Йона Канамузеї — «Ми йдемо на небо»

Ким він був

Йона Канамузеї був руандійським дияконом і людиною пробудження. 24 січня 1964 року, під час насильства, що спалахнуло після здобуття Руандою незалежності, солдати схопили його, відвезли до річки й розстріляли.

Те, що пам’ятають про ту ніч, пам’ятають тому, що були свідки.

Коли його вели до річки, він співав. Це був гімн «Є щасливий край» (There Is a Happy Land). Перед тим як його вбили, він попросив дозволу написати в щоденнику і написав: Ми йдемо на небо. Він попросив, щоб щоденник передали його дружині.

Його ім’я внесено до списку сучасних мучеників у соборі Святого Павла в Лондоні.

Два речення

Майже все в смерті Канамузеї поза межами нашого досягнення. Ми не знаємо, що він відчував, і розповіді не в кожній подробиці тієї ночі збігаються. Те, що ми маємо, — це два вчинки, і їх досить, щоб довго над ними думати.

Він співав. Не плач і не протест — дитячий гімн про небо, який співав дорогою до річки чоловік, що знав, що чекає біля річки. Хоч би чим це ще було, це не вистава: не було громади, яку треба вразити, а солдати не були публікою, прихильності якої він мав би хоч якусь причину шукати.

І він написав записку дружині. Кілька слів, в останні хвилини, які йому лишалися, і вони не про солдатів, не про несправедливість і навіть, власне, не про нього самого. Ми йдемо на небо. Множина. Він казав їй, куди вони обоє йдуть.

Що пробудження зробило з ним

Варто спитати, що формує людину, яка так поводиться, бо це не була мужність у звичайному сенсі — тоді вже не було в чому бути хоробрим, не лишалося боротьби, яку можна вести.

Пробудження тридцять років дуже наполегливо навчало зовсім небагатьох речей. Що гріх треба назвати. Що крові Ісуса досить. Що ходиш у світлі разом з іншими людьми, нічого не приховуючи. Що пісня — про Нього, а не про тебе.

Людина, яку ці переконання формували ціле життя, певною мірою вже зробила найважче ще до приходу солдатів. У неї немає незавершених справ із Богом, немає нічого прихованого, викриття чого вона боялася б, і немає звички вдавати. Залишається людина, яка може співати.

Це не техніка, як зустрічати смерть. Це те, до чого, як виявляється, увесь час готувало певне звичайне християнське життя.

Чого він нас навчає

Свою кризу ви зустрінете з тими звичками, які вже маєте. Ніхто не складає таку віру в кузові вантажівки. Остання ніч Канамузеї була плодом тридцяти років непримітних середовищ.

Подумайте, для кого будуть ваші останні слова. Він ужив свої, щоб утішити дружину. Не щоб звинуватити, не щоб пояснити себе, не щоб його цитували.

Мученики двадцятого століття здебільшого африканці, і здебільшого їхні імена нам невідомі. Канамузеї — на стіні в Лондоні, бо хтось це записав. Більшість не записали.

Текст, що лежить в основі

«Бо життє менї Христос, а смерть надбаннє» (Филипян 1:21).

Павло написав це з в’язниці, зважуючи одне й друге і бачачи, що не може програти. Це речення легко цитувати і майже неможливо перевірити. Щоденник Канамузеї — те саме речення в кількох словах, написане в ту єдину мить, коли ніхто не міг би запідозрити автора в тому, що він не має цього на увазі.

Молитва

Господи, я не знаю, з чим зіткнуся, і не прошу знати. Збудуй у мені тепер звички, які знадобляться мені тоді: нічого прихованого, нічого невизнаного, жодної суперечки з Тобою. А якщо мої останні слова будуть до когось, кого я люблю, нехай вони будуть про те, куди ми йдемо. Амінь.