ласки твої над вино солодші,
а пахощі мастей твоїх над усї пахощі!
В тебе з уст, подруго , капле мед, як з крижки;
мед і молоко в тебе з язика стїкає,
а пахощі одеж твоїх — пахощі Ливану!
Обгороджений сад — сестра моя люба,
замкнений город, під печаттю криниця;
Росадники твої — се сад гранатових яблок, роскішного плоду,
кипер вкупі з нардом;
З шафраном там нард,
цинамон там із нардом;
мирра там і алой з усїма пахощами;
Ти — Джерело саду
— колодїзь води живої
й потоки з Ливану.
Коли наречена разом із Нареченим прагне рятувати тих, що гинуть, слова з її уст для Нього — мов мед і щільник; і образ громадиться на образ, щоб висловити Його вдоволення і радість. Вона — сад, повний дорогоцінних плодів і чудових пахощів, але сад обгороджений; плід, який вона приносить, може стати благословенням для багатьох, але сам сад — лише для Нього; вона — джерело, але джерело замкнене, запечатана криниця. І ще: вона — джерело садів, колодязь живої води й потоки з Ливану: куди б вона не йшла, вона несе родючість і дає освіження; і все ж усе це — від Нього і для Нього.
Тепер наречена говорить у цьому розділі вдруге. Як перші її слова були про Нього, так тепер другі — для Нього; ні в тих, ні в других немає місця для себе.
Піднімись, північний вітре, прилети, полуденнику,
повій на сад мій, нехай поллються пахощі його!
Нехай прибуде милий мій у сад свій,
нехай споживає солодкі овощі в йому!
Вона готова до будь-якого досвіду: північний і південний вітер нехай віють на її сад, аби тільки його пахощі полилися й потішили її Господа своїм запахом. Він назвав її Своїм садом, раєм гранатових яблук і дорогоцінних плодів; нехай же Він увійде в нього і споживає Свої дорогоцінні плоди.
На це Наречений відповідає:—
Ось і прийшов я в мій сад, моя сестро, моя ти дружино;
набрав мирри з пахощами моїми,
зʼїв крижку з медом моїм,
напився вина мого, запив його молоком моїм.
Тепер, коли вона кличе, Він відповідає відразу. Коли вона належить тільки своєму Господу, Він запевняє її, що знаходить у ній усе Своє вдоволення.
Розділ закінчується запрошенням нареченої, зверненим до Його друзів і до її друзів, а також до Нього Самого:—
Смакуйте ж і ви, друзї,
пийте й їжте вволю, мої ви любі!
Посвячення всього нашому Учителеві аж ніяк не зменшує нашої здатності ділитися з іншими, а примножує і нашу силу, і нашу радість у служінні. П’ять хлібів і дві рибини учнів, спершу віддані Господу і благословенні Ним, стали щедрим запасом для голодних натовпів і, коли їх роздавали, зросли так, що, коли всі наїлися досхочу, лишилося ще дванадцять повних кошів окрушин.
Отже, у цьому прекрасному розділі, як ми бачили, маємо картину неперерваного спілкування і його чудових плодів. Нехай наше життя відповідає їй! Спершу — єдність із Царем, а тоді — свідчення про Царя; радість спілкування веде до спільності в служінні, до того, щоб бути всім для Ісуса, бути готовими до будь-якого досвіду, що приготує до дальшого служіння, віддати Йому все і бути готовими все роздати для Нього. Тут немає місця для любові до світу, бо єдність із Христом наповнила серце; тут немає нічого для догоджання світові, бо все запечатано і збережено для вжитку Учителя.
Ісусе, життя моє — Твоє!
І вічно буде вже
В Тобі сховане.
Бо ніщо не розплете
Твого життя й мого.