Єднання і спілкування
Частина I

Розділ 4 · 16 хв читання · 20 хв слухання

Частина I

НЕЗАДОВОЛЕНЕ ЖИТТЯ І ЙОГО ЛІКИ

Пісня пісень 1:2–2:7

Неважко впізнати, що у віршах 2–7 говорить наречена. Це не слова того, хто мертвий у провинах і гріхах, для кого Господь — як паросток із сухої землі, без виду й величі. Тій, що говорить, відкрито очі, щоб бачити Його красу, і вона прагне повніше втішатися Його любов’ю.

Нехай він цїлує мене поцїлунком уст своїх!

Ласкавість бо твоя над вино солодша.

Добре, що так є; це позначає певний етап у розвитку життя благодаті в душі. І цей записаний досвід дає ніби Божественне право на бажання відчутних проявів Його присутності — відчутних виявів Його любові. Не завжди так було з нею. Колись вона була вдоволена й без Нього — їй вистачало іншого товариства й інших занять; але тепер так уже ніколи не буде. Світ уже ніколи не стане для неї тим, чим був колись; заручена наречена навчилася любити свого Господа, і ніяке інше товариство, крім Його, не може її вдовольнити. Його відвідини можуть бути рідкісними й короткими, але це дорогоцінні часи радості. Пам’ять про них береже вона в перервах і прагне їхнього повторення. Без Нього немає справжнього задоволення, і все ж, на жаль, Він не завжди з нею: Він приходить і відходить. То її радість у Ньому — небо на землі; то знову вона прагне, і прагне марно, Його присутності. Як мінливий приплив, її досвід — то прибуває, то спадає; може навіть бути, що неспокій — це правило, а задоволення — виняток. Чи немає від цього допомоги? Невже так буде завжди? Невже Він створив — чи міг створити — ці невгасимі прагнення лише для того, щоб їх дражнити? Дивно було б, якби це було так. А проте хіба немає багатьох із Господнього народу, чий звичний досвід відповідає її досвідові? Вони не знають спокою, радості перебування в Христі; і не знають, як до цього дійти і чому цього в них немає. Хіба немає багатьох, хто озирається на чудові часи своїх перших заручин і хто не лише не знайшов у Христі багатшої спадщини, ніж мав тоді, а навіть усвідомлює, що залишив свою першу любов, і міг би висловити свій досвід сумною скаргою:

Де те блаженство, що я знав,

Як уперше Господа побачив?

Інші ж, можливо, і не залишили першої любові, але відчувають, що час від часу перервані зустрічі стають дедалі нестерпнішими, у міру того як світ для них меншає, а Він більшає. Його відсутність — дедалі більше горе. «О, коли б я знав, де знайти його!» «Нехай він цїлує мене поцїлунком уст своїх! Ласкавість бо твоя над вино солодша.» «Якби ж Його любов була сильна й постійна, як моя, і якби Він ніколи не ховав світла Свого лиця!»

Бідна, ти помиляєшся! Є любов, значно сильніша за твою, яка чекає, прагне задоволення. Наречений увесь час чекає на тебе; умови, що не дають Йому наблизитися, — усі створені тобою самою. Стань на належне місце перед Ним, і Він охоче, з великою радістю «наситить найглибші прагнення твої, задовольнить кожну потребу твою». Що подумали б ми про заручену, чия зарозумілість і свавілля перешкоджають не лише повноті її власної радості, а й радості того, хто віддав їй своє серце? Хоч вона ніколи не має спокою без нього, вона не може цілком йому довіритися; і не хоче віддати своє ім’я, свої права й маєтки, свою волю тому, хто став необхідним для її щастя. Вона хотіла б цілком мати його, не віддаючи себе цілком йому; але так не буває: доки вона зберігає своє ім’я, вона не може взяти його. Вона не може обіцяти любити й шанувати, якщо не обіцяє й коритися; і доки її любов не дійде до такої віддачі, вона мусить лишатися незадоволеною закоханою — вона не може, як задоволена наречена, знайти спокій у домі свого чоловіка. Доки вона зберігає свою волю й розпоряджається своїми маєтками, вона мусить вдовольнятися життям на власні кошти; на його статки вона не має права.

Чи може бути сумніший доказ масштабів і реальності гріхопадіння, ніж глибоко вкорінена недовіра до нашого люблячого Господа й Учителя, через яку ми вагаємося цілком віддатися Йому, боїмося, що Він вимагатиме чогось понад наші сили або попросить того, що нам важко буде віддати чи зробити? Справжня таємниця незадоволеного життя надто часто криється в невідданій волі. І як же це нерозумно, а водночас і неправильно! Невже ми думаємо, що ми мудріші за Нього? Чи що наша любов до себе ніжніша й сильніша за Його? Чи що ми знаємо себе краще, ніж Він? Як наша недовіра мусить знову засмучувати й ранити ніжне серце Того, Хто заради нас був Мужем болю! Що відчув би земний наречений, якби виявив, що його обраниця боїться вийти за нього, щоб він, діставши владу, не зробив її життя нестерпним? А проте скільки викуплених Господом ставляться до Нього саме так! Не дивно, що вони ані щасливі, ані задоволені!

Але справжня любов не може стояти на місці; вона мусить або згасати, або зростати. Попри всі негідні страхи наших бідних сердець, Божественній любові судилося перемогти. Наречена вигукує:

Любими пахощами пахне імя твоє,

наче миро розлите,

тим то дївицї тебе улюбили.

Не було мира, подібного до того, яким помазували первосвященика: наш Наречений — і Священик, і Цар. Наречена, що тремтить, не може цілком позбутися своїх страхів; але неспокій і туга стають нестерпними, і вона вирішує віддати все і, хай там що, іти слідом до кінця. Вона віддасть Йому саму себе — серце й руку, вплив і маєтки. Ніщо не може бути таким нестерпним, як Його відсутність! Якщо Він поведе на іншу Морію або навіть на Голгофу, вона піде за Ним.

Притягни мене ʼд собі, — ми побіжимо за тобою!

Але ах! що ж далі? Дивовижно радісна несподіванка. Ні Морії, ні Голгофи; навпаки — ЦАР! Коли серце кориться, тоді царює Ісус. А коли царює Ісус, тоді спокій є.

І куди ж Він веде Свою наречену?

царь запровадить мене в палати свої,

Не спершу до дому бенкету — це прийде свого часу; а спершу — щоб побути наодинці з Ним Самим.

Як досконало! Чи вдовольнилися б ми зустрічами з коханою людиною лише на людях? Ні; ми хочемо відвести її вбік — мати її цілком для себе. Так і наш Учитель: Він відводить Свою тепер цілком посвячену наречену вбік, щоб вона скуштувала й зазнала священної близькості Його дивовижної любові. Наречений Своєї Церкви прагне спілкування зі Своїм народом більше, ніж вони прагнуть спілкування з Ним, і часто мусить кликати:

покажи менї лице твоє, дай голос твій почути;

голос твій такий солодкий, образ твій такий принадний!

Хіба ми всі не схильні шукати Його радше через власну потребу, ніж заради Його радості й утіхи? Так не повинно бути. Нам не подобаються самолюбні діти, які думають лише про те, що можуть отримати від батьків, і не зважають на радість, яку могли б їм дати, чи на службу, яку могли б зробити. Але хіба ми не в небезпеці забути, що догоджати Богові означає приносити Йому радість? Дехто з нас пам’ятає час, коли слова «догоджати Богові» означали для нас не більше, ніж не грішити проти Нього, не засмучувати Його; але чи вдовольнилася б любов земних батьків самою лише відсутністю непослуху? Або наречений — якби наречена шукала його лише для задоволення власних потреб?

Тут, мабуть, доречно сказати слово про ранкову сторожу. Жоден час не проходить так корисно, як рання година, віддана самому Ісусові. Чи приділяємо ми цій годині достатньо уваги? Якщо можливо, її слід викупити; ніщо не може її замінити. Ми мусимо знаходити час, щоб бути святими! І ще одна думка. Коли ми приносимо свої запитання Богові, хіба ми іноді не переходимо одразу до іншого прохання або не виходимо з комірчини, не дочекавшись відповіді? Хіба це не свідчить про те, що ми мало чекаємо відповіді й мало її прагнемо? Чи сподобалося б нам, якби з нами так поводилися? Тихе очікування перед Богом вберегло б від багатьох помилок і багатьох смутків.

Ми бачили, як наречена радісно відкриває для себе ЦАРЯ — свого ЦАРЯ, — а не хрест, як вона чекала; це перший плід її посвячення.

будемо захвачуватись і радїте тобою,

ласку твою над вино вихваляти;

о, не помилилися тим, що влюбили тебе!

На неї чекає ще одне, не менш важливе відкриття. Вона побачила обличчя ЦАРЯ, і як сонце, що сходить, відкриває те, що було сховане в темряві, так Його світло відкрило їй її чорноту. «Ах, — вигукує вона, — я смуглява собі»; — «та гарна», — вставляє Наречений з неперевершеною благодаттю й ніжністю. «Ні, смуглява, „мов ті намети Кедарські“», — веде вона далі. «А для Мене, — відповідає Він, — ти гарна, „мов килими в Соломона“!» Ніщо так не впокорює душу, як священне й близьке спілкування з Господом; і все ж є солодка радість у відчутті, що Він знає все і, попри це, усе ще любить нас. Те, що колись звалося «дрібними недбалостями», бачиться новими очима «у таємнім сховку Його присутності». Там ми бачимо помилку, гріх — не стерегти власного виноградника. У цьому наречена й зізнається:

Ви не дивітесь, що я смуглява, —

се сонце мене осмалило:

Сини матері моєї погнївались на мене,

заставили мене стерегти виноградник, —

власного ж виноградника я не стерегла.

Тут нашу увагу звернено на небезпеку, яка особливо властива нашим дням: напружена діяльність нашого часу може вести до ревності в служінні коштом занедбання особистого спілкування; але таке занедбання не лише знецінить служіння, а й робитиме нас нездатними до найвищого служіння. Якщо ми пильнуємо душі інших, а свою занедбуємо, — якщо намагаємося вийняти порошину з ока брата, не помічаючи колоди у своєму, — ми часто будемо розчаровані своїм безсиллям допомогти братам, а наш Учитель буде не менше розчарований нами. Ніколи не забуваймо, що те, ким ми є, важливіше за те, що ми робимо; і що всякий плід, принесений не в перебуванні в Христі, мусить бути плодом плоті, а не Духа. Гріх занедбаного спілкування може бути прощений, а наслідок його залишитися назавжди — як загоєні рани часто залишають по собі шрам.

Тепер ми підходимо до дуже солодкого свідчення того, що серце нареченої справді єдине з її Господом. Вона єдина з ДОБРИМ ПАСТИРЕМ: її серце одразу інстинктивно поривається пасти стадо; але вона хоче ступати слідами Того, Кого любить її душа, і не хоче працювати ні сама, ні в іншому товаристві, крім Його власного:

Зʼясуй же, душі моїй любий:

де ти пасеш? де о півднї опочиваєш?

чом блукатись менї

коло отар товарішів твоїх?

Вона не сплутає товариства Його слуг із товариством їхнього УЧИТЕЛЯ.

Як сього ти не знаєш, найкрасша між женщинами,

то йди слїдом за вівцями

й паси кізлята твої уз шатер, що пастухи собі понапинали.

Це слова дочок Єрусалимських, і вони дають правильну відповідь на її запитання. Нехай вона виявляє свою любов до Господа тим, що пасе Його вівці, доглядає Його ягнята (див. Йоана 21:15-17), і їй не треба боятися, що вона розминеться з Його присутністю. Ділячи з іншими підпасичами турботу про Його стадо, вона знайде поруч із собою ГОЛОВНОГО ПАСТИРЯ і втішатиметься знаками Його схвалення. Це буде служіння разом з Ісусом, а не тільки для Ісуса.

Але значно солодший за відповідь дочок Єрусалимських — голос Нареченого, Який тепер говорить Сам. Саме живий плід її сердечної єдності з Ним змушує Його любов вибухнути радісними словами віршів 9–11. Бо правда не лише те, що наша любов до Господа виявиться в тому, що ми пастимемо Його вівці, а й те, що Той, Хто на землі сказав: «Скільки раз ви чинили се одному з сих братів моїх найменших, менї чинили.» — сам зворушується сердечною любов’ю і нерідко особливо відкривається тим, хто служить Йому.

Похвала нареченій у вірші 9 надзвичайно влучна й гарна:

Ти, моя любо, в мене,

мов та кобилиця в колесницї в Фараона, (згорда виступаєш).

Пам’ятаймо, що коні походять з Єгипту і що чисту породу, яка й досі збереглася в Аравії, за царювання Соломона його купці привозили для всіх царів Сходу. Ті коні, яких добирали для власної колесниці фараона, мали бути не лише найчистішої крові, досконалих пропорцій і будови, а й досконало вишколені, слухняні й покірні; вони не знали б іншої волі, крім волі візника, і єдиною метою їхнього існування було б везти царя, куди б він не захотів. Так має бути і з Церквою Христовою: одне тіло з багатьма членами, у якому перебуває і яке веде один Дух; тримаючись Голови і не знаючи іншої волі, крім Його, — її швидкий і злагоджений рух мав би поширювати Його Царство по всьому світу.

Багато років тому один дорогий друг, повертаючись зі Сходу сухопутним шляхом, їхав із Суеца до Каїра громіздким диліжансом, якими тоді користувалися. Зійшовши на берег, пасажири посідали на свої місця, близько дюжини диких молодих коней запрягли мотузками до повозу, візник сів на своє місце й ляснув батогом, і коні рвонули — одні праворуч, інші ліворуч, ще інші вперед, — так що повіз рушив стрибком і так само раптово зупинився, від чого спершу ті, хто сидів на передньому сидінні, полетіли на коліна тим, хто сидів позаду, а потім усе відбулося навпаки. З допомогою достатньої кількості арабів, які бігли обабіч, щоб ці дикі тварини рухалися в правильному напрямку, пасажирів трусило й підкидало, вони набивали синці й струси, аж поки, доїхавши до місця, не були такі змучені й побиті, що не могли й відпочити, хоч так цього потребували.

Хіба Божа Церква сьогодні не більше схожа на цих невишколених коней, ніж на коней у колесниці фараона? І доки в Церкві видно свавілля й роз’єднаність, чи можемо ми дивуватися, що світ і досі лежить у злі і що великих поганських народів ледве торкнулася Євангелія?

Змінюючи образ, Наречений веде далі:

Прегарні щоки твої в ланцюжках,

шия в тебе у коралях;

Ланцюжки золоті зробимо тобі

з срібними кропками.

Наречена не лише гарна й корисна для свого Господа — вона ще й прикрашена, і Йому радісно додавати їй прикрас. І Його дари — не квіти, що зів’януть, і не дрібнички, позбавлені справжньої цінності: найчистіше золото, найчистіше срібло, найдорожчі й найтриваліші коштовності — ось дари Царственого Нареченого Своїй дружині; і вони, вплетені в її власні коси, примножують радість Того, Хто їх подарував.

У віршах 12–14 наречена відповідає:

Доки царь був за столом своїм,

видавав нард мій пахощі свої.

Саме в Його присутності й через Його благодать виходить назовні все, що в нас може бути запашного чи гарного. Із Нього як із джерела, через Нього як через знаряддя і до Нього як до мети — усе, що є благодатного й божественного. Але ВІН САМ незрівнянно кращий за все, що Його благодать творить у нас.

Милий мій — мов китиця мирри,

у мене на грудях,

Милий мій у мене — мов гроно кипрове

в виноградниках Енгадських.

Добре, коли наші очі сповнені Його красою, а серця зайняті Ним. Наскільки це правда про нас, настільки ж ми впізнаємо й відповідну істину: Його велике серце зайняте нами. Зверніть увагу на відповідь Нареченого:

Гарна ти, моя мила, о, яка ти гарна!

очі в тебе гулубині.

Як може Наречений правдиво казати такі слова про ту, яка сама визнає себе

смуглява, мов ті намети Кедарські?

А ще сильніші слова Нареченого в розділі 4:7:

Вся ти гарна, моя мила,

нема в тобі скази!

Розв’язку цієї трудності ми знайдемо в 2 Коринтян 3. Мойсей, споглядаючи Божественну славу, так змінився, що сини Ізраїлеві не могли дивитися на славу його обличчя. «Ми ж усї відкритим лицем, поглядаючи як у дзеркало, (і відбиваючи, мов дзеркало,) на славу Господню, преобразуємось у той же образ від слави в славу, (тобто сяйво, перейняте від Його слави, перетворює нас на славу) яко ж від Господнього Духа». Кожне дзеркало має дві поверхні: одна тьмяна, нічого не відбиває і вся в плямах; але коли дзеркало повернуте до нас поверхнею, що відбиває, ми не бачимо жодної плями — ми бачимо власний образ. Так і поки наречена милується красою Нареченого, Він бачить у ній Свій власний образ; у ньому немає плями: він увесь гарний. Нехай же ми завжди являємо цей відблиск Його погляду — і світові, в якому живемо саме для того, щоб відбивати Його.

Зверніть знову увагу на Його слова:

очі в тебе гулубині,

або

Ти маєш очі голубки.

Яструб — гарний птах і має гарні очі, швидкі й пронизливі; але Наречений не бажає для Своєї нареченої яструбиних очей. Ніжні очі невинної голубки — ось які Він любить. Як голуб зійшов на Нього Святий Дух при Його хрещенні, і голубиної вдачі Він шукає в кожному зі Свого народу.

Причина, з якої Давидові не дозволено було збудувати храм, вельми знаменна. Його життя було далеким від досконалості, і Святий Дух вірно записав його помилки та гріхи. Вони стягли на нього Божі покарання, але не якийсь із них позбавив його права будувати храм, а радше його войовничий дух; і це попри те, що багато його битв, якщо не всі, велися задля утвердження Божого Царства й сповнення Його обітниць Авраамові, Ісаакові та Якову. Тільки Соломон, князь миру, міг збудувати храм. Якщо ми хочемо приводити душі й будувати Церкву, що є Його храмом, зважмо на це: не суперечками й не доказами, а підносячи Христа ми притягнемо людей до Нього.

Тепер ми підходимо до відповіді нареченої. Він назвав її гарною; мудро й добре вона відповідає:

А ти, мій любий — прехороший, уродливий!

а постеля наша — мов трава зелена;

Крівля домів наших — кедри,

криша — кипариси.

Я (лише) нарциз, Соронська квітка,

я лилїя долиняна!

Останні слова часто цитують так, ніби їх мовить Наречений, але, на нашу думку, помилково. Наречена ніби каже: «Ти називаєш мене гарною й милою — та краса й принадність Твої; я лише польова квітка, скромна квітка Сарону без пахощів (тобто осінній пізньоцвіт), або лілея долин».

На це Наречений відповідає: «Нехай так; але хоч ти й польова квітка, та

Що лилїя між тернами —

те мила моя між дївами.»

І знову наречена відповідає:

Яблоня (цитрон) між деревами лїсними —

се мій милий між молодиками.

В холодку під нею любо седїти менї,

овощі її солодкі піднебінню мойму.

Цитрон — гарне вічнозелене дерево, що дає чудову тінь і освіжні плоди. Сама будучи скромною польовою квіткою, вона впізнає у своєму Нареченому шляхетне дерево — і окрасу, і плідність. Тінь від пекучого сонця, освіження й спокій вона знаходить у Ньому. Який контраст між її теперішнім становищем і почуттями та тими, з яких почалася ця частина! Він добре знав причину всіх її страхів: її недовіра походила з того, що вона не знала Його Самого, тож Він відвів її вбік, і в солодкій близькості взаємної любові її страхи й недовіра розвіялися, мов ранкові тумани перед висхідним сонцем.

Але тепер, коли вона навчилася знати Його, вона пізнає Його любов ще глибше. Він не соромиться визнати її привселюдно.

Він увів мене в дім веселої гостини,

а стяг його надо мною — любов.

Дім вина тепер так само доречний, як були доречні покої Царя. Безстрашно й без сорому вона може сидіти поруч із Ним — Його визнана дружина, обраниця Його серця. Переповнена Його любов’ю, вона вигукує:

Покріпіть мене вином, осьвіжіть мене яблоками:

від любови знемогаю.

Лїва рука його під головою в мене,

правою мене він обнімає.

Тепер вона пізнає блаженство належати Йому. Вона вже не своя, і спокій серця — це і її право, і її радість; і саме так хоче Наречений.

Заклинаю ж вас, дочки Ерусалимські,

на серни й оленицї польні,

не будїть, не розрухуйте милої моєї,

аж доки їй вгодно!

Ніколи не з Його волі порушується наш спокій у Ньому.

Ти завжди можеш перебувати,

Як захочеш, біля Ісуса;

у таємнім сховку Його

Можеш кожну мить ховатись.

Його любов не змінюється; Він той самий учора, і сьогодні, і навіки. Нам Він обіцяє: «Не оставлю тебе, анї покину тебе»; а Його щире напучування й заповідь: «Пробувайте в менї, і я в вас.»

Ви завершили: Частина I

Назад Далі