Дві категорії людей

«Два чоловіки ввійшли в церкву помолитись». — Луки 18:10.

Тепер я хочу поговорити про дві категорії людей: по-перше, про тих, хто не відчуває потреби в Спасителі, кого Дух не переконав у гріху; і по-друге, про тих, хто переконаний у гріху і кличе: «що менї робити, щоб спастись?»

Усіх, хто шукає, можна поділити на дві групи: у них або дух фарисея, або дух митника. Якщо на молитовне зібрання після проповіді приходить людина з духом фарисея, я не знаю кращого місця Писання для її випадку, ніж Римлян 3:10: «яко ж писано: що нема праведного нїкого, нема, хто розумів би, нема, хто шукав би Бога». Тут Павло говорить про природну людину. «всї відхилились, вкупі нїкчемні стали; нема, хто робив би добро, нема аж до одного.» А в 17-му вірші й далі ми читаємо: «а дороги мирної не пізнали. Нема страху Божого перед очима їх. Знаємо ж, що скільки закон говорить, тим, що під законом, говорить, щоб усякі уста загородились, і винен був увесь сьвіт Богові».

Далі зверніть увагу на останню частину 22-го вірша: «нема бо ріжницї: всї бо згрішили, і лишені слави Божої». Не частина людського роду, а всі — «згрішили, і лишені слави Божої». Інший вірш, який дуже часто використовували, щоб переконати людей у їхньому гріху, — 1 Йоана 1:8: «Коли говоримо, що гріха не маємо, то самі себе обманюємо, і нема правди в нас.»

Пам’ятаю, якось ми проводили зібрання в одному східному місті з населенням сорок тисяч; і одна жінка прийшла й попросила нас помолитися за її чоловіка, якого вона мала намір привести на зібрання після проповіді. Я багато подорожував і зустрічав чимало фарисейських людей; але цей чоловік був так закутий у самоправедність, що вістря голки переконання ніде не можна було в нього встромити. Я сказав його дружині: «Я радий бачити вашу віру; але до нього нам не підступитися; це найсамоправедніша людина, яку я будь-коли бачив». Вона сказала: «Ви мусите! Моє серце розірветься, якщо ці зібрання закінчаться, а він не навернеться». Вона вперто приводила його; і мені вже майже набридло його бачити.

Але під кінець наших тридцятиденних зібрань він підійшов до мене й поклав тремтячу руку мені на плече. Приміщення, де відбувалися зібрання, було досить холодне, а поруч була кімната, в якій щойно запалили газ; і він сказав мені: «Чи не могли б ви зайти сюди на кілька хвилин?» Я подумав, що він тремтить від холоду, і мені не дуже хотілося йти туди, де було ще холодніше. Але він сказав: «Я найгірша людина в штаті Вермонт. Я хочу, щоб ви помолилися за мене». Я подумав, що він скоїв убивство чи якийсь інший жахливий злочин; і спитав: «Чи є якийсь один гріх, що особливо вас мучить?» А він сказав: «Усе моє життя було гріхом. Я був зарозумілим, самоправедним фарисеєм. Я хочу, щоб ви помолилися за мене». Він був глибоко переконаний у гріху. Людина не могла б цього досягти; але це зробив Дух. Близько другої години ночі світло осяяло його душу: і він ходив туди й сюди діловою вулицею міста й розповідав, що Бог зробив для нього; і відтоді він дуже діяльний християнин.

Є ще чотири уривки для розмови з тими, хто шукає, якими користувався Сам Христос. «Істино, істино глаголю тобі: Коли хто не народить ся звиш, не може видїти царства Божого.» (Йоана 3:3.)

У Луки 13:3 ми читаємо: «коли не покаєтесь, усї так само погинете.»

У Маттея 18, коли учні прийшли до Ісуса дізнатися, хто буде найбільшим у Царстві Небесному, нам сказано, що Він узяв малу дитину, поставив її посередині й сказав: «Істино глаголю вам: Коли не навернетесь, та не станете як дїти, то не ввійдете в царство небесне.» (18:1-3).

Є ще одне важливе «коли не» в Маттея 5:20: «коли ваша правда не переважить письменників та Фарисеїв, то не ввійдете в царство небесне.»

Людина мусить стати придатною, перш ніж захоче ввійти в Царство Боже. Я радше ввійшов би в Царство з молодшим братом, ніж залишився б надворі зі старшим. Для такого небо було б пеклом. Старший брат, який не міг радіти поверненню молодшого брата, не був би «придатним» для Царства Божого. Про це страшно думати; але завіса опускається й залишає його надворі, а молодшого брата всередині. До нього, здається, пасують слова Спасителя, сказані за інших обставин: «Істино глаголю вам: Що митники та блудницї попередять вас у царство Боже.» (Маттея 21:31).

Якось до мене прийшла одна жінка й попросила про послугу для своєї доньки. Вона сказала: «Ви мусите пам’ятати, що я не поділяю вашого вчення». Я спитав: «А що вас бентежить?» Вона сказала: «Я вважаю, що ваші нападки на старшого брата жахливі. Я вважаю його шляхетною людиною». Я сказав, що охоче вислухаю, як вона його захищатиме; але що обстоювати таку позицію — річ серйозна; і що старшому братові так само потрібно навернутися, як і молодшому. Коли люди говорять про свою моральність, добре попросити їх уважно придивитися до старого батька, який благає свого сина, що не хотів увійти.

Але тепер перейдімо до другої категорії, з якою ми маємо справу. До неї належать ті, хто переконаний у гріху і з чиїх уст лунає, як у филипійського в’язничного сторожа, крик: «що менї робити, щоб спастись?» Тим, хто вигукує цей покаянний крик, немає потреби проповідувати закон. Добре привести їх прямо до Писання: «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся ти» (Дїяння 16:31). Багато хто зустріне вас насупленим поглядом і скаже: «Я не знаю, що означає вірити»; і хоча закон неба вимагає, щоб вони вірили, аби спастися, — вони все одно просять чогось іншого. Ми маємо пояснити їм, у що, де і як вірити.

У Йоана 3:35 і 36 ми читаємо: «Отець любить Сина, і все дав у руки Йому. Хто вірує в Сина, той має вічне життє; а хто не вірує Синові, не бачити ме життя, а гнїв Божий пробуває на йому.»

Це видається розумним. Людина втратила життя через невірство — через те, що не повірила Божому слову; і ми знову здобуваємо життя через віру — через те, що віримо Богові на слово. Іншими словами, ми підводимося там, де Адам упав. Він спіткнувся й упав об камінь невірства; а нас підносять, і ми стоїмо прямо, бо віримо. Коли люди кажуть, що не можуть повірити, покажіть їм розділ і вірш і тримайте їх саме при одному: «Чи порушив Бог хоч раз Свою обітницю за ці шість тисяч років?» Диявол і люди весь час намагалися довести, що Він порушив хоч одну обітницю, і не змогли; а в пеклі сьогодні був би великий празник, якби хоч одне сказане Ним слово можна було порушити. Якщо людина каже, що не може повірити, добре наполягати саме на цьому.

Сьогодні я можу довіряти Богові більше, ніж власному серцю. «Лукаве над усе в сьвітї серце людське й ледаче; хто його зміркує?» (Еремії 17:9). Я можу довіряти Богові більше, ніж самому собі. Якщо ви хочете пізнати дорогу Життя, повірте, що Ісус Христос — особистий Спаситель; відкиньте всі вчення й символи віри і прийдіть просто до серця Сина Божого. Якщо ви живилися сухим ученням, то на такій їжі багато не виростеш. Вчення для душі — те саме, що для тіла вулиці, які ведуть до дому друга, що запросив мене на обід. Вони приведуть мене туди, якщо я виберу правильну; але якщо я залишатимуся на вулицях, мій голод ніколи не буде вгамований. Живитися вченнями — однаково що намагатися жити сухим лушпинням; і справді худою мусить залишатися душа, яка не споживає Хліба, що зійшов з неба.

Дехто питає: «Як мені зігріти своє серце?» Вірою. Ви не отримаєте сили любити Бога й служити Йому, доки не повірите.

Апостол Йоан каже: «Коли сьвідченнє людей приймаємо, то сьвідченнє Боже більше, бо се сьвідченнє Боже, котрим сьвідчив про Сина свого. Хто вірує в Сина Божого, має сьвідченнє в собі; хто не вірує Богу, ложником зробив Його, бо не увірував у сьвідченнє, котрим сьвідкував Бог про Сина свого. А се сьвідченнє єсть, що життє вічнє дав нам Бог, а се життє у Синї Його. Хто має Сина, має життє; хто не має Сина Божого, життя не має.» (1 Йоана 5:9).

Людські справи зупинилися б, якби ми не приймали свідчення людей. Як би ми обходилися у звичайному щоденному житті і як би велася торгівля, якби ми нехтували свідченням людей? Суспільне й торговельне життя зайшло б у глухий кут за сорок вісім годин! Саме до цього й веде тут апостол свою думку. «Коли сьвідченнє людей приймаємо, то сьвідченнє Боже більше». Бог засвідчив про Ісуса Христа. І якщо людина може вірити своїм ближнім, які часто говорять неправду і яких ми раз у раз ловимо на невірності, то чому б нам не повірити Богові на слово й не прийняти Його свідчення?

Віра — це довіра до свідчення. Це не стрибок у темряву, як дехто нам каже. Це взагалі не було б вірою. Бог не просить жодну людину вірити, не давши їй того, у що вірити. Просити людину вірити, не давши їй, у що вірити, — однаково що просити її бачити без очей, чути без вух і ходити без ніг.

Вирушаючи до Каліфорнії, я придбав путівник. Він казав мені, що, виїхавши зі штату Іллінойс, я перетну Міссісіпі, а потім Міссурі; потраплю в Небраску; потім через Скелясті гори до мормонського поселення в Солт-Лейк-Сіті, а далі через Сьєрра-Неваду в Сан-Франциско. Дорогою я переконався, що путівник правильний; і я був би жалюгідним скептиком, якби, перевіривши його правильність на трьох чвертях шляху, сказав, що не вірю йому на решті подорожі.

Припустімо, людина, пояснюючи мені дорогу до пошти, називає десять орієнтирів; і, йдучи туди, я бачу, що дев’ять із них саме такі, як вона казала; я мав би вагомі підстави вірити, що наближаюся до пошти.

І якщо через віру я отримую нове життя, і надію, мир, радість і спокій для своєї душі, яких ніколи раніше не мав; якщо я набуваю самовладання й бачу, що маю силу опиратися злу й чинити добро, — то в мене досить добрий доказ, що я на правильній дорозі до «города, що має основини, котрого будівничий і творець Бог». І якщо події відбулися й нині відбуваються так, як записано в Божому Слові, то я маю вагомі підстави зробити висновок, що й те, що ще залишилося, здійсниться. А люди все говорять про сумніви. Не може бути справжньої віри там, де є страх. Віра — це беззастережно вірити Богові на слово. Не може бути справжнього миру там, де є страх. «звершена любов геть виганяє страха». Якою нещасною була б дружина, якби сумнівалася у своєму чоловікові! І як гірко було б матері, якби, коли її син поїхав з дому, вона через його неуважність мала підстави сумніватися в його відданості! Справжня любов ніколи не сумнівається.

Є три речі, без яких віра неможлива, — знання, згода і привласнення.

Ми мусимо знати Бога. «Се ж життє вічнє в тому, щоб знали Тебе, єдиного справдешного Бога, та кого післав єси, Ісуса Христа.» (Йоана 17:3). А тоді ми мусимо не лише погодитися з тим, що знаємо, а й ухопитися за істину. Якщо людина просто погоджується з планом спасіння, це її не спасе: вона мусить прийняти Христа як свого Спасителя. Вона мусить прийняти Його і зробити Його своїм.

Дехто каже, що не розуміє, як віра людини може впливати на її життя. Але нехай хтось закричить, що будинок, у якому ми сидимо, горить, — і подивіться, як швидко ми вчинимо згідно зі своєю вірою і вийдемо. Ми весь час діємо під впливом того, у що віримо. Ми не можемо інакше. І нехай людина повірить свідченню, яке Бог дав про Христа, — і це дуже швидко вплине на все її життя.

Візьміть Йоана 5:24. У цьому одному вірші досить істини, щоб кожна душа могла на ньому спочити для спасіння. Він не допускає й тіні сумніву. «Істино, істино» — тобто «воістину, воістину», — «глаголю вам: Що, хто слухає слово моє і вірує Пославшому мене, має — має — життє вічнє, і на суд не прийде, а перейде від смерти в життє.»

Отже, якщо людина справді слухає слово Ісуса і серцем вірує в Бога, Який послав Сина бути Спасителем світу, і хапається за це велике спасіння й робить його своїм, — їй нема чого боятися суду. Вона не чекатиме зі страхом Великого Білого Престолу; бо ми читаємо в 1 Йоана 4:17: «У сьому звершена любов у нас, щоб мати одвагу на день суду, бо який Він, такі й ми у сьвітї сьому.»

Якщо ми віруємо, для нас немає ні осуду, ні суду. Він позаду, він минув; і ми матимемо відвагу в день суду.

Пам’ятаю, я читав про чоловіка, якого судили, і йому загрожувала смерть. Він мав впливових друзів; і вони випросили для нього в короля помилування за умови, що він пройде через суд і буде засуджений. Він прийшов до суду з помилуванням у кишені. Обурення проти нього було дуже велике, і суддя сказав, що суд вражений його цілковитою байдужістю. Але коли оголосили вирок, він вийняв помилування, подав його і вийшов вільною людиною. Його помилувано; і нас також. Тож нехай приходить смерть — нам нема чого боятися. Усі гробокопи світу не можуть викопати могили, такої великої і глибокої, щоб вмістити вічне життя; усі трунарі світу не можуть зробити труни, такої великої і міцної, щоб вмістити вічне життя. Смерть одного разу наклала руку на Христа, але більше ніколи.

Ісус сказав: «Я воскресеннє і життє. Хто вірує в мене, коли й умре, жити ме. І всякий, хто живе й вірує в мене, не вмре по вік.» (Йоана 11:25, 26). А в Одкритті ми читаємо, що воскреслий Спаситель сказав Йоанові: «живий; і був я мертвий, і ось живу по вічні віки» (Одкриттє 1:18). Смерть уже не може торкнутися Його.

Ми отримуємо життя через віру. Насправді ми отримуємо більше, ніж утратив Адам; бо викуплене Боже дитя — спадкоємець багатшої і славнішої спадщини, ніж Адам у раю міг будь-коли уявити; так, і ця спадщина триває навіки — її не можна відібрати.

Я радше хотів би, щоб моє життя було сховане з Христом у Бозі, ніж жити в раю; бо Адам міг згрішити й упасти, проживши там і десять тисяч років. Але віруючий у більшій безпеці, якщо ці речі стануть для нього реальними. Зробімо їх фактом, а не вигадкою. Бог це сказав; і цього досить. Довірмося Йому навіть там, де не можемо простежити Його шляхів. Нехай нас надихає та сама довіра, яка була в маленької Меґі, як розповідається в такій простій, але зворушливій історії, яку я прочитав у Bible Treasury:—

«Кілька днів мене не було вдома, і, знову наближаючись до рідної оселі, я думав, чи пам’ятатиме мене моя маленька Меґі, яка ледве навчилася сидіти сама. Щоб перевірити її пам’ять, я став там, де міг бачити її, а вона мене — ні, і покликав її на ім’я знайомим голосом: „Меґі!“ Вона впустила свої іграшки, оглянула кімнату, а тоді знову опустила погляд на іграшки. Я ще раз повторив її ім’я: „Меґі!“ — і вона знову оглянула кімнату; але, не побачивши батькового обличчя, дуже засмутилася й поволі повернулася до свого заняття. Ще раз я покликав: „Меґі!“ — і тоді, впустивши іграшки й заливаючись сльозами, вона простягла рученята в той бік, звідки лунав голос, знаючи, що хоч вона його й не бачить, але батько мусить бути там, бо вона впізнала його голос».

Отже, ми маємо здатність бачити й чути, і маємо здатність вірити. Тим, хто шукає, зовсім нерозумно стояти на тому, що вони не можуть повірити. Можуть, якщо захочуть. Але біда більшості людей у тому, що вони пов’язали почуття з вірою. А почуття не має жодного стосунку до віри. Біблія не каже: хто відчуває, або хто відчуває і вірує, має вічне життя. Нічого подібного. Я не можу керувати своїми почуттями. Якби міг, я ніколи не відчував би нездужання, не мав би головного чи зубного болю. Я весь час був би здоровий. Але я можу вірити Богові; і якщо ми станемо ногами на цю скелю, то нехай приходять сумніви й страхи і нехай довкола нас здіймаються хвилі — якір утримає.

Деякі люди весь час дивляться на свою віру. Віра — це рука, яка бере благословення. Я чув таку ілюстрацію про жебрака. Припустімо, ви зустріли на вулиці чоловіка, якого роками знали як жебрака; і ви запропонували йому грошей, а він сказав би вам: «Дякую; мені не потрібні ваші гроші: я не жебрак». «Як це так?» «Учора ввечері один чоловік поклав мені в руки тисячу доларів». «Невже! А як ви знаєте, що гроші справжні?» «Я відніс їх у банк, поклав на рахунок і маю банківську книжку». «Як ви отримали цей дар?» «Я просив милостиню; і той пан, поговоривши зі мною, вийняв тисячу доларів готівкою і поклав мені в руку». «А звідки ви знаєте, що він поклав їх у ту руку, що треба?» «Яке мені діло, в яку руку; аби гроші були в мене». Багато людей увесь час думають, чи правильна та віра, якою вони хапаються за Христа, — але набагато важливіше пересвідчитися, що в нас правильний Христос.

Віра — це око душі; і кому спало б на думку виймати око, щоб перевірити, чи воно правильне, якщо зір досконалий? Мій апетит вдовольняє не мій смак, а те, що я куштую. Отож, дорогі друзі, саме те, що ми віримо Богові на слово, і є засобом нашого спасіння. Істину неможливо зробити надто простою.

У місті Нью-Йорку живе один чоловік, у якого є дім на річці Гудзон. Його донька з родиною приїхала провести в нього зиму; і посеред сезону спалахнула скарлатина. Одну маленьку дівчинку посадили на карантин, щоб тримати окремо від інших. Щоранку старий дідусь заходив попрощатися з онукою, перш ніж іти на роботу. Одного разу мала взяла старого за руку і, підвівши його до кутка кімнати, мовчки показала на підлогу, де розклала маленькі печивка так, що з них складалося: «Дідусю, я хочу коробку фарб». Він нічого не сказав. Повернувшись додому, він повісив пальто й, як завжди, пішов до кімнати: і тоді онука, навіть не глянувши, чи виконано її бажання, повела його в той самий куток, де він побачив складене так само: «Дідусю, дякую тобі за коробку фарб». Старий ні за що на світі не відмовився б потішити дитину. Оце й була віра.

Віра — це вірити Богові на слово; а ті, хто хоче якогось знаку, завжди потрапляють у біду. Ми маємо дійти до цього: Бог це каже — тож повірмо.

Але дехто каже: віра — це Божий дар. Так само й повітря; але ви мусите його вдихати. Так само й хліб; але ви мусите його їсти. Так само й вода; але ви мусите її пити. Дехто чекає якогось надзвичайного почуття. Це не віра. «віра (приходить) через слуханнє, слуханнє ж через слово Боже.» (Римлян 10:17). Ось звідки приходить віра. Не мені сидіти й чекати, доки віра непомітно огорне мене якимось дивним відчуттям; моя справа — повірити Богові на слово. І ви не можете вірити, якщо вам нема у що вірити. Тож прийміть Слово так, як воно написане, зробіть його своїм і ухопіться за нього.

У Йоана 6:47, 48 ми читаємо: «Істино, істино глаголю вам: Хто вірує в мене, має життє вічнє. Я хлїб життя.» Ось хліб, зовсім поруч. Споживайте його. У моєму домі могли б бути тисячі хлібин, і стільки ж голодних людей у чеканні. Вони могли б погоджуватися з тим, що хліб там є; але якби кожен не взяв хлібину й не почав їсти, їхній голод не був би вгамований. Так і Христос — Хліб небесний; і як тіло живиться природною їжею, так і душа мусить живитися Христом.

Якщо потопельник бачить кинуту йому на порятунок мотузку, він мусить ухопитися за неї; а для цього він мусить відпустити все інше. Якщо людина хвора, вона мусить приймати ліки — бо сам погляд на них її не вилікує. Знання про Христа не допоможе тому, хто шукає, якщо він не повірить у Нього і не ухопиться за Нього як за свою єдину надію. Покусані ізраїльтяни могли вірити, що гадюку піднято; але якби вони не глянули, то не залишилися б живі (4 Мойсея 21:6-9).

Я вірю, що певна пароплавна лінія перевезе мене через океан, бо я це перевірив: але це не допоможе іншій людині, яка, можливо, хоче поїхати, якщо вона не діятиме згідно з моїм знанням. Так і знання про Христа нам не допомагає, якщо ми не діємо згідно з ним. Ось що означає вірувати в Господа Ісуса Христа. Це означає діяти згідно з тим, у що віримо. Як людина ступає на борт пароплава, щоб перетнути Атлантику, так і ми мусимо прийняти Христа і довірити Йому свої душі; а Він обіцяв зберегти всіх, хто покладає надію на Нього. Вірувати в Господа Ісуса Христа — це просто вірити Йому на слово.