Таємниця Божого проводу

Багато дітей Божих так глибоко переймаються питанням проводу, що, мабуть, буде корисно подати кілька порад про те, як пізнати дорогу, якою наш Отець хоче, щоб ми йшли, і справу, яку Він хоче, щоб ми виконували. Важливість цього предмета неможливо перебільшити: так багато нашої сили й миру залежить від того, чи знаємо ми, де Бог хоче нас бачити, — і чи перебуваємо саме там.

Манна падає лише там, де зупиняється хмарний стовп; але її напевно знайдеш на пісках, що кілька годин тому виблискували в мерехтливому світлі небесного вогню, а тепер затінені легким, мов руно, покровом хмари. Якщо ми саме там, де наш небесний Отець хоче, щоб ми були, то можемо бути цілком певні, що Він подбає і про їжу, і про одяг, і про все інше. Коли Він посилає Своїх слуг до потоку Хорат, Він змусить навіть круків приносити їм їжу.

Скільки нашої християнської праці виявилося марною через те, що ми вперто починали її самі, замість того щоб з’ясувати, що робить Бог і де Він потребує нашої присутності! Ми снимо яскраві сни про успіх. Ми пробуємо здобути його наказом. Ми кличемо собі на поміч усілякі засоби — сумнівні й не тільки. Зрештою ми повертаємося назад, знеохочені й засоромлені, мов діти, подряпані й пошарпані ожиною та забруднені в драговині. Нічого цього не сталося б, якби ми від самого початку йшли під непомильним Божим проводом. Він міг би нас випробовувати, але не міг би допустити, щоб ми помилилися.

Звісно, дитя Боже, що прагне пізнати волю свого Отця, звертається до святої Книги й укріплює свою довіру, спостерігаючи, як у всі віки Бог вів тих, хто зважувався довіряти Йому цілковито, до останку, хоча тоді вони, певно, були так само розгублені, як часто буваємо ми тепер. Ми знаємо, як Авраам покинув рідню й батьківщину і вирушив, не маючи іншого провідника, крім Бога, через бездоріжну пустелю до краю, якого не знав. Ми знаємо, як сорок років ізраїльтян вели через Синайський півострів з його лабіринтами червоного пісковику й пустищами піску. Ми знаємо, як Ісус Навин, входячи в Обітований Край, зміг упоратися з труднощами незнаної землі й перемогти великі та войовничі народи, бо дивився на Вождя війська Господнього, що завжди веде до перемоги. Ми знаємо, як у ранній Церкві апостоли змогли знайти шлях серед найскладніших питань і розв’язати найзаплутаніші задачі, заклавши засади, що вестимуть Церкву до кінця часів; і це тому, що Святий Дух відкривав їм, що вони мають робити й говорити.

ОБІТНИЦІ БОЖОГО ПРОВОДУ НЕ ЛИШАЮТЬ МІСЦЯ СУМНІВУ.

Псальма 32:8: «Навчу тебе і вкажу дорогу, по котрій тобі ходити». Це виразне Боже запевнення тим, «кому проститься беззаконнє, кому гріх буде покритий», і хто швидше помічає найменшу ознаку Його волі, ніж кінь чи мул відчуває вудила.

Приповісток 3:6: «У всїх стежках твоїх думай про його, а він простувати ме шляхи твої» (або: зробить їх рівними). Це певне слово, на яке ми можемо спертися, якщо тільки виконуємо попередні умови: «Надїйсь на Господа всїм серцем твоїм і не покладайся на власний твій розум».

Ісаїї 58:11: «Господь буде по всяк час провідником тобі». Неможливо уявити, щоб Він міг вести нас узагалі, якби не вів нас завжди. Бо найбільші події життя, наче величезні хиткі камені на заході Англії, обертаються на найменших точках опори. Камінчик може змінити течію потоку. Зростання гірчичного зерна може визначити, скільки дощів випаде на цілому континенті. Тож нам велено чекати такого Проводу, що охопить усе життя з усіма його незліченними потребами.

Йоана 8:12: «Я сьвітло сьвіту. Хто йде слїдом за мною, не ходити ме в темряві, а мати ме сьвітло життя.» Тут, здається, мова йде про мандри пустелею, і Учитель обіцяє стати для всіх вірних душ у їхній мандрівці до Божого Міста тим, чим хмарний стовп був для синів Ізраїля в їхньому поході до Обітованого Краю.

Це лише зразки. Небозвід Святого Письма всіяний тисячами таких обітниць, і кожна по-своєму сяє, наче зорі, що ведуть мандрівника через морську глибінь. Недарма пророк підсумовує спадщину слуг Господніх, кажучи про Святе Місто: «Дїти твої навчати ме сам Господь, і великий мир і гаразд буде проміж синами твоїми».

А проте деяким випробуваним і боязким серцям може здаватися, ніби кожному, про кого згадано в Божому Слові, було подано допомогу, а їх залишено без неї. Вони ніби стояли перед заплутаними питаннями, віч-на-віч із таємницями життя, палко бажаючи знати, що робити, — але жоден ангел не прийшов їм сказати, і жодна залізна брама не відчинилася перед ними у в’язниці обставин.

Дехто звинувачує в цьому власну нетямущість. Їхній розум тупий і млявий. Вони не можуть вловити Божого задуму, який для інших був би ясний. Вони так бояться вчинити неправильно, що не можуть чітко збагнути, що правильно. «Хто ж такий слїпий, як слуга мій, і глухий, як посел мій? Хто такий слїпий, як той, що я полюбив його, такий слїпий, як раб Господень?» Та як ми поводимося з нашими дітьми? Одна дитина така кмітлива й метка, що їй досить легкого натяку, аби побачити дорогу; інша вродилася повільною — вона не може швидко збагнути, чого ви хочете. Невже ви даєте знати свою волю лише кмітливій? Хіба ви не візьмете другу на коліна й не розтлумачите їй вказівок, що збивають її з пантелику? Хіба журба маленького малюка, який прагне зрозуміти, щоб одразу послухатися, не сплітає майже міцнішого зв’язку, ніж той, що єднає вас з рештою? О втомлені, розгублені й нетямущі діти, повірте у велику Божу любов і довіртеся їй цілком, певні, що Він зійде до вашого незнання, пристосується до ваших потреб і буде «ягнят брати на руки Свої й носити на грудях у Себе, а дійних лагідно водити».

Є певні практичні настанови, яких ми мусимо дотримуватися, щоб Господь міг увести нас у Свою думку.

I. — НАШІ СПОНУКИ МУСЯТЬ БУТИ ЧИСТИМИ.

«Коли ж оце око твоє ясне буде, то й все тїло твоє сьвітле» (Луки 11:34). Останнім часом ви багато перебували в темряві, і, можливо, цей вірш вкаже вам причину. Ваше око не було ясним. Був якийсь перекіс зору — духовна косоокість; і це заважало вам розпізнавати ознаки Божої волі, які інакше були б ясні, як білий день.

Ми мусимо дуже уважно судити свої спонуки, обшукуючи їх так, як детективи біля дверей англійської Палати громад обшукують кожного стороннього, хто входить. Навіть коли з Божої благодаті нас визволено від грубіших форм гріха, ми й далі вразливі до тонкої дії власного «я» в наші найсвятіші й найпрекрасніші години. Воно отруює наші спонуки. Воно дихає тлінням на наш найкращий плід. Воно нашіптує спокусливі лестощі в наші вдоволені вуха. Воно відвертає дух від його святої мети, як маси заліза на океанських пароплавах відхиляють стрілку компаса від полюса.

Доки є хоч якась думка про особисту вигоду, хоч якийсь намір здобути похвалу й схвалення людей, хоч якесь прагнення самозвеличення, доти буде просто неможливо дізнатися Божий задум щодо нас. Перед усім цим треба рішуче зачинити двері, якщо ми хочемо почути «тихий, лагідний голос». Треба не допускати жодного бічного світла, якщо ми хочемо бачити, як камінь Урим і Туммім засяє Божим «Так» або потемніє від Його «Ні».

Просіть Святого Духа дати вам ясне око і вселити у ваше серце одну-єдину мету — ту, що надихала нашого Господа й дала Йому змогу вигукнути, оглядаючи Своє життя: «Я прославив Тебе на землї». Нехай гаслом нашого життя буде: «Слава на вишинах Богу». Тоді й про нас справдиться: «Тїло твоє все сьвітле, не маючи нїякої частини темної, то буде сьвітле все, як би сьвічка сяєвом просьвічувала тебе».

II. — НАША ВОЛЯ МУСИТЬ БУТИ ВІДДАНА.

«Суд мій праведний; бо не шукаю волї моєї, а волї пославшого мене Отця» (Йоана 5:30). Це була таємниця, яку Ісус не лише втілював у житті, а й навчав. У тій чи іншій формі Він постійно наголошував на відданій волі як на ключі до досконалого пізнання: «Коли хто хоче волю Його чинити, знати ме».

Існує величезна різниця між волею, яку знищено, і волею, яку віддано. Бог не вимагає, щоб наша воля була розчавлена, як сухожилля в невживаних руках факіра. Він лише просить, щоб вона казала Йому «Так». Щоб була податлива Йому, як вербова лозина — вправній руці.

Не раз, коли пароплав підходив до пристані, я спостерігав, як маленький хлопчина ставав на своє місце під ютом, не зводячи очей і не відводячи слуху від капітана, і чекав, щоб вигукнути кожне його слово закіптюженим механікам унизу; і часто я прагнув, щоб моя воля так само точно й так само швидко повторювала слова й волю Божу, аби вся нижча природа корилася.

Саме через брак цієї підпорядкованості ми так часто не знаходимо проводу, якого шукаємо. Між нашою волею і Божою триває прихована суперечка. І ми ніколи не будемо в злагоді з Ним, доки не дозволимо Йому взяти нас, зламати й переробити. О, шукайте цього! Якщо не можете віддати, дозвольте Йому взяти. Якщо не маєте охоти, визнайте, що згодні, аби Він зробив вас охочими. Віддайте себе Йому — нехай Він «робить у вас, щоб і хотїти (вам) і робити по (Його) вподобі.». Ми мусимо бути як м’яка глина, готова прийняти будь-яку форму, яку обере великий Гончар, — тоді ми зможемо розпізнати Його провід.

III. — МИ МУСИМО ЗБИРАТИ ВІДОМОСТІ ДЛЯ НАШОГО РОЗУМУ.

Це, безперечно, наступний крок. Бог дав нам ці дивовижні здібності розуму, і Він не обійде їх. У благодаті Він не скасовує дії жодного зі Своїх чудових дарів, а використовує їх, щоб повідомляти нам Свої задуми й думки.

Отже, надзвичайно важливо, щоб ми живили свій розум фактами, достовірними відомостями, плодами людського досвіду і (понад усе) науками Божого Слова. Гідне найбільшого подиву те, як багато в Біблії життєписів та історії, — тож навряд чи знайдеться в нашому житті хоч одна криза, для якої не можна було б віднайти відповідника на тих дивних сторінках. Немає книги, подібної до Біблії, що так освітлювала б темні сходові площадки людського життя.

Ми не маємо ні потреби, ні права бігати туди й сюди й розпитувати друзів, що нам робити; але немає нічого поганого в тому, щоб ми потрудилися зібрати всі достовірні відомості, якими живитиметься й міцнітиме полум’я святої думки та посвяченого наміру. Зрештою вирішувати нам — як навчить нас Бог; але Його голос може прийти до нас через голос освяченого здорового глузду, що працює з матеріалом, який ми зібрали. Звісно, часом Бог може звеліти нам діяти всупереч нашому розумові, але це дуже рідкісні винятки; і тоді наш обов’язок буде такий ясний, що помилитися буде неможливо. Але здебільшого Бог говоритиме через висновки зваженого обмірковування, коли ми зважуємо й порівнюємо всі за і проти.

Коли Петро був замкнений у в’язниці й аж ніяк не міг сам визволитися, до нього послано ангела, щоб зробити для нього те, чого він не міг зробити сам; але коли вони минули вулицю чи дві міста, ангел залишив його, щоб він сам обміркував, що робити. Так Бог поводиться з нами й досі. Чудесний шлях Він укаже чудесними засобами. Та коли звичайного світла розуму досить для завдання, Він залишить нас діяти так, як дозволять обставини.

IV. — МИ МУСИМО БАГАТО МОЛИТИСЯ ПРО ПРОВІД.

Псалми сповнені палких благань про ясний провід: «Вкажи менї, Господи, дорогу твою, і провадь мене по простій стежцї задля ворогів моїх!» Такий закон у домі нашого Отця: Його діти мають просити того, чого потребують. «Коли ж у кого з вас недостає премудрости, нехай просить у Бога, котрий дає всїм щедро та й не осоромлює».

У час змін і криз нам треба багато молитися — не лише на колінах, а й у тій солодкій формі внутрішньої молитви, коли дух безнастанно приносить себе Богові, просячи, щоб Він показав Свою волю, і благаючи, щоб вона закарбувалася на ньому, як небесні світила фотографують себе на підготовленому папері. Огорнений такою молитвою, довірливий віруючий може ніч за ніччю ходити палубою океанського пароплава, певний, що Той, Хто вказує зорям їхні шляхи, неодмінно скерує душу, яка не має іншої мети, як чинити Його волю.

Одна добра форма молитви в такий час — просити, щоб двері зачинилися, щоб дорогу було закрито і щоб усі починання, які не згідні з Божою волею, було зупинено в самому зародку. Від самого початку цілковито віддайте справу в Божі руки, і Він неодмінно розіб’є задум і зруйнує намір, що не згідний з Його святою волею.

V. — МИ МУСИМО ЧЕКАТИ, ДОКИ БОЖИЙ ЗАДУМ ПОСТУПОВО РОЗГОРНЕТЬСЯ В ПРОВИДІННІ.

Божі спонукання всередині нас і Його Слово поза нами завжди підтверджуються Його Провидінням навколо нас, і нам слід спокійно чекати, доки ці три не зійдуться в одній точці.

Часом здається, що ми неминуче мусимо діяти. Усі кажуть, що треба щось робити; і справді, становище, здається, дійшло до такої крайності, що ми мусимо. Позаду єгиптяни; праворуч і ліворуч — неприступні скелі; попереду — море. Нелегко в такі хвилини послухатися слова: «Стійте, дак і побачите рятунок Господень»; але мусимо. Коли Саул переступив через себе й приніс жертву, бо думав, що Самуїл запізнюється, він учинив найбільшу помилку свого життя.

Бог може забаритися з приходом у вигляді Свого Провидіння. Була затримка, перш ніж військо Сеннахерима полягло, мов зів’яле листя, навколо Святого Міста. Була затримка, перш ніж Ісус прийшов, ідучи по морю на світанку, чи поспішив воскресити Лазаря. Була затримка, перш ніж ангел поспішив до Петра в ніч перед його очікуваною мученицькою смертю. Він зволікає досить довго, щоб випробувати терпіння віри, але ані на мить не пізніше крайньої години потреби. «Видиво бо сягає в далекий, але означений час; воно говорить про те, що станеться на кінцї, й не заведе; та хоч би воно й загаялось, а ти жди, бо воно збудеться певно й не зміниться»

Дивовижно, як Бог веде нас обставинами. В одну мить дорога може здаватися цілком перекритою, а невдовзі стається якась дрібна подія, що іншим, може, видалася б нічим, але для пильного ока віри промовляє дуже багато. Часом ці знаки повторюються в різний спосіб у відповідь на молитву. Це не випадкові наслідки збігу, а розкриття обставин у тому напрямку, яким нам слід іти. І вони множаться в міру того, як ми просуваємося до мети, — так само як множаться вогні, коли нічним експресом мчиш крізь край і наближаєшся до людного міста.

Часом люди зітхають за ангелом, який прийшов би й показав їм дорогу; це лише свідчить, що для них ще не настав час рушати. Якщо ви не знаєте, що маєте робити, стійте на місці, доки не дізнаєтеся. А коли настане час діяти, обставини, мов світлячки, засяють уздовж вашої стежки; і коли зійдуться три Божі свідки, ви будете такі певні своєї правоти, що не були б певніші, навіть якби ангел кивком кликав вас уперед.

Обставини нашого щоденного життя — непомильна для нас ознака Божої волі, коли вони збігаються з внутрішніми спонуканнями Духа і з Божим Словом. Доки вони нерухомі — чекайте. Коли ж вам треба буде діяти, вони відчиняться, і дорогу буде прокладено через океани й ріки, пустища й скелі.

Ми часто глибоко помиляємося, думаючи, що Бог зовсім нас не веде, бо не бачимо далеко наперед. Але це не Його спосіб. Він береться лише за те, що «Господь править ходою чоловіка». Не наступний рік, а завтрашній день. Не наступну милю, а наступний ярд. Не весь візерунок, а наступний стібок на канві. Якщо ви очікуєте більшого, то розчаруєтеся й знову опинитеся в темряві. Але так вам буде забезпечено провід правильною дорогою — і ви це визнаєте, коли оглянете її з вершин слави.

Ми не можемо надто глибоко вдумуватися в уроки хмари, дані в чудовій картині-уроці про Провід (4 Мойсея 9:15-23): «Того ж дня, як поставлено храмину, вкривала хмара храмину намету сьвідчення; і звечора була вона над храминою наче поломя аж до ранку. Так було щоразу: хмара вкривала її за дня, а наче поломя в ночі. І як піднялась хмара над наметом, рушали в дорогу сини Ізрайлеві; на тому ж місцї, де хмара спускалась, там отаборувались Ізрайлеві сини. По слову Господньому рушали в дорогу сини Ізрайлеві, і по слову Господньому отаборувались; по всї днї як зоставалась хмара над храминою, стояли вони табором. І як хмара стояла довгий час над храминою, тодї відправляли сини Ізрайлеві службу Господеві й не рушали в дорогу. І тодї ж стояла хмара тільки кілька день над храминою: — по слову Господньому ставали табором вони, і по слову Господньому рушали дальше. І бувало, що зоставалась хмара з вечора до ранку, а в раньцї піднялась хмара, тодї рушали вони в дорогу; або один день і одну ніч, і хмара піднялась, то рушали вони дальше; Або два днї, або місяць, або й довше; як зоставалась хмара над храминою спочиваючи над нею, то стояли сини Ізрайлеві табором і не пускались в дорогу; а як піднялась вона, в гору, тодї йшли в дорогу. По слову Господньому становились вони станом, і по слову Господньому рушали дальше; пильнували вони служби Господньої по слову Господньому через Мойсея.»

Шукаймо проводу досить високо. Промовляймо до своєї душі: «На одного Бога вповай, душе моя!» — доки провід не буде дано. Плекаймо ту покору, про яку сказано: «Він веде покірних до правди». Прагнімо бути тямущими, щоб бути готовими побачити найменший знак Його волі. Стіймо, як Він звелів: «Нехай будуть поясницї ваші підперезані, і сьвітильники позасьвічувані», — щоб бути готовими негайно послухатися. «Блаженні слуги ті». Їх поведуть «правою дорогою» до золотого міста святих.

Скажу про себе: після місяців чекання й молитви я став цілковито певний Проводу мого небесного Отця; і з усією вагою особистого досвіду я хотів би підбадьорити кожну стривожену й розгублену душу, яка прочитає ці рядки: «Вповай тихим серцем на Господа, і дожидай його», — доки Він ясно не вкаже Своєї волі.