Розділ 8 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Голос, що промовляє
У починї було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово.—Йоана 1:1
Розумна проста людина, не навчена істин християнства, натрапивши на цей текст, імовірно, дійшла б висновку, що Іван хотів навчити ось чого: Богові за природою властиво говорити, передавати Свої думки іншим. І мала б рацію. Слово — це засіб, яким висловлюються думки, і те, що цю назву застосовано до Вічного Сина, спонукає нас вірити: самовираження притаманне Божеству, Бог повсякчас прагне висловити Себе Своєму творінню. Уся Біблія підтверджує цю думку. Бог говорить. Не «Бог сказав», а Бог говорить. За Своєю природою Він безупинно промовляє. Він наповнює світ Своїм Голосом, що промовляє.
Одна з великих реальностей, з якими ми маємо справу, — це Божий Голос у Його світі. Найкоротша і єдина задовільна космогонія така: «Він сказав, і було так». Глибинне чому природних законів — це живий Голос Бога, іманентного у Своєму творінні. І це Боже слово, що покликало до буття всі світи, не можна розуміти як Біблію, бо це зовсім не написане чи надруковане слово, а вияв Божої волі, вимовлений у саму будову всіх речей. Це Боже слово — подих Божий, що наповнює світ живою можливістю. Божий Голос — наймогутніша сила в природі, ба навіть єдина сила в природі, бо вся енергія існує тут лише тому, що сповнене сили Слово безупинно промовляється.
Біблія — це написане Боже слово, і через те, що воно написане, воно обмежене й скуте потребами чорнила, паперу та шкіри. Божий же Голос живий і вільний, як вільний суверенний Бог. «Слова, що я глаголю вам, се дух і життє.» Життя — у словах, що промовляються. Боже слово в Біблії може мати силу лише тому, що воно відповідає Божому слову у всесвіті. Саме теперішній Голос робить написане Слово всесильним. Інакше воно лежало б, замкнене сном, між палітурками книжки.
Ми маємо низький і примітивний погляд на речі, коли уявляємо, ніби Бог під час творення вступав у фізичний дотик із речами, обтесуючи, припасовуючи й будуючи, мов тесля. Біблія навчає інакше: «Словом Господнїм сотворені небеса, і все войнство їх — подихом уст його.... Бо він сказав, і було так; він звелїв, і сталось.» «Вірою розуміємо, що віки стали ся словом Божим.» І знову ж таки мусимо пам’ятати, що тут ідеться не про Його написане Слово, а про Його Голос, що промовляє. Мається на увазі Його Голос, що наповнює світ, той Голос, що старший за Біблію на незліченні століття, той Голос, що не замовкав від світанку творіння, а й досі лунає в усіх найдальших просторах усесвіту.
«Живе бо слово Боже і дїйственне.» На початку Він промовив до ніщо, і воно стало чимось. Хаос почув це — і став порядком, темрява почула — і стала світлом. «І рече Бог — і сталось тако.» Ці дві парні фрази, як причина і наслідок, повторюються в усій розповіді Книги Буття про творення. Рече пояснює сталось. Сталось — це рече, перенесене в тривалий теперішній час.
Те, що Бог тут і що Він говорить, — ці істини стоять за всіма іншими біблійними істинами; без них не могло б бути жодного об’явлення. Бог не написав книжку й не відіслав її з посланцем, щоб її читали десь далеко розуми, позбавлені Його допомоги. Він промовив Книгу і живе у Своїх промовлених словах, безупинно говорячи Свої слова й даючи їхній силі тривати крізь роки. Бог дихнув на глину — і вона стала людиною; Він дихає на людей — і вони стають глиною. «Вернїтесь, дїти людські!» — це слово, промовлене під час гріхопадіння, яким Бог прирік на смерть кожну людину, і жодного додаткового слова Йому не довелося промовляти. Сумна хода людства по лиці землі від народження до могили — доказ того, що Його первісного Слова було досить.
Ми не приділили досить уваги тому глибокому вислову в Євангелії від Івана: «Було сьвітло правдиве, що просьвічує кожного чоловіка, що приходить на сьвіт.» Хоч як переставляймо розділові знаки, істина залишається: Боже Слово діє на серця всіх людей як світло в душі. У серцях усіх людей сяє світло, звучить Слово, і від них нікуди не втекти. Щось подібне неодмінно мало б бути, якщо Бог живий і перебуває у Своєму світі. І Іван каже, що так воно і є. Навіть ті, хто ніколи не чув про Біблію, усе ж почули проповідь досить ясну, щоб назавжди позбавити їхні серця будь-якого виправдання. «Вони показують дїло законне, написане в серцях їх, як сьвідкує совість їх, і між тим думки їх одна другу осуджують, або оправдують.» «Невидиме бо Його від создання сьвіту думаннєм про твори робить ся видиме, і вічна Його сила і божество, щоб бути їм без оправдання.»
Цей вселенський Божий Голос давні євреї часто називали Премудрістю, і казали, що вона повсюди лунає й шукає по всій землі, чекаючи якогось відгуку від синів людських. Восьмий розділ Книги Приповістей починається так: «Чи ж премудрість не покликує, чи розум не знїмає свій голос?» Далі автор змальовує премудрість як прекрасну жінку, що стоїть «на високих місцях, при дорозї, та на роздорожжях». Вона подає свій голос з усіх боків, щоб ніхто не міг його не почути. «Люде, се до вас я покликую, до синів чоловічих мій голос!» Потім вона благає простих і нерозумних прихилити вухо до її слів. Ця Божа Премудрість благає саме духовного відгуку, відгуку, якого вона завжди шукала і якого рідко коли може домогтися. Трагедія в тому, що наше вічне благо залежить від того, чи ми чуємо, а ми привчили свої вуха не чути.
Цей вселенський Голос лунав завжди, і він часто непокоїв людей, навіть коли вони не розуміли, звідки їхні страхи. Чи не може бути, що цей Голос, який осідає, мов живий туман, на людські серця, і був тією невідкритою причиною неспокійного сумління та туги за безсмертям, про які свідчать мільйони від самого світанку писаної історії? Нам не треба боятися глянути цьому в очі. Голос, що промовляє, — це факт. А як люди на нього відповідали, може побачити кожен спостерігач.
Коли Бог промовив із неба до нашого Господа, самозакохані люди, що це чули, пояснили все природними причинами: вони казали, що «грім загремів». Ця звичка пояснювати Голос посиланням на природні закони лежить у самому корені сучасної науки. У живому, дихаючому всесвіті є таємниче Щось, надто дивовижне, надто грізне, щоб його збагнув будь-який розум. Віруюча людина не претендує на те, щоб це розуміти. Вона падає на коліна й шепоче: «Боже». Земна людина теж стає на коліна, але не для того, щоб поклонитися. Вона стає на коліна, щоб дослідити, вишукати, знайти причину і механізм речей. Так склалося, що нині ми живемо в секулярну добу. Наші звички мислення — це звички науковця, а не поклонника. Ми радше пояснюємо, ніж благоговіємо. «Грім загремів», — вигукуємо ми і йдемо далі своєю земною дорогою. Але Голос і досі лунає та шукає. Лад і життя світу залежать від цього Голосу, та люди здебільшого надто зайняті або надто вперті, щоб на нього зважати.
Кожен із нас переживав щось, чого не міг пояснити: раптове відчуття самотності або подив чи благоговійний трепет перед безмежністю всесвіту. Або нас на мить відвідувало світло, ніби осяяння від якогось іншого сонця, що в швидкому спалаху давало нам певність: ми з іншого світу, наше походження божественне. Те, що ми тоді побачили, відчули чи почули, могло суперечити всьому, чого нас навчали в школах, і дуже розходитися з усіма нашими колишніми переконаннями й думками. Ми мусили відкласти набуті сумніви, поки на мить хмари розступилися, і ми самі побачили й почули. Хоч як пояснюймо такі речі, гадаю, ми не будемо чесні щодо фактів, доки не допустимо принаймні можливість, що такі переживання можуть походити від Божої Присутності у світі та Його наполегливого прагнення спілкуватися з людством. Не відкидаймо такої гіпотези надто легковажно.
Я особисто вірю (і тут я не засмучуся, якщо ніхто за мною не піде), що все добре й прекрасне, що людина створила у світі, було наслідком її недосконалого, загородженого гріхом відгуку на творчий Голос, що лунає над землею. Моральні філософи, які мріяли свої високі мрії про чесноту, релігійні мислителі, що роздумували про Бога й безсмертя, поети й митці, що зі звичайного матеріалу творили чисту й тривку красу, — як нам їх пояснити? Недостатньо просто сказати: «Це був геній». Що ж тоді таке геній? Чи не може бути, що геній — це людина, яку переслідує Голос, що промовляє, людина, що трудиться й змагається, мов одержима, щоб досягти цілей, які вона розуміє лише невиразно? Те, що велика людина могла не знайти Бога у своїх трудах, що вона навіть могла говорити чи писати проти Бога, не руйнує думки, яку я висуваю. Боже відкупительне об’явлення у Святому Письмі необхідне для спасенної віри й миру з Богом. Віра у воскреслого Спасителя необхідна, якщо невиразні пориви до безсмертя мають привести нас до спокійного й наповненого спілкування з Богом. Для мене це правдоподібне пояснення всього найкращого, що є поза Христом. Але можна бути добрим християнином і не приймати моєї тези.
Божий Голос — дружній Голос. Нікому не треба боятися слухати його, хіба що людина вже вирішила йому опиратися. Кров Ісуса покрила не лише людський рід, а й усе творіння. Бог задумав, «щоб через Него поєднати все з собою, примиривши кровю хреста Його, через Него, чи то земне, чи то небесне». Ми можемо сміливо проповідувати дружнє Небо. Небеса, як і земля, сповнені доброї волі Того, «хто в терновому кущі явився». Досконала кров спокути забезпечує це навіки.
Хто захоче слухати, той почує Небо, що промовляє. Тепер аж ніяк не та година, коли люди охоче приймають заклик слухати, бо слухання сьогодні не є частиною популярної релігійності. Ми на протилежному полюсі від цього. Релігія прийняла жахливу єресь, ніби шум, розмах, діяльність і галас роблять людину дорогою для Бога. Та ми можемо підбадьоритися. Народові, захопленому бурею останньої великої війни, Бог каже: «Вгамуйтесь і пізнайте, що я Бог!» — і досі це каже, ніби хоче сказати нам, що наша сила й безпека не в шумі, а в тиші.
Важливо, щоб ми затихли й чекали на Бога. І найкраще, щоб ми були на самоті, бажано з розгорнутою перед нами Біблією. Тоді, якщо захочемо, ми можемо наблизитися до Бога й почати чути, як Він говорить до нас у наших серцях. Гадаю, для пересічної людини поступ буде приблизно такий: спершу звук, ніби Присутність ходить у саду. Потім голос, зрозуміліший, але ще далеко не ясний. Потім щаслива мить, коли Дух починає освітлювати Писання, і те, що було лише звуком чи щонайбільше голосом, тепер стає зрозумілим словом, теплим, близьким і ясним, як слово дорогого друга. Тоді прийде життя і світло, а найкраще — здатність бачити Ісуса Христа як Спасителя, Господа і Все, спочивати в Ньому й обіймати Його.
Біблія ніколи не стане для нас живою Книгою, доки ми не переконаємося, що Бог промовляє у Своєму всесвіті. Перескочити з мертвого, безособового світу до догматичної Біблії — забагато для більшості людей. Вони можуть визнавати, що їм слід приймати Біблію як Боже Слово, і можуть намагатися так про неї думати, але не можуть повірити, що слова там, на сторінці, справді звернені до них. Людина може казати: «Ці слова звернені до мене», — і все ж у серці не відчувати й не знати, що це так. Вона жертва роздвоєної психології. Вона намагається уявляти Бога німим скрізь, а промовистим лише в одній книжці.
Я вірю, що значна частина нашого релігійного невірства походить від хибного уявлення про Писання Істини та хибного ставлення до нього. Мовчазний Бог раптом заговорив у книжці, а коли книжку було закінчено, знову навіки поринув у мовчання. Тепер ми читаємо цю книжку як запис того, що Бог сказав, коли недовго мав настрій говорити. Як нам вірити з такими уявленнями в голові? А факти такі: Бог не мовчить і ніколи не мовчав. Говорити — це Божа природа. Другу Особу Святої Трійці названо Словом. Біблія — неминучий плід безперервного Божого мовлення. Це непомильне проголошення Його думки для нас, вкладене в наші звичні людські слова.
Я думаю, що з релігійних туманів постане новий світ, коли ми підходитимемо до Біблії з думкою, що це не лише книжка, колись промовлена, а книжка, що говорить тепер. Пророки звично казали: «Так говорить Господь». Вони хотіли, щоб слухачі розуміли: Боже мовлення — у тривалому теперішньому часі. Ми можемо слушно вживати минулий час, щоб показати, що певного часу було промовлено певне Боже слово, але Боже слово, раз промовлене, і далі промовляється, як дитина, раз народившись, і далі живе, або світ, раз створений, і далі існує. І це лише недосконалі приклади, бо діти вмирають, а світи згорають, але «слово же Бога нашого тріває по всї віки».
Якщо хочеш і далі пізнавати Господа, приходь одразу до розгорнутої Біблії, чекаючи, що вона заговорить до тебе. Не приходь із думкою, що це річ, яку можна пересувати як заманеться. Це більше, ніж річ, це голос, слово, саме Слово живого Бога.
Господи, навчи мене слухати. Часи галасливі, і мої вуха втомилися від тисячі різких звуків, що безупинно на них нападають. Дай мені дух хлопчика Самуїла, коли він сказав Тобі: «Глаголи, твій раб чує.» Дай мені чути, як Ти говориш у моєму серці. Дай мені звикнути до звучання Твого Голосу, щоб його тони були мені знайомі, коли звуки землі завмруть і єдиним звуком буде музика Твого Голосу, що промовляє. Амінь.