Факт! Віра! Почуття!

Ці три слова означають три найважливіші чинники в характері й житті. Усі ми маємо з ними справу в тій чи іншій формі, але понад усе необхідно, щоб ми поставили їх у правильному порядку.

Більшість людей намагається поставити на перше місце почуття — з таким самим успіхом, якби вони взялися зводити верхній поверх будинку, ще не заклавши фундаменту. Їхній порядок такий —

ПОЧУТТЯ, ФАКТ, ВІРА

або

ПОЧУТТЯ, ВІРА, ФАКТ

Інші шукають передусім віри, не зважаючи на Факти, на яких тільки й можуть спочивати Віра й Почуття. Вони схожі на людину, яка морозної ночі хоче зігрітися, але не наважується підійти до вогню, що яскраво палає в каміні.

Єдиний можливий порядок, що принесе серцю благословення й розраду, — той, на який указує наш заголовок: —

Божі Факти, покладені, мов фундамент із криці.

Наша Віра, що схоплює їх і на них спочиває.

Радісні Почуття, що приходять — можливо, одразу, а можливо, по днях і місяцях, як Бог захоче.

ФАКТ.

Факти, про які нам сказано в Біблії, подібні до каміння, покладеного через струмок. Поки ви ще не дійшли до мілини, де воно лежить, ви дивуєтеся, як же перейдете на той бік; але, спустившись до самої води, бачите, що каміння сягає від берега до берега. Ставши на один камінь, ви можете переступити на інший, і так перейти. Безглуздо радитися з почуттям чи шукати віри, поки ви ще далеко від струмка або вперто ходите вище чи нижче від того первісного кам’яного мосту. Ви мусите зійти до них, придивитися до них, побачити, як міцно вони сидять у мулистому дні, помітити, як легко сільські люди переходять туди й назад; тоді ви відчуєте, що можете їм довіритися, і нарешті з легким серцем і з великою полегкістю переступатимете з одного на інший.

Пригадаймо кілька фактів, які можуть допомогти нам дійти спершу до віри, а тоді й до почуття.

Це факт, що Бог любить кожного з нас найніжнішою і найособливішою любов’ю. Ви можете в це не вірити або цього не відчувати; тепле літнє сонце може світити на ваше вікно, закрите віконницями й запнуте завісами, так що всередині його не видно й не відчутно; але те, що ви не усвідомлюєте й не цінуєте факту Божої любові до вас, не може змінити того, що вона є.

Це факт, що в Ісусі усунуто з дороги кожну перешкоду до того, щоб ви були негайно прощені й прийняті. Бог був в умираючому Спасителі: знищуючи гріх, Він гріхи наші сам піднїс на тїлї своїм на дереві, примиряючи сьвіт із собою. Ви можете в це не вірити або не відчувати радості від цього, але це не змінює факту, що це так.

Коли у великій американській війні між Північчю і Півднем уже було підписано мир, по лісах і далі ховалися солдати, які голодували, живлячись ягодами, хоча могли б повернутися додому. Вони або не знали доброї звістки, або не вірили в неї — і далі голодували ще довго після того, як їхніх товаришів уже зустріли дружини й діти. Втрата була їхня, але їхнє незнання чи невірство не змінювало факту, що мир проголошено і двері до повернення відчинені навстіж.

Припустімо, що друг сплатив усі мої борги в рідному селі, з якого я втік, боячись арешту й ганьби. Він міг зробити це так швидко, що моя довіра серед людей ніколи не похитнулася і моє добре ім’я не зазнало втрати. Там на мене, може, чекають уся давня любов і шана. Він міг навіть сказати мені про це; але якщо я й далі триматимуся осторонь і відмовлятимуся повернутися, моє безглуздя в цьому не може скасувати тих добродійних вчинків, хоча й продовжує мою недолю.

Це факт, що щойно душа довіриться Христові, вона народжується в Христову родину і стає дитиною. У цьому немає жодного сумніву. Ви можете не почуватися ні добрим, ні ревним, ні стурбованим; ви навіть можете пам’ятати про недавню поразку; ви можете проводити дні під запоною похмурого пригнічення; але якщо ви прийняли Христа і справді довірилися Йому, ви народилися згори — не від людини й не з хотіння тіла, а від Бога (Йоана 1:12). Ви можете бути блудною чи непослідовною дитиною, але ви — дитина. Якби ви були мудрі, ви зайняли б місце дитини за Батьковим столом і тішилися б Його усмішкою. Вони чекають на вас. Але якщо ви й далі стоїте надворі на холоді, як старший брат у притчі, ви не змінюєте факту, що ваше місце готове для вас і ви можете зайняти його, коли захочете.

Це факт, що Бог бере те, що ми даємо, і бере тієї ж миті, як ми це даємо. Між цим немає довгого проміжку. Коли ми відпускаємо, Він приймає. Коли ми кладемо себе на Його жертовник, нас негайно позначено печаттю як Його власність. Коли ми посвячуємо себе, Він приймає. Божий акт — миттєвий. Ви можете цього не усвідомлювати і день у день знову й знову віддавати себе. Якщо так, ви обтяжуєте себе непотрібною тривогою; ви й далі приносите те, що вже не ваше, щоб його віддавати, і втрачаєте блаженство усвідомлення, що означає бути цілковитою власністю, надбанням і рабом благословенного Господаря; але ваша помилка не може змінити факту, що Бог узяв вас на слові тоді, коли ви вперше віддали себе Йому в урочистому акті посвяти. «Хіба наше невірство оберне в ніщо вірність Божу?»

Це факт, що в Ісусі Христі ми посаджені на небесних місцях.Ми не можемо цього змінити. Ми можемо в це не вірити, або не користуватися всіма привілеями, які з цього випливають, або не тішитися блаженством близькості до Ісуса; але таке, попри все, наше законне становище в Божому порядку. Якщо ми з’єднані з Ісусом бодай найтоншою ниточкою віри, ми так само одно з Ним, як і найвищі святі; а де Голова, там і Тіло. У Ньому ми вмерли на хресті і так задовольнили праведні вимоги святого закону. У Ньому ми лежали в гробі і так вийшли з царства князя власти воздушної. У Ньому ми воскресли й вознеслися вище всякого начальства, і власти, і сили, і панування.

Чи сатана під ногами Христа? За Божим задумом він і під нашими ногами. Чи смерть і гріб назавжди позаду Христа? Так само й ми за Божим задумом перейшли на великодній бік їх обох і стоїмо з навітряного боку бурі. Щодо їхнього жала чи жаху, вони для нас — як єгиптяни, що лежали мертві на березі моря. Чи великий Архиєрей пройшов небеса й увійшов за завісу? Так само за Божим задумом і ми перейшли з зовнішнього двору до Святого місця, де приносимо дари, жертви, благання й заступництва за всіх людей.

Усе це може здаватися нереальним і неможливим — як бідній Попелюшці думка про те, що вона стане нареченою принца, — але це все ж таки наше справжнє становище. Це факти вічного світу, користуєтеся ви ними чи ні. Відомо чимало випадків, коли раби вмирали з голоду в неволі, бо не хотіли скористатися свободою, і коли шляхетні люди жили тяжким і скрутним життям, бо не хотіли домагатися своїх прав!

Це факт, що на кожного члена Христового чекає частка в дарі П’ятидесятниці. Він прийняв дари навіть для противних Його волі. Кожному ж з нас дана благодать. Обітниця Святого Духа — для всіх, скільки їх покличе Господь, Бог наш. Без сумніву, і ви маєте частку в тому наповненні, у тому Божому помазанні, у тій дивовижній силі для служіння, яка перетворила апостолів із боязких овець на левів у бою. Можливо, ви ніколи не заявили своєї вимоги, але немає такої благодаті, яку мають інші і якої не могли б отримати ви. Все бо ваше. Бог передав вам недослїджене багацтво Христове. Чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло — усі ті скарби благодаті, любові й сили, що ваші в Христі і збираються для вас у Божому Депозитному Банку. Невимовно шкода, що ви живете життям жебрака, коли таке багатство й така сила належать вам; але якщо ви вперто так живете, ваше безглуздя й сліпота не змінюють факту, що повнота Божа — ваша в Христі.

Ось деякі з тих фактів, об’явлених нам у Божому Слові, які переведуть нас через струмок каламутних емоцій на твердий ґрунт. Перестаньмо тривожитися про свою віру чи мацати пульс емоцій і спочиньмо на них, певні, що вони стійкіші за небо й землю.

ВІРА.

Якщо ви хочете справжньої віри, не думайте про неї, а дивіться геть від себе — на факти, про які ми говорили. Нам не важко довіряти своїм друзям, бо ми відчиняємо до їхньої любові свої серця, мов вікна на південь. Ми пригадуємо всі їхні заступництва за нас. Ми пам’ятаємо все, що вони обіцяли і що виконали. Де ж була б наша трудність із вірою, якби ми перестали тривожитися про неї і зайнялися предметом віри — Ісусом Христом, нашим Господом?

Віра — це більше, ніж віровизнання. У віровизнанні ми віримо щось про особу чи обставину, а у вірі ми покладаємо свою довіру на особу. Ми мусимо вірити не тільки про Христа, а в Нього, — як Лівінгстон, коли одного разу ввечері проти нього виступило ціле військо розлючених дикунів і його спокушало нишком утекти в темряві; але око його впало на обітницю: «Я з вами по всї днї», — і він записав: «Я ліг спати, бо знав, що це слово досконалого джентльмена». Не вірте про Христа, а вірте в Нього.

Віра має справу з особою. Нас спасає й благословляє віра, яка крізь факти життя нашого Спасителя проходить до Нього Самого. Ми спочиваємо не на спокуті, а на Тім, Хто її вчинив; не на смерті, а на Тім, Хто вмер; не на воскресінні, а на Тім, Хто воскрес, вознісся і є вічно жив, щоб посередникувати; не на твердженнях про Нього, а на Тім, про Кого вони сказані.

Не раз той, хто шукає, питає: «Чи в мене правильна віра?» Це потрібне питання, бо є мертва й підробна віра, яка підведе нас у вирішальну мить, як погано законсервоване м’ясо підвело арктичну експедицію: повернувшись до своєї кам’яної схованки з припасами, мандрівники знайшли їх непридатними і померли з голоду.

Є одна проста відповідь: «Кожна віра, що звертається до Ісуса, — правильна віра». Вона може не приносити жодного свідомого захвату. Вона може бути такою ж слабкою, як дотик жінки до краю Його одежі. Вона може бути малою й непомітною, як гірчичне зерно. Вона може бути сповненою відчаю, як крик Петра: «Господи, спаси, бо гину!» Але якщо її найглибше прагнення — Христос, Христос, Христос, то це та тоненька нитка, яка виведе загублену душу підземними ходами, де її мало не поглинуло, у сьвітло життя.

Справжня віра покладається на Божу вірність. Замолоду я шукав більшої віри, роздумуючи про те, який великий Бог, який багатий, який сильний: чому б Йому не дати мені грошей на Його діло, коли Він такий багатий? Чому б не понести всього тягаря моїх обов’язків, коли Він такий могутній? Проте ці роздуми допомагали мені менше, ніж моє теперішнє тверде переконання, що Він абсолютно вірний: вірний Своїм завітним зобов’язанням у Христі, вірний Своїм обітницям і вірний душі, яка на Його ясний поклик ступила заради Нього в якусь справу. Ми можемо втратити відвагу й надію, голова в нас може йти обертом, а серце слабнути, коханий і друг можуть стати оддалік, а глузливі голоси ворогів — нашіптувати, що Бог забув або покинув; але Він вірним пробуває, відректись бо себе не може; Він не може відцуратися безпорадної дитини, яку породив, через те, що вона хворіє; Він не може відкинути обов’язків, які взяв на Себе. Він створив — і Він мусить нести.

Часто я приходив до Бога в тяжкій нужді, яку ще поглиблювали нервове пригнічення й туга серця, і казав: «Моя віра ледь жевріє. Її рука ніби паралізована, око осліпло, давня радісна пісня замовкла навіки. Але Ти вірний, і я покладаюся на Тебе!» Душа любить сягати поза Божі обітниці — до Самого Того, Хто їх дав, так само як дружині не треба нагадувати обіцянок, які чоловік дав їй під час вінчання, коли вона певна його й відчуває потиск його руки.

Не журіться своєю вірою; покладайтеся на Божу вірність. Якщо Він велить вам ступити на воду, Він знає, що може безпечно повернути вас до човна. Коли альпійський провідник веде вас через щерблену крижану ділянку, він зважує, чи зможе, якщо ви зовсім знесилите, перенести вас силою своєї залізної хватки й жилавого тіла. Чим є залізо для крові, тим є для віри думка про Божу вірність. «Сарра прийняла силу … тим що вірним уважала Того, хто обітував»; Авраам покріпшав вірою, давши славу Богові.

Віра приносить плід. Вона не може інакше, бо єднає душу з Христом, так що енергія Його життя вливається в неї артерією віри, а ввійшовши, мусить прокласти собі й шлях назовні. Плід, так би мовити, сам виривається з віруючої душі. Чому співає жайворонок? Він не може інакше, бо в його серце влився дух весни. Чому гілка родить плід? Вона не може інакше, бо життєві сили безнастанно підіймаються від кореня. Чому дитина біжить назустріч матері? Вона не може інакше, бо її серце ввібрало материну природу. Так і віруючий, з’єднаний із Христом, приймає з Його серця благодать за благодать., і з надміру Його перебування в ньому промовляє його життя.

Здобути таку віру не важко. Станьте своєю волею на бік Христа — не мимобіжним бажанням, а всім прагненням і вибором свого єства. Будьте готові повірити; або будьте готові до того, щоб вас зробили готовими повірити. Зведіть очі до Христа. Якщо не можете Його бачити, дивіться в той бік, де, на вашу думку, Він є. Нагадайте Йому, що Він — Начальник віри і що віра — Його дар. Домагайтеся її від Нього і вважайте, що у відповідь на ваше прохання Він справді дає цей безцінний дар. Можливо, ви не відчуєте віри, але помітите, що мимоволі думаєте про Христа, розраховуєте на Христа, тягнетеся до Христа; і ця зайнятість душі Христом і є віра.

Бережіть ніжну рослинку, яку так посаджено у вас. Давайте їй досхочу сонця. Живіть поза собою, роздумуючи над тим, Ким є Христос. Годуйте віру її рідною поживою — обітницями, і дайте їй дихати рідним повітрям на висотах спілкування. Ставтеся до кожного підшепту сумніву так, як поставилися б до сумнівів щодо вірності найдорожчого друга. Уникайте холодного подуву, що тягне від скептичних книжок і розмов. Неодмінно живіть згідно з найвищими своїми уявленнями про обов’язок перед Богом і людьми. Ваша віра буде точно пропорційна вашому послухові. Нездатність довіряти майже завжди свідчить про якийсь непослух. Якщо віра хитається, запитайте себе, чи не випустили ви нитку послуху, і поверніться до того місця, де її загубили. Християнин не міг вийти назустріч левам, доки не повернувся зі смутком назад до альтанки, де заснув, і не знайшов свого сувою.

Віра — це передусім здатність приймати. Вона не тільки вважає, що Бог дає, а й простягає руку, щоб узяти. «Которі ж прийняли Його, дав їм власть дїтьми Божими стати ся, що вірують в імя Його» (Йоана 1:12). Ми приймаємо примирення від Господа, Який помер, і приймаємо надмір Божої благодаті від Господа, Який живе повіки, щоб царювати в цьому смертному житті так, як сподіваємося царювати тоді, коли небо й земля минуть і вже не буде моря, яке відділяло б нас від наших любих (Римлян 5:11, 17). Чудові шати приготовано — віра вбирається в них.

Зброя висить на стіні — віра оперізується нею. Вода життя б’є біля її ніг — і віра зачерпує її, як Гедеонові триста мужів. Так віра має діло з Богом конкретно. Вона не просто дивиться на Його дари, як перехожий на коштовності у вітрині крамниці, — вона знає, що всі клейноди Божого Царства належать їй, і бере їх, як захоче. Вона чує голос свого Отця, що каже: «Ти все зо мною єси, і все, що моє, твоє».

Недосить було того, що Бог дав Ханаанську землю вибраному народові обітницею й завітом. Вони мусили ввійти й заволодіти нею, ступити ногою на її ґрунт, обробляти її ниви й жити з її щедрих плодів. Так має бути і з віруючим. Спершу він з’єднується з Ісусом живою вірою, яка спочиває в Ньому як у Спасителеві, Другові й Цареві; далі він вважає, що Син Божий цілком спроможний зробити його Своїм співспадкоємцем усього Свого безмежного багатства; і нарешті він навчається мистецтва приймати й уживати щедру спадщину і рік у рік відсуває огорожі свого володіння все далі, охоплюючи дедалі більше того неосяжного простору, що призначений йому в Ісусі.

О поселенцю на безмежному материку Божої повноти в Ісусі, зійди на високу гору! Поглянь ід півночі, ід полудню, ід востоку, ід заходу — на довжини й ширини, глибини й висоти Божої любові. Усе це твоє — від ріки Часу, що бере початок біля твоїх ніг, до найдальшого моря Вічності. Не гайся піти й заволодіти землею та успадкувати все, що Бог щедро дав тобі в Сині Своєї любові.

ПОЧУТТЯ.

Наші почуття дуже оманливі, бо на них так легко вплинути ззовні. Вони залежать від стану нашого здоров’я, від зміни погоди, від присутності чи відсутності тих, хто нас любить. Коли повітря легке, світить сонце і ми добре виспалися, ми радше відчуваємо потяг до Бога, ніж тоді, коли мокрий листопадовий туман просякає ліси. Отець, Який створив нас і знає постать нашу, розуміє це — настільки, що коли Ілля після напруження на Кармелі, стрімкої втечі й розчарування тим, що Єзавель і далі вперто стоїть на своєму, кинувся під ялівцевий кущ і просив швидкої смерті, Бог послав йому сон для виснажених нервів і їжу для його голоду.

Зазвичай віра плодоносить почуттям. «Оправдивши ся ж вірою, маємо мир з Богом … Не тільки ж (се), а й хвалимось у Бозї Господем нашим Ісусом Христом». «Віруючи, радуємося радістю невимовною і преславною». Коли блудний син повернувся, батько звелів заколоти годоване теля, кажучи: «Ївши веселїмось». Тут і полегша від тяжкого тягаря гріха, і захват прощення, і світло Отцевого обличчя, і відчуття, що все стало на свої місця, і спокійний погляд у майбутнє. Коли Цар приходить до Своїх, дзвони розливають передзвін у повітрі, що чекало на Нього, — немов сп’янілі від захвату!

Радісне й благодатне почуття — це наслідок діяння Духа в душі.«Овощ духа: любов, радощі, мир…» Він — задаток наслїддя нашого, і хоч, поки ми неповнолітні, нам не випадає сподіватися ввійти в повноту нашої спадщини, нам дано втішатися її первоплодами. Є передсмаки з потоку Його солодощів і окремі звуки з повного хору блаженства. Коли Святий Дух відкриває Нареченого, любляче серце радіє, хоч весілля ще й не справлено.

Але брак почуття не завжди означає, що з нами щось не так. Як ми бачили, можуть бути причини, що пояснюють наш занепад духу. Можливо, Христос хоче навчити нас розрізняти любов і почуття любові, радість і захват радості, мир і відчуття миру. А може, Він бажає переконатися, чи ми тримаємося Його заради Нього Самого, чи заради Його дарів.

Діти вітають батька з вікна, коли він звертає з-за рогу й іде вулицею. Він чує, як їхні ніжки тупотять коридором, поки він устромляє ключ у замок. Але одного дня він починає сумніватися, чи вітають вони його з любові до нього, чи заради гостинців, якими він ніколи не забуває наповнити кишені. Тож одного дня він заздалегідь попереджає їх, що ввечері, повернувшись, не принесе гостинців. Їхні личка сумніють, але коли надходить година його повернення, вони, як завжди, біля вікна, і так само тупотять маленькі ніжки до дверей. «Ах, — каже він, — мої діти люблять мене заради мене самого», — і радіє.

Наш Отець часом припиняє подавати радість і попускає нам голодувати, щоб знати, що в нас у серці, і чи любимо ми Його заради Нього Самого. Якщо ми й далі тримаємося Його, як Йов, Він радіє і обома руками повертає розраду Своїм засмученим.

Шукайте почуття — і ви його втратите; погодьтеся жити без нього — і матимете все, чого потребуєте. Якщо ви весь час прислухаєтеся до биття свого серця, то наживете собі хворобу серця. Якщо ви завжди кутаєтеся від холоду, то станете дуже схильні до застуд. Якщо ви безперестанку думаєте про своє здоров’я, то накличете хворобу. Якщо ви завжди радитеся зі своїми почуттями, то житимете у землї висохлій, прагнущій, безводній. Хто спасає душу свою, той погубить її.

Будьте байдужі до емоцій. Якщо вони є — дякуйте; якщо їх немає — і далі виконуйте волю Божу, покладаючись на Нього, добре говорячи про Нього за Його спиною і, понад усе, нічим не виявляючи того, що терпите, щоб не стати каменем спотикання для інших. Тоді радість наздожене вас, як повінь. Він посадить вас за Свій стіл, підпережеться і, приступивши, послугуватиме вам.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ.

Наостанок — п’ять застережень для плекання побожного життя; коли їх дотримуватися, вони здебільшого приносять святу радість і мир.

1. Ми мусимо бути тихими перед Богом. Життя довкола нас у наш час — це передусім біганина й зусилля. Це доба кур’єрського потяга й електричного телеграфу. Роки втискаються в місяці, а тижні — в дні. Цей гарячковий поспіх загрожує релігійному життю. Потік уже ввірвався в наші церкви й сколихнув їхні тихі заводі. Збори громадяться на збори. На всіх них — ті самі енергійні душі, які до того ж зайняті ще й багатьма іншими добрими справами. Але ми мусимо стерегтися, щоб не підмінити споглядального діяльним, гірської вершини — долиною. Безпечно відокремити одне від одного не можна. Вівці мусять і входити, і виходити. Кров мусить повертатися до серця, щоб знову наснажитися й бути готовою знову помчати до кінцівок.

Ми мусимо знаходити час, щоб бути наодинці з Богом. Комірчина й зачинені двері — неодмінні. Ми мусимо відійти від сліпучого блиску сонячної галереї, щоб побачити спокійні постаті ангелів, схилені над вівтарем. Ми мусимо втекти від гамору світу, щоб наш слух звик до лагідних звуків тихого віяння. Як Давид, ми мусимо сидіти перед Господом. Щасливі ті, хто має в домі свого серця обсерваторію, куди можна часто усамітнюватися під великим склепінням Вічності, навертаючи телескоп на могутні сузір’я, що обертаються далеко поза гарячкою життя, і сягаючи просторів, куди не долетить подих людської похвали чи осуду!

Лише в такі хвилини найкращі духовні дари постануть перед нашим зором і лише тоді ми матимемо благодать прийняти їх. Неможливо вбігти в Божу присутність, схопити все, що нам сподобається, і втекти з ним. Така спроба скінчиться лише самообманом і розчаруванням. Природа не відкриває своєї найрідкіснішої краси випадковому туристові. Картини, що є плодом праці цілого життя, не розкривають своєї потаємної краси тому, хто знічев’я прогулюється галереєю. Жодної грамоти не прочитаєш з одного погляду. І Боже найкраще не може стати нашим без терпеливого чекання в Його святій присутності. Поверхових можна збути притчею, гарною історією, але таким не дано знати тайни царства небесного.

2. Нами мусить володіти палке бажання. Є різниця між тим, щоб хотіти чогось, і тим, щоб волею постановити це. За одну годину ми можемо забажати сотні різних речей — і забути про них. Але як відрізняється від цього тверда рішучість, усталений намір волі!

Хлопець помічає якесь спорядження для своєї гри, студент — цінну книжку, закоханий — рідкісну прикрасу з коштовним камінням, якої жадає для коханої, — і в кожному випадку воля розпалюється, аж поки не постановить здобути це будь-якою ціною. Тоді нестатки, самопожертву й зволікання приймають радо. Ніщо не може погасити чи послабити рішучості, яка невідступно женеться за своєю метою. Так і з нами. Ми мусимо голодувати й прагнути; нами мусить володіти сильне й палке бажання; ми мусимо бути готові навіть силоміць брати Царство Небесне. Вислови Святого Письма всі такі напружені: як жагне ланя води з потока; Яків не відпускає ангела; вдова день і ніч докучає неправедному судді. Ми теж можемо мати це сильне бажання, якщо дозволимо Божому Духові викликати його в наших серцях. Але купець мусить бути сповнений рішучості шукати й знайти добру перлу. Ми мусимо силкуватися ввійти тісними ворітьми. Ми мусимо змагатися до знемоги (кажучи словом апостола), як атлет за вінець.

3. Ми мусимо мати в руці обітницю. Це правильний спосіб мати справу з Богом. Пошукайте в Біблії якесь святе слово, яке точно пасує до вашого становища. Знайти таке буде неважко, адже Біблія рясніє особистими випадками, узятими з усіх можливих обставин життя. Потім, коли його знайдено — і, можливо, Божий Дух переконливо поклав його вам на серце, — візьміть його з собою в Божу присутність або покладіть на нього палець, коли входите до палати Царя тихим і благоговійним кроком. Обітниці — це опис нашого майна, і наша потреба має спонукати нас зводити очі вгору й домагатися благословення, призначеного для неї.

4. Покладайтеся на Бога. Якщо ви прагнете духовних дарів не для власного задоволення, а для слави Христа; якщо, наскільки вам відомо, ваше серце очищене від зла, а життя — від гріховних звичок; якщо ви бачите, що обітниця — для вас, бо ви не лише син, а й наслідник Божий і спільний наслідник Христів; якщо відчуваєте палке бажання, яке Бог вклав у вас, щоб привести вас саме до цієї точки, — тоді широко відкрийте уста й вірте, що Бог наповнює їх; відчиніть віконниці на кожному вікні й вірте, що світло входить; розчиніть навстіж кожен отвір і вірте, що ви прийняли те, чого потребували й шукали. По вірі вашій нехай станеть ся вам.

У якусь хвилину потреби, або тоді, коли ви найменше цього чекаєте, або серед звичних трудів, вас осяє радісне усвідомлення радості, чи миру, чи близькості до Христа, чи сили впливати на інших — і це буде доказом того, що ви справді прийняли.

5. Ми мусимо дбати про інших. Жодне життя не може бути благословенним, якщо воно зосереджене на собі й замкнене велетенськими стінами, як Мертве море. Таємниця того, як мати, — у тому, щоб давати; як навчитися — у тому, щоб навчати; як піднятися до престолу — у тому, щоб нахилитися й умити ноги учням. Думайте більше про інших, ніж про себе, — і ваше власне життя стане таким багатим і щедрим, як ніколи. «Я хочу — я хочу — я хочу, щоб християни пішли по всьому світу й поширили Євангеліє». Ці слова, промовлені з важким подихом, були майже останніми, які вимовив один улюблений християнський працівник.