Реформований пастор
Розділ 1 — Суть цього нагляду

Розділ 4 · 32 хв читання · 41 хв слухання

Розділ 1 — Суть цього нагляду

Розгляньмо ж, що означає достерігати себе.

1. Подбайте, щоб діло спасенної благодаті було ґрунтовно звершене у ваших власних душах. Достерегайте себе, щоб ви самі не були позбавлені тієї спасенної благодаті Божої, яку пропонуєте іншим, і не лишилися чужими дієвій силі того Євангелія, яке проповідуєте; і щоб, поки ви звіщаєте світові, що потрібен Спаситель, ваші власні серця не знехтували Ним і ви не втратили участі в Ньому та в Його спасенних благах. Достерегайте себе, щоб вам не загинути, коли ви закликаєте інших стерегтися загибелі; і щоб не заморити голодом себе, коли готуєте їжу для них. Хоч і є обітниця, що «навернувші многих до праведностї» сяятимуть, «неначе зорі», проте вона дана лише з тим припущенням, що вони спершу навернулися до неї самі. Їхня власна щирість у вірі є умовою їхньої слави, якщо розглядати її саму по собі, хоча їхні великі служительські труди можуть бути умовою обітниці ще більшої слави. Багато хто застерігав інших, щоб ті не потрапили до того місця мук, а сам тим часом поспішав туди: не один проповідник тепер у пеклі, хоч сотню разів закликав своїх слухачів докласти найбільшої дбайливості й старанності, щоб його уникнути. Чи може розсудлива людина уявити, що Бог спасе людей за те, що вони пропонували спасіння іншим, тоді як самі його відкидають, і за те, що вони звіщали іншим істини, якими самі нехтують і які зневажають? Не один кравець ходить у лахмітті, хоч шиє для інших дорогий одяг; і не один кухар ледве оближе пальці, приготувавши для інших найдорожчі страви. Повірте, браття, Бог ніколи не спас жодної людини за те, що вона була проповідником, чи за те, що була здібним проповідником, а за те, що вона була людиною виправданою й освяченою і, отже, вірною в ділі свого Господаря. Тож достерегаймо насамперед себе, щоб ви були тим, ким переконуєте бути своїх слухачів, і вірили в те, у що переконуєте їх вірити, і щиро прийняли того Спасителя, Якого пропонуєте їм. Той, Хто звелів вам любити ближніх, як самих себе, тим самим дав зрозуміти, що ви повинні любити й себе, а не ненавидіти й губити ні себе, ні їх.

Страшно бути неосвяченим визнавцем віри, але ще страшніше — бути неосвяченим проповідником. Хіба вас не проймає тремтіння, коли ви розгортаєте Біблію, — чи не прочитаєте ви там вироку власного осуду? Коли ви пишете свої проповіді, вам і на думку не спадає, що ви складаєте обвинувальні акти проти власних душ! Коли ви виступаєте проти гріха, — що обтяжуєте свій власний! Коли звіщаєте слухачам незбагненне багатство Христа та Його благодаті, — що оприлюднюєте власну неправедність, бо відкидаєте їх, і власне нещастя, бо їх позбавлені! Що можете ви робити, схиляючи людей до Христа, відводячи їх від світу, закликаючи до життя віри й святості, — щоб сумління, якби воно не спало, не сказало вам, що все це ви говорите на власну ганьбу? Говорите про пекло — говорите про власну спадщину; описуєте радощі неба — описуєте власне нещастя, бо не маєте частки в «наслїддю сьвятих у сьвітлї». Що можете ви сказати здебільшого, що не обернулося б проти ваших власних душ? О нещасне життя! — щоб людина досліджувала й проповідувала проти самої себе і проводила свої дні в безперервному самоосуді! Безблагодатний, недосвідчений проповідник — одне з найнещасніших створінь на землі, і все ж зазвичай він зовсім не відчуває свого нещастя; бо має стільки фальшивих жетонів, що здаються золотом спасенної благодаті, і стільки блискучих каменів, схожих на християнські коштовності, що рідко турбується думками про свою вбогість; навпаки, думає, що він «багатий, і збагатїв» і ні в чому не має потреби, тоді як він «бідолашний, і мізерний, і вбогий, і слїпий і голий». Він обізнаний зі Святим Письмом, він вправляється у святих обов’язках, він не живе у відкритому ганебному гріху, він служить при Божому жертовнику, він докоряє іншим за їхні провини і проповідує святість і серця, і життя; то як же цій людині не бути святою? О, яке ж це обтяжене нещастя — загинути серед достатку! — умирати з голоду, тримаючи в руках хліб життя, тоді як ми пропонуємо його іншим і наполягаємо, щоб вони його брали! Що ті Божі встанови, які встановлені як засоби, щоб викрити нас і спасти, стають приводом для нашого самообману! І що, тримаючи перед іншими дзеркало Євангелія, щоб показати їм обличчя й вигляд їхніх душ, ми самі або дивимося на його зворотний бік, де нічого не видно, або відвертаємо його вбік, щоб воно показувало нас самим собі хибно! Якби такий нещасний чоловік послухав моєї поради, він зупинився б, покликав би своє серце й життя до звіту і взявся б на якийсь час проповідувати самому собі, перш ніж проповідувати далі іншим. Він розважив би, чи поживить їжа, яка в роті, але не потрапляє до шлунка; чи не стосуються його слова: «Нехай відступить од неправди всяк, хто іменує імя Христове»; чи почує Бог його молитви, якщо він «бачить беззаконня в серці своїм»; чи стане в пригоді в день розрахунку сказати: «Господи, Господи, чи не в твоє ж імя ми пророкували?» — коли він почує ці грізні слова: «Нїколи я вас не знав; ійдїть од мене»; і яка втіха буде Юді, коли він піде на своє місце, згадувати, що він проповідував з іншими апостолами, або що сидів із Христом і Той назвав його: «Друже». Коли такі думки увійдуть у їхні душі й якийсь час благотворно попрацюють над їхнім сумлінням, я порадив би їм піти до своєї громади і виголосити там проповідь Орігена на Псальму 50:16-17: «До грішника ж говорить Бог: Чого ти говориш про устави мої, і носиш в устах твоїх завіт мій? Ти ж зненавидїв докір, і кинув слова мої позад себе.» А прочитавши цей текст, сісти й пояснювати та застосовувати його своїми сльозами; а тоді зробити повне й щире визнання свого гріха, оплакати свій стан перед усім зібранням і просити їхніх палких молитов до Бога про благодать, яка прощає й оновлює, щоб надалі вони проповідували Спасителя, Якого знають, відчували те, що говорять, і могли звеличувати багатства Євангелія з власного досвіду.

На жаль! Спільна небезпека й лихо Церкви — мати невідроджених і недосвідчених пасторів, і що стільки людей стають проповідниками раніше, ніж стають християнами; що їх освячують присвятою жертовникові як Божих священиків раніше, ніж вони освячуються щирою присвятою як учні Христові; і так вони поклоняються невідомому Богові, проповідують невідомого Христа, моляться через невідомого Духа, закликають до стану святості й спілкування з Богом, до слави й блаженства, які їм зовсім невідомі й, найпевніше, залишаться невідомими навіки. Безсердечним проповідником буде той, хто не має в серці Христа й благодаті, яких проповідує. О, якби всі наші студенти в наших університетах добре це зважили! Яка жалюгідна справа для них самих — витрачати час на здобуття якогось дрібного знання про діла Божі та про деякі з тих назв, які розділені мови народів наклали на ці діла, і не знати Самого Бога, не звеличувати Його у своїх серцях, не бути обізнаними з тим єдиним оновлювальним ділом, яке мало б зробити їх щасливими! Вони лише «ходять, як тінь», і проводять життя, мов люди, що бачать сни, поки сушать собі розум і язик над безліччю назв і понять, а лишаються чужими Богові й життю святих. Якщо Бог колись пробудить їх Своєю спасенною благодаттю, у них з’являться думки й заняття настільки серйозніші за їхні неосвячені студії та диспути, що вони визнають: досі вони тільки снили. Цілий світ клопоту створюють вони собі ні з чого, свідомо лишаючись чужими первісному, незалежному, необхідному Буттю, Яке є все в усьому. Ніщо не можна правильно пізнати, якщо не пізнано Бога; і жодне навчання не ведеться як слід і не досягає великої мети, якщо не вивчають Бога. Ми мало знаємо про створіння, доки не знаємо його в його відношенні до Творця: окремі літери й нескладені склади — не краще за безглуздя. Хто не помічає Того, Хто є «Альфа і Омега, почин і конець», і не бачить в усьому Того, Хто є Все всього, той не бачить зовсім нічого. Усі створіння, як такі, — уривчасті склади; відокремлені від Бога, вони нічого не означають. Якби їх справді відокремили, вони перестали б існувати, і відокремлення було б знищенням; а коли ми відокремлюємо їх у своїй уяві, то для нас вони обертаються в ніщо. Одна річ — знати створіння, як Аристотель, і зовсім інша — знати їх, як християнин. Ніхто, крім християнина, не може прочитати жодного рядка його «Фізики» так, щоб правильно її зрозуміти. Це високе й чудове вчення, корисніше, ніж багато хто гадає; але Аристотель може навчити нас лише найменшої його частини.

Коли людину було створено досконалою і поставлено в досконалому світі, де все було в досконалому порядку, тоді все творіння було для людини книгою, у якій вона мала читати природу й волю свого великого Творця. На кожному створінні ім’я Боже було викарбуване так розбірливо, що людина могла прочитати його мимохідь. Вона не могла розплющити очей, щоб не побачити якогось образу Божого; але ніде так повно й живо, як у самій собі. Тому її ділом було вивчати всю книгу природи, але насамперед і найбільше — вивчати саму себе. І якби людина трималася цього шляху, вона й далі перебувала б і зростала в пізнанні Бога й себе; але коли їй забаглося пізнавати й любити створіння й саму себе відокремлено від Бога, вона втратила пізнання і створіння, і Творця — тією мірою, якою воно могло давати блаженство і було гідне імені пізнання; а замість нього здобула те нещасне знання, якого прагнула, — порожні поняття й химерне знання про створіння й саму себе, відокремлених таким чином. І так той, хто жив для Творця і Ним, тепер живе для інших створінь і ними, і самим собою; і так «марна постать всякий чоловік» (учений так само, як і неписьменний), «що стоїть на землї. Як тїнь, ходить чоловік; даремне він побивається». І треба добре зауважити, що як Бог, ставши нашим Відкупителем, не відклав відношення Творця, але діло відкуплення певним чином підпорядковане ділу творіння, а закон Відкупителя — законові Творця, так само й обов’язки, які ми мали перед Богом як Творцем, не припинилися, але обов’язки, які ми маємо перед Відкупителем як таким, підпорядковані їм. Діло Христа — повернути нас до Бога і відновити нас у досконалості святості й послуху; і як Він — дорога до Отця, так віра в Нього — дорога до нашого колишнього служіння Богові й насолоди Ним. Сподіваюся, ви бачите, до чого я веду в усьому цьому, а саме: що бачити Бога в Його створіннях, любити Його і спілкуватися з Ним було заняттям людини в її первісному праведному стані; що це не лише не перестало бути нашим обов’язком, а навпаки, діло Христа — вірою повернути нас до нього; і тому найсвятіші люди — найкращі дослідники Божих діл, і ніхто, крім святих, не може правильно їх вивчати чи пізнавати. Його діла «великі, явні всїм, хто любується ними», — але любуються ними не заради них самих, а заради Того, Хто їх створив. Ваше вивчення фізики та інших наук не варте й шеляга, якщо не Бога ви в них шукаєте. Бачити Бога й дивуватися Йому, шанувати Його й поклонятися Йому, любити Його й тішитися Ним, як Він являє Себе у Своїх ділах, — ось істинна і єдина філософія; протилежне — чисте безумство, і так називає його знову й знову Сам Бог. Ось освячення ваших студій: коли вони присвячені Богові і коли Він — мета, предмет і життя їх усіх.

Тому дозволю собі сказати вам мимохідь, що це велика помилка, і з небезпечними наслідками, у християнських академіях (вибачте цей осуд від того, хто так мало придатний його виносити, — але цього вимагає нагальність справи), що там вивчають створіння раніше за Відкупителя і беруться до фізики, метафізики й математики раніше, ніж до богослов’я; тоді як ніхто, хто не має життєвих основ богослов’я, не здатен у філософії піднятися вище за дурня. Богослов’я мусить закладати основу і вести попереду всіх наших студій. Якщо, досліджуючи створіння, ми маємо шукати Бога (і не повинні прагнути жодного відокремленого знання про них), то наставники мусять у всьому читати своїм учням Бога; і богослов’я має бути початком, серединою, кінцем, життям — усім їхніх студій. Нашу фізику й метафізику треба підпорядкувати богослов’ю; а природу треба читати як одну з Божих книг, написану саме для того, щоб Він об’явив Себе. Святе Письмо — книга легша: коли ви спершу навчитеся з неї про Бога і Його волю щодо найнеобхіднішого, тоді беріться до вивчення Його діл і читайте кожне створіння як християнин і богослов. Якщо ви не бачите себе й усього сущого як таких, що в Бозі живуть, рухаються й існують, ви не бачите нічого, хоч би що, як вам здається, ви бачили. Якщо, вивчаючи створіння, ви не помічаєте, що Бог — усе і в усьому і що «з Него, і Ним, і в Него все», то ви, може, й думаєте, що «знаєте щось; але нічого не знаєте так, як треба знати». Не думайте так зневажливо про свою фізику та про діла Божі, ніби це лише підготовчі студії для хлопчаків. Шукати, споглядати, подивляти й любити великого Творця в усіх Його ділах — це найвища й найшляхетніша частина святості. Як багато займалися святі Божі цією високою і святою вправою! Книга Йова і Псальми можуть показати нам, що наша фізика зовсім не така далека родичка богослов’я, як дехто гадає.

Тому я, з ревності про добро Церкви та про успіх їхніх найнеобхідніших трудів, пропоную на розгляд усім побожним наставникам: чи не слід їм так само своєчасно і так само старанно читати своїм учням (або доручати їм читати) головні частини практичного богослов’я (а іншого й немає), як і будь-яку з наук; і чи не слід їм іти разом від самого початку? Добре, що вони слухають проповіді; але цього не досить. Якби наставники зробили своєю головною справою ознайомлювати учнів з ученням про спасіння і трудилися над тим, щоб донести його до самого їхнього серця, щоб усе приймалося відповідно до своєї ваги і читалося їхнім серцям так само, як і головам; і щоб решту свого навчання вели так, аби було видно, що вони роблять його лише службовим щодо цього, і щоб учні відчували, до чого вони прямують у всьому; і щоб усю свою філософію викладали in habitu theologico, — це могло б стати щасливим засобом, щоб мати щасливу Церкву і щасливу країну. Але коли мови й філософія забирають майже весь їхній час і старанність, і замість того, щоб читати філософію як богослови, вони читають богослов’я як філософи, ніби це річ не важливіша за урок музики чи арифметики, а не вчення про вічне життя, — ось що губить стількох іще в зав’язі і переповнює Церкву неосвяченими вчителями! Ось чому в нас стільки людей світу цього, які проповідують про невидиме блаженство, і стільки тілесних людей, які звіщають таємниці Духа; і хотів би я не мусити сказати — стільки невірних, які проповідують Христа, чи стільки безбожників, які проповідують живого Бога; а коли їх навчають філософії раніше за релігію або без неї, то чи дивно, що філософія стає всією або більшою частиною їхньої релігії!

Тож знову звертаюся до всіх, кому доручено виховання юнацтва, особливо для підготовки до служіння. Ви, учителі шкіл і наставники, починайте й закінчуйте Божими справами. Щодня говоріть до сердець своїх учнів про те, що мусить увійти в їхні серця, бо інакше вони пропащі. Нехай часто злітають з ваших уст пронизливі слова про Бога, про стан їхніх душ і про майбутнє життя. Не кажіть, що вони надто юні, щоб це зрозуміти й прийняти. Ви й не знаєте, яке враження це може на них справити. Не тільки душа хлопця, а й багато душ можуть мати причину благословляти Бога за вашу ревність і старанність, ба навіть за одне таке своєчасне слово. Ви маєте велику перевагу перед іншими, щоб робити їм добро: вони у ваших руках, поки ще не дозріли, і слухатимуть вас тоді, коли не слухатимуть нікого іншого. Якщо їх призначено до служіння, ви готуєте їх до особливої служби Богові, — то хіба не мусять вони насамперед пізнати Того, Кому мають служити? О, подумайте самі, яке це буде лихо для їхніх власних душ і яка кривда Церкві Божій, якщо вони вийдуть від вас із звичайними й тілесними серцями до такого великого, святого й духовного діла! Зі ста студентів одного з наших коледжів — скільки ж серед них може бути серйозних, досвідчених, побожних юнаків! Якщо ви пошлете половину з них на діло, до якого вони непридатні, яке жорстоке спустошення вчинять вони в Церкві чи в країні! Натомість, якщо ви станете засобом їхнього навернення й освячення, скільки душ благословлятимуть вас, і яке більше добро можете ви зробити Церкві? Коли їхні серця бодай раз будуть спасенно зворушені вченням, яке вони вивчають і проповідують, вони вивчатимуть його щиріше і щиріше проповідуватимуть; їхній власний досвід підкаже їм найвідповідніші теми, дасть їм матеріал і спонукатиме їх доносити його до самого сумління слухачів. Тож стережіться, щоб не дати приводу до стогонів і ридань Церкви і не завдати роботи великому мучителеві душогубів.

2. Не вдовольняйтеся тим, що перебуваєте в стані благодаті, але дбайте також, щоб ваші благодатні дари були в енергійній і живій дії і щоб ви проповідували самим собі проповіді, які готуєте, перш ніж проповідувати їх іншим. Якби ви робили це заради себе самих, праця не була б марною; але я говорю до вас з огляду на спільне добро — щоб ви робили це заради Церкви. Коли ваш розум перебуває у святому, небесному настрої, ваші люди, найпевніше, матимуть частку в його плодах. Ваші молитви, хвали й наука будуть для них солодкі й небесні. Вони, певно, відчують, коли ви багато перебували з Богом: те, що найбільше лежить на вашому серці, найімовірніше, найбільше звучатиме в їхніх вухах. Визнаю, мушу сказати це з гіркого досвіду, що я виношу перед своїм стадом недуги власної душі. Коли я даю своєму серцю охолонути, моя проповідь холодна; коли воно в сум’ятті, і проповідь моя сум’ятна; і так само я часто помічаю й у найкращих своїх слухачах: коли я охолов у проповідуванні, охололи й вони; і наступні молитви, які я від них чув, надто вже скидалися на мою проповідь. Ми — няньки Христових малят. Якщо ми самі утримуємося від їжі, ми заморимо їх голодом; це скоро стане видно з їхньої худорлявості та млявого виконання їхніх різних обов’язків. Якщо ми дамо своїй любові згаснути, нам навряд чи вдасться розпалити їхню. Якщо ми послабимо свою святу дбайливість і страх, це виявиться в нашій проповіді: якщо не в змісті, то в манері. Якщо ми живимося нездоровою їжею — помилками чи безплідними суперечками, — нашим слухачам, найпевніше, від цього буде гірше. Натомість якщо ми рясніємо вірою, любов’ю й ревністю, як переливалося б це на відраду нашим громадам і як виявлялося б у зростанні тих самих благодатних дарів у них! О браття, тож пильнуйте свої серця: не допускайте до них похотей, пристрастей і світських нахилів; підтримуйте життя віри, любові й ревності; будьте часто вдома, у власному серці, і будьте часто з Богом. Якщо вашою щоденною справою не буде вивчати власні серця, приборкувати зіпсутість і ходити з Богом — якщо ви не зробите цього ділом, якому постійно віддаєтеся, — усе піде шкереберть, і ви заморите своїх слухачів голодом; а якщо матимете лише удаваний запал, не сподівайтеся, що з висоти на нього зійде благословення. Над усе багато перебувайте в потаємній молитві й роздумах. Звідти мусите ви приносити небесний вогонь, що має запалювати ваші жертви: пам’ятайте, ви не можете занепасти й знехтувати свій обов’язок на шкоду лише собі; багато хто втратить від цього разом із вами. Тож заради своїх людей пильнуйте свої серця. Якщо вас охопить напад духовної гордості, і ви впадете в якусь небезпечну помилку, і почнете поширювати власні вигадки, щоб потягти учнів за собою, — яка це може бути рана для Церкви, над якою вам доручено нагляд; і ви можете стати для неї карою замість благословення, і люди пожалкують, що взагалі бачили ваші обличчя. О, тож пильнуйте свої судження й почуття. Марнота й помилка підкрадаються хитро і рідко приходять без гарних личин: великі недуги й відступництва зазвичай мають малі початки. Князь темряви часто вдає з себе ангела світла, щоб знову затягти дітей світла в темряву. Як легко також підкрадаються недуги до наших почуттів і до нашої першої любові, і слабнуть страх і дбайливість! Тож пильнуйте — заради себе самих і заради інших.

Але, крім цієї загальної постійної пильності, служитель, як на мене, повинен особливо потрудитися над своїм серцем, перш ніж іти до громади: якщо воно тоді холодне, то як же він зігріє серця своїх слухачів? Тож саме тоді особливо звертайтеся до Бога по життя: прочитайте якусь бадьорливу, пробудливу книжку або поміркуйте над вагою предмета, про який маєте говорити, і над великою потребою душ вашого народу, щоб ви йшли до Його дому в ревності Господній. Так підтримуйте в собі життя благодаті, щоб воно виявлялося в усіх ваших проповідях з кафедри, – щоб кожен, хто приходить на зібрання холодним, перш ніж піти, дістав хоч трохи тепла.

3. Достерегайте себе, щоб ваш приклад не суперечив вашій науці і щоб ви не клали перед сліпими таких каменів спотикання, які можуть стати причиною їхньої загибелі; щоб ви не заперечували своїм життям того, що кажете своїм язиком, і не стали найбільшими перешкодниками успіхові власної праці. Дуже шкодить нашій справі, коли інші люди цілий тиждень наодинці переконують простих людей у протилежному тому, що ми прилюдно говорили їм зі Слова Божого, бо ми не можемо бути поруч, щоб викрити їхнє безглуздя; але ще більше пошкодить вашій справі, якщо ви самі собі суперечитимете, якщо ваші вчинки виставлятимуть ваш язик брехливим, якщо годину чи дві ви будуватимете устами, а весь наступний тиждень руйнуватимете руками! Це вірний спосіб змусити людей думати, що Слово Боже — лише пуста байка, а проповідь — не краща за пустомельство. Хто справді має на думці те, що говорить, той напевно й чинитиме так, як говорить. Одне горде, грубе, владне слово, одна непотрібна сварка, один користолюбний вчинок можуть перерізати горло не одній проповіді й знищити плід усього, що ви досі робили. Скажіть мені, браття, у страху Божому: чи дбаєте ви про успіх своєї праці, чи ні? Чи прагнете ви побачити його в душах своїх слухачів? Якщо ні, то навіщо ви проповідуєте, навіщо студіюєте і навіщо називаєте себе служителями Христовими? А якщо так, то ж, напевно, не наважитеся зіпсувати свою справу задля нікчемниці. Як! Ви дбаєте про успіх своєї праці — і все ж не хочете поділитися дрібкою з бідними, ні стерпіти кривди чи лайливого слова, ні схилитися до найнижчих, ні стримати своєї запальної чи владної поведінки, – ні, навіть задля здобуття душ і досягнення мети всієї вашої праці! Справді мало цінуєте ви успіх, якщо продаєте його за таку дешеву ціну або не хочете зробити такої дрібниці, щоб його досягти.

Очевидна помилка деяких служителів у тому, що між їхньою проповіддю і їхнім життям така невідповідність: вони старанно студіюють, щоб точно проповідувати, і мало або й зовсім не студіюють, щоб точно жити. Цілого тижня ледве вистачає, щоб навчитися, як говорити дві години; а година, щоб навчитися, як жити цілий тиждень, видається забагато. Вони бояться поставити не на своє місце хоч одне слово в проповіді чи допустити якусь помітну слабкість (і я їх не ганю, бо предмет святий і важливий), але ні за що мають поставити не на своє місце почуття, слова і вчинки в перебігу свого життя. О, як вишукано, чув я, проповідували деякі люди, і як недбало, бачив я, вони жили! Вони були такі прискіпливі до приготування своїх проповідей, що рідко проповідувати здавалося їм чеснотою, аби лише мова їхня була вишуканіша, і всіх риторів, яких тільки могли знайти, вони силоміць заставляли служити окрасі свого стилю (і брязкальця часто бували їхньою найголовнішою окрасою). Вони були такі вибагливі, слухаючи інших, що їм не догоджав ніхто, хто говорив так, як думав, або хто не топив почуттів, не притуплював і не розладнував серця переважними злетами химерної дотепності. А проте, коли доходило до справи практики і вони вже виходили з церкви, якими ж невибагливими ставали ці люди і як мало зважали на те, що говорили чи робили, аби лише це не було так очевидно грубо, щоб їх збезчестити! Ті, що проповідують точно, не хотіли жити точно! Яка ж була різниця між їхніми промовами з кафедри і їхньою буденною розмовою! Ті, хто найменше терпів варваризми, солецизми й паралогізми в проповіді, легко терпіли їх у своєму житті й поведінці.

Справді, браття, ми маємо дуже вагому причину пильнувати, що робимо, так само як і що говоримо: якщо ми хочемо бути справжніми слугами Христовими, то не повинні бути слугами лише на словах, а мусимо служити Йому своїми ділами і бути «чинителями діла, щоб бути щасливими у своєму діланні». Як наш народ повинен бути «чинителями слова, а не тілько слухателями», так і ми повинні бути чинителями, а не тільки промовцями, щоб не «обманювати себе самих». Практичну науку треба й проповідувати практично. Ми повинні так само старанно вчитися, як добре жити, як і того, як добре проповідувати. Ми повинні думати і передумувати, як укладати своє життя так, щоб воно найбільше служило спасінню людей, — так само як і свої проповіді.

Коли ви обмірковуєте, що сказати своєму народові, то, якщо вам хоч трохи болять їхні душі, ви часто думатимете в собі: «Як мені дістатися до їхнього нутра? І що сказати, що найімовірніше їх переконає, наверне і посприяє їхньому спасінню!» А чи не повинні ви так само старанно думати в собі: «Як мені жити, що мені робити і як розпорядитися всім, що маю, щоб це найбільше служило спасінню людських душ?» Браття, якщо спасіння душ — ваша мета, ви напевно прагнутимете її і поза кафедрою так само, як і на ній! Якщо це ваша мета, ви житимете для неї і докладатимете всіх своїх зусиль, щоб її досягти. Ви питатимете про гроші у своєму гаманці так само, як і про слово своїх уст: «Як мені витратити їх на найбільше добро, особливо для людських душ?» О, якби це щодня було вашим старанням — як ужити для Бога своє багатство, своїх друзів і все, що маєте, так само як і свій язик! Тоді ми побачили б той плід вашої праці, якого інакше, мабуть, ніколи не побачимо. Якщо ви прагнете мети служіння лише на кафедрі, то, видно, вважаєте себе служителями тільки доти, доки там стоїте. А коли так, то, гадаю, ви взагалі не гідні, щоб вас уважали служителями.

Тож дозвольте благати вас, браття, добре чинити так само, як і добре говорити. Будьте серед «ревнителїв добрих дїл». Не шкодуйте жодних видатків, якщо це може посприяти справі вашого Господаря.

(1) Бережіть свою невинність і ходіть без зачіпки. Нехай ваше життя осуджує гріх і схиляє людей до обов’язку. Невже ви хочете, щоб ваш народ більше дбав про свої душі, ніж ви про свої? Якщо хочете, щоб вони викупляли свій час, то не марнуйте свого. Якщо не хочете, щоб вони були марнословні в розмовах, то пильнуйте, щоб самі говорили те, що може будувати, — таке слово, що служить на те, «щоб подало благодать тим, хто чує». Добре впорядкуйте власні родини, якщо хочете, щоб і вони так робили зі своїми. Не будьте горді й владні, якщо хочете, щоб вони були смиренні. Немає чеснот, у яких ваш приклад зробив би більше, принаймні щоб пом’якшити упередження людей, ніж смирення, лагідність і самозречення. Прощайте кривди: «Не давай ся подужати злу, а подужуй зло добром». Чиніть, як наш Господь, «котрий, злословлений, не злословив». Якщо грішники вперті, зухвалі й зневажливі, тіло й кров намовлятимуть вас узятися за їхню зброю і перемогти їх їхніми ж тілесними засобами; але це не той шлях (хіба що наскільки цього може вимагати необхідний самозахист чи загальне добро), — переможіть їх радше добротою, терпеливістю й лагідністю. Перше може показати, що ви маєте більше світської сили, ніж вони (хоча в цьому вони звичайно бувають сильніші за вірних); але тільки друге скаже їм, що ви перевершуєте їх духовною величчю. Якщо ви вірите, що Христос більше гідний наслідування, ніж Цезар чи Олександр, і що бути християнином славніше, ніж бути завойовником, — так, бути людиною славніше, ніж звіром, котрий часто перевершує нас силою, — то змагайтеся любов’ю, а не насильством; протиставляйте силі лагідність, любов і терпеливість, а не силу силі. Пам’ятайте: ви зобов’язані бути слугами всіх. «до смиренних нахиляйтесь». Не будьте чужі бідним у своєму стаді: вони схильні вважати вашу відчуженість зневагою. Близькість, ужита для святих цілей, може зробити дуже багато добра. Не говоріть ні з ким гордовито чи нешанобливо, а будьте ввічливі з найнижчими, як із рівними вам у Христі. Привітна й прихильна поведінка — дешевий спосіб робити людям добро.

(2) Дозвольте благати вас рясніти ділами милосердя й доброчинності. Ідіть до бідних, побачте, чого їм бракує, і виявіть своє співчуття водночас до їхньої душі й тіла. Купіть їм катехизис та інші невеликі книжки, що можуть піти їм на добро, і візьміть з них обіцянку читати їх уважно й пильно. Розтягуйте свій гаманець до краю і робіть усе добро, яке можете. Не думайте про багатство; не шукайте великого ні для себе, ні для своїх нащадків. Що з того, коли ви й збіднієте, щоб зробити більше добро, — буде це втрата чи здобуток? Якщо ви вірите, що Бог — найнадійніший скарбник і що витрачати на Його службу — найбільший відсоток, то покажіть їм, що ви справді в це вірите. Я знаю, що тіло й кров сперечатимуться, перш ніж випустять свою здобич, і завжди знайдуть, що сказати проти цього обов’язку, який іде проти їхньої вигоди; але зважте на мої слова (і нехай Господь вкладе їх вам глибоко в серце): людина, якій хоч щось у світі таке дороге, що вона не може віддати цього для Христа, коли Він того зажадає, — не справжній християнин. А що тілесне серце не хоче вірити, що Христос вимагає того, чого воно не може віддати, і тому робить це своєю самоошукливою викруткою, то я кажу далі: людина, яка не дає себе переконати, що обов’язок є обов’язком, бо не може віддати для Христа того, що на нього треба витратити, — не справжній християнин; бо фальшиве серце псує розум, а розум знову посилює омани серця. Тож не вважайте руїною робити собі приятелів від мамони неправди і збирати скарби на небі, хоч би вам самим на землі лишилося небагато. Ставши бідними, ви не втрачаєте ніякої великої переваги для неба: «У дорозі — що легше йдеш, то краще».

Я знаю: де серце тілесне й захланне, там слова не вирвуть людям гроші з рук; вони можуть сказати все це й більше іншим, але говорити — одне, а вірити — зовсім інше. Проте на тих, хто справді вірує, такі міркування, як на мене, мали б подіяти. О, скільки добра могли б зробити служителі, якби тільки жили в зневазі до світу, до його багатств і слави, витрачали все, що мають, на службу своєму Господареві й обмежували своє тіло, щоб мати чим робити добро! Це відчинило б для прийняття їхньої науки більше сердець, ніж уся їхня красномовність; а без цього особливість у вірі здаватиметься лише лицемірством, — і цілком імовірно, що так воно і є. «Хто плекає безкорисливість, той молиться Господеві; хто вириває людину з небезпеки, той приносить щедру жертву; оце наші жертви, оце святе для Бога. Отже, хто серед нас побожніший, той і більше зрікається себе», — каже Мінуцій Фелікс. Хоч нам і не треба чинити, як папісти, що йдуть у монастирі й зрікаються власності, проте ми не повинні мати нічого, крім того, що маємо для Бога.

4. Достерегайте себе, щоб ви не жили в тих гріхах, проти яких проповідуєте в інших, і не були винні в тому, що щодня осуджуєте. Невже ви зробите своєю справою звеличувати Бога, а покінчивши з нею, безчеститимете Його не менше за інших? Невже ви звіщатимете владу Христового правління, а самі зневажатимете її і бунтуватиметеся? Невже проповідуватимете Його закони і свідомо їх порушуватимете? Якщо гріх — зло, то чому ви в ньому живете? Якщо ні, то чому відмовляєте від нього людей? Якщо він небезпечний, то як ви смієте на нього зважуватися? А якщо ні, то навіщо кажете людям, що він небезпечний? Якщо Божі погрози правдиві, то чому ви їх не боїтеся? А якщо фальшиві, то навіщо даремно непокоїте ними людей і без причини наганяєте на них такого страху? Чи ж і ви з тих, що «Божий присуд розуміють, що хто таке робить, достоін смерти», а проте самі це робите? «Навчаючи ж иншого, себе не навчаєш? говорячи, щоб не робили перелюбу», чи щоб не пиячили, чи не були зажерливі, — чи ти сам не такий? «ти, що хвалиш ся законом, переступом закону Бога зневажаєш?» Як! Невже той самий язик, що говорить проти зла, говоритиме зло? Невже ті самі уста, що засуджують це та подібне в інших, осуджуватимуть, обмовлятимуть і злословитимуть вашого ближнього? Достерегайте себе, щоб ви не засуджували гріха, а проте не перемагали його; щоб, силкуючись повалити його в інших, самі не схилялися перед ним і не ставали його невільниками: «хто бо ким подужаний, того він і невольник». «кому оддаєте себе в слуги на послух, того ви й слуги, кого слухаєте: чи то гріха на смерть, чи слухання на праведність». О браття! Легше докоряти гріхові, ніж перемогти його.

Нарешті, достерегайте себе, щоб вам не бракувало якостей, потрібних для вашої праці. Хто хоче навчати людей усіх тих таємничих речей, які треба знати для спасіння, той сам не повинен бути немовлям у знанні. О, яких якостей потребує людина, на яку покладено таке доручення, як на нас! Скільки труднощів у богослов’ї треба розв’язати! — і то щодо самих основних засад віри! Скільки темних місць Писання треба витлумачити! Скільки обов’язків треба виконати, у яких і ми, і інші можемо схибити, якщо не будемо добре обізнані щодо їхнього змісту, способу й мети! Скільки гріхів треба уникнути, а цього без розуміння й передбачливості не зробиш! Скільки хитрих і підступних спокус мусимо ми відкрити перед очима нашого народу, щоб він їх уникнув! Скільки важливих і водночас заплутаних справ сумління мусимо ми майже щодня розв’язувати! І чи може таку велику працю, і таку працю, як ця, виконати недосвідчені, непридатні люди? О, які твердині нам треба розбивати, і скільки їх! Якого хитрого й упертого опору мусимо ми чекати від кожного серця, з яким маємо справу! Упередження так загородило нам дорогу, що ми ледве можемо домогтися терплячого вислуховування. Ледве ми проб’ємо пролом у їхніх безпідставних надіях і тілесному спокої, як у них уже знаходиться двадцять викруток і позірних доводів, щоб його знову залатати, і двадцять ворогів, що вдають із себе друзів, готові їм у цьому допомогти. Ми сперечаємося з ними не на рівних умовах. Нам доводиться міркувати з дітьми, які не можуть нас зрозуміти. Нам доводиться сперечатися з божевільними (у духовному), які заглушать нас криком шаленої нісенітниці. Ми маємо справу з упертими, нерозсудливими людьми, які, коли їх змусили замовкнути, анітрохи не переконані, і які, коли не можуть дати вам жодної причини, дають вам свою рішучість; як той чоловік, з яким мав справу Сальвіан: вирішивши поглинути майно бідняка і почувши від нього благання змилуватися, він відповів, що «не може виконати його прохання, бо дав обітницю забрати це», тож проповідник через цей найпобожніший лихий учинок мусив піти ні з чим. Ми сперечаємося проти людської волі й пристрастей не менше, ніж проти розуміння; а вони не мають ні розуму, ні вух. Найкращі їхні доводи такі: «Я не повірю ні вам, ні всім проповідникам на світі в таких речах. Я не зміню ні думки, ні життя; не покину своїх гріхів; ніколи не буду таким педантично святим, хай буде що буде». Ми маємо не одну, а безліч шалених пристрастей і ворогів, що суперечать, проти яких мусимо сперечатися водночас, щоразу як беремося за навернення грішника; наче людині довелося б вести суперечку на ярмарку чи серед заколоту, або посеред натовпу лютих сварливців. Якої ж рівності умов і якого успіху можна тут чекати? А проте така наша праця; і це праця, яку мусимо виконати.

О браття! Якими ж мусимо бути в умінні, рішучості й невтомній старанності ми, що маємо все це робити? Хіба Павло не вигукнув: «кого на се вистачить?» А ми будемо гордими, недбалими чи лінивими, наче нас на це вистачає? Як Петро каже кожному християнинові, з огляду на велику зміну, що наближається: «якими слїд вам бути в сьвятому життю і побожностї»! — так і я можу сказати кожному служителеві: «Коли все це лежить на наших руках, то якими слід нам бути в усіх святих зусиллях і постановах для нашої праці!» Це не тягар для плечей дитини. Якого вміння вимагає кожна частина нашої праці! — і яка важлива кожна її частина! Виголосити проповідь — це, гадаю, не найважче; а проте якого вміння треба, щоб зробити правду зрозумілою; щоб переконати слухачів, впустити непереборне світло в їхнє сумління, утримати його там і довести все до кінця; щоб угвинтити правду в їхні уми і вкорінити Христа в їхні почуття; щоб зустріти кожне заперечення і ясно його розв’язати; щоб зупинити грішників і змусити їх побачити, що немає надії, а лиш неминуче одне з двох: або навернутися, або бути осудженими, — і зробити все це щодо мови й способу так, як личить нашій праці, і водночас якнайбільше пристосовано до спроможності наших слухачів. Це, і ще багато чого, що належить робити в кожній проповіді, напевно вимагає великого святого вміння. Такий великий Бог, Чию вість ми несемо, має бути вшанований тим, як ми її передаємо. Яка це гірка річ, що з вістю від Бога неба, яка має вічне значення для людських душ, ми поводимося так кволо, так незграбно, так нерозважно чи так легковажно, що вся справа зазнає невдачі в наших руках, і Бог зазнає безчестя, і Його праця — ганьби, а грішники радше запеклішають, ніж навертаються; і все це — через нашу слабкість чи недбалість! Як часто тілесні слухачі йшли додому, глузуючи з очевидних і ганебних хиб проповідника! Скільки людей спить під нашою проповіддю, бо наші серця й язики сонні, і ми не приносимо з собою стільки вміння й ревності, щоб їх розбудити!

Крім того, якого вміння треба, щоб захищати правду від противників і мати справу з любителями суперечок і причіпок, відповідно до їхніх різних способів і обставин! А якщо ми зазнаємо поразки через слабкість, як же вони торжествуватимуть над нами! Проте це ще найменше: але хто знає, скільки слабких через це може бути збито з дороги — на їхню власну загибель і на клопіт Церкві?

Якого вміння треба, щоб наодинці мати справу з однією бідною неосвіченою душею задля її навернення!

О браття! Чи не сахаєтеся ви й не тремтите, усвідомлюючи всю цю працю? Чи ж вистачить для такого завдання звичайної міри святого вміння і здібності, розважливості та інших якостей? Я знаю, що з потреби Церква може терпіти слабких; але горе нам, якщо ми терпітимемо власну слабкість і потуратимемо їй! Хіба розум і сумління не кажуть вам, що, коли ви наважуєтеся взятися за таку високу працю, як ця, то не повинні шкодувати жодних зусиль, щоб стати придатними до її виконання? Не випадкові ліниві уривки чи скуштування наук роблять із людини здібного й здорового богослова. Я знаю, що лінощі навчилися посилатися на марність усіх наших студій і на те, наскільки цілковито Дух мусить уздатнювати нас до нашої праці та допомагати нам у ній; наче Бог наказав нам користуватися засобами, а потім дозволив нехтувати ними; наче Його спосіб — давати нам процвітати в неробстві, приводити нас до знання через сни, поки ми спимо, або підносити нас на небо й відкривати нам Свої задуми, коли ми й гадки про таке не маємо, а марнуємо свій час на землі! О, щоб люди сміли своїми лінощами «вгашувати Духа», а потім виправдовуватися Духом у тому, що вони роблять! «О безмірно ганебний і протиприродний учинок!» Бог вимагає від нас, щоб ми були «у роботї не лїниві», а «духом горючі, Господеві служачі». Такими ми мусимо спонукати бути наших слухачів, і такими мусимо бути самі. Тож, браття, не гайте часу! Студіюйте, і моліться, і радьтеся, і вправляйтеся; бо саме цими чотирма шляхами мають зростати ваші здібності. Достерегайте себе, щоб ви не були слабкі через власну недбалість і щоб не псували Божої праці своєю слабкістю.

Ви завершили: Розділ 1 — Суть цього нагляду

Назад Далі