Як зносити скорботу

Ви переживаєте час глибокої скорботи. Любов, на яку ви покладалися, раптом зрадила вас і висохла, як потік у пустелі, — спершу змілілий струмок, потім неглибокі калюжі, а зрештою посуха. Ви постійно прислухаєтеся до кроків, які не лунають, чекаєте слова, яке не буде сказане, тужите за відповіддю, що давно спізнюється.

Можливо, заощадження всього вашого життя раптом зникли. Замість допомагати іншим, ви самі мусите приймати допомогу; або ж мусите покинути тепле гніздо, де ховалися від життєвих бур, і йти самотою в непривітний світ; або вас раптом покликано взяти на себе тягар чужого життя й не знати спочинку, доки не проведете його крізь темні й небезпечні моря до пристані. Ваше здоров’я, чи зір, чи нервова сила слабнуть; ви носите в собі смертний присуд, і мука чекання на майбутнє майже нестерпна. А в інших випадках — свіже відчуття втрати через смерть, наче прогалина на лісовій галявині, де лісоруб недавно валив дерева.

У такі часи життя здається майже нестерпним. Невже кожен день буде такий довгий, як цей? Невже повільні години колись знову пришвидшать свій хід? Невже життя колись убереться в іншу одіж, ніж пошарпані осінні рештки минулої літньої слави? Чи забув Бог милосердуватись? Хиба він зачинив в гнїві милосердє своє? Хиба на завсїди конець добротї його?

Цією дорогою пройшли незліченні тисячі. — Коли подумаєте про спустошливі війни, що прокотилися кожною країною й сплюндрували кожну землю; про походи Німродів, Навуходоносорів, Тимурів, Наполеонів історії; про безжальну работоргівлю, яка ніколи не переставала винищувати Африку; про всю тиранію, гноблення й кривду, яких слабкі й беззахисні зазнали від рук своїх ближніх; про невимовні страждання жінок і дітей, — ви неодмінно побачите, що переважна більшість нашого роду пройшла крізь ті самі гіркі печалі, які тепер роздирають ваше серце.

Сам Ісус Христос пройшов цією важкою стежкою, лишаючи сліди Своєї крові на її кременях; і апостоли, пророки, ісповідники та мученики йшли тим самим шляхом. Втішно знати, що й інші проходили тією самою темною долиною і що великі множества, які стоять перед Агнцем із пальмами перемоги, «прийшли з великого горя». Там, де були вони, тепер ми; і, з Божої благодаті, там, де тепер вони, будемо й ми.

Не говоріть про кару. — Можете говорити про батьківську науку чи виправлення, бо наш Отець поводиться з нами, як із синами; можете говорити про те, що пожинаєте наслідки помилок і гріхів, кинутих, мов насіння, в борозни життя в минулі роки; а може, вам доводиться нести наслідки гріхів і помилок інших; але не говоріть про кару. Адже вся провина і вся кара за гріх були покладені на Ісуса, і Він усунув їх назавжди. На Ньому були рани, на Ньому — кара за мир наш. Якби Бог карав нас за наші гріхи, то виходило б, що страждання Христа були неповні; а якби Він раз почав нас карати, то життя було б закоротким, щоб завдати нам усього, на що ми заслуговуємо. До того ж, як тоді пояснити незбагненні суперечності життя і тяжкі страждання святих у порівнянні з безжурним життям безбожних? Якби наші страждання були карою, то ці долі, певно, помінялися б місцями.

Скорбота — це тигель переплавника. — Її може спричинити чиєсь недбальство чи жорстокість, обставини, над якими страждалець не має влади, або ж вона може бути прямим наслідком якоїсь темної години в давньому минулому; але оскільки Бог допустив її, її треба прийняти як Його призначення й дивитися на неї як на піч, у якій Він досліджує, випробовує, вивіряє й очищає душу. Страждання досліджує нас, як вогонь — метали. Ми думаємо, що цілком належимо Богові, аж поки нас не охопить очисний вогонь болю. Тоді ми, як Йов, відкриваємо, скільки в нас шлаку і як мало справжнього терпіння, покори й віри. Ніщо так не відриває нас від речей цього світу, від чуттєвого життя, від пташиного клею земних прив’язаностей. Мабуть, немає іншого шляху, яким можна було б зупинити владу життя самості, щоб і життє Ісусове являлось у смертному тїлї нашому.

Але Бог завжди тримає науку скорботи у Своїх руках. — Наш Господь сказав: «Отець мій виноградар». Його рука тримає ніж для обрізування. Його око стежить за тиглем. Його лагідний дотик лежить на пульсі, поки триває операція. Він не дозволить навіть дияволові чинити з нами, що той захоче. Як було з Йовом, так завжди. Миті ретельно відміряні. Суворість випробування точно визначена запасами благодаті й сили, що лежать у нас невпізнані, але будуть знайдені й ужиті під тяжким тиском болю. Він тримає вітри у Своїй жмені, а води — у Своїй пригорщі. Він не наважиться ризикувати втратою того, що коштувало Йому крові Його Сина. «Вірний же Бог, Який не допустить, щоб ви були випробувані понад те, що можете знести».

У скорботі Утішитель поруч. — «Поміч скора в нещастях». Він сидить біля тигля, як Той, що переплавляє срібло, регулюючи жар, помічаючи кожну зміну, терпляче чекаючи, доки спливе накип і в чистому, прозорому металі відіб’ється Його власне обличчя. Жоден земний друг не може топтати з вами точило, але Спаситель там, і Його одежа заплямована кров’ю винограду вашої скорботи. Наважтеся часто повторювати, хоч ви цього й не відчуваєте і хоч сатана твердить, що Бог вас покинув: «Ти бо єси зо мною.» Знову й знову називайте Його ім’я: «Ісусе, ІСУСЕ, Ти бо єси зо мною». Так ви усвідомите, що Він поруч.

Коли друзі приходять вас розрадити, вони говорять про цілющий дотик часу, наче найкращий бальзам для скорботи — забуття; або з щирої доброти радять подорожі, розваги, забави й тим показують, що не здатні збагнути чорної ночі, яка нависла над вашою душею. І ви відвертаєтеся від них із болем у серці, готові сказати, як Йов про своїх: «Гіркі з вас усїх потїшителї!» Та весь цей час Ісус ближче до вас, ніж вони: Він розуміє, як вони вас виснажують, знає кожен удар болю, зворушений співчуттям, мовчить у любові, надто повній, щоб говорити, і чекає, щоб утішати вас щогодини, як мати — своє втомлене і страждуще немовля.

Неодмінно вивчайте мистецтво цієї Божественної втіхи, щоб змогли утїшати тих, що у всякому горю, тією втіхою, якою вас самих утішив Бог (2 Коринтян 1:4). Немає сумніву, що деякі випробування допускаються до нас, як і до нашого Господа, лише для того, щоб через них ми стали здатні співчувати іншим і допомагати їм. І ми повинні з усією пильністю стежити за кожним симптомом болю і кожним рецептом Великого Лікаря, бо, цілком імовірно, колись нас покличуть служити тим, хто переживатиме подібне. Так ми навчаємося через те, що терпимо, і, звершившись, стаємо причиною безцінної і вічної допомоги для душ, що перебувають у муках.

Не замикайтеся наодинці зі своєю скорботою. — Один друг у першій муці втрати написав мені, що мусить покинути християнське служіння, яке так любив; а я негайно відповів, благаючи не робити цього, бо для серцевого болю немає розради, подібної до служіння. Спокуса великого страждання — ізоляція, відхід від життя людей, самотнє сидіння й мовчання. Не піддавайтеся їй. Розірвіть крижані кайдани замкнутості, якщо вони вже встигли скувати вас. Устаньте, намастіть голову свою і вмийте лице своє; ідіть до свого обов’язку охочими, хоч і впокореними кроками.

Себелюбство будь-якого роду — чи в діяльності, чи в самозаглибленні — річ шкідлива, і воно зачиняє двері перед Божою допомогою й любов’ю. Скорбота схильна до себелюбства. Душа, зайнята власними печалями, що не хоче прийняти розради, незабаром стає Мертвим морем, повним ропи й солі, над яким не літають птахи і біля якого не росте ніщо зелене. І так ми пропускаємо саме той урок, якого Бог хотів би нас навчити. Він безнастанно воює проти життя самості, і кожен біль, якого Він завдає, має послабити її хватку на нас. Але ми можемо перешкодити Його задуму й видобути отруту з Його дарів, як люди добувають опій та алкоголь із невинних рослин.

Одна індійська жінка, як розповідає прекрасна східна легенда, втратила єдину дитину. Нетямлячись від горя, вона благала пророка повернути її маля її любові. Він довго й ніжно дивився на неї і сказав:

«Іди, доню моя, принеси мені жменю рису з дому, куди ніколи не входила Смерть, і я вчиню, як ти бажаєш».

Жінка відразу вирушила на пошуки. Вона ходила від оселі до оселі й без труднощів діставала те, що назвав пророк; але коли їй давали рис, вона питала:

«Чи всі ви тут біля вогнища — батько, мати, діти? Нікого не бракує?»

Люди незмінно хитали головами, зітхаючи й сумно дивлячись. Хоч куди вона заходила, біля вогнища завжди було якесь порожнє місце. І поступово, як вона йшла далі, — каже легенда, — хвилі її горя вщухали перед видовищем скорботи, що була повсюди; і її серце, перестаючи бути зайнятим власним себелюбним болем, вилилося в сильній тузі співчуття до загального страждання; сльози муки пом’якшилися в сльози жалю, пристрасть розтанула у співстражданні, вона забула себе в спільній долі й знайшла викуплення, викупляючи інших.

Не докоряйте собі за сильні почуття. — Сльози природні. Заплакав Ісус. Гроза без дощу загрожує небезпекою; дрібний дощ охолоджує повітря і розряджає перенасичену атмосферу. Набряклі струмки свідчать, що на пагорбах тане сніг і весна близько. «Дочки Єрусалимські, — сказав наш Господь, — по собі плачте і по дїтях ваших».

Нести скорботу з сухими очима й байдужим серцем, може, личить стоїкові, але не християнинові. Нам не треба картати ніжну природу, що плаче за своєю парою, за втраченою радістю, за дотиком зниклої руки, за звуком голосу, що замовк, — аби тільки воля була покірна. Для тих, хто страждає, важить одне: чи правильна воля? Якщо ні — Сам Бог не може втішити. Якщо так — тоді шлях неминуче поведе з долини смертної тіні до бенкетного столу й чаші, що переливається через край.

Багато хто каже: «Я не можу відчути покори. Досить важко й так нести своє горе, а тут ще й ця біда: я не можу відчути покори».

Моя незмінна відповідь: «Відчути покору ви, мабуть, так ніколи й не зможете, але можете її обрати волею».

Господь Ісус у Гефсиманському саду показав нам, як страждати. Він обрав волю Свого Отця. Хоч Юда, підмовлений сатаною, був знаряддям, що змішав чашу й підніс її до уст Спасителя, Він дивився далі, повз нього, на Отця, Який дозволив йому йти своїм жорстоким шляхом, і сказав: «Чашу, що дав менї Отець, хиба не пити її?» І Він повторював: «Як не може ся чаша мимо йти від мене, коли не пити му її, нехай станеть ся воля твоя». Він зрікся власного шляху й власної волі, кажучи: «Я волію Твоєї волі, Мій Отче. Нехай буде Твоя воля, а не Моя».

Нехай усі стражденні, хто читає ці рядки, відійдуть на самоту й наважаться сказати ті самі слова: «Твоя воля, а не моя. Нехай буде воля Твоя на землі мого життя, як на небі Твого задуму. Я обираю Твою волю». Кажіть це вдумливо й свідомо, не тому, що можете це відчути, а тому, що обираєте це волею; не тому, що дорога хреста приємна, а тому, що вона мусить бути правильною. Повторюйте це знову й знову, щоразу, як хвиля болю прокочується крізь вас, щоразу, як рана знову починає кровоточити. «Тільки ж не моя воля, а Твоя нехай буде». Наважтеся сказати Богові «так». «Так, Отче: бо так воно вподобалось тобі».

І так ви дійдете до відчуття, що все гаразд і все добре. Велика тиша зійде на ваше серце, мир, що вище всякого розуму, відчуття спокою, яке не суперечить стражданню, а ходить посеред нього, як три юнаки в огненній печі, для яких розпечене вугілля, мабуть, було наче росяна трава на лісовій галявині.

«Лікар сказав нам, що моя маленька донечка помирає. Мене наче скам’янило. Але за мить мені ніби вдалося відпустити її. Вона вже ніби була не моя, а Божа».

Неодмінно вивчайте Божі уроки. — Кожна скорбота несе в серці зерно святої істини, яке, якщо ви його візьмете й посієте в ґрунт свого серця, принесе врожаї плодів, як зерна з саркофагів мумій родять в англійській землі. Бог має намір у кожному ударі Свого різця, у кожному розрізі Свого ножа. Він знає дорогу, якою йде. Але Його мета не завжди нам ясна.

У стражданні й скорботі Бог торкається мінорних струн, розвиває тихі чесноти й відкриває погляду поховані в темнотї скарби, сузір’я обітниць, веселку надії, срібне світло завіту. Чим є характер без співчуття, покори, терпіння, довіри й надії, що тримається невидимого, як якір? Але ці благодатні риси можливі лише через скорботу. Скорбота — це сад, дерева якого вгинаються під мирними плодами праведності; не виходьте з нього, не взявши їх із собою. Скорбота — це копальня, стіни якої виблискують коштовним камінням; неодмінно візьміть кілька зразків, перш ніж повернетеся до денного світла. Скорбота — це школа. Вас послано сидіти на її твердих лавах і вчитися з її сторінок, писаних чорними літерами, уроків, які зроблять вас мудрими навіки; не змарнуйте нагоди закінчити її. Міс Гавергал любила говорити про «вивчені уроки»!

Розраховуйте на «опісля». — Бог не завжди завдаватиме горя. Він проходить плугом тьмяні бурі лани, розорюючи податливу землю, щоб кинути в неї дорогоцінне зерно. Вірте, що в дні скорботи «сьвітло сиплеться на праведника, а радість на щирих серцем». Дивіться вперед, на жнива. Передчувайте радість, що лежить перед вами і наповнить ваше серце співом, коли терпіння довершить своє діло.

Ви доживете до того, що визнаєте мудрість Божого вибору для вас. Одного дня ви побачите, що те, чого ви хотіли, було лише другим після найкращого. Ви здивуєтеся, згадавши, що колись мало не розбили собі серця й не розлили вина свого життя через те, що ніколи б вас не вдовольнило, навіть якби ви це впіймали, — як дитина метелика чи мильну бульбашку. Ви знову зустрінете своїх любих. Ви знову матимете свою любов. Ви здобудете глибину характеру, широту співчуття, запас терпіння, здатність розуміти інших і допомагати їм, — і коли покладете все це до ніг Христа, щоб Він ужив це, ви будете раді, що зазнали скорботи. Ви побачите Божий план і задум; ви пожнете Його жнива; ви побачите Його обличчя — і будете вдоволені. Кожна рана матиме свою перлину; кожна мертва туша вміщатиме рій бджіл; кожен ворог, як Мідіян для Гедеона, віддасть щедру здобич.

Дорога хреста, якщо нести його як слід, — єдиний шлях до вічного світла. Стежка, що в’ється через Гефсиманський сад і здіймається на пагорб Голгофи, одна тільки веде до видінь Великоднього ранку і слави гори Вознесіння. Якщо ми не питимемо з Його чаші, не хреститимемося Його хрещенням і не доповнимо недостачі Його страждань, то не можемо сподіватися розділити радощі Його весілля і захват Його тріумфу. Але якщо ці умови виконано, ми не пропустимо жодної ноти у вічній пісні, жодної частки блаженства, яке можливе для людей.

Пам’ятайте, що страждання, якщо нести його як слід, якось збагачує людство й допомагає йому. — Смерть Галлама стала днем народження Теннісонової поеми «In Memoriam.» Хмара безумства, що нависала над Каупером, дала нам гімн «Бог діє таємничими шляхами.» Мілтонові промахи навчили його оспівувати «Святе світло, дитя первістка небес.» Ріст казав: «Хрест вичавив із мене багато пісень». І, мабуть, ніхто й ніде не страждає як слід, не вносячи чогось у полегшення людського горя, у перемогу добра над злом, любові над ненавистю і світла над темрявою.

Якщо ви вірите в це, чи не змогли б ви погодитися страждати? Хіба не найбільша мука всякого страждання — його самотність і, можливо, його позірна безцільність? Тож наважтеся повірити, що нїхто собі не вмирає. Впадіть у землю, мужньо й радісно, щоб умерти. Якщо ви відмовитеся від цього, то залишитеся самі; але якщо піддастеся, то принесете плід, що підсолодить долю і зміцнить життя інших, які, може, ніколи не знатимуть вашого імені й не зупиняться подякувати вам за допомогу.