У пошуках Бога
Відновлення стосунку між Творцем і творінням

Розділ 10 · 10 хв читання · 13 хв слухання

Відновлення стосунку між Творцем і творінням

Прослався, Боже, висше неба; по всїй землї слава твоя!—Псальма 57:5

Казати, що лад у природі залежить від правильних взаємин, — це трюїзм: щоб досягти гармонії, кожна річ мусить бути на своєму належному місці щодо кожної іншої речі. У людському житті не інакше.

Я вже натякав у цих розділах, що причина всіх наших людських нещасть — корінний моральний вивих, порушення нашого стосунку з Богом і одне з одним. Бо чим би ще не було гріхопадіння, воно, безперечно, було різкою зміною стосунку людини з її Творцем. Людина зайняла щодо Бога інше ставлення і цим зруйнувала належний стосунок творіння з Творцем, у якому, сама того не знаючи, мала своє справжнє щастя. За своєю суттю спасіння — це відновлення правильного стосунку між людиною та її Творцем, повернення до норми стосунку між Творцем і творінням.

Повноцінне духовне життя почнеться з повної зміни стосунку між Богом і грішником; не лише юридичної зміни, а свідомої й пережитої зміни, що зачіпає всю природу грішника. Спокута в Ісусовій крові робить таку зміну юридично можливою, а дія Святого Духа робить її відчутно наповненою. Притча про блудного сина досконало ілюструє цей другий бік. Він накликав на себе цілий світ лиха, покинувши становище, яке слушно мав як син свого батька. По суті, його відновлення було не чим іншим, як поверненням стосунку батька й сина, що існував від його народження і був тимчасово порушений його грішним бунтом. Ця розповідь оминає юридичні аспекти відкуплення, але чудово прояснює досвідні аспекти спасіння.

Визначаючи взаємини, ми мусимо з чогось починати. Десь має бути незмінний центр, щодо якого вимірюється все інше, куди не входить закон відносності й де ми можемо сказати «Є», не роблячи жодних застережень. Такий центр — Бог. Коли Бог хотів відкрити людству Своє Ім’я, Він не знайшов кращого слова, ніж «Сущий». Коли Він говорить від першої особи, Він каже: «Я Є»; коли ми говоримо про Нього, ми кажемо: «Він є»; коли ми говоримо до Нього, ми кажемо: «Ти є». Усе й усі інші вимірюють себе від цієї незмінної точки. «Я той, хто єсть», — каже Бог, «я все той самий».

Як моряк визначає своє місце на морі, «беручи висоту» сонця, так і ми можемо знайти свої моральні орієнтири, дивлячись на Бога. Ми мусимо починати з Бога. Ми праві тоді й лише тоді, коли стоїмо в правильному положенні щодо Бога, і ми неправі настільки й так довго, наскільки й доки стоїмо в будь-якому іншому положенні.

Чимало наших труднощів як християн, що шукають Бога, походить від нашого небажання приймати Бога таким, яким Він є, і відповідно налаштовувати своє життя. Ми вперто намагаємося змінити Його й наблизити Його до нашої власної подоби. Тіло скиглить проти суворості невблаганного Божого присуду й благає, як Агаг, трохи милості, трохи потурання своїм тілесним звичкам. Марно. Правильно почати ми можемо, лише прийнявши Бога таким, яким Він є, і навчившись любити Його за те, Хто Він є. Що краще ми Його пізнаватимемо, то більше знаходитимемо невимовну радість у тому, що Бог саме такий, який Він є. Деякі з найзахопливіших хвилин, які ми знаємо, будуть ті, що ми проводимо в благоговійному захопленні Божеством. У ці святі хвилини сама думка про якусь зміну в Ньому буде надто болісною, щоб її знести.

Тож почнімо з Бога. За всім, понад усім, перед усім — Бог; перший за порядком, найвищий за рангом і становищем, піднесений у гідності й честі. Як Самосущий, Він дав буття всьому, і все існує з Нього і для Нього. «Достоєн єси, Господи, приняти славу і честь і силу; Ти бо створив єси усе, і волею Твоєю (усе) єсть, і створено.»

Кожна душа належить Богові й існує з Його волі. Оскільки Бог є Тим, Ким і Чим Він є, а ми — тими, ким і чим ми є, єдиний мислимий стосунок між нами — це повне панування з Його боку і цілковита покора з нашого. Ми винні Йому всяку честь, яку тільки можемо Йому віддати. Наше вічне горе — у тому, щоб віддавати Йому щось менше.

Пошук Бога охопить працю над тим, щоб уся наша особистість стала відповідна Його особистості. І не юридично, а насправді. Я не маю тут на увазі акту виправдання вірою в Христа. Я говорю про добровільне піднесення Бога на Його належне місце над нами і про охоче віддання всього свого єства на те місце побожної покори, яке пасує обставинам стосунку між Творцем і творінням.

Тієї миті, коли ми вирішуємо йти далі з цією рішучістю підносити Бога понад усе, ми виходимо з параду цього світу. Ми побачимо, що вже не пристосовані до шляхів світу, і що далі просуваємося святою дорогою, то більше. Ми набудемо нового погляду; у нас сформується нова, інакша психологія; нова сила почне дивувати нас своїми злетами й виявами.

Наш розрив зі світом буде прямим наслідком нашого зміненого стосунку з Богом. Бо світ занепалих людей не шанує Бога. Мільйони, правда, називають себе Його Ім’ям і віддають Йому якусь символічну пошану, але простий тест покаже, як мало Його насправді шанують серед них. Хай пересічну людину випробують питанням, хто для неї понад усе, — і її справжнє становище викриється. Хай її змусять вибирати між Богом і грошима, між Богом і людьми, між Богом і особистим честолюбством, Богом і власним «я», Богом і людською любов’ю, — і Бог щоразу опиниться на другому місці. Ті інші речі буде піднесено вище. Хоч як людина протестуватиме, доказ — у виборах, які вона робить день у день усе своє життя.

«Прослався» — це мова переможного духовного досвіду. Це маленький ключ, що відмикає двері до великих скарбів благодаті. Він посідає центральне місце в Божому житті в душі. Хай людина, що шукає, дійде до того, що життя й уста разом безупинно казатимуть: «Прослався», — і тисяча дрібніших проблем розв’яжеться одразу. Її християнське життя перестає бути тією заплутаною річчю, якою було досі, і стає самою суттю простоти. Зусиллям волі вона визначила свій курс і триматиметься його, ніби її веде автопілот. Якщо якийсь зустрічний вітер на мить зіб’є її з курсу, вона неодмінно знову повернеться, ніби з потаємної схильності душі. Приховані порухи Духа діють на її користь, і за неї, як у пісні Девори, «воювали з неба зорі». Вона зустріла головну проблему свого життя в самому її центрі, і все інше мусить піти слідом.

Хай ніхто не думає, що втратить щось із людської гідності через цю добровільну передачу всього свого Богові. Цим він не принижує себе як людину; навпаки, він знаходить своє правильне місце високої честі як створений на образ свого Творця. Його глибока ганьба полягала в його моральному розладі, у його неприродному загарбанні Божого місця. Його честь підтвердиться тим, що він знову поверне цей украдений престол. Підносячи Бога понад усе, він бачить, що його власна найвища честь утверджена.

Кожен, кому не хочеться віддати свою волю волі іншого, хай пам’ятає Ісусові слова: «Всякий, хто робить гріх, невільник гріха». Ми неминуче мусимо комусь служити — або Богові, або гріхові. Грішник пишається своєю незалежністю, зовсім не помічаючи того факту, що він слабкий раб гріхів, які панують у його членах. Людина, що віддається Христові, міняє жорстокого наглядача над рабами на доброго й лагідного Господаря, чиє ярмо любе, а тягар легкий.

Створені на Божий образ, ми навряд чи вважатимемо дивним знову прийняти нашого Бога як наше Все. Бог був нашим первісним домом, і наші серця не можуть не почуватися вдома, коли знову входять у ту давню й прекрасну оселю.

Сподіваюся, ясно, що за Божою вимогою першості стоїть логіка. Це місце належить Йому з усякого права на землі й на небі. Доки ми присвоюємо собі місце, яке належить Йому, увесь хід нашого життя вивихнутий. Ніщо не відновить і не може відновити ладу, доки наші серця не ухвалять великого рішення: Бог буде піднесений понад усе.

«Я прославлю тих, що мене будуть прославляти», — сказав колись Бог одному священикові Ізраїлю, і цей давній закон Царства стоїть і сьогодні, не змінений ні плином часу, ні зміною диспенсацій. Уся Біблія і кожна сторінка історії проголошують незмінність цього закону. «Коли хто менї служить, пошанує його Отець», — сказав наш Господь Ісус, пов’язуючи давнє з новим і відкриваючи глибинну єдність Своїх шляхів із людьми.

Часом найкращий спосіб побачити річ — подивитися на її протилежність. Ілія та його синів поставлено на священство з умовою, що вони шануватимуть Бога своїм життям і служінням. Цього вони не роблять, і Бог посилає Самуїла оголосити наслідки. Без відома Ілія цей закон взаємної честі весь час потай діяв, і тепер настав час, коли мав упасти суд. Хофні і Пінхас, розбещені священики, гинуть у битві, дружина Пінхаса помирає під час пологів, Ізраїль тікає перед своїми ворогами, Божий ковчег захоплюють филистимляни, а старий Ілій падає горілиць і помирає зі зламаною шиєю. Така гола, цілковита трагедія настала через те, що Ілій не шанував Бога.

А тепер поставте поруч із цим майже будь-яку біблійну постать, яка щиро намагалася прославити Бога у своїй земній ході. Подивіться, як Бог дивився крізь пальці на слабкості й не помічав невдач, виливаючи на Своїх слуг невимовну благодать і благословення. Хай це буде Авраам, Яків, Давид, Даниїл, Ілля чи хто завгодно — честь ішла за честю, як жнива за посівом. Божий чоловік поклав собі на серце підносити Бога понад усе; Бог прийняв його намір як факт і діяв відповідно. Різницю творила не досконалість, а святий намір.

У нашому Господі Ісусі Христі цей закон було видно в простій досконалості. У Своїй смиренній людській природі Він упокорив Себе й радо віддавав усю славу Своєму Отцеві на небі. Він шукав не Своєї честі, а честі Бога, Який послав Його. «Коли я прославляю себе», — сказав Він одного разу, — «слава моя нїщо. Єсть Отець мій, що прославляє мене». Горді фарисеї так далеко відійшли від цього закону, що не могли зрозуміти Того, Хто шанував Бога коштом Себе Самого. «Шаную Отця мого», — сказав їм Ісус, — «ви ж не шануєте мене».

Інший вислів Ісуса, і дуже тривожний, мав форму запитання: «Як ви можете вірувати, славу один од одного приймаючи, а слави, що від одного Бога, не шукаєте?» Якщо я правильно це розумію, Христос навчав тут тривожної істини, що прагнення честі серед людей унеможливлює віру. Чи не цей гріх лежить у корені релігійного невірства? Чи не може бути, що ті «інтелектуальні труднощі», якими люди виправдовують свою нездатність повірити, — лише димова завіса, що приховує справжню причину, яка стоїть за ними? Чи не ця жадібна спрага людської честі зробила людей фарисеями, а фарисеїв — богогубцями? Чи не тут таємниця релігійної самоправедності й порожнього поклоніння? Я вірю, що може бути так. Увесь хід життя порушується, коли ми не ставимо Бога туди, де Йому належить бути. Ми підносимо себе замість Бога — і слідом іде прокляття.

У нашому прагненні Бога пам’ятаймо завжди, що й Бог має прагнення, і Його прагнення звернене до синів людських, а надто до тих синів людських, які ухвалять раз і назавжди рішення підносити Його понад усе. Такі люди дорогі Богові понад усі скарби землі й моря. У них Бог знаходить сцену, на якій може виявити Свою безмірну благість до нас у Христі Ісусі. З ними Бог може ходити без перешкод, до них Він може ставитися як Бог, Яким Він є.

Кажучи так, я маю один страх: що я можу переконати розум раніше, ніж Бог здобуде серце. Бо це становище «Бог понад усе» нелегко зайняти. Розум може його схвалювати, не маючи згоди волі втілити його в життя. Поки уява мчить уперед, щоб шанувати Бога, воля може відставати, а людина ніколи й не здогадається, наскільки роздвоєне її серце. Рішення мусить ухвалити вся людина, перш ніж серце зможе пізнати якесь справжнє задоволення. Бог хоче нас цілком, і Він не заспокоїться, доки не отримає нас цілком. Жодна частина людини не підійде.

Помолімося про це докладно, кидаючись до Божих ніг і маючи на увазі все, що кажемо. Нікому, хто молиться так щиро, не доведеться довго чекати ознак Божого прийняття. Бог відкриє Свою славу перед очима Свого слуги і віддасть усі Свої скарби в розпорядження такої людини, бо знає, що Його честь у безпеці в таких посвячених руках.

Боже, прослався понад моїм майном. Ніщо зі скарбів землі не здасться мені дорогим, аби лише Ти був прославлений у моєму житті. Прослався понад моїми дружбами. Я вирішив, що Ти будеш понад усе, хоч би мені довелося стояти покинутим і самотнім посеред землі. Прослався понад моїми вигодами. Хоч би це означало втрату тілесних вигод і несення важких хрестів, я дотримаю обітниці, яку дав сьогодні перед Тобою. Прослався понад моєю репутацією. Зроби мене ревним догоджати Тобі, навіть якщо через це мені доведеться зникнути в безвісті, а моє ім’я буде забуте, як сон. Піднесися, Господи, на Своє належне місце честі, понад моїми прагненнями, понад тим, що я люблю і чого не люблю, понад моєю родиною, моїм здоров’ям і навіть самим моїм життям. Дай мені меншати, щоб Ти ріс, дай мені опускатися, щоб Ти підносився вгору. В’їдь на мені, як Ти в’їхав у Єрусалим верхи на смиренній маленькій тварині, на осляті, синові ослиці, і дай мені почути, як діти кличуть до Тебе: «Осанна на вишинах».


Ви завершили: Відновлення стосунку між Творцем і творінням

Назад Далі