Старість і смерть

Тепер, коли мені сімдесят років і життя швидко хилиться до кінця, я можу без вагання сказати, що відкриття несебелюбності Божої перемінило те, як я почуваюся і щодо старості, і щодо смерті. Знати — цілком і певно, — що Бог є і що Бог є досить, робить старість радістю в теперішньому, а смерть — солодкою перспективою на майбутнє.

Без Нього старість, зі своєю спадаючою силою й частими недугами, могла б бути лише понурою й виснажливою. Але з Богом, нашим прекрасним, несебелюбним Богом, за всім цим, старість стає лагідним місцем спочинку. Дійти сімдесяти дає мені дозвіл відступити вбік від натиску життя, скласти тягар підтримувати світ у русі, і я радо приймаю це звільнення.

Я зробила свою частку, несучи відповідальності власного покоління, а тепер, коли воно мало не минуло, я радію, що вага сьогоднішнього світу лежить не на мені, а на молодших і дужчих плечах — на тих, кого Бог покликав до їхньої власної призначеної праці. Я сьміюся сама до себе зі справжньою втіхою від цієї думки і навіть тішуся недугами старості, як вони приходять. Кожна з них звільняє мене від якогось завдання чи обов’язку й дає мені мирне дозвілля спостерігати молодших борців на арені світу. Я не завжди, може, думаю, що вони борються найкращим робом, судячи своїми старими очима, але я подивляю Божественний лад, що призначає кожному поколінню його власну працю, яку робити його власним робом. Хоч би яким мудрим чи нерозумним це нам здавалося, покоління, що відходить, мусить дати місце тому, що встає, і мусить утриматися від утручання.

Ми, старші, можемо давати поради й ділитися овощами свого досвіду, але мусимо тримати себе цілком удоволеними, коли нашої поради не послухано. Коли б ми так робили — справді так робили, — я переконана, що молоді куди частіше радо шукали б нашої ради. Але вони вагаються, бо бояться, що просити поради зобов’язує їх її послухатися і що ми будемо вражені, коли вони цього не зроблять. Справжня свобода шукати проводу може існувати лише поруч зі справжньою свободою його не брати.

Я говорю не про дітей, а про дорослих двох різних поколінь. І загалом, коли старші наполягають, щоб їхньої поради конче слухалися, вони ставлять себе в невдячне становище тих, хто загороджує поступ світу. Мало не в кожній царині сьогодні підприємства наймають чимраз молодших робітників, бо старші схильні осідати в коліях і опиратися, коли їх із них виштовхують. Разюча щодо цього річ: за Божественним наказом ізраїльтяни відходили з прилюдної служби у п’ятдесят років — чи то в Наметі, чи у війську. «А від пятьдесять лїт можна вертатись їм із служби, і можна їм не служити більш.» Коли вони відступали в п’ятдесят, то в сімдесят я, певно ж, вільна відійти від світової праці й тішитися блаженним чуттям звільнення від відповідальності, яке належить старості.

Ми часто чуємо про обов’язок, який молоді винні старим. Але я вірю, що куди важливіше нам розважити обов’язок, який старі винні молодим. Не кажу, що молоді не винні нам нічого; але в сімдесят я ясно бачу, що більший тягар лежить на нашому боці. Ми привели молодше покоління у світ, не спитавши його. Отже, ми зобов’язані виливати себе на його добро — достоту як Бог, що нас сотворив, вилив Себе на наше через жертву Христову. Не бачу, як Бог міг би зробити менше, і не бачу, як і ми мали б робити менше.

Відкривши несебелюбність Божу — як мав би відкрити кожен, хто доходить сімдесяти, — наша постава щодо інших має відбивати, у нашій мірі, ту саму несебелюбність. Певно ж, це й мав на думці Ісус, коли спонукав нас любити ворогів наших, благословляти тих, хто нас кляне, і робити добро тим, хто нас ненавидить, щоб нам бути «синами Отця нашого, що на небі», який чинить саме це. І Ісус кінчає словами: «Оце ж бувайте звершені, як Отець ваш, що на небі, звершений.» Наша досконалість — це досконалість несебелюбної любові. Що ми старші, то глибше маємо це розуміти й тим жити.

Усе безпечне, коли ним керує і його провадить несебелюбна любов. І тому моє старе серце спочиває тихо. Я можу скласти зброю з радісною певністю. Позаяк Бог на Своєму небі, то з Його світом кінець кінцем мусить бути все гаразд, хоч би що позірність підказувала. Я можу мирно ждати, доки зрозумію те, що тепер здається таємничим, аж до того славного дня об’явлення, який наближається з кожною годиною.

Одне з моїх найутішніших відкриттів — що Бог може порядкувати Своїм усесвітом Сам, навіть без моєї помочі. Щоразу, як дивлюся на сонце, місяць чи зорі — «діло рук Його» — я почуваю глибоке вдоволення від знання, що вони Його відповідальність, а не моя. Через це я можу радо вмерти й лишити увесь усесвіт на Його опіці, без найменшого страху, що речі розпадуться, коли я відійду. Бог є господар власного творіння. Достоту як було б нерозумно мені турбуватися господаркою моїх сусідів на Ґровнер-Ровд, ще нерозумніше турбуватися Божою господаркою. Тож зі спокійним розумом я дивлюся вперед на смерть. Думка покинути це життя й увійти в більше, величніше життя поза ним — чиста радість.

Це почувається як стояти на порозі нового краю, повного незнаних див, — і знання, що ніщо й ніхто не може завадити мені туди піти, сповняє моє серце потаємною, безнастанною втіхою.

Часто, коли якийсь приємний земний намір руйнується, я кажу собі з тріумфом: «Ну, є одна річ, у якій я ніколи не розчаруюся, — це вмерти. Ніхто, навіть ворог, не може цього в мене відібрати.» Щоразу, як бачу похорон, я сьміюся всередині від поновленого усвідомлення, що таке щасливе майбутнє чекає на кожного з нас. Я вже ледве смію писати листи співчуття, бо вони мало не завжди обертаються на листи привітання з благословенною втечею ще однієї душі з цієї земної в’язниці.

У товариствах, до яких я належу, мої товариші ніколи не сміють просити мене провести поминальну відправу, щоб я не спокусилася дякувати за визволення спочилого. Навіть коли вмирає хтось, кого я ніжно люблю, я можу радіти. Мені здається чистим самолюбством дати власній утраті затьмарити їхній незмірний зиск.

Я люблю незрівнянну передсмертну пісню Волта Вітмена й завжди прагну послати її кожному вмирущому приятелеві: «Радій, товаришу по кораблю, радій… Наше життя скінчилося, наше життя починається…» Це минуще життя з усіма своїми справами, колись такими важливими, зсихається внівець, коли поставити його поруч життя поза ним. Я рада, що мало не скінчила з ним. Його потяг на мене минув. Я, що колись прагнула кожного нового місця й кожного нового досвіду, тепер більше про них не дбаю. Я почуваю глибоке, вдоволене чуття, що скінчила з сією землею. Кожне місце здається мені однаковим; кожен досвід здається прісним порівняно з тим, що попереду.

Яким буде те життя, я можу лише невиразно уявляти. Почуваюся як метелик, що готується вислизнути зі свого кокона, тужачи за життям назовні, але без жодного досвіду, який сказав би мені, яким те життя буде. А проте вірю всім серцем Апостоловим словам: «Чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло, те наготовив Бог тим, хто любить Його.» Якої славнішої перспективи могла б душа бажати?

Пам’ятаю ту радість, яку я колись почувала від думки досліджувати незнані дива Єлловстонського Парку та Гудуських гір у Вайомінґу — радість, тим більшу саме тому, що вони були незнані й здавалися повними можливостей. Але та радість — ніщо порівняно з тим, що я почуваю тепер, дивлячись на те, що Бог наготував і що навіть не зійшло на мою уяву.

Одне, що я знаю напевно, це ось що: молитва Ісусова сповниться — «Отче, которих дав єси менї, хочу, щоб, де я, і вони були зо мною, щоб видїли славу мою.» Та слава — не сліпуче світло й не блискуче золото, а слава несебелюбної любові, найбільша слава, яка є. Я мала кволі проблиски її тут, і навіть ті проблиски захопили моє серце.

Але там я побачу Його, як Він є, у повному сяйві безмежної несебелюбності, якої жоден людський розум ніколи не уявляв, — і я чекаю на ту хвилину з радістю.

КІНЕЦЬ