Еріка Сабіті — висвячений за шість років до того, як був сповнений

Ким він був

Еріка Сабіті (1903–1988) народився в Рвебішуру в Анколе, на південному заході Уганди. Його батько був вождем і помер, коли Еріка був ще малим. Він навчався в Королівському коледжі в Будо та в Макерере, викладав у початковій школі, у 1933 році був висвячений на диякона, а в 1934 — на священника.

А потім шість років він був висвяченим англіканським священнослужителем, який ще не зустрівся з тим, про що ця книжка.

У 1939 році він супроводжував єпископа Уганди під час поїздки до церков Руанди та Бурунді і там зіткнувся з balokole. Його служіння змінилося, і відтоді його ім’я стоїть у кожному переліку провідників пробудження.

У 1960 році його висвятили на єпископа Рвензорі. У 1966 році він став першим угандійським архієпископом. Він вийшов на спочинок у 1974 році і помер у Кіноні 15 травня 1988 року.

Спершу висвячений, потім пробуджений

Затримайтеся на цих шести роках, бо для більшості читачів вони — найкорисніше в його історії.

Сабіті навернувся не з порожнечі. Він був віруючою людиною — навченим, перевіреним, висвяченим і таким, що виконував роботу, — і все ж попереду було щось, чого він не мав. Він знайшов це не на конвенції, куди сам прагнув потрапити, а в поїздці, у яку вирушив як чийсь помічник, в іншій країні, серед людей, за яких не відповідав.

Це інша історія, ніж у Нсібамбі, і ця різниця важлива. Нсібамбі був мирянином, який сам поставив питання руба. Сабіті вже був усередині системи, виконував свою роботу, коли це прийшло збоку.

Якщо ви давно християнин і висвячені або в інший спосіб працюєте на церкву, то з цих двох історій вам, мабуть, ближча його.

Архієпископ, щодо якого ніхто не міг дійти згоди

Його піднесення не було коронацією. Це була боротьба, і вона мало не розколола церкву.

Коли архієпископ-експатріант Леслі Браун вийшов на спочинок, єпископи Уганди обрали йому наступником Сабіті — першого африканця на цій посаді. Але Сабіті був муньянкоре з південного заходу, і запеклий спротив чинили ті, хто вважав, що архієпископ на Намірембе мусить бути муганда. Суперечка не була богословською. Вона була етнічною, потворною і тривала роками.

Те, що врешті її розв’язало, — найдивовижніше в цьому розділі. Президент — хто б міг подумати, саме Іді Амін — скликав єпископів провінції до Кампали, щоб покласти край суперечці. І на тій зустрічі дев’ятеро єпархіальних єпископів визнали гріхи, які спричинилися до розколу, а потім разом визнали Еріку своїм архієпископом.

Перечитайте це ще раз. Церкву, розділену за етнічною ознакою, зцілило те, що її вищі провідники встали й уголос назвали власну частку провини. Це не дипломатичне врегулювання. Це метод пробудження — те, що Нсібамбі й Кінука тридцять років робили в малих кімнатах, — застосований до лави єпископів посеред загальнонаціональної кризи.

Сумка з Біблією

Ще одна сцена, з початку 1972 року. Сабіті терміново викликали до командного пункту Аміна. Він хворів на діабет і завжди мав при собі термос із чаєм; сумку носив його помічник, і в тій сумці лежала також його Біблія.

На командному пункті Амін погрожував йому. Він повторив погрозу. Коли вона прозвучала втретє, Сабіті сягнув у сумку й дістав Біблію.

Розповіді про те, що було сказано, різняться, і ця книжка не вдаватиме, ніби знає більше, ніж сам жест. Але жест не двозначний, і зробив його чоловік, якому було під сімдесят, перед найнебезпечнішою людиною в країні.

Чого він нас навчає

Висвячення — не те саме, що сповнення. Шість років служіння з усіма повноваженнями, а найкраще — ще попереду. Якщо ви працюєте на церкву і тихо висохли, ви в його товаристві, і є куди йти далі.

Найпотворніші розколи в церкві — не богословські. Криза Сабіті стосувалася того, який народ може обіймати яке крісло. Наші рідко бувають шляхетнішими.

Визнання гріхів діє і на установи. Дев’ятеро єпископів, які назвали власний гріх, зробили те, чого не змогли роки переговорів. Це досі найменш випробуваний засіб у церковних конфліктах.

Можна бути предметом боротьби, не стаючи її учасником. Ніщо в записах не показує, щоб Сабіті вів кампанію, викривав опонентів чи відколювався зі своїми прихильниками. Він чекав і залишив визнання за ними.

Текст, що лежить в основі

«Визнавайте один одному гріхи, і молїте ся один за одного, щоб сцїлитись вам» (Якова 5:16).

Обітниця, що додана до цього, — зцілення, а настанова взаємна — один одному, а не вгору, до посередника. Єпископи в Кампалі зробили саме те, що каже вірш, саме в тих обставинах, для яких його написано, і отримали саме те, що він обіцяє.

Молитва

Господи, я роблю це вже давно, і, можливо, є більше Тебе, чого я ніколи не мав; дай мені це, хоч би якими манівцями воно прийшло. Там, де я частина розколу, дай мені бути тим, хто першим визнає гріх, а не тим, хто зрештою виявиться правим. І зроби мене людиною, яка, коли їй погрожують, тягнеться по Біблію. Амінь.