Таємниця Христового перебування в нас

Годиться, щоб найбільший собор у найбільшому язичницькому місті світу був присвячений апостолові Павлу, бо язичники дуже зобов’язані йому як апостолові язичників. Саме йому, під проводом Духа Божого, ми завдячуємо відкриттям двох великих тайн, які особливо стосуються нас як язичників.

Першу з них, хоч яка вона славна, ми тепер не можемо зупинитися обговорювати, хоча вона свого часу здійснила переворот, коли апостол уперше проповідував і обстоював її всупереч найзапеклішому опорові. До того часу від язичників очікували, що вони стануть юдеями, перш ніж стати християнами, і прийдуть до церкви через синагогу. Але він показав, що це непотрібно і що язичники стоять на одному рівні з юдеями щодо привілеїв Євангелії — наслїдники, однотїлесники і спільники обітування Його в Христї через благовістє (Єфесян 3:6).

Друга ж цілком заслуговує на наші подальші роздуми, бо якби тільки Божі діти могли її збагнути на ділі, вони почали б жити так по-божественному, щоб зробити безмовним ворога і мстителя і бодай у якійсь малій мірі повторити життя Ісуса на землі.

Ця тайна полягає в тому, що Господь Ісус готовий жити в серці язичника. Те, що Він мав би жити в серці дитини Авраама, вважали дивовижним виявом Його милостивого приниження; але щоб Він знайшов Собі дім у серці язичника — це здавалося неймовірним. Проте ця помилка розвіялася перед сяйливим об’явленням правди, даним тому, хто на власний суд був недостоєн зватись апостолом, бо гонив церкву Божу. Богові було вгодно об’явити через нього «багацтво слави тайни сієї між поганами, котре єсть ХРИСТОС В ВАС, надїя слави» (Колосян 1:27).

«Учителю, де пробуваєш?» — питали Його колись. І у відповідь Ісус повів їх від багатолюдного берега Йордану до легкої куріні з плетеної лози, де Він тимчасово зупинявся. Але якщо ми тепер поставимо Йому те саме питання, Він укаже не на високий і величний купол неба, не на пишну споруду з каменю чи мармуру, а на щасливий дух, що любить Його, довіряє Йому й слухається Його. «Ось, — каже Він, — стою під дверми і стукаю; коли хто почує мій голос, і відчинить двері, то ввійду до нього». «До него прийдемо, — сказав Він, включаючи разом із Собою Свого Отця, — і оселю в него зробимо». Він обіцяв перебувати в кожному віруючому, як мешканець у домі; як сік у галузці; як життєдайна кров і життєва сила в кожному, хоч би й найнемічнішому, члені тіла.

I. — ТАЙНА.

Христос — у віруючому. Він перебуває в серці через віру, як сонце перебуває в найскромніших квітах, що розгортають свої пелюстки й відкривають свої серця його промінню. Не тому, що ми добрі. Не тому, що ми намагаємося бути цілковито щирими в нашій посвяті. Не тому, що ми втримуємо Його силою нашої любові. А тому, що ми віримо і, віруючи, відчинили навстіж усі двері й вікна нашого єства. І Він увійшов.

Він, мабуть, увійшов так тихо, що ми й не помітили Його входу. Не було чути кроків у сінях. Не видав Його дзвін золотих дзвіночків на подолі Його священицької ризи. Він прокрався на крилах світанку, або так само безшумно, як природа встає від зимового сну й зодягається в шати, які приготував для неї її Творець. Але такий уже Христів спосіб. Він не змагається, не кричить, не підносить голосу й не дає почути його. Його хода така легка, що не доламує приломлених тростин, Його подих такий лагідний, що може знову розпалити іскри, які вже згасають. Тож не дивуйтеся, якщо не можете назвати дня чи години, коли Син Людський прийшов жити у вас. Знайте лише, що Він прийшов. «Чи то ж не знаєте себе самих, що Ісус Христос у вас єсть? Хиба тільки, що ви недостойні?» (2 Коринтян 13:5.)

Це дуже дивовижно. Так; лише небо й небо небес з усім їхнім світлом і славою видаються гідними Його. Та навіть там Він не більше вдома, ніж у смиренному й сокрушеному дусі, що просто довіряє Йому. У Своєму земному житті Він казав, що Отець перебуває в Ньому так дійсно, що слова, які Він говорив, і діла, які Він чинив, були не Його власні, а Отцеві. І Він бажає бути в нас так, як Отець був у Ньому, щоб усі вияви нашого життя стали руслами, якими Він, прихований усередині, міг би виливати Себе на людей.

Це не загальновизнано. Так, не загальновизнано; але це ще не спростовує його. Ми не помічаємо багато чого в собі й у природі довкола, що, проте, є правдою. Та є причина, чому багато людей, чиє єство безперечно є храмом Христа, не знають про присутність дивовижного Мешканця, що живе всередині. Він живе так глибоко. Нижче від життя тіла, яке є ніби завісою намету; нижче від життя душі, де думка й почуття, судження й уява, надія й любов снують туди й сюди, служачи, мов священики в білих шатах у святині; нижче від гри світла й тіні, рішучості й волі, пам’яті й надії, безнастанного припливу й відпливу хвиль самосвідомості, — там через Святого Духа живе Христос, як колись Шехіна перебувала у Святому Святих, щільно прихована від людського погляду.

Порівняно рідко ми сходимо в ці глибші покої нашого єства. Ми вдовольняємося поверховим життям чуттів. Ми їмо, п’ємо, спимо. Ми віддаємося втіхам, які дають хотїннє тїла і хотїннє очей, і гордощі сьвітові. Ми чинимо волю тїла й думок. Або ж цілком поринаємо в гонитву за знанням і культурою, наукою і мистецтвом. Ми робимо короткі вилазки в царину моралі, того чуття добра і зла, що є частиною людської природи. Але надто мало ми знайомі з глибшою й таємничішою світлицею духа. Ось чому більшість віруючих так мало відчувають свого Божественного й дивовижного Мешканця, що робить відроджений дух Своєю оселею.

Це треба прийняти вірою. Тут ми повторюємо нашу постійну помилку щодо Божих речей. Ми намагаємося їх відчути. Якщо відчуваємо, то віримо; інакше не зважаємо на них. Ми перевертаємо Божий порядок. Ми кажемо: почуття, ВІРА, ФАКТ. Бог каже: ФАКТ, ВІРА, почуття. Для Нього почуття важить мало — Він тільки просить, щоб ми були готові прийняти Його власне Слово й триматися його, бо Він його сказав, зовсім не зважаючи на те, що ми можемо відчувати.

Мені ясно сказано, що Христос, хоч Він і на Престолі у славі Свого вознесіння, перебуває також і в мені через Святого Духа. Признаюся, я не відчуваю Його там. Часто серед натиску спокуси чи люті бурі, що проноситься над поверхнею мого єства, я не можу розгледіти Його постаті чи почути, як Він каже: «Се я». Але я наважуюся вірити, що Він там; не поза мною, а в мені; не як перехожий гість на одну ніч, а як постійний мешканець; не змінний від моїх переходів від ревності до млявості, від літа любові до зими зневіри, а завжди й незмінно той самий. І я знову й знову кажу: «Ісусе, Ти тут. Не заслужив я того, щоб Ти ввійшов під мою стелю; але Ти прийшов. Вияви Себе. Зруйнуй всяке старшинуваннє і всяку власть і силу. Вийди зі Своєї потаємної світлиці й заволодій усім, що є в мені, щоб усе внутро моє благословило святе ім’я Твоє».

Катерина Сієнська якось провела три дні в самотньому усамітненні, молячись про більшу повноту й радість Божої присутності. Натомість їй здавалося, ніби легіони злих духів нападали на неї з блюзнірськими думками й лихими навіюваннями. Нарешті ніби велике світло зійшло згори. Біси втекли, і Господь Ісус розмовляв з нею. Катерина спитала Його:

«Господи, де Ти був, коли моє серце так мучилося?»

«Я був у твоєму серці», — відповів Він.

«Господи, Ти — вічна правда, — відказала вона, — і я смиренно схиляюся перед Твоїм словом; але як мені повірити, що Ти був у моєму серці, коли воно було сповнене таких огидних думок?»

«Ці думки завдавали тобі втіхи чи болю?» — спитав Він.

«Надзвичайного болю й смутку», — відповіла вона.

І Господь сказав їй: «Ти була в горі й смутку тому, що Я був посеред твого серця. Саме Моя присутність робила ці думки нестерпними для тебе. Коли минув час, який Я визначив для цієї боротьби, Я послав промені Мого світла, і тіні пекла розвіялися, бо вони не можуть устояти перед тим світлом».

II. — СЛАВА ЦІЄЇ ТАЙНИ.

Коли Божі таємниці розкриваються, вони розкриваються у славі. Багатство кореня, захованого в землі, виявляється в барвах орхідеї чи пахощах троянди. Прихована краса сонячного променя розгортається в семибарвному кольорі веселки. Кишливе, незліченно дрібне життя південних морів спалахує хвилями світіння, коли його розтинає кіль корабля. І щоразу, коли невидимий світ відкривався смертним очам, це було у славі. Особливо так сталося на Преображенні, коли природа Господа вирвалася з-під суворого стримування, у якому Він її тримав, і відкрилася людському оку. «Сияло лице Його як сонце, а одежа Його стала біла, як сьвітло».

Тож коли ми приймемо факт Його присутності в нас, глибшої за наше власне існування, і зробимо однією з цілей нашого життя черпати з неї й розвивати її, ми усвідомимо славу, що преображає наше життя й осяває звичайні речі, так що земля з її найбуденнішими справами стане ніби переддвер’ям неба.

Дружина Джонатана Едвардса зазнавала великих хитань у релігійному досвіді й часто впадала в пригніченість, аж поки не дійшла до того, щоб зректися світу й віддати себе на те, щоб нею заволоділи ці могутні істини. Та щойно так сталося, настала дивовижна зміна. Вона почала зазнавати постійного, безперервного спочинку; солодкого миру й погідності душі ; безнастанної радості в усіх ділах Божих рук, чи то в природі, чи в щоденному провидінні; дивовижного доступу до Бога в молитві, ніби вона бачила Його й безпосередньо з Ним розмовляла; усі сльози було витерто; усі колишні клопоти й печалі життя забуто, окрім скорботи за минулі гріхи та за безчестя, заподіяне Христові у світі; щодня вона відчутно чинила й терпіла все для Бога, і чинила все з безнастанною, безперервною бадьорістю, миром і радістю.

Така слава — певна запорука слави, що має об’явитися, — досяжна для кожного читача цих рядків, хто наважиться день у день вважати, що Христос живе в ньому, і погодиться вмерти для поривів і спонук життя власного «я», щоб знайшлося місце, де Христове життя могло б виявити себе. «Я розпятий, — казав найбільший людський учитель цього Божественного мистецтва, — живе Христос у менї; живу вірою в Сина Божого».

III. — БАГАТСТВО СЛАВИ ЦІЄЇ ТАЙНИ.

Коли цю тайну, або таємницю Божественного життя в людині, збагнуто й нею користуються, вона дає життю велике багатство. Якщо всі скарби мудрості, знання, сили й благодаті перебувають в Ісусі, а Він став дорогим і шанованим Мешканцем нашого єства, то ясно, що й ми мусимо бути дуже збагачені. Це наче до бідняка прийшов жити його друг-мільйонер.

Є багатство терпіння. Життя нікому з нас не легке. Жодна галузка не уникає садового ножа; жоден коштовний камінь — шліфувального круга; жодна дитина — різки. Люди тиранять і дратують нас майже понад силу. Обставини напружують нас так, що струни наших сердець ось-ось порвуться. Наша нервова система виснажена поспіхом і суперництвом нашого часу. Справді, терпіння нам треба мати!

Ніколи не послаблювати пильності над собою; ніколи не дозволяти собі недоброї чи бездумної критики інших; ніколи не вимовляти поспішного слова й не допускати різкої відповіді; ніколи не скаржитися, хіба що Богові; ніколи не дозволяти жорстким і недовірливим думкам оселятися в душі; завжди більше думати про інших, ніж про себе; помічати одну блакитну латку в захмареному небі; бути напоготові знайти виправдання для тих, хто норовливий і незграбний, терпіти болі й недуги, нестатки й випробування життя лагідно, покірно, довірливо; пити гірку чашу, не зводячи очей з обличчя Отця, без ремствування і скарги: — для цього потрібне терпіння, якого самий лише стоїцизм ніколи не міг би дати.

І ми не можемо жити таким життям, доки не навчимося користуватися багатством Христа, що перебуває в нас. Улюблений апостол говорить про те, що він спільник у терпінні Ісуса (Одкриттє 1:9). Так можемо й ми. Те спокійне терпіння, що не ремствує й не лихословить у відповідь, з яким Агнець Божий, як ягня перед постригачем, мовчав, — наше.

Якось у запалі суперечки почули, як Роберт Голл промовив: «Заспокой мене, Агнче Божий!»

Але ми можемо піти далі й сказати: «Господи Ісусе, нехай Твоє терпіння б’є в мені, як джерело свіжої води посеред солоного моря».

Є багатство благодаті. Серед великих міст світу лише Єрусалим не мав ріки. Але посеред нього був славний Господь, і Він став йому замість рік та перекопів широких, даючи від Себе все, що ріки давали містам, під чиїми мурами плескалися жадані води (Ісаїї 32:21).

Це образ того, що маємо ми, хто наважується покладатися на перебування в нас нашого славного Господа як Царя, Законодавця і Спасителя. Він збагачує нас усякою благодаттю, щоб ми, маючи всякий достаток на всякий випадок, збагачувались усяким добрим ділом. У Його силі, що безнастанно здіймається в нас, ми здатні зробити стільки ж, скільки ті, кого обдаровано найбільшими розумовими й природними хистами, і при тому уникаємо спокус марнославства й гордості, що їх обсідають.

Благодать чистоти й самовладання, палкої молитви й розуміння Писань, любові до людей і ревності за Бога, смирення й лагідності, доброзичливості й доброти — усе це в Христі; і якщо Христос у нас, то все це й наше. Якби ж то ми наважилися повірити в це й черпати з цього, опускаючи глек віри в глибоку криницю Христового перебування в нас, яку відкрив у нас Святий Дух!

У цих стислих межах неможливо розвинути далі цю дивовижну думку. Але якби тільки ми зустрічали кожен поклик, трудність і випробування, не кажучи, як ми так часто кажемо: «Я ніколи не зможу цього витримати», а кажучи: «Я не можу; але Христос у мені, і Він може», — ми побачили б, що всі випробування мали на меті відкрити й розгорнути багатство, приховане в нас, аж поки Христос буквально не вобразиться в нас, щоб життє Ісусове являлось у смертному тїлї нашому (2 Коринтян 4:10).

(1) Щодня ненадовго затихайте, сидячи перед Богом у роздумах, і просіть Святого Духа відкрити вам правду про перебування Христа в вас. Просіть Бога, щоб Йому було вгодно об’явити вам, яке багацтво слави тайни сієї (Колосян 1:27).

(2) Шануйте своє єство як храм Господа, що перебуває в вас. Як житель Сходу роззувається, а житель Заходу скидає капелюха, вступаючи в обійстя храму, так і ви дуже стережіться всього, що могло б осквернити тіло чи заплямувати душу. У храмових дворах не повинна товпитися худоба. Попросіть Христа вигнати її. «Хиба не знаєте, що ви храм Божий? Храм Божий сьвят, котрий єсте ви».

(3) Ненавидьте своє власне життя. «Коли хто не зненавидить своєї душі, — сказав наш Господь, — не може учеником моїм бути» (Луки 4:26). А слово, яке часто перекладають як «життя», — це душа, осідок і осердя життя власного «я» з його неспокійними силами й діяльністю, його виборами й рішеннями, його безнастанними змаганнями до незалежності й першості. Це найбільша перешкода для того, щоб ми втішалися Христом, що перебуває в нас. Якщо ми набудемо звички казати «Ні» не лише своєму лихому, а й своєму доброму «я»; якщо щодня видаватимемо себе на смерть задля Ісуса; якщо візьмемо свій хрест і підемо за Учителем, хоч би й до Його гробу, — ми дедалі більше усвідомлюватимемо, що нами володіє життя багатше, глибше, божественніше за наше власне.