Реформований пастор
Стаття 1

Розділ 11 · 32 хв читання · 42 хв слухання

Стаття 1

СПОНУКИ, ЩО ВИПЛИВАЮТЬ ІЗ КОРИСТІ ЦІЄЇ ПРАЦІ

Коли я дивлюся вперед і зважую, що ця праця, якщо добре її провадити, з Божого благословення може здійснити, моє серце аж підстрибує з радощів. Справді, браття, ви почали найблагословеннішу справу — таку, якій можуть радіти ваші власні сумління, і ваші парафії, і народ, і ще ненароджена дитина. Ба більше, тисячі й мільйони, наскільки ми знаємо, матимуть причину благословляти за неї Бога, коли ми вже закінчимо свій біг. І хоча наше завдання цього дня — упокоритися за те, що так довго нехтували нею, а для того ми маємо дуже велику причину, проте надії на благословенний успіх такі великі в мені, що вони готові обернути цей день на день радості.

Благословляю Господа, що я дожив до такого дня, як цей, і що я присутній при такому урочистому зобов’язанні стількох слуг Христових до такої праці. Благословляю Господа, що Він ушанував вас, служителів цього графства, бути тими, хто перший почне цей обов’язок і пробудить до нього народ. Це не спірне питання, через яке роздратовані уми людей могли б зачепитися з нами за сварку; і це не новий винахід, за який заздрість могла б звинуватити вас як нововводців або гордість могла б погордувати йти слідом, бо ви пішли попереду. Ні; це добре відомий обов’язок. Це лише старанніше й дієвіше провадження служительської праці. Це не новий винахід, а просто відновлення давньої служительської праці. А що вона так багата на користі для Церкви, я перелічу деякі з особливих благ, яких ми можемо сподіватися від неї, щоб ви, побачивши її високу цінність, ще більше на неї налягли і ще менше хотіли б своєю недбалістю чи якимсь недоглядом зірвати чи зруйнувати її. Бо певно, хто має справжні наміри служителя Христового, радітиме з появи будь-якої нової надії досягти цілей свого служіння; і ніщо не буде для нього бажанішим за те, що просуває саму справу його життя. Що ця праця здатна це здійснити, я тепер покажу вам докладніше.

1. Вона буде дуже обнадійливим засобом навернення душ, бо поєднує ті великі речі, що найбільше сприяють такій меті.

(1) Щодо її змісту: вона стосується найнеобхідніших речей — основ, або суті, християнської віри.

(2) Щодо її способу: вона відбуватиметься в особистій розмові, коли ми матимемо нагоду донести все до сумління і серця.

Праця навернення складається з двох частин: перша — просвітлення судження в основних засадах віри; друга — зміна волі силою істини. І в цій праці ми маємо найкращі переваги для обох. Щоб просвітити їхнє розуміння, неодмінно буде чудовою допомогою, коли суть християнства закріпиться в їхній пам’яті. І хоча самі слова, яких не розуміють, не принесуть жодної зміни, проте, коли слова — простою англійською мовою, той, хто має слова, набагато ймовірніше зрозуміє їхній сенс і зміст, ніж інший. Бо чим іще ми можемо виявити речі, самі по собі невидимі, як не словами чи іншими знаками? Тож ті, хто висміює всі катехизиси як некорисні форми, краще висміяли б самих себе за те, що розмовляють і користуються формою власних слів, аби виявити іншим свої думки. Чому писані слова, які постійно в них перед очима і в пам’яті, не можуть наставляти їх так само, як минущі слова проповідника? Тож цей «приклад здорових словес» аж ніяк не некорисний, як дехто уявляє, а навпаки — дивовижно корисний для всіх. До того ж ми матимемо нагоду в особистій розмові перевірити, наскільки вони розуміють катехизис, і пояснювати його їм у міру того, як ідемо далі, і наголошувати на тих окремих речах, які людям, з якими ми говоримо, найбільше треба почути. Ці дві речі разом — приклад здорових словес і просте пояснення — можуть зробити більше, ніж кожна з них могла б зробити окремо.

Більше того, ми матимемо найкращу нагоду закарбувати істину в їхніх серцях, коли зможемо говорити до особливої потреби кожного й сказати грішникові: «Чоловік той — се ти сам!» — і прямо назвати його особливий стан, і донести до нього істину з простою, щирою наполегливістю. Якщо щось у світі здатне принести їм добро, то саме це. Ті, хто не розуміє проповіді, зрозуміють просту розмову; і вони матимуть набагато більшу допомогу, щоб застосувати її до себе. До того ж ви почуєте їхні заперечення і дізнаєтеся, де саме сатана має над ними найбільшу перевагу, і так зможете показати їм їхні помилки, і спростувати їхні заперечення, і дієвіше їх переконати. Ми краще зможемо підвести їх до суті, і спонукати їх виявити свої постанови на майбутнє, і пообіцяти вживати засобів і виправити своє життя, ніж змогли б інакше. Якого ще доказу нам цього треба, як не нашого власного досвіду? Рідко коли я навмисне займаюся з людьми цією великою справою в особистій, серйозній розмові, щоб вони не пішли з якимсь, принаймні видимим, переконанням і з обітницями нового послуху, якщо не з глибшим каяттям і відчуттям свого стану.

О браття, якого удару можемо ми завдати царству темряви вірним і вмілим провадженням цієї праці! Тож якщо спасіння душ — душ ваших ближніх, багатьох душ — від вічної погибелі варте вашої праці, вставайте й беріться до діла! Якщо ви хотіли б бути батьками багатьох, що народилися згори, і хотіли б «побачити плід праці ваших душ», і змогли б наостанку сказати: «Ось я і дїти, що дав менї Бог», — вставайте й налягайте на цю благословенну працю! Якщо вашому серцю було б добре бачити навернених вами серед святих у славі, як вони прославляють Агнця перед престолом; якщо вас тішило б представити їх Христові непорочними й бездоганними, — то з усією старанністю й палкістю скористайтеся з цієї особливої нагоди, яка вам дається. Якщо ви справді служителі Христові, ви прагнутимете вдосконалення Його тіла і збирання Його вибраних; і ви «мучитиметеся, наче в пологах», доки Христос не вобразиться в душах ваших людей. Ви вхопитеся за такі нагоди, які дає час вашого жнива, як за сонячні дні в дощові жнива, коли бути бездіяльним — нерозумно й непростимо. Якщо у вас є хоч іскра християнського співчуття, вам, певно, видасться вартим найбільшого вашого труду спасти стільки душ «від смерти» і покрити таке велике «множество гріхів». Тож якщо ви справді співробітники з Христом, візьміться до Його праці і не нехтуйте душами, за які Він помер. О пам’ятайте, коли розмовляєте з ненаверненими, що тепер маєте нагоду спасти душу, і звеселити ангелів небесних, і звеселити Самого Христа, вигнати сатану з грішника і примножити родину Божу! І що ж є ваша «надїя, або радість, або вінець похвали?» Чи ж не ваші спасенні люди «перед Господом нашим Ісусом Христом у приходї Його?» Так, без сумніву, «вони — ваша слава і радість».

2. Вона суттєво сприятиме впорядкованому будуванню тих, хто навернений, і утвердженню їх у вірі. Ми наражаємо на небезпеку всю нашу працю або принаймні дуже їй заважаємо, якщо не робимо її в належному порядку. Як можна будувати, коли спершу не закладено доброго підмурівка? Або як покласти вершинний камінь, коли середні частини занедбано? «Благодать не робить стрибків» — так само, як і природа. Істини другого порядку в християнстві так залежать від перших, що їх ніколи не можна добре засвоїти, доки не засвоєно перших. Через це так багато людей трудяться марно: вони «завсїди вчять ся, та й нїколи до зрозуміння правди прийти не можуть», бо хочуть читати раніше, ніж навчилися складати склади чи знати літери. Через це так багато людей відпадає: їх хитає кожен вітер спокуси, бо вони не були добре утверджені в основних засадах віри. Саме ці основи мають вести людей до дальших істин; саме на них вони мають усе будувати; саме вони мають приводити в дію всі їхні чесноти благодаті й оживляти всі їхні обов’язки; саме вони мають укріплювати їх проти спокус. Хто не знає їх, той не знає нічого; хто знає їх добре, той знає стільки, що це зробить його блаженним; а хто знає їх найкраще, той найкращий і найрозумніший християнин. Тож навіть найпобожніші люди у ваших громадах побачать, що варто потрудитися, аби вивчити самі слова катехизису. Отже, якщо ви хочете надійно будувати їх і міцно утвердити, будьте старанні в цій праці.

3. Вона зробить нашу прилюдну проповідь зрозумілішою і шанованішою. Коли ви наставите їх в основах, вони краще розумітимуть усе, що ви кажете. Вони збагнуть, до чого ви ведете, щойно ознайомляться з головними пунктами. Це готує їхні уми і відкриває дорогу до їхніх сердець; тоді як без цього ви можете втратити більшу частину своєї праці, і що більше зусиль докладете до ретельного приготування, то менше добра, можливо, зробите. Тож якщо не хочете втратити своєї прилюдної праці, дбайте, щоб бути вірними в цій особистій праці.

4. Завдяки їй ви ближче пізнаєте своїх людей і зможете так здобути їхню прихильність. Брак цього в тих, хто має дуже численні громади, — велика перешкода успіхові нашої праці. Віддаленість і незнайомість роздмухують силу непорозумінь між служителями й людьми; тоді як, з другого боку, близьке знайомство схиляє до тієї прихильності, яка може відкрити їхні вуха для дальшого наставляння. До того ж, коли ми близько знайомі з ними, вони будуть підбадьорені відкривати нам свої сумніви і щиро з нами розмовляти. Але коли служитель не знає своїх людей або такий чужий їм, наче й не знав би їх, це неодмінно дуже заважатиме йому зробити серед них бодай якесь добро.

5. Завдяки їй ми краще пізнаємо духовний стан кожної людини, а тому краще знатимемо, як пильнувати за ними. Ми краще знатимемо, як проповідувати їм і як поводитися з ними, коли знатимемо їхню вдачу, їхні головні заперечення, а отже, і те, що їм найбільше треба почути. Ми краще знатимемо, в чому ревнувати про них «ревностю Божою» і від яких спокус найбільше їх оберігати. Ми краще знатимемо, як сумувати за ними, і радіти з ними, і молитися за них. Бо як той, хто хоче правильно молитися за себе, мусить знати свої потреби і недуги власного серця, так і той, хто хоче правильно молитися за інших, повинен знати їхні, наскільки це можливо.

6. Завдяки цій перевірці й ознайомленню зі станом наших людей ми матимемо велику допомогу в допущенні їх до таїнств. Хоча я не сумніваюся, що служитель може вимагати від своїх людей приходити до нього в будь-який слушний час, щоб дати звіт про свою віру й поступ і прийняти наставляння, а отже, може робити це і як приготування до Вечері Господньої, проте через те, що служителі поклали вагу такого іспиту лише на необхідність бути гідним цього встановлення, а не на свій загальний обов’язок бачити стан і поступ кожного члена свого стада в усі слушні часи і не на обов’язок людей коритися проводові й наставлянню своїх пасторів завжди, вони дали людям привід через незнання сперечатися проти їхніх іспитів. Тепер же цим шляхом ми виявимо їхню гідність чи негідність у спосіб, проти якого не можна нічого заперечити, і в спосіб набагато дієвіший, ніж якийсь частковий іспит перед тим, як їх допускають до столу Господнього.

7. Вона покаже людям справжню природу служительського уряду і спонукає їх краще над ним замислитися, ніж це тепер звичайно буває. Надто поширена думка, що праця служіння — це тільки проповідувати, хрестити, уділяти Вечерю Господню й відвідувати хворих. Через це люди не хочуть коритися нічому більшому; а занадто багато служителів такі чужі своєму власному покликанню, що й не хочуть робити нічого більшого. Часто боліло моє серце, коли я бачив, як мало деякі визначні, здібні проповідники роблять для спасіння душ, хіба що на кафедрі, і як мало користі через цю недбалість від великої частини їхньої праці. Вони мають сотні людей, до яких ніколи не сказали особисто жодного слова про їхнє спасіння; і якщо судити з їхньої практики, вони не вважають цього своїм обов’язком; а головне, що робить людей нечутливими в цьому недогляді, — це загальне нехтування іншими особистою частиною праці. Так мало є тих, хто багато робить у ній, і це занедбання стало таким звичайним серед благочестивих, здібних людей, що ганьбу його применшує їхня здібність; і тепер людина може бути в ньому винна, не викликаючи жодної особливої уваги чи безчестя. Ніколи гріх так не панує в церкві чи державі, як тоді, коли він здобув добру славу або принаймні не є ганьбою для грішника і не викликає обурення в тих, хто на нього дивиться. Але я не маю сумніву, що з Божого милосердя відновлення практики особистого нагляду переконає багатьох служителів, що це так само справді їхня праця, як і та, яку вони тепер виконують, і може пробудити їх, щоб побачили: служіння — це зовсім інша справа, ніж уважає надто багато чудових проповідників. Браття, тільки візьміться щільно до цієї праці й старанно провадьте її; і хоч би ви робили це мовчки, без жодних слів до тих, що недбалі, я маю надію, що більшість із вас, тут присутніх, доживе до того дня, коли нехтування особистим, приватним наглядом над усім стадом вважатимуть ганебним і огидним занедбанням і воно буде таким же безчестям для винних у ньому, як колись було проповідування лише раз на день. Учитель мусить особисто перевіряти своїх учнів, інакше він, найпевніше, зробить мало добра. Якби лікарі лише читали прилюдну лекцію з медицини, їхнім пацієнтам від них не було б великої користі; і правник не забезпечив би вашого маєтку, прочитавши лекцію з права. А пасторське доручення вимагає особистого підходу так само, як і будь-яке з цих. Покажімо це світові своєю практикою, бо більшість людей стали байдужі до самих лише слів.

Правда в тому, що до великої кривди Церкві в цьому відношенні нас довела протилежна крайність папістів, які приводять усіх своїх людей до вушної сповіді; бо, повалюючи цю їхню помилку, ми впали в протилежну крайність і завели наших людей у неї набагато далі, ніж зайшли самі. Мене дуже стривожило прочитати в одного правовірного історика, що розпуста і бажання вийти з-під суворих розпитувань священиків на сповіді дуже посприяли прийняттю реформованої віри в Німеччині. І все ж цілком можливо, що це правда: ті, хто був проти реформи в інших відношеннях, могли з цієї причини приєднатися до кращих людей у засудженні римського духовенства. Я не маю сумніву, що папська вушна сповідь — гріховна новизна, якої давня Церква не знала. Але, можливо, комусь здасться дивним, що я скажу: наше загальне нехтування особистим наставлянням набагато гірше, якщо розглядати їхні сповіді самі по собі, а не в зв’язку з їхніми супутніми вченнями про задосить учинення за гріхи й чистилище. Якщо хтось серед нас буде винен у такій грубій помилці, щоб думати, що, виголосивши проповідь, він зробив усю свою працю, покажімо йому своєю практикою решти, що треба зробити ще набагато більше і що достерігати «все стадо» — зовсім інша справа, ніж уявляють недбалі, ліниві служителі. Якщо людина має уявлення, що обов’язок, і то найголовніший обов’язок, — не обов’язок, вона, найпевніше, нехтуватиме ним і не каятиметься в цьому нехтуванні.

8. Вона допоможе нашим людям краще зрозуміти природу їхнього обов’язку щодо своїх наглядачів, а отже, і краще його виконувати. Це, справді, не мало б жодного значення, якби йшлося лише про нас; але від цього дуже залежить їхнє власне спасіння. Сумний досвід переконав мене, що не найменша перешкода їхньому спасінню і справжній реформі Церкви — це те, що люди не розуміють, у чому праця служителя і який їхній власний обов’язок щодо нього. Вони звичайно думають, що служитель не має з ними іншої справи, як проповідувати їм, уділяти їм таїнства і відвідувати їх у хворобі; і що коли вони слухають його і приймають від нього таїнства, то не винні йому жодного дальшого послуху і він не може нічого більшого від них вимагати. Мало вони знають, що служитель у церкві — як учитель у своїй школі: щоб навчати й перевіряти кожного зокрема; і що всі християни, звичайним порядком, мусять бути учнями чи школярами в якійсь такій школі. Вони не думають, що служитель у церкві — як лікар у місті: щоб усі люди зверталися до нього по особисту пораду для вилікування всіх своїх недуг; і що «уста сьвященникові мають перестерігати знання і з його уст ждуть люде закону; він бо посланець Господа сил небесних». Вони не зважають, що всі душі в громаді зобов’язані, задля власної безпеки, особисто звертатися до нього, щоб розв’язати свої сумніви, і по допомогу проти своїх гріхів, і по провід в обов’язку, і для зростання в пізнанні й у всякій спасенній благодаті; і що служителів навмисне поставлено в громадах саме для цього — щоб вони завжди були готові радити стадові й допомагати йому.

Якби наші люди тільки знали свій обов’язок, вони охоче приходили б до нас, коли їх запрошують, щоб прийняти наставляння і дати звіт про своє пізнання, віру й життя; і вони приходили б з власної волі, без того щоб по них посилали; і частіше стукали б у наші двері; і просили б поради й допомоги для своїх душ; і питали б: «Що нам робити, щоб спастись?» Тоді як тепер справа дійшла до такого сумного стану, що вони думають, ніби служитель не має з ними жодної справи; і якщо він їх напоминає, або кличе їх, щоб їх катехизували й наставляли, або хоче взяти звіт про їхню віру й поступ, вони питають його, якою властю він робить се, і думають, що він — надокучливий, нав’язливий чоловік, який любить втручатися туди, де йому нема діла; або гордий чоловік, що хоче панувати над їхнім сумлінням; тоді як вони так само могли б спитати, якою властю він проповідує, чи молиться, чи уділяє їм таїнство. Вони не зважають, що вся наша влада — лише для нашої праці, тобто сила виконувати наш обов’язок, і що наша праця — для них; тож це лише влада робити їм добро. Вони говорять не мудріше, ніж якби сперечалися з чоловіком, що хоче допомогти загасити пожежу в їхніх домах, і питали його, якою властю він це робить? Або з тим, хто хоче дати гроші на допомогу бідним, а вони питали б його: якою властю ви вимагаєте від нас узяти ці гроші? Або якби я подав руку тому, хто впав, щоб допомогти йому встати, чи тому, хто у воді, щоб урятувати його від утоплення, а він спитав би мене, якою властю я це роблю? І що ж довело наших людей до такого незнання свого обов’язку, як не звичай? Це ми, браття, якщо говорити правдиво й прямо, винні в тому, що не привчили ні їх, ні себе ні до чого більшого, як до звичайної прилюдної праці. Ми бачимо, як багато звичай робить із людьми. Де це звичай, як-от у папістів, там вони не вагаються визнавати всі свої гріхи священикові; а в нас вони гордують тим, щоб їх катехизували чи наставляли, бо це не звичай. Вони дивуються цьому як чомусь дивному і кажуть: таких речей ніколи раніше не робили. А якщо ми тільки зуміємо зробити цей обов’язок таким же звичайним, як інші обов’язки, вони набагато легше підкоряться йому, ніж тепер. Яке ж це було б щастя, якби ви дожили до дня, коли для людей усякого віку буде так само звичайно по черзі приходити до своїх служителів по особисту пораду й допомогу для свого спасіння, як тепер звично їм приходити до церкви послухати проповідь чи прийняти таїнство! Наша старанність у цій праці — шлях до того, щоб цього досягти.

9. Вона дасть правителям народу правильніше уявлення про природу й тягар служіння і так може здобути від них дальшу допомогу. Це прикра перешкода реформі Церкви і спасінню душ, що в більшості людних міст є лише один чи двоє людей, щоб наглядати за багатьма тисячами душ, і тому робітників ані трохи не стає на цю працю; і для них стає неможливою річчю виконати бодай якусь значну міру того особистого обов’язку, який вірні пастори мали б виконувати щодо всього стада. Я часто казав це і досі мушу казати, що велика частина нещастя Англії в тому, що великою мірою духовний голод панує в більшості міст і великих містечок по всьому краю, навіть там, де його не відчувають і вважають себе добре забезпеченими. На жаль! Ми бачимо довкола себе безліч темних, тілесних, чуттєвих грішників — тут родина, там родина, а там майже ціла вулиця чи село таких — і наші серця жаліють їх, і ми бачимо, що їхні потреби голосно кличуть про нашу швидку й старанну допомогу, так що той, хто «має уші слухати», неодмінно мусить почути. Проте хоч би як ми того прагнули, ми не можемо їм допомогти, і то не лише через їхню впертість, а й через брак у нас нагоди. Ми з досвіду переконалися, що якби ми тільки мали дозвілля поговорити з ними й прямо розкрити перед ними їхній гріх і небезпеку, була б велика надія зробити добро багатьом із них, хто мало що одержує з нашого прилюдного навчання. Але ми не можемо до них дістатися; необхідніша праця не дозволяє нам: ми не можемо робити обидві речі водночас; а нашій прилюдній праці треба віддати перевагу, бо там ми маємо справу з багатьма водночас. І ледве ми спроможні виконати прилюдну працю або ще трохи більше; а якщо й візьмемо час, коли нам слід їсти чи спати (не кажучи вже про те, що цим руйнуються ослаблені тіла), то, зрештою, не зможемо поговорити навіть з одним із дуже багатьох. Тож ми мусимо стояти й дивитися, як бідні люди гинуть, і можемо лише жаліти їх, і не можемо навіть заговорити до них, щоб спробувати їх рятувати. Хіба це не сумний стан у народі, який хвалиться повнотою Євангелія? Невірний скаже: ні; але, як на мене, жодна людина, що вірить у вічну радість чи муку, не дала б такої відповіді.

Наведу вам приклад із власного досвіду. Нас двоє служителів, і ще третій — при каплиці, і ми готові віддавати кожну годину свого часу Христовій праці. Ще до того, як ми взялися за цю справу, руки наші були повні роботи, а тепер ми зобов’язалися відводити щотижня два дні, від ранку до ночі, на особисту катехизацію та наставляння; тож кожен бачить, що нам доводиться лишати недоробленою всю ту іншу працю, яку ми звикли виконувати в цей час, і ми змушені братися до прилюдної проповіді з малою підготовкою, а тому мусимо подавати послання Боже так сиро, так безладно і так невідповідно до його гідності та до потреб людських душ, що нам тяжко про це навіть думати, а ще тяжче — коли ми це робимо. І все ж так мусить бути; іншої ради немає: хіба що ми занедбаємо це особисте наставляння — інакше нам неминуче доведеться отак непідготовленими виходити на кафедру. А занедбати його ми не сміємо — така це велика й потрібна праця. І навіть коли ми візьмемо на себе всі згадані незручності й відведемо на цю працю два цілі дні на тиждень, то й тоді ледве встигнемо обійти парафію раз на рік (а в ній близько 800 родин); і, що ще гірше, ми змушені будемо скорочувати розмови й робити це менш дієво з тими, з ким таки працюватимемо, бо матимемо щотижня понад п’ятнадцять родин. І, на жаль, як мало важить говорити з людиною лише раз на рік, і то так побіжно, як ми змушені будемо, у порівнянні з тим, чого вимагають їхні потреби! Проте ми сподіваємося на певний плід і від цього; але наскільки більшим він міг би бути, якби ми могли говорити з ними хоч раз на чверть року і виконувати цю працю повніше й неквапливіше, як можете ви, що маєте менші парафії. А багато служителів в Англії мають удесятеро більше парафіян, ніж я: тож якби вони взялися за ту працю, за яку взялися ми, то змогли б обійти свою парафію лише раз на десять років. Ось і виходить, що поки ми сподіваємося на нагоду поговорити з людьми, ми чуємо, як умирає один за одним, і з болем у душі мусимо проводжати їх до могили, так і не встигнувши сказати їм особисто жодного слова, щоб приготувати їх до переходу. А що ж причиною всього цього лиха? Та ось що: наші правителі не побачили потреби більше ніж в одному чи двох служителях у таких парафіях, а тому й не виділили на це жодного утримання. Дехто відчужив від Церкви багато її майна (нехай Господь упокорить усіх, хто на те погодився, щоб це врешті не стало погибеллю народу!), а водночас залишив цей голод у найголовніших частинах краю. Легко відокремитися від загалу, збирати окремі церкви, а решту лишити — хай пливуть чи тонуть; а коли вони не хочуть спастися через прилюдну проповідь — хай гинуть навіки; але чи це найлюбовніший і найбільш християнський шлях — це, здавалося б, не таке вже й важке питання.

Але чому ж мудрі й побожні правителі отак завинили в нашій біді, і жоден наш зойк не пробуджує в них співчуття? Що ж, невже вони такі неосвічені, що не знають цього? Чи стали жорстокими до людських душ? Чи нещирі серцем щодо Христової справи і мають намір підточити Його Царство? Ні, сподіваюся, що нічого з цього немає; але, наскільки я можу судити, винні ми самі — саме ми, служителі Євангелія, яких вони мали б отак утримувати. Бо ті служителі, що мають невеликі парафії і могли б виконувати всю цю особисту частину праці, не виконують її — принаймні мало хто з них. А ті, що у великих містечках і містах, які могли б зробити хоч дещо, якщо не все, не роблять зовсім нічого, крім того, що випадково трапляється їм на шляху, або майже нічого; тож і урядовець не пробуджується до того, щоб помітити чи зважити вагу нашої праці. А якщо вони й розуміють її користь, та бачать, що служителі такі недбалі й ліниві, що не хочуть її виконувати, то вважають марним виділяти їм на неї утримання — це означало б лише годувати ледачих трутнів, — і тому думають, що коли утримують досить служителів, щоб проповідувати з кафедри, то свою частину вже виконали. Так вони заплутуються в тяжкому гріху, а приводом до нього стаємо ми. Тоді як, якби ми всі щиро взялися за цю працю і показали урядовцеві просто в очі, що це надзвичайно вагома й необхідна частина нашої справи, і що ми виконували б її ґрунтовно, якби могли, і що, якби вистачало рук, праця йшла б уперед; і коли він до того ж побачить щасливий успіх нашої праці, — тоді, без сумніву, якщо в них є страх Божий і хоч якась любов до Його правди й до людських душ, вони простягнуть руку допомоги і не дадуть людям гинути через те, що нікому з ними поговорити, аби цьому запобігти. Вони так чи інак знайдуть у таких людних місцях утримання для робітників, відповідно до числа душ і величі праці. Нехай лишень побачать, що ми взялися до праці, і побачать, як вона процвітає в наших руках, — а якщо вести її добре, то, без сумніву, з Божим благословенням так і буде, — і тоді їхні серця прихиляться до того, щоб її підтримувати; і замість того, щоб об’єднувати парафії й зменшувати число вчителів, вони або поділять їх, або дадуть парафії більше вчителів. Але коли вони бачать, що багато тілесних служителів більше галасують за те, щоб мати більше утримання для себе, ніж за те, щоб мати більше помочі в Божій праці, то такі світолюбці спокушають їх кривдити Церкву, аби окремі служителі мали спокій і достаток.

10. Це надзвичайно полегшить служительську працю в наступних поколіннях. Звичай, як я вже казав, — це те, що має велику владу над загалом; і ті, хто перший ламає згубний звичай, мусять прийняти на себе весь удар їхнього обурення. А хтось же мусить це зробити. Якщо не зробимо ми, це ляже на наших наступників; а як нам сподіватися, що вони будуть сміливіші, рішучіші й вірніші за нас? Це ми бачили тяжкі суди Господні й чули, як Він судиться з краєм вогнем і мечем. Це ми самі були в горнилі, і нам годилося б бути найкраще очищеними. Це ми найглибше зобов’язані клятвами й завітами, дивовижними визволеннями, досвідом і всілякими милостями. І якщо ми все ж здригнемося, повернемося спиною і виявимося нещирими серцем, то чому б нам чекати кращого від них, кого не гнали такі бичі, як нас, і не тягли такі пута? А якщо вони й виявляться кращими за нас, то на них упаде та сама ненависть і протидія, якої уникаємо ми, і то ще більша — через наше занедбання; бо люди скажуть їм, що ми, їхні попередники, нічого такого не робили. Але якщо ми тепер проломимо лід для тих, хто прийде після нас, їхні душі благословлятимуть нас, наші імена будуть їм дорогі, і вони щодня свого служіння відчуватимуть щасливі плоди нашої праці, коли люди охоче підкорятимуться їхнім особистим наставлянням і перевіркам, ба навіть і церковній дисципліні, бо ми ознайомили їх із нею, усунули упередження і зламали той лихий звичай, причиною якого були наші попередники. Так ми можемо багато зробити для спасіння багатьох тисяч душ у всі прийдешні віки, як і в теперішньому віці, в якому живемо.

11. Це чимало сприятиме кращому ладу в родинах і кращому проведенню суботи. Коли ми вже домовимося з господарями родин, що вони щонеділі перевірятимуть своїх дітей і слуг і змушуватимуть їх повторювати якийсь катехизис і уривки з Писання, це дасть їм найкорисніше заняття, тоді як інакше багато з них були б бездіяльні або зайняті чимось лихим. Багатьох господарів, які й самі знають мало, можна все ж спонукати робити це для інших, і в такий спосіб вони навіть самих себе навчать.

12. Це піде на користь багатьом служителям, які надто схильні до неробства й марнування часу на непотрібні розмови, справи, поїздки чи розваги. Це покаже їм, що в них немає вільного часу на такі речі; і так, коли вони будуть зайняті такою великою кількістю нагальної праці такої високої природи, це стане найкращими ліками від усього того неробства й втрати часу. До того ж це усуне спокусу, що зазвичай із цього випливає; бо люди схильні казати: «Такий-то служитель може гаяти час за кеглями, чи іншими забавами, чи в марних розмовах; то чому б і нам не робити так само, як він?» Візьмімося всі старанно до цієї частини нашої праці, а тоді подивімося, чи знайдемо вільний час, щоб жити в неробстві, у розкошах чи світолюбстві, — якщо зможемо.

13. Це принесе багато особистої користі нам самим. Це дуже допоможе приборкати наші власні зіпсуття, вправляти й примножувати наші власні дари благодаті. Це дасть багато миру нашому сумлінню і втішить нас, коли настане час переглядати наше минуле життя.

Часто спонукати інших до покаяння й небесного способу думок — це може багато зробити, щоб пробудити те саме і в нас. Викривати гріх інших, налаштовувати їх проти нього й показувати, як його перемогти, — це дуже допоможе присоромити нас і вивести з нашого власного гріха; і сумління навряд чи дозволить нам жити в тому, від чого ми з такими зусиллями відтягуємо інших. Навіть сама наша постійна зайнятість для Бога, те, що наші думки й язики заклопотані боротьбою з гріхом і справою Христа та святості, дуже допоможе подолати наші тілесні нахили — і прямим умертвленням, і відверненням уваги, не лишаючи нашій уяві ні місця, ні часу на колишні заняття. Усі суворості ченців і пустельників, що віддаються безплідній самоті й думають спасти себе тим, що не виявляють співчуття іншим, не зроблять у справжній праці умертвлення й близько стільки, скільки ця плідна старанність для Христа.

14. Буде певна користь і в тому, що таким чином ми відвернемо себе й наших людей від марних суперечок і від того, щоб витрачати свою дбайливість і ревність на менш важливі речі віри, які найменше служать їхньому духовному збудуванню. Поки ми будемо зайняті навчанням, а вони — вивченням основних істин Євангелія, ми відвернемо свої думки й язики, і в нас лишиться менше місця для нижчих речей; і так буде вилікувано багато сварок і суперечок між служителями й людьми. Бо ми робимо те, чого не потрібно й не слід, через те що не хочемо старанно взятися за те, що потрібно й слід.

15. А тепер щодо обсягу згаданих переваг. Мета цієї праці — реформа й спасіння всіх людей у наших парафіях. Бо ми не оминемо жодної людини, яка погодиться, щоб її наставляли; і хоч ми навряд чи можемо сподіватися, що кожен до одного буде через це реформований і спасенний, проте маємо підстави сподіватися, що як спроба охоплює всіх, так і успіх буде загальнішим і ширшим, ніж той, який ми досі бачили від інших наших трудів. Я певен, що це найбільше відповідає духові, заповідям і пропозиціям Євангелія, яке вимагає від нас проповідувати Христа «усякому твориву» і обіцяє життя кожній людині, якщо вона прийме його через віру. Якщо Бог «хоче, щоб усї люде спасли ся і до розуміння правди прийшли» (тобто як Правитель і Добродійник світу Він виявив Свою готовність спасти всіх людей, якщо вони самі того захочуть, хоча Своїх вибраних Він також зробить готовими), то нам, безперечно, годиться пропонувати спасіння всім людям і намагатися привести їх до розуміння правди. І якщо Христос «за всїх пожив смерти», то годиться нам проповідувати Його смерть кожній людині. Ця праця має досконалішу мету, ніж наші випадкові розмови час від часу з якоюсь окремою людиною. І я помітив, що в таких принагідних розмовах люди задовольняються тим, що сказали кілька добрих слів, але рідко прямо й наполегливо доводять справу до серця, щоб переконати людей у гріху, нещасті й милості, — як ми, найімовірніше, робитимемо в цій навмисно призначеній праці.

16. Найімовірніше, ця праця пошириться на весь край і не зупиниться на нас, що тепер за неї взялися. Бо хоч нині її й занедбано, я гадаю, що причина в наших братів та сама, що була і в нас, а саме — та нерозважливість і лінощі, які ми сьогодні тут оплакуємо, а надто — зневіра в тому, що люди погодяться на неї. Але коли їм нагадають про такий ясний і великий обов’язок і коли вони побачать, що його значною мірою можна виконати, якщо робити це за спільною згодою, вони, без сумніву, усі візьмуться за нього й радо об’єднаються з нами в такій благословенній праці; бо вони слуги того самого Бога, так само чутливі до Христової справи і так само співчутливі до людських душ, так само сумлінні, так само готові до самозречення і до того, щоб діяти чи страждати заради таких чудових цілей, як і ми. Тож оскільки вони мають того самого Духа, те саме правило й того самого Господа, я не буду таким немилосердним, щоб сумніватися, чи всі побожні по всьому краю (або принаймні більшість із них) радо приєднаються до нас. І о, яке ж це буде щастя — побачити таке загальне єднання заради Христа; побачити, як усю Англію так серйозно кличуть і так наполегливо благають заради Христа і ставлять на такий добрий шлях до неба! Мені здається, сама думка про це мала б викликати радість у наших серцях — бачити стільки вірних слуг Христових по всьому краю, які звертаються до кожного окремого грішника з такою наполегливістю, як люди, що навряд чи приймуть відмову. Мені здається, я вже бачу, як усі побожні служителі Англії починають цю працю й вирішують скористатися теперішньою нагодою, щоб одностайність її полегшила.

17. Нарешті, обов’язок, який ми тепер рекомендуємо, такої великої ваги й досконалості, що в ньому полягає головна частина церковної реформи, яка ще лишається попереду, якщо йдеться про засоби; і він мусить бути головним засобом, щоб відповісти на суди, милості, молитви, обітниці, витрати, зусилля й кров народу; а без цього її не буде здійснено; мети всього цього ніколи не буде добре досягнуто; справжньої реформи ніколи не буде звершено; Церква й далі буде в занепаді; Христова справа буде вельми занедбана; і Бог і далі матиме суперечку з краєм, а понад усе — зі служителями, які найглибше в цій провині.

Як довго ми говорили про реформу, як багато сказали й зробили для неї загалом, як глибоко й побожно присягали на неї кожен за себе; і після всього цього як ганебно ми її занедбали — і занедбуємо досі! Ми поводимося так, ніби не знали й не зважили, що то була за реформа, на яку ми присягали. Як тілесні люди беруться називати себе християнами, впевнено визнають, що вірять у Христа й приймають Його спасіння, можуть сперечатися за Христа й воювати за Нього, — а все ж, попри все це, не хочуть мати Його й гинуть, бо відкидають Його, хоч їм і на думку не спадало, що вони колись Його відкидали; і все тому, що не розуміли, що таке Його спасіння і як воно звершується, а мріяли про спасіння без того, що не до вподоби тілу, без самозречення й зречення світу, без розлуки зі своїми гріхами, без будь-якої святості чи великих власних зусиль і праці на службі Христові й Духові, — так само й надто багато служителів і мирян говорили, писали, молилися, воювали й прагнули реформи, і ледве повірили б тому, хто насмілився б сказати їм, що, попри все це, самі їхні серця були проти реформи і що ті, хто молився за неї, постив за неї і брів заради неї крізь кров, ніколи її не приймуть, а самі стануть тими, хто її відкине й зруйнує. А проте так воно є, і це надто ясно підтвердилося. І звідки весь цей дивний обман серця, що добрі люди не знають самих себе краще? Та справа ясна: вони думали про реформу, яку дасть Бог, але не про реформу, яку треба звершити в них самих і через них самих. Вони думали про благословення, але ніколи не думали про засоби його досягнення. А так, наче вони чекали, що все, крім них самих, виправиться без них, або що Святий Дух знову чудесно зійде, або що кожна проповідь навертатиме тисячі, або що буде послано якогось ангела з неба чи якогось Іллю, щоб налагодити все, або що закон парламенту й меч урядовця наверне чи примусить усіх і зробить справу; і мало думали вони про реформу, яку треба звершити власною старанністю й невтомною працею, ревною проповіддю й катехизацією, особистими наставляннями і тим, щоб достерегати все стадо, хоч яких зусиль чи наруги це їм коштуватиме. Вони не думали, що ґрунтовна реформа примножить їхню власну працю; але всі ми мали надто тілесні думки — що коли безбожні люди опиняться в нашій владі, усе буде зроблено, а підкорити їх означає навернути, або що це буде такий засіб, який налякає їх і пожене до неба. Але справа зовсім інакша, і якби ми тоді знали, як має досягатися реформа, то, можливо, дехто був би холоднішим у її здійсненні. І все ж я знаю, що навіть передбачені труди здаються дрібницями здалека, поки ми лише чуємо й говоримо про них; але коли підходимо до них ближче і мусимо прикласти руки до праці, вдягнути зброю й кинутися в саму гущу перешкод, що протистоять нам, — тоді випробовується щирість і сила людських сердець, і стає видно, як вони замірялися й обіцяли раніше.

Реформа для багатьох із нас — те саме, чим був Месія для юдеїв. Перш ніж Він прийшов, вони виглядали й прагнули Його, хвалилися Ним і раділи надією на Нього; а коли Він прийшов, вони не могли Його витерпіти, а зненавиділи, і не хотіли вірити, що це справді Той, а тому переслідували Його й убили — на прокляття й погибель більшості свого народу. Господь «негайно за сим прийде в храм свій, що його шукаєте, — Ангел завіту, що його бажаєте. Хто ж видержить день приходу його, й хто встоїть, як він явиться? Він бо — огонь розтоплюючий і як те зіллє очищуюче; І засяде він до перетоплювання срібла й очистить синів Левіїних і переплавить їх, як золото й срібло, щоб приносили жертву Господеві в праведностї.» А причина була в тому, що юдеї чекали зовсім іншого Христа: такого, що принесе їм багатство й свободу, і досі вони заявляють, що ніколи не повірять ні в кого, крім такого. Так і з надто багатьма щодо реформи. Вони сподівалися на реформу, яка принесе їм більше багатства й пошани серед людей і владу змушувати людей робити те, чого вони хочуть; а тепер бачать реформу, яка вимагає від них більше поступливості й праці, ніж будь-коли раніше. Вони думали тримати противників побожності під своїми ногами, а тепер бачать, що мусять іти до них зі смиренними благаннями і підкладати руки під їхні ноги, якщо хочуть зробити їм добро, і лагідно благати навіть тих, хто колись чигав на їхнє життя, і зробити тепер своєю щоденною справою перемагати їх добротою і здобувати любов’ю. О, скільки тілесних сподівань тут руйнується!

Ви завершили: Стаття 1

Назад Далі