Розділ 5 · 8 хв читання · 10 хв слухання
Частина II
Перерване спілкування — відновлення
Пісня пісень 2:8–3:5
«Тим подобає нам більше вважати на те, що чували, щоб инодї не відпасти.»—Євреїв 2:1.
Наприкінці першого розділу ми залишили наречену вдоволеною і спокійною в обіймах її Любого, Який заклинав дочок єрусалимських не будити й не тривожити Його любої, аж поки вона сама захоче. Можна було б подумати, що такий повний союз, таке досконале вдоволення ніколи не будуть перервані невірністю з боку щасливої нареченої. Але, на жаль, досвід більшості з нас показує, як легко може перерватися спілкування з Христом і як потрібні заклики нашого Господа перебувати в Ньому, звернені до тих, хто справді є гілками правдивої Виноградної Лози й очищений Словом, яке Він промовив. З Його боку невдачі не буває ніколи. Він сказав: «ось я з вами по всї днї». Але, на жаль, наречена часто забуває звернений до неї заклик із 45-го псалма:—
Слухай, дочко, і глянь та й прихили ухо твоє,
і забудь про нарід твій і дім батька твого!
І буде люба врода твоя цареві;
як що він Господь твій, то поклонися йому чесно!
У цьому розділі наречена з благословенного становища відпливла назад, у стан світськості. Можливо, сам спокій її щойно знайденої радості зробив її надто самовпевненою; можливо, вона думала, що їй особисто не потрібне застереження: «Дїточки, хоронїть себе від ідолів.» Або ж вона могла вважати, що любов до світу так цілковито вирвано з її серця, що можна безпечно повернутися назад і, трохи поступившись зі свого боку, привернути друзів, щоб і вони пішли за її Господом. А може, вона майже нічого й не думала: радіючи, що спасенна й вільна, вона забула, що течія — плин цього світу — спрямована проти неї, і непомітно сповзла, відпливла назад до того становища, з якого її покликано, весь час не помічаючи свого відступництва. Коли течія проти нас, не треба повертати човна носом униз за водою, щоб нас віднесло; і бігунові на перегонах не треба бігти назад, щоб утратити нагороду.
Ах, як часто ворогові вдається тим чи іншим підступом зманити віруючого з того становища цілковитого посвячення Христові, у якому тільки й можна пізнати повноту Його сили та Його любові. Ми кажемо: повноту Його сили та Його любові, бо віруючий, можливо, й не перестав любити свого Господа. У нашому уривку наречена все ще любить Його щиро, хоч і не всім серцем; Його Слово все ще має силу, яку вона відчуває, хоч уже й не кориться негайно. Вона мало усвідомлює, як кривдить свого Господа і яка справжня стіна розділяє їх. Світськість здається їй дрібницею; вона не збагнула урочистої правди багатьох місць Божого Слова, які без жодних пом’якшень говорять про безумство, небезпеку і гріх дружби зі світом. «Не любіте ж сьвіта, анї того, що в сьвітї. Коли хто любить сьвіт, нема любови Отцївської у ньому». «Перелюбники і перелюбницї! хиба не знаєте, що любов сьвіта сього — вражда проти Бога? Оце ж, хто хоче бути приятелем сьвіту, той стаєть ся ворогом Бога.» «Не ходїть у жадному ярмі з невірними; яке бо товаришуваннє праведности і беззаконня, і яка спільність сьвітла з темрявою? Яка ж згода в Христа з Велиялом? або яка часть вірному з невірним? … Тим же:—
вийдїть із між них, і відлучіть ся, глаголе Господь,
і до нечистого не приторкайтесь;
і я прийму вас,
і буду вам за отця,
а ви будете менї за синів і дочок, глаголе Господь Вседержитель.»
Ми мусимо вибирати: не можна втішатися водночас і світом, і Христом.
Наречена цього ще не збагнула: вона хотіла б мати і те, і те, навіть не думаючи про їхню несумісність. Вона з радістю бачить, як наближається Наречений.
Се голос любого мого! ось, він ійде,
скаче через гори; перескакує узгірря!
Бо ж мій милий — мов той сугак, мов той олень молоденький!
Глянь, стоїть він за стїною в нас,
у віконце зазирає,
і кріз крати поглядає.
Серце нареченої стрепенулося, коли вона почула голос свого Любого, Який іде шукати її. Він перейшов пагорби; Він наближається до неї; Він стоїть за стіною; Він навіть зазирає у вікна; ніжними, зворушливими словами Він кличе її вийти до Нього. Він не промовляє жодного докору, і Його любі благання глибоко западають їй у пам’ять.
Ось мій любий говорить до мене:
Встань, моя ти мила, вийди, прекрасна моя!
Вже зима минула,
дощі перестали;
Квітки вбірають землю;
час пісень настиг;
в лугах наших голос горлицї чути;
Завязки фіґ показались на фіґовинї;
виноград зацвив
і дише любим своїм цьвітом.
Уставай, моя ти люба, вийди, пишна вродо!
Уся природа відгукується на повернення літа, — невже ти, Моя наречена, не відгукнешся на Мою любов?
Уставай, моя ти люба, вийди, пишна вродо!
Чи може таке благання бути марним? На жаль, може — і було!
Ще зворушливішими словами Наречений продовжує:—
Голубко моя в росколинах скелї, схована в дупловинї!
покажи менї лице твоє, дай голос твій почути;
голос твій такий солодкий, образ твій такий принадний!
Дивовижна думка! Бог прагне спілкування з нами; і Той, Чия любов колись зробила Його Мужем скорбот, тепер може стати Мужем радощів завдяки люблячій відданості людських сердець.
Але хоч яка сильна Його любов і Його прагнення до нареченої, далі Він іти не може. Туди, де вона тепер, Він ніколи не прийде. Та вже ж вона вийде до Нього? Хіба Він не має на неї права? Вона відчуває Його любов і втішається нею — невже вона знехтує Його бажанням? Бо зауважмо: тут не наречена марно тужить за своїм Господом, а Наречений шукає її. На жаль, що Він шукає марно!
Ловіть нам лисицї, молодії лисинята, що псують наш виноградник,
— виноградник у цьвіту наш!
— каже Він далі. Вороги можуть бути малими, але шкода від них велика. Маленьку гілочку цвіту, таку крихітну, що її ледве помітиш, легко зіпсувати, але через це може назавжди загинути плідність цілої гілки. І як багато цих маленьких лисенят! Маленькі компроміси зі світом; непослух тихому, лагідному голосові в дрібницях; маленькі поблажки тілу коштом обов’язку; маленькі хитрощі; дрібне зло заради того, щоб вийшло добро, — і краса та плідність виноградної лози принесені в жертву!
Сумну ілюстрацію оманливості гріха маємо у відповіді нареченої. Замість того щоб кинутися Йому назустріч, вона спершу заспокоює власне серце спогадом про Його вірність і про свою єдність із Ним:—
Мій любий менї належить, а я йому;
він пасе свою отару серед лилїй.
Моє становище надійне, мені нема чого за нього турбуватися. Він мій, а я Його, і ніщо не змінить цих стосунків. Я можу знайти Його будь-коли: Він пасе Свою отару серед лілій. Поки світить мені сонце благополуччя, я можу спокійно тішитися тут і без Нього. А коли прийдуть випробування і темрява, Він напевно мене не підведе.
Покіль день холодом дише, тїнь не простяглася,
ти знов вернися; будь скорий, як серна, як молодий олень
на розпадених горах.
Так, байдужа до Його бажання, вона легковажно відпускає Його з думкою: трохи згодом я зможу втішатися Його любов’ю, — і засмучений Наречений відходить!
Бідна нерозумна наречена! Вона скоро побачить, що те, що колись її вдовольняло, вже не може вдовольнити, і що легше не почути Його ніжного поклику, ніж повернути чи знайти свого Господа, Який відійшов.
День повіяв прохолодою, і тіні розбіглися, але Він не повернувся. Тоді, урочистої ночі, вона збагнула свою помилку: було темно, і вона була сама. Лягаючи спати, вона все ще сподівалася, що Він повернеться, — так і не засвоївши уроку, що світськість є абсолютною перешкодою для повного спілкування.
У ночі на ліжку в себе я того шукала, кого серце моє любить,
й не знайшла, шукавши.
Вона чекає й знемагає: Його відсутність стає нестерпною:—
Я сказала: Схоплюся ж я та метнуся, в городї шукати
по улицях та майданах,
кого серце любить;
шукала, та не знайшла його.
Яким іншим могло бути її становище! Замість того щоб шукати Його самотньою, покинутою, у темряві, вона могла б вийти з Ним у сонячне сяйво, спираючись на Його руку. Замість того щоб бачити свого Любого лише частково, крізь ґрати, коли вже не могла сказати «Нічого між нами», вона могла б зазнати радості Його обіймів і почути, як Він привселюдно визнає її Своєю обраною нареченою!
Стріла вартових, що місто по ночі обходять:
І я спитала їх: Чи не бачили того ви, кого серце любить?
Ледві з ними розминулась,
аж і знайшла того, що серцем полюбила;
Вона вже послухалася Його наказу: «Встань, моя ти мила, вийди». Не боячись докорів, вона шукала Його в темряві; і коли почала визнавати свого Господа, то скоро знайшла Його і знову здобула Його ласку:—
вхопилась його й не пустила,
аж привела його в господу матері моєї
й у сьвітлицї до тієї, що мене вродила.
Горішній Єрусалим — мати всім нам. Саме там можна втішатися спілкуванням, а не на світських дорогах і не в самовільному потуранні собі.
Коли спілкування повністю відновлено, розділ закінчується, як і перший, люблячим закликом Нареченого, щоб ніхто не тривожив Його нареченої:—
Заклинаю ж вас, дочки Ерусалимські,
на сугаків і серен,
(усім, що любе, прекрасне й незмінне)
не будїть і не трівожте милої,
аж поки сама вона схоче!
Тож нехай усі ми, живучи тут, на землі, у світі, але не від світу, знаходимо свій дім у небесних місцях, де ми посаджені разом із Христом. Послані у світ свідчити про нашого Учителя, будьмо завжди в ньому чужинцями, готовими визнавати, що Він — справжній предмет відданості нашої душі.
Що за любі домівки твої,
Господи сил небесних!
Бажає і лине душа моя до двора Господнього;
серце моє і тїло моє радісно взивають до Бога живого.
Щасливий, хто жиє в домі твоїм!
По віки будуть тебе хвалити! …
Один бо день у твому дворі лучший над тисяч де-небудь;
волю лучше у порога стояти в домі Бога мого,
як жити у шатрах беззаконних.
Бо Господь Бог — сонце й щит;
Господь дасть ласку і славу,
та й не уйме добра тим, що жиють в чистотї.
Господи сил небесних!
Щасливий чоловік, що вповає на тебе!