Реформований пастор
Присвята

Розділ 2 · 18 хв читання · 23 хв слухання

Присвята

Моїм преподобним і щиро улюбленим братам, вірним служителям Христовим у Британії та Ірландії: благодать і мир у Ісусі Христі нехай примножаться.

ПРЕПОДОБНІ БРАТТЯ

Предмет цієї праці так близько стосується вас самих і довірених вашій опіці громад, що це додає мені сміливості звернутися до вас, попри недосконалість викладу і попри усвідомлення моєї великої негідності бути вашим наставником.

Перш ніж перейти до своєї головної справи, я поясню вам, чому з’явилася ця праця і чому я дозволив собі в ній таку відвертість мови, яка декому може бути неприємна. Коли Господь пробудив Своїх служителів у графстві Вустершир і деяких сусідніх краях до усвідомлення їхнього обов’язку в справі катехизації та особистого наставляння всіх у їхніх парафіях, хто вперто не відкидатиме їхньої допомоги, і коли вони підписали угоду, що містила їхні постанови виконувати цю працю надалі, вони визнали за негоже братися до неї без урочистого упокорення своїх душ перед Господом за те, що так довго занедбували такий великий і потрібний обов’язок; тож вони домовилися зібратися разом у Вустері 4 грудня 1655 року і там спільно упокоритися й ревно молитися Богові про прощення нашої недбалості, про Його особливу допомогу в праці, за яку ми взялися, і про її успіх серед людей, яких ми зобов’язалися наставляти; і тоді, серед інших, вони попросили проповідувати й мене. Відповідаючи на їхнє бажання, я приготував подану далі Промову; і хоч вона вийшла довшою, ніж можна виголосити за одну чи дві проповіді, я все ж мав намір тоді за неї взятися, виголосити те, що найбільше пасувало до нагоди, а решту залишити на інший час. Але ще до зібрання через посилення мого звичного болю й немочі я не зміг туди вирушити; і щоб надолужити цю мимовільну відсутність, я легко погодився на прохання кількох братів негайно оприлюднити те, що приготував, щоб вони могли прочитати те, чого не змогли почути. Якщо мені заперечать, що не слід було говорити так прямо й гостро проти гріхів служителів, або що не слід було виставляти це на огляд світові, або принаймні що слід було зробити це іншою мовою, а не у вуха простолюду, — особливо в такий час, коли квакери й папісти намагаються виставити служіння на зневагу, а люди надто схильні дослухатися до їхніх навіювань, — то визнаю: я вважав це заперечення дуже вагомим; але те, що воно не змогло змінити мого рішення, слід приписати, серед іншого, таким причинам:

1. Ми домовилися саме про урочисте упокорення, і для нього це й було приготоване та призначене. А як нам упокоритися без прямого визнання свого гріха? 2. Визнання це стосувалося передусім наших власних гріхів; і хто може ображатися на нас за те, що ми визнаємо власні гріхи й беремо провину та сором на себе, як і казало нам наше сумління? 3. Оскільки я з потреби приготував це англійською мовою, у мене не було вільного часу перекласти це латиною. 4. Коли гріх відкритий перед очима світу, марно намагатися його приховати; усі такі спроби лише обтяжать і збільшать наш сором. 5. Щире визнання — умова повного прощення; а коли гріх прилюдний, то й визнання має бути прилюдним.

Якби служителі Англії грішили лише латиною, я вже якось спромігся б напомнути їх латиною або не сказав би їм нічого. Але якщо вони грішать англійською, то й чути про це мусять англійською. Непрощений гріх ніколи не дасть нам ні спокою, ні щастя, хоч би скільки старань і коштів ми докладали, щоб його прикрити: наш гріх неодмінно знайде нас, навіть якщо ми його не знайдемо. Справа визнання якраз і полягає в тому, щоб оголосити свій гріх і добровільно взяти сором на себе; і якщо «хто признається й їх покине, той ласки доступить», то не дивно, що «Хто прикриває гріхи свої, не зазнає щастя». Якщо ми такі ніжні до себе й так неохоче визнаємо, Бог буде тим менш ніжним до нас і Сам складе за нас наші визнання. Він або змусить наше сумління до визнання, або Його суди оголосять наші беззаконня світові.

6. Надто багато тих, хто взявся до служительської праці, так уперто тривають у своєкорисливості, недбалості, гордості та інших гріхах, що напоминати їх стало нашим неминучим обов’язком. Якби ми бачили, що такі виправляться без докору, ми охоче утрималися б від оприлюднення їхніх провин. Але коли самі докори виявляються такими безуспішними, що вони більше ображаються на докір, ніж на гріх, і воліють, щоб ми перестали докоряти, ніж щоб самі вони перестали грішити, я вважаю, що настав час загострити ліки. Бо що ж іще нам робити? Відступитися від наших братів як від невиліковних було б жорстокістю, доки є ще інші засоби, якими можна скористатися.

Ми не повинні ненавидіти їх, але маємо прямо їм докоряти й не допускати на них гріха. Терпіти вади служителів — значить сприяти загибелі Церкви; бо який шлях швидше розбещує й губить людей, ніж зіпсутість їхніх провідників? І як нам успішніше посприяти реформі, ніж намагаючись реформувати провідників Церкви? Щодо мене, я вчинив так, як хотів би, щоб чинили зі мною; і роблю це задля безпеки Церкви та з ніжної любові до братів, яким наважуюся докоряти, — не для того, щоб зробити їх зневаженими й ненависними, а щоб зцілити те зло, яке зробило б їх такими, — щоб жоден ворог не знайшов серед нас цього приводу для наруги. А надто тому, що наші вірні зусилля такі вкрай потрібні для добра Церкви та спасіння людських душ, що з любов’ю до тієї чи іншого несумісно ні самим бути недбалими, ні мовчки потурати недбалості інших. Якби тисячі з вас були на кораблі, що дав течу, а ті, хто мав би відкачувати воду й затикати пробоїни, бавилися б чи спали або навіть лише шкодували себе в праці, наражаючи на небезпеку всіх вас, — хіба ви не розбудили б їх до праці й не закликали б трудитися, наче за ваше життя? І якби ви виявили певну гостроту й наполегливість щодо лінивих, чи вважали б ви при здоровому глузді того, хто образився б на вас і звинуватив вас у гордості, зарозумілості чи нечемності за те, що ви насмілюєтеся так зухвало говорити з вашими товаришами по праці, або хто сказав би вам, що ви кривдите їх, применшуючи їхню репутацію? Хіба ви не сказали б: «Працю треба виконати, або ми всі мерці. Корабель ось-ось потоне, а ви говорите про репутацію? Чи ви воліли б наразити на небезпеку себе й нас, ніж почути про свої лінощі?» Таке й наше становище, браття. Боже діло мусить бути виконане! Душі не повинні гинути, поки ви дбаєте про свої світські справи чи світські втіхи, вигідно спочиваєте або сваритеся зі своїми братами! І ми не повинні мовчати, коли ви квапите людей до погибелі, а Церкву ввергають у ще більшу небезпеку й безлад, — зі страху здатися вам надто нечемними й неввічливими чи прогнівити ваші нетерплячі душі! Якби ви були такі ж нетерплячі до своїх гріхів, як до наших докорів, ви більше нічого від нас не почули б, і ми всі були б у згоді! Але ні Бог, ні добрі люди не залишать вас у спокої в таких гріхах. Утім, якби ви взялися до іншого покликання, грішили лише собі на шкоду й гинули самі, ми не мали б такої потреби турбувати вас, як маємо тепер; але якщо ви вступаєте на служительський уряд, що існує для неодмінного збереження всіх нас, так що, залишивши вас у спокої з вашим гріхом, ми мусили б віддати Церкву на втрату й небезпеку, — не дорікайте нам, якщо ми говоримо з вами вільніше, ніж вам хотілося б. Якби хворіло ваше власне тіло, а ви зневажали ліки, або якби горів ваш власний дім, а ви співали чи сварилися на вулицях, я, можливо, стерпів би це й залишив би вас у спокої (чого, втім, з любові я не зробив би легко); але якщо ви беретеся бути лікарем у лікарні чи для цілого міста, ураженого чумою, або беретеся гасити всі пожежі, що спалахнуть у місті, то вашої недбалості стерпіти неможливо, хоч як би це вам не подобалося. Сприймайте це як хочете, а сказати вам про це мусимо; і якщо цього не досить, вам скажуть про це ще прямо; а якщо й цього не досить і вас не лише осудять, а й відкинуть, — дякуйте самим собі. Усе це я кажу лише винним.

Отже, я навів вам причини, що змусили мене оприлюднити простою англійською мовою стільки про гріхи служителів, скільки я зробив це в поданому далі Трактаті. І гадаю, що чим хтось покаянніший і смиренніший і чим більше прагне справжньої реформи Церкви, тим легше й повніше схвалить такі відверті визнання й докори. Але бачу, що неможливо не образити тих, хто водночас винний і нерозкаяний; бо уникнути цього можна лише нашим мовчанням або їхнім терпінням: а мовчати ми не можемо через Божі заповіді, терпіти ж вони не захочуть через свою провину й нерозкаяність. Та прямодушних людей зрештою завжди схвалюють; і близький час, коли ви визнаєте, що вони були вашими найкращими друзями. Але моя головна справа ще попереду. Тепер я мушу набратися сміливості, браття, стати вашим наставником щодо деяких неодмінних обов’язків, про які я говорю в подальшій промові. Якщо хтось із вас закине мені зарозумілість чи нескромність за цю спробу, ніби я цим звинувачую вас у недбалості або вважаю себе спроможним напоминати вас, — прошу вас прихильно витлумачити мою сміливість і запевняю вас, що я не слухаю в цьому поради свого тіла, а завдаю прикрості собі не менше, ніж декому з вас; і волів би спокою та миру мовчання, якби це узгоджувалося з моїм обов’язком і добром громад. Але саме лише крайня потреба людських душ і моє бажання їхнього спасіння та процвітання Церкви змушують мене до цієї зарозумілості й нескромності, якщо вже так це треба називати. Бо хто, маючи язик, може мовчати, коли йдеться про честь Божу, добро Його Церкви та вічне щастя стількох душ?

Перше й головне питання, яке я хочу вам запропонувати, таке: чи не є безперечним обов’язком більшості служителів цих трьох народів негайно взятися до праці катехизації та особистого наставляння всіх довірених їхній опіці, хто погодиться цьому підкоритися? Мені не треба тут спинятися, щоб це доводити, бо я досить зробив це в подальшій промові. Чи можете ви думати, що свята мудрість заперечить це? Чи заперечить це ревність за Бога, чи радість від служіння Йому, чи любов до людських душ?

1. Те, що людей треба навчати основ віри та речей, найпотрібніших для спасіння, серед нас поза сумнівом.

2. Що навчати їх цього треба найповчальнішим і найкориснішим способом, — у цьому, сподіваюся, ми згодні.

3. Що особиста розмова, і випробування, і наставляння мають багато чудових переваг для їхнього добра, — це так само поза суперечкою.

4. Що особисте наставляння рекомендують нам Писання й практика слуг Христових і що його схвалювали побожні всіх віків, — цього, наскільки я можу знайти, ніхто не заперечує.

5. Поза сумнівом і те, що ми повинні виконувати цей великий обов’язок щодо всіх людей або щодо стількох, скільки зможемо; бо наша любов і турбота про їхні душі мусять поширюватися на всіх. Якщо у вашій парафії чи громаді п’ятсот або тисяча неосвічених людей, то це жалюгідне виконання вашого обов’язку — час від часу поговорити з кількома з них, а решту залишити в їхньому невігластві, якщо ви спроможні подати їм допомогу.

6. Не менш певне й те, що така велика праця має забирати значну частину нашого часу. Нарешті, так само певне, що всі обов’язки слід виконувати впорядковано, наскільки можливо, а отже, вони повинні мати свій призначений час. І якщо ми згодні діяти відповідно до цих загальновизнаних істин, нам не треба розходитися щодо жодних сумнівних обставин.

Тож тепер я від імені Христа, задля Його Церкви та безсмертних людських душ благаю всіх вірних служителів Христових негайно й рішуче взятися до цієї праці. Об’єднуйтеся, щоб виконувати її одностайно, — так легше буде схилити ваших людей до покори їй. Мушу визнати: з певного досвіду я бачу, що саме ця праця, через Божу благодать, яка діє через засоби, мусить справді принести реформу; що вона мусить вигнати наше поширене невігластво; що вона мусить схилити вперті серця грішників; що вона мусить відповісти на їхні марні заперечення й зняти їхні упередження; що вона мусить примирити їхні серця з вірними служителями, допомогти успіхові нашої прилюдної проповіді й зробити справжню побожність звичайнішою, ніж була досі. Бачу, що досі ми ніколи не обирали найкращого шляху, щоб зруйнувати царство темряви. Дивуюся сам собі, як мене так довго тримало осторонь від такого ясного й чудового обов’язку. Але зі мною було так, як, гадаю, буває й з іншими. Я давно був у ньому переконаний, але труднощі здавалися мені надто великими, а обов’язок — надто малим, і тому мене довго стримувало від його виконання. Я уявляв, що люди зневажать це і що погодяться лише небагато тих, кому це найменше потрібно; і думав, що моїх сил ніколи на це не стане, бо й так на мені лежали великі тягарі; і так я довго це відкладав, за що благаю Господа милосердя простити мені. Тим часом, спробувавши, я бачу, що труднощі майже ніщо (хіба що через мою надзвичайну тілесну неміч) порівняно з тим, що я уявляв; і бачу такі користі й розраду від цієї праці, що не хотів би утриматися від неї навіть за всі багатства світу. Ми присвячуємо цій праці понеділок і вівторок, від ранку майже до ночі, приймаючи близько п’ятнадцяти чи шістнадцяти родин на тиждень, щоб за рік пройти всю парафію, в якій понад вісімсот родин; і досі не можу сказати, що бодай одна родина відмовилася прийти до мене, і лише небагато людей вимовилися й ухилилися. І я бачу в більшості тих, хто приходить, більше зовнішніх ознак успіху, ніж від усієї моєї прилюдної проповіді до них. Якщо ви скажете, що в більшості місць це не так, я відповім: хотів би я, щоб вина за це не лежала значною мірою на нас самих. Та якщо навіть дехто відмовляється від вашої допомоги, це не виправдає вас за те, що ви не подаєте її тим, хто прийняв би її. Якщо ви спитаєте мене, якого порядку я дотримуюся заради впорядкованості й швидкості, можу тут згадати, що, роздаючи Катехизиси, я складаю список усіх тямущих людей у парафії, а парафіяльний писар за тиждень наперед обходить кожну родину й повідомляє, якого дня і о котрій годині прийти (одна родина о восьмій, наступна о дев’ятій, наступна о десятій і т. д.). І через велику кількість я змушений мати справу з цілою родиною водночас; але зазвичай не допускаю, щоб при цьому був присутній хтось з іншої родини. Браття, хіба я закликаю вас до цієї праці без Божої влади, без згоди всієї давнини, без згоди реформатських богословів чи без переконання вашого власного сумління? Погляньте, що принагідно каже Вестмінстерська асамблея у своїй Настанові про відвідування хворих: «Обов’язок служителя — не лише навчати довірених йому людей прилюдно, але й приватно та особисто напоминати, умовляти, докоряти й утішати їх при кожній слушній нагоді, наскільки дозволять йому час, сили й особиста безпека. Він має напоминати їх у час здоров’я готуватися до смерті. І для цього вони мають часто радитися зі своїм служителем про стан своїх душ» і т. д. Перечитайте це ще раз і поміркуйте. Слухайте Бога, якщо хочете мати мир із Богом. Слухайте сумління, якщо хочете мати мир сумління. Я вирішив говорити з вами прямо, хоч би я й прогнівив вас. Малоймовірно, щоб у тій людині було серце, щиро віддане Богові, яка після попереджень і умовлянь не зважиться на такий ясний і великий обов’язок. Не можу збагнути, як той, хто має бодай іскру спасенної благодаті, а отже, й ту любов до Бога та радість виконувати Його волю, які є в усіх освячених, міг би дати себе схилити до того, щоб противитися такій праці чи відмовлятися від неї; хіба що під владою такої спокуси, як Петро, коли він зрікся Христа або коли відмовляв Його від страждань і почув наче напіввідлучення: «Геть від мене, сатано! ти блазниш мене, бо не гадаєш про Боже, а про чоловіче». Ви поклали руку на рало; ви подвійно віддані Йому — як християни і як пастори; і чи смієте ви після цього відступити й відмовитися від Його праці? Ви бачите, що діло реформи зупинилося; і ви численними зобов’язаннями пов’язані сприяти йому: і чи смієте ви тепер нехтувати засобами, якими його треба здійснити? Чи покажетеся ви в християнській громаді як служителі Євангелія, щоб там молитися за реформу, за навернення та спасіння ваших слухачів і за процвітання Церкви, — а закінчивши, відмовитеся вживати засобів, якими все це має бути здійснено? Знаю, тілесному розумові ніколи не забракне слів і видимості доводів, щоб заперечити ту істину й той обов’язок, яким він гидує. Нині легше прискіпуватися до обов’язку, ніж виконувати його; але дочекайтеся кінця, перш ніж виносити остаточний присуд. Чи можете ви переконати себе, що оглядатиметеся на ці занедбання з розрадою або дасте за них Богові втішний звіт? Насмілюся передбачити, знаючи природу благодаті, що всі побожні служителі в Англії поставляться до цього обов’язку сумлінно й візьмуться до нього, — крім тих, кого якийсь надзвичайний випадок позбавив сил, або тих, хто перебуває під такими спокусами, як згадано вище. Я вмовляю вас до цього не без надії, а вважаю за певне, що це буде зроблено. І якщо якісь ліниві, чи заздрісні, чи злостиві лицеміри прискіпуватимуться до цього або ухилятимуться, решта так не вчинить: вони скористаються нагодою й не противитимуться Господнім застереженням. А Бог невдовзі зірве з лицемірів личину й дасть їм пізнати, на їхню біду, що означало легковажити Ним. Горе їм, коли доведеться їм відповідати за кров душ! Доводи, які тут задовольняли їх проти обов’язку, тоді вже не задовольнять їх проти обов’язку; навпаки, виявиться, що вони були плодом їхнього безуму й корінням походили з їхньої зіпсованої волі та тілесних інтересів. І в смертну годину їхнє сумління не визнає тих доводів, які нині вони ніби визнають. Тоді вони на свою біду відчують, що для душі, яка відходить, немає в погляді на такий занедбаний обов’язок тієї розради, яка є для тих, хто цілком віддав себе служінню Господеві. Певен, що мої доводи на користь цього обов’язку виявляться найсильнішими наприкінці, коли на них дивитимуться в годину смерті, в день суду і, особливо, у світлі вічності.

І тепер, браття, щиро благаю вас в ім’я Боже і задля душ ваших людей: не виконуйте цієї праці абияк, а робіть її енергійно, з усієї сили, і зробіть її своєю великою й серйозною справою. Щоб вести її, потрібно чимало розсудливості. Тож заздалегідь вивчайте, як її виконувати, так само як готуєтеся до своїх проповідей. Пам’ятаю, як наполегливо я просив декого з останнього парламенту, щоб вони призначили катехизаторів у наших громадах; але, по правді, не шкодую, що це не здійснилося, хіба що для кількох більших громад. Бо я бачу, що все життя цієї праці, під Богом, полягає в її розважливому й дієвому веденні — у дослідженні людських сердець і в тому, щоб донести істину до їхнього сумління; а для цього й найздібніший служитель досить слабкий, і мало хто з менш обдарованих виявився б до цього придатним. Бо найбільше я боюся того, що багато служителів, які добре проповідують, виявляться лише недосконало підготовленими до цієї праці, особливо щоб вести її зі старими, неосвіченими грішниками з мертвим серцем. І справді, якщо люди не шанують служителів, то радше зневажатимуть їх і сперечатимуться з ними, ніж смиренно вчитимуться в них і підкорятимуться їм: то наскільки більше чинили б вони так із нижчими людьми? Тож оскільки ця праця покладена на нас і саме ми мусимо її виконати, інакше вона залишиться невиконаною, — встаньмо ж і діймо з усієї сили. Коли говорите зі своїми людьми, робіть це з найбільшою розсудливістю й серйозністю і будьте з ними такі наполегливі, наче йдеться про життя чи смерть; і доводьте це до кінця так само ретельно, як свої прилюдні напучування з кафедри. Знову заявляю: для мене це найвтішніша праця з усіх, до яких я будь-коли докладав руки, крім прилюдної проповіді (бо там я говорю до більшої кількості людей, хоч і з меншою користю для кожного окремо). І не сумніваюся, що й ви знайдете її такою, якщо тільки виконуватимете її вірно.

Моє друге прохання до служителів у цих королівствах — щоб вони нарешті, без жодного подальшого зволікання, одностайно взялися до практики тих частин церковної дисципліни, які безперечно потрібні і є частиною їхньої праці. Сумна річ, що добрі люди так довго влаштувалися в постійному занедбанні такого великого обов’язку. Загальний крик такий: «Наші люди до цього не готові; вони цього не стерплять». Але чи не в тому радше справа, що ви не стерпите клопоту й ненависті, які це спричинить? Якщо ви справді проголошуєте наші громади нездатними до Христового порядку й правління, то що ж ви робите, як не віддаєте справу тим, хто від нас відходить, і не заохочуєте людей шукати кращих спільнот, де можна мати таку дисципліну? Бо хоча проповідь і таїнства в деяких випадках можна відкласти до слушнішого часу, а відповідно й дисципліну, — все ж тяжка річ упродовж стількох років поспіль, як ми це робили, перебувати в постійному занедбанні, хіба що ця праця була б абсолютно неможливою. А якби це було так через непридатність нашого матеріалу, то це ясно кликало б нас змінити наш устрій, щоб матеріал став придатним. Про це я прямо говорю далі, і, сподіваюся, ви сумлінно це обміркуєте. Нині лише благаю вас: якщо хочете дати втішний звіт Пастиреві-Начальникові й не бути знайденими невірними в домі Божому, не відкладайте цього свідомо чи через недбалість, наче це щось непотрібне; і не ухиляйтеся від цього через клопіт для тіла, що його супроводжує; бо це сумна ознака лицемірства, а найдорожчі обов’язки зазвичай найвтішніші; і можете бути певні, що Христос понесе ці витрати.

Моє останнє прохання: щоб усі вірні служителі Христові без жодного подальшого зволікання об’єдналися й створили спілки для взаємної допомоги в Господній праці та для збереження єдності й згоди в Його церквах. І щоб вони не занедбували своїх братніх зібрань із цією метою і не проводили їх марно, а використовували їх для свого збудування й дієвого просування праці. Прочитайте чудового листа Едмунда Ґріндала, архієпископа Кентерберійського, до королеви Єлизавети на користь служительських зібрань і вправ. Ви знайдете його у Фуллеровій «Історії Англійської Церкви».

Браття, прошу вибачення за недоліки цього звернення; і, щиро прагнучи успіху ваших трудів, я щодня благатиму Бога, щоб Він схилив вас до тих обов’язків, які я тут вам рекомендував, і зберіг та благословив вас у них проти всієї зміїної хитрості й люті, що нині піднялися, аби протидіяти вам і заважати.

15 квітня 1656 року

Ваш негідний співслуга

РІЧАРД БАКСТЕР

Ви завершили: Присвята

Назад Далі