У пошуках Бога
Погляд душі

Розділ 9 · 14 хв читання · 18 хв слухання

Погляд душі

Дивлячись на Ісуса, починателя і звершителя віри.—Євреїв 12:2

Уявімо нашу розумну просту людину, про яку йшлося в шостому розділі, коли вона вперше береться читати Писання. Вона підходить до Біблії без жодного попереднього знання про те, що в ній міститься. Вона цілком вільна від упереджень; їй нічого не треба доводити і нічого обстоювати.

Така людина не встигне довго почитати, як її розум почне помічати певні істини, що виступають зі сторінки. Це духовні принципи, що стоять за розповіддю про Божі стосунки з людьми і вплетені в писання святих людей, які промовляли, «від Духа сьвятого розбуджувані». Читаючи далі, вона, можливо, захоче пронумерувати ці істини, коли вони ставатимуть для неї ясними, і під кожним номером коротко їх підсумувати. Ці підсумки стануть положеннями її біблійного віровизнання. Подальше читання не змінить цих пунктів, хіба що розширить і зміцнить їх. Наша людина з’ясовує, чого Біблія насправді навчає.

Високо в переліку того, чого навчає Біблія, буде вчення про віру. Те вагоме значення, яке Біблія надає вірі, буде надто очевидне, щоб вона його не помітила. Найімовірніше, вона дійде висновку: віра — найголовніше в житті душі. Без віри неможливо догодити Богові. Віра дасть мені що завгодно, приведе мене куди завгодно в Царстві Божому, а без віри не може бути ні наближення до Бога, ні прощення, ні визволення, ні спасіння, ні спілкування, ні взагалі духовного життя.

Коли наш друг дійде до одинадцятого розділу Послання до євреїв, красномовна хвала, проголошена там вірі, не здасться йому дивною. Він уже прочитає могутній захист віри, який Павло дає у своїх посланнях до римлян і до галатів. Згодом, якщо він візьметься вивчати історію Церкви, то зрозуміє дивовижну силу вчення реформаторів, коли вони показали центральне місце віри в християнській релігії.

Отже, якщо віра така життєво важлива, якщо в нашому пошуку Бога вона є неодмінним мусиш, то цілком природно, що нас глибоко хвилює, чи маємо ми цей найдорожчий дар. А оскільки наш розум такий, який він є, неминуче рано чи пізно ми почнемо допитуватися про природу віри. Питання «Що таке віра?» стоятиме поруч із питанням «Чи маю я віру?» і вимагатиме відповіді, якщо тільки її десь можна знайти.

Майже всі, хто проповідує чи пише про віру, кажуть про неї майже те саме. Вони кажуть нам, що віра — це повірити обітниці, повірити Богові на слово, вважати Біблію правдою й ступати на неї. Решту книжки чи проповіді зазвичай займають розповіді про людей, чиї молитви були вислухані завдяки їхній вірі. Ці відповіді здебільшого — безпосередні дари практичного й дочасного характеру: здоров’я, гроші, фізичний захист чи успіх у справах. А якщо вчитель має філософський склад розуму, він може піти іншим шляхом і загубити нас у нетрях метафізики або засипати психологічним жаргоном, коли визначає й перевизначає, обстругуючи тонку волосинку віри дедалі тонше, аж поки вона нарешті не зникне в павутинних стружках. Коли він закінчить, ми підводимося розчаровані й виходимо «тими самими дверима, якими увійшли». Певно ж, має бути щось краще за це.

У Писанні майже немає спроби дати визначення віри. Окрім короткого визначення з чотирнадцяти слів у Посланні до євреїв 11:1, я не знаю жодного біблійного визначення, та й там віру визначено функціонально, а не філософськи; тобто це твердження про те, чим є віра в дії, а не чим вона є за суттю. Воно передбачає наявність віри й показує, до чого вона веде, а не що вона таке. Ми вчинимо мудро, якщо підемо саме так далеко і не намагатимемося йти далі. Нам сказано, звідки вона походить і яким шляхом: вона — «се Божий дар», і «віра (приходить) через слуханнє, слуханнє ж через слово Боже». Стільки ясно, і, якщо переказати слова Томи Кемпійського, «я волів би виявляти віру, ніж знати її визначення».

Відтепер, коли в цьому розділі трапляються слова «віра — це» чи щось подібне, прошу розуміти їх як мову про те, чим є віра в дії, коли її виявляє віруюча людина. Саме тут ми облишимо думку про визначення й думатимемо про віру такою, якою її можна пережити в дії. Наші думки будуть практичні, а не теоретичні.

У драматичній розповіді з Книги Чисел ми бачимо віру в дії. Ізраїль занепав духом і почав говорити проти Бога, і Господь наслав на них вогняних змій. «Кусали вони людей; і много люду вимерло в Ізраїлї.» Тоді Мойсей шукав Господа за них, і Він вислухав і дав їм ліки від укусу змій. Він звелів Мойсеєві зробити мідного змія й поставити його на жердині перед очима всього народу, «і станеться, що як укусить кого гадюка, і він погляне на неї, то зостанеться живим». Мойсей послухався, «і сталося, що як укусила гадюка людину, і вона позирнула на мідяну гадюку, то зісталась живою» (4 Мойсея 21:4-9).

У Новому Завіті цей важливий епізод історії тлумачить для нас не хто інший, як Сам наш Господь Ісус Христос. Він пояснює Своїм слухачам, як вони можуть спастися. Він каже їм, що через віру. А потім, щоб це було ясно, посилається на цей випадок із Книги Чисел. «І, як Мойсей підняв угору гадюку в пустинї, так мусить бути піднятий і Син чоловічий, щоб кожний віруючий в Него не погиб, а мав життє вічнє.» (Йоана 3:14-15).

Наша проста людина, читаючи це, зробила б важливе відкриття. Вона помітила б, що «поглянути» і «вірувати» — синоніми. «Поглянути» на старозавітного змія — те саме, що «вірувати» в новозавітного Христа. Тобто поглянути і вірувати — одне й те саме. І вона зрозуміла б, що коли Ізраїль дивився зовнішніми очима, то вірують серцем. Гадаю, вона дійшла б висновку, що віра — це погляд душі на Бога, Який спасає.

Побачивши це, вона пригадала б місця, які читала раніше, і їхній зміст ринув би на неї потоком. «Хто вбачає на Господа, розвеселиться, і лице його не осоромиться.» (Псальма 34:5). «Зняв я очі мої до тебе, живущий на небесах! Ось бо, як очі слугів на руку панів своїх, як очі служки на руку господинї своєї, так позирають очі наші на Господа, Бога нашого, аж помилує нас.» (Псальма 123:1-2). Тут людина, що шукає милості, дивиться просто на Бога милості й не відводить від Нього очей, аж поки милість не буде дарована. І Сам наш Господь завжди дивився на Бога. «Поглянувши на небо, поблагословив, і, ламлючи, подавав хлїби ученикам» (Маттея 14:19). Ба більше, Ісус навчав, що Він творив Свої діла, завжди тримаючи Свої внутрішні очі на Своєму Отцеві. Його сила була в Його безперервному погляді на Бога (Йоана 5:19-21).

Із тими кількома текстами, які ми навели, цілком узгоджується весь дух натхненного Слова. Його підсумовано для нас у Посланні до євреїв, де нас навчають бігти життєві перегони, «дивлячись на Ісуса, починателя і звершителя віри». З усього цього ми дізнаємося, що віра — це не одноразовий вчинок, а безперервний погляд серця на Триєдиного Бога.

Отже, вірувати — це спрямовувати увагу серця на Ісуса. Це підносити розум, щоб бачити: «Ось Агнець Божий», — і не переставати так дивитися до кінця свого життя. Спершу це може бути важко, але стає легше, коли ми спокійно й без напруження невідривно дивимося на Його дивовижну Особу. Відволікання можуть заважати, але коли серце вже віддане Йому, після кожної короткої відлучки увага знову повертатиметься й спочиватиме на Ньому, як пташка, що заблукала, повертається до свого вікна.

Я хотів би наголосити на цьому одному відданні, на цьому одному великому вольовому акті, що утверджує намір серця вічно дивитися на Ісуса. Бог приймає цей намір як наш вибір і робить потрібні поступки для тисячі відволікань, які обступають нас у цьому лихому світі. Він знає, що ми скерували свої серця до Ісуса, і ми теж можемо це знати й тішитися тим, що в нас формується звичка душі, яка згодом стане ніби духовним рефлексом, що більше не вимагатиме від нас свідомого зусилля.

Віра — найменш зосереджена на собі з усіх чеснот. За самою своєю природою вона ледве усвідомлює власне існування. Як око, що бачить усе перед собою і ніколи не бачить себе, віра зайнята Предметом, на якому вона спочиває, і зовсім не звертає уваги на себе. Поки ми дивимося на Бога, ми не бачимо себе — благословенне звільнення. Людина, яка змагалася, щоб очистити себе, і зазнавала лише повторних невдач, відчує справжню полегкість, коли перестане длубатися у своїй душі й погляне геть від себе, на Досконалого. Поки вона дивиться на Христа, те саме, що вона так довго намагалася зробити, звершуватиметься в ній. Це Бог діятиме в ній, щоб вона і хотіла, і робила.

Віра сама по собі не є заслугою; заслуга — в Тому, на Кого вона спрямована. Віра — це переспрямування нашого зору, коли ми виходимо з фокуса власного бачення і беремо у фокус Бога. Гріх викривив наш зір усередину й зробив його зосередженим на собі. Невірство поставило власне «я» туди, де має бути Бог, і небезпечно близьке до гріха Люцифера, який сказав: «над Божими зорями престол мій поставлю». Віра дивиться назовні, а не всередину, і все життя стає на своє місце.

Усе це може здатися надто простим. Але нам нема за що перепрошувати. Тим, хто хотів би видертися на небо по допомогу чи зійти в безодню, Бог каже: «Близько тебе слово в устах твоїх і в серцї твоїм, се єсть слово віри». Це слово спонукає нас звести очі до Господа, і благословенне діло віри починається.

Коли ми підносимо внутрішні очі, щоб дивитися на Бога, ми неодмінно зустрінемо дружні очі, що дивляться на нас, бо написано, що «очі Господнї обіймають усю землю». Солодка мова досвіду — це ім’я, яке Агар дала Господеві: «Бог бачений», — Бог, Який бачить мене. Коли очі душі, що дивляться назовні, зустрічають Божі очі, що дивляться всередину, небо починається вже тут, на цій землі.

«Коли все моє прагнення звернене до Тебе, бо все Твоє прагнення звернене до мене; коли я дивлюся на Тебе одного всією своєю увагою і ніколи не відводжу очей свого розуму, бо Ти огортаєш мене Своїм незмінним поглядом; коли я спрямовую свою любов до Тебе одного, бо Ти, Який є Сама Любов, звернувся до мене одного. І що ж, Господи, є моє життя, як не ті обійми, в яких Твоя чарівна солодкість так любовно мене огортає?» Так писав Микола Кузанський чотириста років тому.

Мені хотілося б сказати більше про цього старого Божого чоловіка. Сьогодні серед християн його мало хто знає, а серед нинішніх фундаменталістів його не знають зовсім. Я відчуваю, що ми могли б багато здобути, хоч трохи познайомившись із людьми такого духовного складу і зі школою християнської думки, яку вони представляють. Християнська література, щоб її прийняли й схвалили євангельські провідники нашого часу, мусить дуже точно йти тим самим ходом думки, свого роду «партійною лінією», від якої відступати майже небезпечно. Півстоліття такого в Америці зробили нас самовдоволеними й ситими. Ми рабськи наслідуємо одне одного, і наші найнапруженіші зусилля спрямовані на те, щоб сказати те саме, що кажуть усі довкола, — і водночас знайти привід це сказати: якийсь маленький безпечний варіант схваленої теми або, щонайменше, нову ілюстрацію.

Микола був справжнім послідовником Христа, тим, хто любив Господа, сяяв і світився у своїй відданості Особі Ісуса. Його богослов’я було ортодоксальне, але запашне й солодке, як і годиться всьому, що стосується Ісуса. Наприклад, його уявлення про вічне життя прекрасне саме по собі і, якщо не помиляюся, ближче за духом до Йоана 17:3, ніж те, що поширене серед нас сьогодні. Вічне життя, каже Микола, — це «не що інше, як той блаженний погляд, яким Ти ніколи не перестаєш дивитися на мене, ба навіть на потаємні куточки моєї душі. Для Тебе дивитися — означає давати життя; це безупинно уділяти найсолодшу любов до Тебе; це запалювати мене любов’ю до Тебе через уділення любові, і живити мене, запалюючи, і, живлячи, розпалювати мою тугу, і, розпалюючи, напувати мене росою радості, і, напуваючи, вливати в мене джерело життя, і, вливаючи, давати йому зростати й тривати».

Отже, якщо віра — це погляд серця на Бога і якщо цей погляд — лише підняття внутрішніх очей назустріч усевидющим Божим очам, то з цього випливає, що це одна з найлегших речей, які тільки можна зробити. Це було б так схоже на Бога — зробити найважливіше легким і покласти його в межі можливого для найслабших і найубогіших із нас.

Із усього цього можна слушно зробити кілька висновків. Наприклад, простота цього. Оскільки вірувати — це дивитися, це можна робити без особливого обладнання чи релігійного начиння. Бог подбав про те, щоб одна-єдина річ, від якої залежить життя чи смерть, ніколи не підлягала примхам випадку. Обладнання може зламатися чи загубитися, вода може витекти, записи можуть згоріти, служитель може запізнитися або церква згоріти. Усе це зовнішнє щодо душі й підлягає випадковості чи механічній несправності, але дивитися — це справа серця, і це може успішно робити будь-яка людина, стоячи, на колінах чи лежачи в останній агонії за тисячу миль від будь-якої церкви.

Оскільки вірувати — це дивитися, це можна робити будь-коли. Жодна пора не краща за іншу для цього найсолодшого з усіх учинків. Бог ніколи не ставив спасіння в залежність від новомісяччя, свят чи субот. Людина не ближча до Христа у Великодню неділю, ніж, скажімо, у суботу, 3 серпня, чи в понеділок, 4 жовтня. Доки Христос сидить на престолі Посередника, кожен день — добрий день, і всі дні — дні спасіння.

Не має значення в цьому благословенному ділі віри в Бога і місце. Піднеси своє серце й дай йому спочити на Ісусі — і ти миттю в святилищі, хай навіть це полиця в спальному вагоні, фабрика чи кухня. Ти можеш бачити Бога звідусіль, якщо твій розум налаштований любити Його й коритися Йому.

Хтось може спитати: «Хіба те, про що ви говорите, не для особливих людей, як-от ченці чи служителі, які через саму природу свого покликання мають більше часу на тихі роздуми? Я зайнятий трудівник, і в мене мало часу, щоб побути на самоті». Я радий сказати, що життя, яке я описую, — для кожного з Божих дітей, незалежно від покликання. Ба більше, його щодня радісно практикують багато людей, що важко працюють, і воно нікому не недосяжне.

Багато хто відкрив таємницю, про яку я говорю, і, не надто замислюючись над тим, що в них відбувається, постійно практикує цю звичку внутрішньо дивитися на Бога. Вони знають, що щось у їхньому серці бачить Бога. Навіть коли вони змушені відвести свою свідому увагу, щоб узятися за земні справи, у них усередині завжди триває потаємне спілкування. Хай лише їхня увага на мить звільниться від необхідних справ — і вона одразу знову злітає до Бога. Таке свідчення багатьох християн, так багатьох, що навіть коли я це формулюю, мені здається, що я когось цитую, хоча кого чи скількох — я ніяк не можу знати.

Я не хочу створити враження, що звичайні засоби благодаті не мають цінності. Безперечно, мають. Кожен християнин повинен практикувати особисту молитву. Тривалі роздуми над Біблією очистять наш погляд і спрямують його; відвідування церкви розширить наш обрій і збільшить нашу любов до інших. Служіння, праця й діяльність — усе це добре, і кожен християнин повинен цим займатися. Але в основі всього цього, надаючи йому змісту, буде внутрішня звичка споглядати Бога. У нас розвинуться (так би мовити) нові очі, що даватимуть нам змогу дивитися на Бога, поки наші зовнішні очі бачать картини цього минущого світу.

Хтось може побоюватися, що ми безмірно звеличуємо особисту релігійність, що новозавітне «ми» витісняється себелюбним «я». Чи спадало вам коли-небудь на думку, що сто піаніно, налаштованих за одним камертоном, автоматично налаштовані одне з одним? Вони згідні між собою не тому, що їх налаштовано одне за одним, а тому, що їх налаштовано за іншим зразком, якому кожне мусить окремо підкоритися. Так і сто поклонників, що зібралися разом і кожен з яких дивиться на Христа, серцем ближчі одне до одного, ніж могли б бути, якби почали усвідомлювати «єдність» і відвели очі від Бога, щоб домагатися тіснішого спілкування. Спільна релігійність досягає досконалості, коли очищається особиста. Тіло стає сильнішим, коли його члени стають здоровішими. Уся Божа Церква виграє, коли члени, з яких вона складається, починають шукати кращого й вищого життя.

Усе сказане вище передбачає справжнє покаяння і повне віддання життя Богові. Навряд чи це треба згадувати, бо лише ті, хто вже так віддав себе, дочитали аж сюди.

Коли звичка внутрішньо дивитися на Бога в нас укоріниться, нас буде введено на новий рівень духовного життя, більш відповідний Божим обітницям і настрою Нового Завіту. Триєдиний Бог буде нашою оселею навіть тоді, коли наші ноги йтимуть низькою дорогою простого обов’язку тут, серед людей. Ми справді знайдемо summum bonum, найвище благо життя. «Там джерело всіх насолод, яких можна бажати; не лише ні люди, ні ангели не можуть помислити нічого кращого, а й нічого кращого не може існувати в самому способі буття! Бо це абсолютна вершина всякого розумного бажання, більшої за яку не може бути».

Господи, я почув добре слово, яке запрошує мене звести погляд до Тебе й насититися. Моє серце прагне відгукнутися, але гріх затуманив мій зір, і я бачу Тебе лише невиразно. Зволь очистити мене Своєю дорогоцінною кров’ю і зроби мене чистим усередині, щоб я відкритими очима дивився на Тебе всі дні мого земного мандрування. Тоді я буду готовий побачити Тебе в усій славі того дня, коли Ти з’явишся, щоб прославитися у Своїх святих і бути дивним у всіх віруючих. Амінь.


Назад Далі