Тягарі, і що з ними робити

Чи дотримуєтеся ви суботи? Не буквального відпочинку сьомого дня, а внутрішнього спокою, благословенним прообразом якого був той день. Перерва в зовнішніх справах життя була лише притчею про ту внутрішню тишу, що призначена не на один день, а на всі дні; не для одного народу, а для всіх людей; не лише для Потойбіччя, а й для Тепер. Суботній спочинок, що чекає на Божий народ і якого ані на крихту не применшили бурі, що шаліли довкола нього, — для всіх вірних душ; вони можуть узяти його, коли захочуть, і нести з собою

«Крізь сутінки завулків і гамірний торг,

Щоденну працю звершуючи ще жвавішим кроком,

Бо в таїні душі їм звучить святий мотив».

Мотив, запозичений із вічних акордів і гармоній життя і буття Бога.

Таємниця дотримання суботи — у тому, щоб не носити тягарів. «Так говорить Господь: Стережіть ваші душі, не носїть субітнього дня нїяких тягарів, і не вносїте їх ворітьми Ерусалимськими. І не виносїте так само субітнього дня нїякого тягару з домівок ваших». А в дальших словах від послуху щодо тягарів залежить, чи постійно перебуватиме там цар (Еремії 17:24 і далі). Неемія так ревно пильнував цього, що поставив своїх слуг біля міських воріт, які вінчали сиву вершину Сіону, «щоб нїяка вантага не проходила в день суботнїй» (Неємії 13:19).

І те, що було правдою в ті давно минулі дні, правдиве завжди. Не може бути справжнього дотримання суботи, коли тягарі вільно вносять у межі душі. Це однаково що намагатися заснути, коли ватага жвавих, здорових дітей гасає по всьому дому вгору й униз і грається в хованки по всіх кімнатах. Турбота порушить спокій душі так само, як і гріх. І немає надії, що ми пізнаємо той мир, що вище всякого розуму, доки не навчимося мистецтва зачиняти двері перед довгою валкою обтяжених тягарями думок, які безнастанно підіймаються на пагорб зі світу внизу, щоб сповнити наш дух тупотом своїх ніг і галасом своїх криків.

Нам не треба довго зупинятися, щоб описувати наслідки, які носіння тягарів приносить обтяженим. Вони очевидні в заклопотаному вигляді, у втомлених очах, у важкій ході. Але глибше за це: немає сили в молитві, немає радості в Бозі, немає спочинку серед лугів зелених, немає стежки до тихих потоків. Як сніжинки в Арктиці чи піщинки в тропіках можуть намести перед якоюсь убогою оселею вал, досить високий, щоб не пропустити світла, так і клопоти, кожен сам по собі нескінченно малий, затуляють від душі благословенне Боже світло й творять північ там, де Бог задумав полудень.

Носіння тягарів тяжко безчестить Бога. Коли люди світу дивляться на обличчя тих, хто називає себе Божими дітьми, і бачать їх затьмареними тими самими тінями, що лягають і на їхні власні, вони цілком можуть дивуватися, що ж то за Батько. Хоч би що людина проголошувала, ми не можемо не судити про неї з облич її дітей. І якщо судити про Бога з того мимовільного свідчення, яке дають про Нього деякі Його діти, то найсуворіші речі, які будь-коли казали проти Нього Його вороги, недалекі від правди.

За таких обставин невіруючий може слушно міркувати: «Або Бога немає, або Він безсилий допомогти, або Він насправді не любить, або Йому байдуже до потреб Своїх дітей. Яка мені користь від релігії?»

Ми або наклеп, або Біблія; або маяки гавані, або сигнали тривоги; ми або притягуємо, або відштовхуємо, — і що саме з цього, дуже залежить від того, як ми поводимося зі своїми тягарями.

Звісно, є різниця між Турботою і Болем; між тим, щоб нести самими собою створений тягар наших тривог, і тим, щоб страждати з волі Божої. Ми не повинні легковажити стражданнями, які посилає наш Батько, щоб навчити уроків, яких можна навчитися лише в школі, на лавах якої перед нами сидів наш Господь, щоб навчитися послуху. Упокорений дух мусить ступати тихо й усамітнюватися, щоб страждати. Але це зовсім інше, ніж носіння тягарів. Тут не буде жодного сумніву в Батьковій турботі, жодного неспокою про те, чим усе скінчиться, жодного лихого передчуття щодо довгого майбутнього, яке для ока віри сяє, мов обрій моря, над яким у всій величі світить сонце, хоч просто над головою нависли темні хмари.

Ще до того, як ми цілком прокинемося вранці, ми часом відчуваємо якусь пригніченість, ніби не все гаразд; і якийсь голос неначе переповідає довгу історію про тягарі, які доведеться нести, і труднощі, з якими доведеться стикатися, коли минатимуть години.

«Ах! — каже голос. — Нещасний буде цей день».

«Чому ж?» — питаємо ми зі страхом.

«Згадай: треба зустрітися з тим кредитором, розплутати той моток, угамувати те роздратування, протистати тим запальним вдачам. Молитися немає сенсу. Краще побудь іще там, де ти є, а тоді якось перебудь цей день, як зможеш. Ти мов мученик, якого ведуть на смерть».

І надто часто ми піддавалися цьому навіюванню й утомлено тяглися крізь години, виконуючи щоденну працю руками, зайнятими, і силою, виснаженою тягарями, які ми самі на себе взяли. Бог зобов’язався давати силу для всіх обов’язків, які Він покладає, але не для тягарів, які ми на додачу вирішуємо взяти на себе.

Єдині ліки від носіння тягарів — покласти всі тягарі на Господа. На полях переглянутого англійського перекладу (Revised Version) до Псальма 55:22 читаємо так: Поклади на Господа те, що Він дав тобі. Хоч який тягар дав тобі Господь, віддай його назад Йому. Поводьтеся з тягарем турботи так, як колись із тягарем гріха: станьте на коліна й свідомо передайте його Ісусові. Скажіть Йому: «Господи, я довіряю Тобі оце, і оце, і оце. Я не можу цього нести, воно мене чавить; але я рішуче віддаю все це Тобі, щоб Ти керував, і владнав, і влаштував. Ти взяв мої гріхи. Візьми мої скорботи, а натомість дай мені Твій Мир, Твій Спочинок». Як так химерно каже Джордж Герберт: «Ми мусимо покласти їх усі в Христову торбу».

Хіба наш Господь Ісус не буде принаймні таким самим правдивим і вірним, як найкращий земний друг, якого ми будь-коли знали? І хіба не бувало в житті кожного з нас часів, коли ми були надто втомлені чи безпорадні, щоб дати собі раду, і з вдячністю передавали якусь виснажливу тривогу доброму, сильному чоловікові, певні, що, коли вже її довірено йому, він не спочине, доки не доведе справу до кінця так, як сам уважатиме за належне? То, безперечно, Тому, Хто полюбив нас так, що помер за нас, можна довірити влаштування всіх дрібніших справ нашого щоденного життя!

Звісно, є одна-дві умови, які ми мусимо виконати, перш ніж зможемо передати свої тягарі Господеві Ісусові й залишити їх у Нього в цілковитій довірі. Ми мусимо покласти на Нього свої гріхи, перш ніж зможемо покладати на Нього свої турботи. Ми мусимо мати мир з Богом через діло нашого Спасителя, перш ніж зможемо мати мир Божий через віру в Його милостиве втручання на нашу користь. Ми мусимо також жити за Божим планом, зостаючись під хмарою, коритися Його законам і виконувати Його задуми, наскільки ми їх знаємо. Ми мусимо також живити віру обітницями, бо ця їжа необхідна для її зростання. А коли ми все це зробимо, нам буде не так важко

«Схилити коліна й скинути свій тягар

На нашого Бога ще під час молитви,

І встати з полегшеним серцем».

I. — ПЕРЕДАЙТЕ ХРИСТОВІ ТЯГАР ТОГО, ЯК ЗРОСТАТИ В БЛАГОДАТІ.

Для деяких ревних людей це дуже великий тягар. Вони їздять із конференції на конференцію, від одного промовця до іншого, із записником у руці, так прагнучи здобути Благословення (як вони це називають), і часто думаючи більше про захват від Дару, ніж про Особу Дарувальника. А оскільки вони чують, що інші мають досвід, якого вони не знають, то носять тяжкі тягарі розчарування й самодокорів.

З таким самим успіхом дитина з наймолодшого класу могла б сумувати, що її не записано до старших класів школи. Але навіщо їй тривожитися про свої майбутні успіхи? Її єдина справа — засвоювати уроки, які задає їй учитель. Коли їх буде вивчено, то вже його справа — навчати свого учня більшого й переводити його туди, де можна поступати швидше. Так і нам належить учити уроки, які Господь Ісус ставить перед нами день у день, полишаючи Йому вести нас до повнішого пізнання й любові Божої.

Хома був одним із тугодумних учнів у школі нашого Учителя. Він не міг побачити того, що було ясно всім іншим. Але замість того, щоб дорікати йому й залишити його блукати в темряві, Учитель навідався до нього окремо й зробив радісний факт Свого воскресіння таким простим, що сумнівник зміг радіти разом з іншими. Не журіться своєю тугодумністю: вона лише означатиме, що дорогий Учитель приділить вам довшу й особистішу увагу. Матері найбільше дбають про хворобливих, слабких і нетямущих серед своїх дітей.

II. — ПЕРЕДАЙТЕ ХРИСТОВІ ТЯГАР ВІРНОСТІ ХРИСТИЯНСЬКОМУ ВИЗНАННЮ.

Багатьох стримує від того, щоб відкрито пристати до Господнього народу, потаємне почуття, що вони ніколи не зможуть устояти. Вони носять у собі нервовий страх зганьбити своє християнське визнання й протягти Христів стяг у поросі. Майже несвідомо вони повторюють слова Давида: «Попадусь я таки колись Саулові в руки».

Тривога про таку священну справу затулить обличчя Христа, як невловимі пасма туману затуляють величні засніжені вершини. І вона цілком зайва. Той, Хто спас, може й підтримати. Яке Його серце любові, така й Його рука сили. Він може оберегти нас без спотикання й поставити непорочними перед присутністю Своєї слави. Але ми ніколи не пізнаємо, як досконало Він оберігає, доки чіпляємося за човен або тримаємо навіть одну руку на його борті. Тільки коли ми ступимо просто на воду, цілком покладаючись на силу Учителя, ми пізнаємо, як блаженно й певно Він береже доручене Йому до того дня.

Ми не повинні нести навіть тягаря щоденного перебування в Ньому. Краще довірмо Йому, щоб Він Сам зберігав нас у довірі до Нього й перебуванні в Ньому. Якщо ми так зробимо, Він нас не підведе й відповість на нашу віру, давши нам охоту до тих вправ — молитви, вивчення Біблії та єднання з Ним, — що є таємницею нерозривного спілкування.

III. — ПЕРЕДАЙТЕ ХРИСТОВІ ТЯГАР ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРАЦІ.

Як утримати наші громади; як устояти серед суперництва сусідніх працівників; як підтримувати енергію та дієвість нашого механізму; як залагоджувати суперечки, що виникають між співпрацівниками й підлеглими; як знайти досить матеріалу для проповідей і промов, — під тиском таких тягарів скільки працівників ламається! Працю вони знесли б, але не тривогу.

А проте відповідальність за цю працю не наша, а нашого Учителя. Він несе цей світ на Своїх руках, як мати — хвору дитину. Він служить безмежній потребі людини. Він провадить Свій великий задум викуплення на славу Свого Отця. Усе, чого Він хоче від нас, — вірно виконувати щоденні завдання, які Він дає.

Нехай юнга міцно спить у своєму гамаку: капітан точно знає курс корабля. Нехай хлопчик на побігеньках задовольняється тим, що приносить і відносить, як йому скажуть: голови фірми знають, що роблять, і мають досить засобів, щоб задовольнити всі свої потреби. І нехай християнський працівник стережеться носити тягарі, які може нести тільки Господь. Господь ніколи не послав би нас на Свою працю, не розрахувавши спершу, що має силу провести нас через усе.

IV. — ПЕРЕДАЙТЕ ХРИСТОВІ ТЯГАР ПРИПЛИВІВ І ВІДПЛИВІВ ПОЧУТТЯ.

Наші почуття мінливі, як квітнева погода. На них впливає безліч тонких причин — наше фізичне здоров’я, стан атмосфери, перевтома, брак сну, — а також причини духовні й внутрішні. Жоден струнний інструмент не піддається найменшим змінам більше, ніж ми. І ми схильні тяжко брати собі до серця, коли бачимо, що хвиля почуттів відходить.

У такі часи ми повинні перевірити себе, чи не спричинений брак почуттів свідомим гріхом або тривогою; а якщо ні, то можемо передати всякий дальший неспокій у цій справі Тому, Хто «знає постать нашу, памятає, що ми з пороху взялися». І коли ми спускаємося темними сходами, тримаймося міцно поруччя Його волі, і далі бажаючи виконувати Його волю, хоч і в темряві. «Я так само Твій, так само відданий Тобі тепер, у глибинах моєї душі, як і тоді, коли почувався найщасливішим у Твоїй любові».

V. — ПЕРЕДАЙТЕ ХРИСТОВІ ВСІ ІНШІ ТЯГАРІ.

Слуги з їхніми частими змінами; роботодавці з їхніми нерозумними вимогами; недобрі плітки й наклепницькі поголоски, що ширяться про вас; заплутаності й негаразди в справах; труднощі, щоб звести кінці з кінцями; питання, чи змінити місце проживання або роботу й знайти іншу; діти з дитячими хворобами та юнацькою норовливістю; забезпечення на випадок хвороби й старості. Є люди, чиї справи особливо важкі й легко викликають тривожні думки; інші, чий обрій завжди обмежують похмурі привиди злиднів і притулку для бідних.

Будь-що з цього порушить наш спокій, як один пес, що скавулить, може перервати наш сон найтихішої ночі, і як одна порошинка в оці не дасть йому втішатися найпрекраснішим краєвидом.

Тож нам не лишається нічого іншого, як звалити свій тягар, а властиво й самих себе, на Бога (Псальма 22:8, на полях).

Коли маленький хлопчик, намагаючись допомогти батькові переносити книжки, упав на сходах під вагою важкого тому, батько підбіг до нього, підхопив і хлопчика, і тягар і заніс їх на руках до своєї кімнати. То хіба наш Отець учинить гірше? Він неодмінно любить нас безмежно й завжди поруч. «Він стараєть ся про вас».

Добрий спосіб у стосунках із Богом, коли ви не зовсім певні Його волі, — сказати, що ви залишитеся там, де ви є, або й далі робитимете те, що робили, доки Він не покаже цілком ясно, чого хоче, і не дасть вам сили це виконати. Зваліть відповідальність за свою дорогу на Бога (Приповісток 16:3, на полях) і чекайте, що Він дасть вам знати про всяку зміну, якої бажає, так безпомилково, щоб ви, хоч і нетямущі та тугодумні, не могли помилитися.

Не журіться одягом, чи прикрасами, чи сумнівними речами. Сатана любить відвертати увагу душі від Христа до неї самої. Це так, ніби дівчина цілу годину просиділа у своїй кімнаті, міркуючи, в якій сукні вийти до свого нареченого, що нетерпляче чекає внизу. Нехай вона піде до нього, і, якщо вона цього хоче, він досить скоро ясно скаже їй, що йому до вподоби. Увійдіть у присутність Ісуса, і вас не залишать на поталу туманним питанням і непевним суперечкам, а скажуть вам ясно й безпомилково Його волю — і завжди чітко, про одну річ за раз.

Архієпископ Лейтон лагідно каже: «Коли тобі треба щось зробити чи щось витерпіти, коли береш якийсь задум чи справу, піди, розкажи про це Богові й ознайом Його з цим — так, обтяж Його цим, — і з турботою ти покінчив. Не треба більше турботи, а тільки лагідна, тиха старанність у твоєму обов’язку й покладання на Нього в тому, як донести твої справи. Звали все на Бога, зв’яжи все в один клунок; звали свої турботи, а з ними й себе самого, як один тягар, — усе на свого Бога».

І так, коли жодні тягарі не вносяться в душу, а відразу передаються благословенному Господеві, мир Божий наповнить внутрішній храм. І хоч назовні можуть бути й язиків сварливих гомін, і нуртування цього неспокійного світу, як море розбурхане, що не може втихомиритись, і тиск численних справ, проте все це вичерпає свою силу на бійницях того життя, яке оточує Божа присутність; а всередині душа зберігає непорушну суботу, мов незворушні глибини океану, яких не зачіпають урагани, що збивають поверхню в піну й шал. «Мир Божий, що вище всякого розуму, нехай хоронить серця ваші і мислї ваші в Христї Ісусї» (Филипян 4:7).