Де я помиляюся?

Це твоє палке запитання, християнська душе, і твоя гірка скарга. На обличчях і в житті інших людей, яких ти знаєш, ти бачиш світло, радість, силу, яким заздриш із таким жагучим бажанням, що воно гнітить тебе, — хоча за них тобі годилося б побожно дякувати Богові. Добре, коли ми невдоволені тими низинами, на яких звикли жити, і починаємо шукати таємниці солодшого, шляхетнішого, переможнішого життя. Сплячий, що неспокійно перевертається, вже близький до пробудження, і він побачить, що довкола ложа, на якому він надто довго віддавався сну, вже сяє світло ранку. «Устань, сонний, і воскресни з мертвих, то й осьвітить тебе Христос.»

Проте ми мусимо пам’ятати, що темпераменти бувають різні. Декотрі ніби народжуються в темряві й несуть крізь усе життя спадкову схильність до меланхолії. Їхня природа настроєна на мінорний лад і найлегше та найприродніше відгукується на пригніченість. Вони завжди дивляться на темний бік речей і на найсинішому небі помічають хмарку завбільшки на чоловічу долоню. Їхня стежка затінена, і проблиски сонця ледве й насилу пробиваються до неї крізь темне листя вгорі.

Може, й у тебе такий темперамент; і коли так, то ніколи не сподівайся здобути саме тієї буйної радості, що приходить до інших, і не нарікай через це. Це тягар, який руки твого Спасителя виготовили для тебе, і ти мусиш нести його для Нього — не нарікаючи, не виставляючи його напоказ перед іншими, не дозволяючи йому опанувати твій стійкий і рішучий дух, але несучи його мовчки й серед усього прославляючи Бога. Та хоч, може, й неможливо здобути тієї радісності, що приходить до інших, у тебе принаймні може бути спокій, і перемога, і ясна тиша — найкращі дари Неба людині.

Ми мусимо пам’ятати також, що почуття — не правдиве мірило нашого духовного стану. Правота серця часто виявляє себе в радості серця, так само як тілесне здоров’я звичайно виявляє себе в бадьорому настрої. Але так буває не завжди. Інакше кажучи, брак радості не завжди доводить, що серце не в порядку. Може доводити — але, певна річ, не щоразу. Можливо, нервова система була надто перевантажена, як було з Іллею в пустелі, коли після довгого напруження Кармелу й утечі він ліг на пісок і просив собі смерті, — і на це прохання Бог відповів не докором, а їжею та сном. Можливо, Господь забрав світло з краєвиду, щоб побачити, чи люблять Його заради Нього Самого, чи тільки заради Його дарів. Можливо, життєве виховання досягло своєї вершини в Гетсиманії, де гірку чашу підносить до уст рука Отця, хоча видно тільки Юду; і в хвилинній муці, яку спричиняє зусилля зректися власної волі, можна тільки лежати на землі з великим голосїннєм і слїзми, що їх нічний вітер несе до Бога. За таких обставин, як ці, буйна радість недоречна. Стражденній і випробуваній душі личать темні барви. Веселість була б тут так само недоречна, як безтурботність у домі, над яким нависла тінь смерті. Терпеливість, мужність, віра — ось чесноти, які годиться виявляти в такі часи.

Але навіть коли зважити на все це, певно, що багато хто з нас із власної вини втрачає блаженство, яке зробило б нас осяйними світлом раю; і ця втрата походить від якоїсь вади в нашому характері, яку нам добре було б виявити й виправити.

I. — МОЖЛИВО, ВИ НЕ РОЗРІЗНЯЄТЕ СВОГО СТАНОВИЩА І СВОГО ДОСВІДУ.

Наші переживання мінливі, як квітнева погода: то сонце, то хмара; світло й тіні женуться одне за одним через милі вересових пусток чи вкритого піною моря. Але наше становище в Ісусі не змінюється. Воно як Він Сам — учора і сьогоднї, той же самий і на віки. Воно походить не від нас, а від Його вічної любові, яка, передбачивши все, чим ми будемо, полюбила нас попри все. Воно придбане не нами, а Його дорогоцінною кров’ю, яка заступається за нас так само могутньо й успішно тоді, коли ми ледве можемо на неї покликатися, як і тоді, коли наша віра найбадьоріша. Воно тримається не нами, а Святим Духом. Якщо ми втекли до Ісуса по спасіння, ховаючись під Його покровом, покладаючись на Нього і довіряючи Йому, — хай і з багатьма сумнівами, як уже вміємо, — то ми з Ним одно навіки. Ми були одно з Ним у гробі; одно з Ним у великодній ранок; одно з Ним, коли Він сів праворуч Бога. Ми одно з Ним і тепер, коли Він стоїть у світлі усмішки Свого Отця, — як тіло плавця одно з його головою, хоча тільки її огортає тепле сяйво сонця, тоді як руки й ноги сховані під хвилями. І жоден сумнів чи пригніченість ні на мить не можуть похитнути чи змінити того, що ми прийняті Богом через кров Ісуса, — а це вічний факт.

Можливо, ви цього не усвідомлювали, а думали, що ваше становище в Ісусі залежить від ваших мінливих настроїв. З таким самим успіхом статок сироти під судовою опікою міг би зменшуватися чи збільшуватися залежно від того, скільки в неї кишенькових грошей. Наше становище в Ісусі — це наш вкладений капітал. Наші почуття в найкращому разі — лише кишенькові гроші, які постійно проходять через нашу кишеню чи гаманець і ніколи не бувають точно однакові. Перестаньте зважати на те, що ви відчуваєте, і будуйте на непорушній скелі того, Хто є Ісус, що Він зробив, що робить і що робитиме для вас на віки вічні.

II. — МОЖЛИВО, ВИ НАДТО ЖИВЕТЕ ПОЧУТТЯМИ І НАДТО МАЛО ВОЛЕЮ.

Ми не маємо прямої влади над своїми почуттями, але над своєю волею маємо. «Наша воля — наша, щоб зробити її Твоєю». Бог вимагає від нас відповіді не за те, що ми відчуваємо, а за те, чого ми волимо. В Його очах ми не те, що ми відчуваємо, а те, чого ми волимо. Тож житиймо не в літній альтанці почуттів, а в центральній цитаделі волі, цілком підкореної й відданої волі Божій.

При Господній Трапезі душа часто сповнюється святим почуттям, приплив здіймається високо, бурхливі потоки радості гучно б’ють у шлюзи, наче хочуть їх зламати, і все єство зливається в хоровий гімн захопленої хвали. Та настає завтра, і з життям доводиться зустрітися віч-на-віч у закіптюженій конторі, у тьмяній крамниці, на гамірній фабриці, в безбожній майстерні; і коли душа порівнює вчорашню радість із труднощами, яких зазнає, намагаючись ходити в покорі перед Господом, вона схильна засумніватися, чи так само вона віддана й посвячена, як була. Але в таку хвилину яка ж це прекрасна річ — помітити, що воля ні на волосину не змінила свого положення, і, звівши очі вгору, сказати:

«Мій Боже, приплив почуттів минув, як літній струмок; але в самій глибині мого серця, у моїй волі, Ти знаєш, я так само відданий, так само вірний, так само прагну бути тільки для Тебе, як і в ту благословенну хвилину неперервного усамітнення біля Твоїх ніг».

Це жертва, яка Богові до вподоби. І так ми можемо жити спокійним, мирним життям.

III. — МОЖЛИВО, ВИ НЕ ПОСЛУХАЛИСЯ ЯКОЇСЬ ЯСНОЇ ЗАПОВІДІ.

Буває, душа приходить до свого духовного порадника й каже так:

«Я не маю відчутної радості, і вже багато років у мене її було дуже мало».

«А колись вона у вас була?»

«Так, якийсь час після мого навернення до Бога».

«Чи ви усвідомлюєте, що відмовилися послухатися якоїсь певної заповіді, яка прийшла у ваше життя, але від якої ви відсахнулися?»

Тоді обличчя опускається, очі застилають сльози, і відповідь дається насилу:

«Так, багато років тому мені думалося, що Бог вимагає від мене однієї речі; але мені здавалося, що я не можу зробити того, чого Він хоче; якийсь час мене це непокоїло, та згодом ніби стерлося з пам’яті, і тепер нечасто мене турбує».

«Ах, душе, ось де ти збилася з дороги, і ти ніколи не станеш на правильний шлях, доки не повернешся крізь утомливі роки аж до того місця, де впустила нитку послуху, і не виконаєш тієї однієї речі, якої Бог так давно вимагав від тебе, але через яку ти зійшла з вузької стежки беззастережного послуху».

Хіба не в цьому причина пригніченості тисяч християн? Вони Божі діти, але неслухняні діти. Уся Біблія лунає одним довгим закликом до послуху. Ключові слова Книги Повторення Закону — Пильнуй і сповняй. Суть прощальної бесіди Христа — Коли любите мене, хоронїть заповідї мої. Ми не повинні сперечатися, заперечувати чи виправдовуватися. Ми не повинні перебирати й вибирати собі дорогу. Ми не повинні приймати одні заповіді й відкидати інші. Ми не повинні думати, що послух в інших напрямках відшкодує непослух у якійсь одній окремій речі. Бог дає одну заповідь за раз і доносить її до нас не одним лише способом, а багатьма; цим Він випробовує нас. Якщо ми послухаємося в цьому, Він сповнить нашу душу благословенням і поведе нас уперед новими стежками й пасовиськами. Але якщо ми відмовимося в цьому, то залишимося в застої, мов судно, що набрало води, не зробимо жодного поступу в християнському досвіді і не матимемо ні сили, ні радості.

IV. — МОЖЛИВО, ВИ ДОЗВОЛЯЄТЕ СОБІ ЯКЕСЬ ВІДОМЕ ВАМ ЗЛО.

Коли воді дати відстоятися, частинки мулу виказують себе, осідаючи одна за одною на дно. Так і коли ви затихнете, то можете усвідомити, що у вашій душі присутнє дозволене зло. Наважтеся придивитися до нього. Не уникайте цього погляду, як банкрут уникає своїх викривальних рахункових книг або як сухотний хворий — стетоскопа. Змусьте себе спокійно розглянути будь-яке зло, яке Дух Божий відкриває вашій душі. Можливо, воно роками ховалося в коморах і закутках вашого єства — підозрюване, але не засуджене. Та хоч би що це було і хоч би яка його історія, будьте певні: саме воно навело на ваше життя ту тінь, яка є вашим щоденним смутком.

Чи ваша воля відмовляється зректися якоїсь практики чи звички, чужої волі Божій?

Чи ви дозволяєте якомусь таємному гріхові безперешкодно хазяйнувати в домі вашого життя?

Чи ваші уподобання нестримно блукають за забороненим?

Чи плекаєте ви образу чи ненависть до когось, з ким відмовляєтеся примиритися?

Чи є якась несправедливість, якої ви не хочете простити, якийсь борг, якого ви не хочете сплатити, якась кривда, якої ви не хочете визнати?

Чи не дозволяєте ви собі чогось такого, що першими засудили б в інших, але що, як ви доводите, можна дозволити у вашому випадку з певних причин, якими ви намагаєтеся заглушити докори сумління?

Буває, що перешкода для відчутного блаженства полягає не в гріхах, а в тягарях, які висять на душі. Гріх — це те, що завжди й усюди є злом; а тягар — це будь-що, що може заважати чи перешкоджати християнському життю, не будучи безумовно гріхом. Тому одна й та сама річ може бути тягарем для одного і не бути ним для іншого. Кожен у своїй мислї нехай буде певен. І щойно душа усвідомлює, що її життю заважає присутність якоїсь однієї речі, то, хоч би якою нешкідливою вона була сама по собі і хоч би як невинно її дозволяли собі інші, іншого виходу немає: її треба відкинути, як відкидають одяг хлопці, коли на сільському майдані змагаються за нагороду в боротьбі чи в бігу.

V. — МОЖЛИВО, ВИ НАДТО ДИВИТЕСЯ ВСЕРЕДИНУ, НА СЕБЕ, ЗАМІСТЬ ДИВИТИСЯ НАЗОВНІ, НА ГОСПОДА ІСУСА.

Найздоровіші люди не думають про своє здоров’я; слабкі ж хворобливим самоаналізом накликають на себе недугу. Якщо ви почнете рахувати удари свого серця, то порушите його ритмічну роботу. Якщо ви постійно уявлятимете собі біль десь у тілі, то й викличете його. І є декотрі справжні Божі діти, що самі накликають на себе темряву хворобливим самодослідженням. Вони постійно повертаються до самих себе, аналізують свої мотиви, переглядають колишні акти посвяти, порівнюють себе із собою. У тій чи іншій формі віссю їхнього життя є вони самі, хоч це, безперечно, релігійне життя. Що, крім темряви, може вийти з такого шляху? Звісно, бувають у нашому житті часи, коли ми мусимо заглянути всередину й судити самих себе, щоб не бути осудженими. Але це робиться лише для того, щоб ми з твердішим постановленням серця навернулися до Господа. І коли це вже зроблено, повторювати не треба. «Забуваючи вже те що позаду» — ось єдине безпечне гасло. Питання не в тому, чи зробили ми все так добре, як можна було б, а в тому, чи зробили ми все так добре, як на той час були спроможні.

Ми не повинні проводити все життя, миючи свої вікна чи міркуючи, чи вони чисті, — а маємо грітися в благословенному Божому світлі. Це світло скоро покаже нам, що ще треба очистити, і дасть нам змогу очистити це з безпомилковою точністю. Наш Господь Ісус — досконала скарбниця всього, чого потребує людська душа для благословенного й святого життя. Тому звеличувати Його, перебувати в Ньому, черпати з Нього, щомиті приймати з Його повноти — єдина умова здоров’я душі. А більше дбати про себе, ніж про Нього, — це те саме, що витрачати багато часу й думок на органи чуття і ніколи не користуватися ними, щоб сприймати враження від зовнішнього світу. Дивися на Ісуса. Радуйся в Господї. На одного Бога вповай, душе моя!

VI. — МОЖЛИВО, ВИ ПРОВОДИТЕ ЗАМАЛО ЧАСУ В СПІЛКУВАННІ З БОГОМ ЧЕРЕЗ ЙОГО СЛОВО.

Немає потреби молитися довгими молитвами, але конче потрібно багато бувати наодинці з Богом: чекати біля Його дверей, прислухатися до Його голосу, баритися в саду Писання, чекаючи, що прийде Господь Бог — на світанку чи в прохолоді дня. Жодна кількість зібрань, жодне спілкування з друзями-християнами, жодна міра християнської діяльності не можуть відшкодувати занедбаної тихої години.

Саме тоді, коли вам найменше до цього хочеться, найбільша потреба піти до своєї кімнати й зачинити двері. Робіть з обов’язку те, чого не можете робити з приємності, — і побачите, що це стане вам утіхою. Ви радше зможете процвітати без поживи, ніж стати щасливими чи сильними в християнському житті без спілкування з Богом.

Коли не можете молитися за себе, почніть молитися за інших. Коли ваші бажання слабнуть, візьміть до рук Біблію і почніть кожен вірш обертати на прохання; або перелічіть отримані милості й почніть кожну з них перекладати на хвалу. Коли ж і сама Біблія стає обтяжливою, спитайте себе, чи не зіпсували ви собі апетиту солодощами, — і зречіться їх; і вірте, що Слово — це дріт, яким голос Божий неодмінно дійде до вас, якщо серце затихло, а увага зосереджена. «Послухаю, що Господь Бог скаже.»

Більше християн, ніж ми можемо злічити, страждають від браку молитви й вивчення Біблії, і жодне пробудження не таке бажане, як пробудження систематичного особистого вивчення Біблії. Немає такого короткого й легкого шляху до побожності, який дозволив би без цього обійтися.

VII. — МОЖЛИВО, ВИ НІКОЛИ ЦІЛКОМ НЕ ВІДДАЛИ СЕБЕ ПІД ВЛАДУ ГОСПОДА ІСУСА.

Ми належимо Йому через багато зв’язків і прав, але надто мало хто з нас визнає Його панування. Ми досить охоче приймаємо Його як Спасителя, але вагаємося зробити Його Царем. Ми забуваємо, що Бог підняв Його в Князя, як і в Спаса. І божественний порядок незмінний. Ті, хто нехтує пануванням Ісуса, не можуть збудувати міцного чи щасливого життя.

Поставте сонце на його центральний престол — і всі рухи планет набувають прекрасного порядку. Поставте Ісуса на престол життя — і все приходить до гармонії та миру. Шукайте перш царства Божого — і все ваше. Посвята — неодмінна умова блаженства.

Тоді засяє на твоїй дорозі світло, якого там не було вже багато днів. Так, «не зайде вже сонце твоє й місяць твій не згасне, бо Господь буде тобі вічним сьвітлом, і скінчаться днї смутку твого».