Покаяння і відшкодування

«Бог тепер повелїває всїм людям усюди каятись».— Дїяння 17:30.

Покаяння — одна з основоположних доктрин Біблії. І все ж я вважаю, що це одна з тих істин, які нині мало хто розуміє. Мабуть, щодо жодних інших доктрин стільки людей не блукає в тумані й темряві, як щодо Покаяння, Відродження, Спокути та подібних основоположних істин. А проте ми чуємо про них від наймолодших літ. Якби я попросив дати визначення Покаяння, дуже багато хто висловив би про нього вельми дивне й хибне уявлення.

Людина не готова повірити чи прийняти Євангеліє, доки вона не готова покаятися у своїх гріхах і відвернутися від них. Доки Іван Хреститель не зустрів Христа, він мав лише один текст: «Покайтесь: наближилось бо царство небесне» (Маттея 3:2). Але якби він і далі говорив тільки це й зупинився на цьому, не вказавши людям на Христа, Агнця Божого, він небагато б досяг.

Коли прийшов Христос, Він підхопив той самий клич пустелі: «Покайтесь, наближилось бо царство небесне» (Маттея 4:17). І коли наш Господь посилав Своїх учнів, то з тією самою звісткою — «щоб каялись» (Марка 6:12). Після того як Його було прославлено і зійшов Святий Дух, ми бачимо, як Петро в день П’ятидесятниці підносить той самий клич: «Покайтесь!» Саме ця проповідь — покайтеся і віруйте в Євангеліє — і принесла тоді такі дивовижні плоди. (Дїяння 2:38–47). І ми бачимо, що коли Павло прийшов до Афін, він підніс той самий клич: «Бог тепер повелїває всїм людям усюди, каятись» (Дїяння 17:30).

Перш ніж говорити про те, чим Покаяння є, дозвольте коротко сказати, чим воно не є. Покаяння — це не страх. Багато хто плутає ці дві речі. Люди думають, що мусять бути налякані й нажахані, і чекають, поки на них зійде якийсь страх. Але безліч людей лякаються, а насправді не каються. Ви чули про людей у морі під час страшної бурі. Можливо, то були великі богохульники; але коли прийшла небезпека, вони раптом притихли й почали благати Бога про милість. Проте ви не скажете, що вони покаялися. Коли буря минула, вони лаялися так само, як і раніше. Можна подумати, що цар Єгипту покаявся, коли Бог послав страшні кари на нього і на його землю. Але то було зовсім не покаяння. Щойно Божу руку було знято, серце фараона стало твердішим, ніж будь-коли. Він не відвернувся від жодного гріха; він лишився тією самою людиною. Отже, справжнього покаяння там не було.

Часто, коли в родину приходить смерть, здається, що ця подія послужить наверненню всіх, хто є в домі. А через шість місяців усе може бути забуто. Дехто з тих, хто читає це, можливо, пережив таке. Коли Божа рука тяжіла над ними, здавалося, що вони от-от покаються; але випробування минуло — і ось, від враження не лишилося й сліду.

Далі, Покаяння — це не почуття. Я бачу, що дуже багато людей чекають, поки прийде якесь особливе почуття. Вони хотіли б навернутися до Бога, але думають, що не можуть цього зробити, доки не прийде це почуття. Коли я був у Балтиморі, то щонеділі проповідував у в’язниці дев’ятистам ув’язненим. Навряд чи там був хоч один, хто не почувався б досить нещасним: почуттів у них було вдосталь. Перший тиждень чи десять днів ув’язнення багато хто з них плакав пів дня. Проте коли їх випускали, більшість одразу поверталася на старі шляхи. Правда була в тому, що їм було дуже кепсько, бо їх спіймали, — от і все. Так і ви бачили, як людина під час випробування виявляє чимало почуттів, але дуже часто лише тому, що потрапила в біду, а не тому, що вчинила гріх, чи тому, що сумління каже їй, що вона вчинила зло перед Богом. Здається, що випробування приведе до справжнього покаяння, але почуття надто часто минає.

І ще: Покаяння — це не піст і умертвіння тіла. Людина може постити тижнями, місяцями й роками — і все ж не покаятися в жодному гріху. Не є воно й каяттям сумління. Юду мучило страшне каяття — таке, що він пішов і повісився; але то не було покаяння. Я вірю, що якби він пішов до свого Господа, упав ниць і визнав свій гріх, йому було б прощено. Натомість він пішов до священиків, а потім наклав на себе руки. Людина може накладати на себе всілякі покути — але справжнього покаяння в цьому немає. Запам’ятайте це. Ви не можете задовольнити вимоги Бога, приносячи плід свого тіла за гріх своєї душі. Геть таку оману!

Покаяння — це не усвідомлення гріха. Комусь це може видатися дивним. Я бачив людей під таким глибоким усвідомленням гріха, що вони не могли спати ночами, не могли спокійно з’їсти жодної страви. Вони жили в такому стані місяцями — і все ж не навернулися, по-справжньому не покаялися. Не плутайте усвідомлення гріха з Покаянням.

Так само й молитва — ще не Покаяння. Це теж може видатися дивним. Багато людей, коли починають тривожитися про спасіння своєї душі, кажуть: «Я молитимуся і читатиму Біблію», — і думають, що це дасть бажаний результат. Але цього не станеться. Ви можете читати Біблію і багато взивати до Бога — і так ніколи й не покаятися. Багато людей голосно взивають до Бога, а проте не каються.

Ще одне: це не відмова від якогось одного гріха. Дуже багато людей роблять цю помилку. П’яниця дає обітницю тверезості й перестає пити. Відмова від одного гріха — це не Покаяння. Покинути одну ваду — те саме, що відламати одну гілку дерева, коли все дерево треба зрубати. Богохульник перестає лаятися — дуже добре; але якщо він не порве з кожним гріхом, це не Покаяння, це не Божа праця в душі. Коли працює Бог, Він зрубує все дерево. Він хоче, щоб людина відвернулася від кожного гріха. Припустімо, я на судні у відкритому морі й бачу, що корабель протікає в трьох чи чотирьох місцях. Я можу піти й закласти одну пробоїну — а судно однаково йде на дно. Або припустімо, що я поранений у трьох чи чотирьох місцях і знаходжу ліки для однієї рани: якщо дві чи три інші рани залишити без уваги, я невдовзі втрачу життя. Справжнє Покаяння — це не просто відмова від того чи іншого окремого гріха.

Що ж тоді, спитаєте ви, таке Покаяння? Я дам вам добре визначення: це «кругом — марш!» В ірландській мові слово «Покаяння» означає навіть більше, ніж «кругом — марш!» Воно передбачає, що людина, яка йшла в одному напрямку, не лише обернулася, а й справді йде в зовсім протилежному напрямку. «Звернїте, звернїте з вашого ледачого шляху; про що вам умірати?» Людина може мати мало почуття чи багато почуття, але якщо вона не відвернеться від гріха, Бог не помилує її. Покаяння також описували як «зміну думки». Наприклад, є притча, яку розповів Христос: «Чоловік мав двоє дїтей; і, прийшовши до одного, рече: Дитино, йди сьогоднї роби в винограднику моїм. Він же, озвавшись, сказав: Не хочу» (Маттея 21:28–29). Сказавши «Не хочу», він поміркував і змінив думку. Можливо, він сказав собі: «Я говорив з батьком не дуже шанобливо. Він попросив мене піти попрацювати, а я відповів, що не піду. Думаю, я вчинив неправильно». Але якби він тільки це сказав і все одно не пішов, він не покаявся б. Він не лише переконався, що був неправий, а й пішов у поле — сапати, косити чи що там було. Ось Христове визначення покаяння. Якщо людина каже: «З Божої благодаті я покину свій гріх і чинитиму Його волю», — це і є Покаяння, поворот кругом.

Хтось сказав, що людина народжується обличчям від Бога. Коли вона по-справжньому кається, її повернуто цілком до Бога; вона залишає своє старе життя.

Чи може людина покаятися відразу? Звичайно, може. Щоб обернутися, багато часу не треба. Людині не потрібно шість місяців, щоб змінити думку. Якийсь час тому біля берегів Ньюфаундленду затонуло судно. Коли воно наближалося до берега, була мить, коли капітан міг наказати дати задній хід і повернути назад. Якби тоді дали задній хід, корабель було б урятовано. Але настала мить, коли було вже пізно. Так і в житті кожної людини, я вірю, є мить, коли вона може зупинитися й сказати: «З Божої благодаті я не піду далі до смерті й погибелі. Я каюся у своїх гріхах і відвертаюся від них». Ви можете сказати, що у вас недостатньо почуття; але якщо ви переконані, що йдете хибною дорогою, поверніться кругом і скажіть: «Я більше не йтиму шляхом бунту й гріха, як ішов досі».

Саме тоді, коли ви готові навернутися до Бога, спасіння може стати вашим.

Я бачу, що кожен випадок навернення, записаний у Біблії, був миттєвим. Покаяння і віра приходили дуже раптово. Щойно людина приймала рішення, Бог давав їй силу. Бог не вимагає ні від кого робити те, на що в нього немає сили. Він не повелів би «всїм людям усюди каятись» (Дїяння 17:30), якби вони не були на це спроможні. Людині нема кого винуватити, крім себе, якщо вона не кається і не вірує в Євангеліє. Один із провідних служителів Євангелія в Огайо якийсь час тому написав мені листа з описом свого навернення; він дуже переконливо ілюструє цю думку про миттєве рішення. Він писав:

«Мені було дев’ятнадцять років, і я вивчав право в одного юриста-християнина у Вермонті. Одного дня по обіді, коли його не було вдома, його добра дружина сказала мені, щойно я ввійшов у дім: „Я хочу, щоб ви сьогодні ввечері пішли зі мною на класні збори й стали християнином, щоб могли проводити сімейне богослужіння, поки мого чоловіка немає“. „Гаразд, зроблю“, — сказав я, не думаючи. Коли я знову зайшов у дім, вона спитала, чи я сказав це щиро. Я відповів: „Так, щодо того, щоб піти з вами на збори; це звичайна ввічливість“.»

«Я пішов із нею на класні збори, як ходив і раніше. У маленькій шкільній будівлі зібралося близько дюжини людей. Провідник поговорив з усіма в кімнаті, крім мене та ще двох. Він говорив із моїм сусідом, коли мені спала думка: він спитає, чи маю я що сказати. Я сказав собі: я вирішив колись стати християнином; чому б не почати зараз? Не минуло й хвилини після цих думок, як він сказав, звертаючись до мене по-дружньому, — бо добре мене знав: „Брате Чарльзе, чи маєте ви що сказати?“ Я відповів цілком холоднокровно: „Так, пане. Я щойно, протягом останніх тридцяти секунд, вирішив, що почну християнське життя, і хотів би, щоб ви за мене помолилися“.»

«Мій спокій приголомшив його; думаю, він майже засумнівався в моїй щирості. Він сказав дуже мало, але пішов далі й поговорив з іншими двома. Після кількох загальних зауважень він обернувся до мене й сказав: „Брате Чарльзе, чи не завершите ви збори молитвою?“ Він знав, що я ніколи не молився прилюдно. До цієї миті я не мав жодного почуття. Це була суто ділова угода. Перша моя думка була: я не вмію молитися, попрошу його мене звільнити. Друга: я сказав, що почну християнське життя; а це частина його. Тож я сказав: „Помолімося“. І десь між тією миттю, коли я почав ставати на коліна, і тією, коли мої коліна торкнулися підлоги, Господь навернув мою душу.»

«Першими моїми словами були: „Слава Богу!“ Що я казав після цього, не знаю, та це й неважливо, бо моя душа була надто повна, щоб сказати щось, окрім „Слава!“ З тієї години диявол ніколи не насмілювався оскаржити моє навернення. Христові вся хвала».

Багато людей чекають — самі не можуть точно сказати чого, — якогось чудесного почуття, що непомітно на них зійде, якоїсь таємничої віри. Кілька років тому я розмовляв з одним чоловіком, і він завжди мав для мене одну відповідь. П’ять років я намагався привести його до Христа, і щороку він казав: «Мене ще не „проняло“». «Чоловіче, що ви маєте на увазі? Що вас не проняло?» «Ну, — сказав він, — я не стану християнином, доки мене не пройме; а мене ще не проняло. Я не бачу цього так, як бачите ви». «Але хіба ви не знаєте, що ви грішник?» «Так, я знаю, що я грішник». «То хіба ви не знаєте, що Бог хоче помилувати вас, що в Бога є прощення? Він хоче, щоб ви покаялися і прийшли до Нього». «Так, я це знаю, але — мене ще не проняло». Він завжди відступав на це. Бідолаха! Він зійшов у могилу в нерішучості. Шістдесят довгих років дав йому Бог, щоб покаятися, а все, що він мав сказати наприкінці тих років, — це що його «ще не проняло».

Чи чекає хтось із читачів якогось дивного почуття — ви й самі не знаєте якого? Ніде в Біблії людині не сказано чекати; Бог повеливає вам покаятися зараз.

Чи думаєте ви, що Бог може простити людину, коли вона не хоче, щоб їй прощали? Чи була б вона щаслива, якби Бог простив її в такому стані духу? Та якби людина ввійшла в Царство Боже без покаяння, небо стало б для неї пеклом. Небо — це приготоване місце для приготованих людей. Якщо ваш син учинив зло і не хоче каятися, ви не можете його простити. Ви вчинили б щодо нього несправедливо. Припустімо, він підходить до вашого письмового столу, краде 10 доларів і розтринькує їх. Коли ви приходите додому, служник розповідає вам, що зробив ваш син. Ви питаєте, чи це правда, а він заперечує. Але зрештою у вас є певні докази. Навіть коли він бачить, що більше не може заперечувати, він не визнає гріха, а каже, що зробить так знову, щойно трапиться нагода. Чи скажете ви йому: «Що ж, я тебе прощаю», — і на тому покінчите? Ні! А проте люди кажуть, що Бог спасе всіх людей, каються вони чи ні, — п’яниць, злодіїв, блудниць, розпусників, — немає різниці. «Бог такий милосердний», — кажуть вони. Дорогий друже, не дайте богові цього світу ошукати себе. Де є справжнє покаяння і навернення від гріха до Бога, там Він зустріне і благословить вас; але Він ніколи не благословляє, доки немає щирого покаяння.

Давид зробив тяжку помилку в цьому щодо свого бунтівного сина Авесалома. Він не міг би вчинити синові більшої несправедливості, ніж простити його, коли серце того не змінилося. Справжнього примирення між ними не могло бути, коли не було покаяння. Але Бог таких помилок не робить. Давид потрапив у біду через свою хибну оцінку. Його син невдовзі прогнав батька з престолу.

Говорячи про покаяння, доктор Брукс із Сент-Луїса слушно зауважує: «Покаяння, строго кажучи, означає „зміну думки чи наміру“; отже, це вирок, який грішник виносить самому собі з огляду на Божу любов, явлену в смерті Христа, поєднаний із відмовою від усякої надії на себе і з довірою до єдиного Спасителя грішників. Спасенне покаяння і спасенна віра завжди йдуть разом; і вам не треба турбуватися про покаяння, якщо ви повірите».

«Деякі люди не певні, що „досить покаялися“. Якщо ви маєте на увазі, що мусите каятися, щоб схилити Бога до милості до вас, то чим швидше ви покинете таке покаяння, тим краще. Бог уже милосердний, як Він повністю показав на хресті Голгофи; і це тяжка зневага до Його люблячого серця, якщо ви думаєте, що ваші сльози й муки зворушать Його, не знаючи, що „благость Божа до покаяння тебе веде“. Отже, до покаяння веде не ваша негідність, а Його благість; тому справжній спосіб покаятися — повірити в Господа Ісуса Христа, „котрий був переданий за погрішення наші, і воскрес на оправданнє наше“».

Ще одне. Якщо покаяння справжнє, воно принесе плід. Якщо ми скривдили когось, нам ніколи не слід просити Бога простити нас, доки ми не готові зробити відшкодування. Якщо я вчинив комусь велику несправедливість і можу це виправити, мені нема чого просити Бога про прощення, доки я не готовий це виправити. Припустімо, я взяв щось, що мені не належить. Я не маю права сподіватися на прощення, доки не зроблю відшкодування.

Пам’ятаю, як я проповідував в одному з наших великих міст, і наприкінці до мене підійшов показний чоловік. Він був у великій душевній скорботі. «Річ у тім, — сказав він, — що я розтратник. Я взяв гроші, що належали моїм роботодавцям. Як мені стати християнином, не повернувши їх?» «Гроші у вас?» Він сказав, що не всі. Він узяв близько 1 500 доларів, і в нього ще лишалося близько 900. Він сказав: «Чи не міг би я взяти ці гроші, почати справу й заробити досить, щоб їм повернути?» Я сказав йому, що це сатанинська омана; що він не може сподіватися процвітати на крадених грошах; що він має повернути все, що в нього є, і піти попросити роботодавців змилуватися над ним і простити його. «Але вони посадять мене у в’язницю, — сказав він, — хіба ви не можете мені якось допомогти?» «Ні, ви мусите повернути гроші, перш ніж сподіватися на будь-яку допомогу від Бога». «Це досить важко», — сказав він. «Так, це важко; але велика помилка була в тому, що ви взагалі вчинили зло».

Його тягар став таким важким, що зробився нестерпним. Він передав мені гроші — 950 доларів і кілька центів — і попросив мене віднести їх його роботодавцям. Наступного вечора обидва роботодавці і я зустрілися в бічній кімнаті церкви. Я поклав гроші й повідомив їм, що це від одного з їхніх службовців. Я розповів їм усю історію і сказав, що він просить у них милості, а не справедливості. Сльози покотилися по щоках цих двох чоловіків, і вони сказали: «Простити його! Так, ми радо його простимо». Я зійшов униз і привів його нагору. Після того як він визнав свою провину й дістав прощення, ми всі стали на коліна й мали благословенні молитовні збори. Бог зустрів нас там і благословив.

Один мій друг якийсь час тому прийшов до Христа і бажав посвятити Богові себе й своє багатство. Колись він мав справи з урядом і скористався ними на свою користь. Це спливло, коли він навернувся, і сумління не давало йому спокою. Він сказав: «Я хочу посвятити своє багатство, але здається, що Бог не хоче його прийняти». Він пережив страшну боротьбу; сумління раз у раз повставало й картало його. Нарешті він виписав чек на 1 500 доларів і надіслав його до Скарбниці Сполучених Штатів. Він розповів мені, що дістав велике благословення, коли зробив це. Це й означало приносити «овощ достойний покаяння». Я вірю, що дуже багато людей благають Бога про світло, а не отримують його, бо вони нечесні.

Якось я проповідував, і до мене підійшов чоловік, якому було лише тридцять два роки, але волосся в нього було зовсім сиве. Він сказав: «Я хочу, щоб ви помітили, що моє волосся сиве, а мені лише тридцять два роки. Дванадцять років я ношу великий тягар». «Що ж, — сказав я, — який?» Він озирнувся, ніби боявся, що хтось почує. «Ну, — відповів він, — мій батько помер і залишив матері окружну газету, і лише її: це було все, що вона мала. Після його смерті газета почала занепадати, і я бачив, що мати швидко поринає в нужду. Будинок і газету було застраховано на тисячу доларів, і коли мені було двадцять, я підпалив будинок, отримав тисячу доларів і віддав їх матері. Дванадцять років цей гріх переслідує мене. Я намагався заглушити його розвагами й гріхом; я проклинав Бога; я впав у невірство; я силкувався довести, що Біблія неправдива; я робив усе, що міг, — але всі ці роки я мучуся». Я сказав: «З цього є вихід». Він спитав: «Який?» Я сказав: «Зробіть відшкодування. Сядьмо й порахуймо відсотки, а тоді ви сплатите Компанії гроші». Вам було б добре побачити, як просвітліло обличчя того чоловіка, коли він дізнався, що для нього є милість. Він сказав, що радо поверне гроші з відсотками, аби лише дістати прощення.

Нині є люди в темряві й неволі, бо не хочуть відвернутися від своїх гріхів і визнати їх; і я не знаю, як людина може сподіватися на прощення, якщо не хоче визнати своїх гріхів.

Пам’ятайте, що нині — єдиний день милості, який у вас коли-небудь буде. Ви можете покаятися зараз, і жахливий запис буде стерто. Бог чекає, щоб простити вас; Він прагне привести вас до Себе. Але я думаю, що Біблія ясно навчає: після цього життя покаяння немає. Дехто говорить вам про можливість покаяння в могилі, але я не знаходжу цього в Писанні. Я дуже уважно переглянув свою Біблію і не можу знайти, що людина матиме ще одну нагоду спастися.

Навіщо їй просити ще часу? У вас досить часу, щоб покаятися зараз. Ви можете відвернутися від своїх гріхів цієї ж миті, якщо захочете. Бог каже: «Менї бо не люба смерть того, хто мусить умерти, говорить Господь Бог; обернїтеся ж і жийте» (Езекиїла 18:32).

Христос сказав: «Не прийшов я кликати праведників, а грішників до покаяння». Ви грішник? Тоді заклик покаятися звернений до вас. Займіть своє місце в поросі біля ніг Спасителя і визнайте свою провину. Скажіть, як митник колись: «Боже, милостивий будь менї грішному!» — і побачите, як швидко Він простить і благословить вас. Він навіть виправдає вас і зарахує вас праведним силою праведності Того, Хто ніс ваші гріхи у Своєму тілі на хресті.

Можливо, дехто вважає себе праведним, а тому думає, що йому не треба каятися і вірувати в Євангеліє. Такі люди подібні до фарисея з притчі, який дякував Богові, що він не такий, як інші люди, — «здирщики, неправедні, перелюбні, або як оцей митник», — і далі казав: «Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що придбаю». Який же присуд таким самоправедним людям? «Глаголю вам: пійшов сей [бідний, сокрушений, покаянний митник] до дому свого оправданий більш, нїж той» (Луки 18:11–14). «нема праведного нїкого». «всї бо згрішили, і лишені слави Божої» (Римлян 3:10, 23). Нехай ніхто не каже, що йому не треба каятися. Нехай кожен займе своє справжнє місце — місце грішника; тоді Бог підніме його до місця прощення й виправдання. «Бо кожен, хто нести меть ся вгору, принизить ся, хто ж принизуєть ся, пійде вгору» (Луки 14:11).

Де Бог бачить справжнє покаяння в серці, там Він зустрічає цю душу.

Якийсь час тому я проповідував Євангеліє в Колорадо й почув те, що дуже зворушило моє серце. Губернатор штату проходив в’язницею і в одній камері побачив юнака, у якого все вікно було заставлене квітами, що їх, здавалося, доглядали з великою ніжністю. Губернатор подивився на в’язня, потім на квіти й спитав, чиї вони. «Це мої квіти», — сказав бідний в’язень. «Ви любите квіти?» «Так, пане». «Скільки ви тут?» Той назвав, скільки років: він відбував довгий строк. Губернатор здивувався, що той так любить квіти, і спитав: «Можете сказати мені, чому ви так любите ці квіти?» Дуже зворушено той відповів: «Поки моя мати була жива, вона дуже любила квіти; і коли я потрапив сюди, то подумав, що коли матиму їх, вони нагадуватимуть мені про матір». Губернатор був такий задоволений, що сказав: «Ну, юначе, якщо ви так шануєте свою матір, думаю, ви оціните й свою свободу», — і помилував його тут-таки.

Коли Бог знаходить у серці людини цю прекрасну квітку справжнього покаяння, тоді до цієї людини приходить спасіння.