У пошуках Бога
Всюдисуща Присутність

Розділ 7 · 12 хв читання · 15 хв слухання

Всюдисуща Присутність

Куди йти менї перед духом твоїм, куди втекти менї від лиця твого?—Псальма 139:7

У всякому християнському вченні є певні основні істини, часом приховані, радше припущені, ніж проголошені, але необхідні для всієї істини, як основні кольори присутні в завершеній картині й необхідні для неї. Така істина — Божа іманентність.

Бог перебуває у Своєму творінні й усюди неподільно присутній в усіх Своїх ділах. Цього сміливо навчають пророк і апостол, і християнське богослов’я загалом це визнає. Тобто це є в книжках, але чомусь не проникло в серце пересічного християнина настільки, щоб стати частиною його віруючого єства. Християнські вчителі цураються всіх наслідків цієї істини, а якщо й згадують про неї, то приглушують її так, що вона майже втрачає значення. Я припустив би, що причина цього — страх, щоб їх не звинуватили в пантеїзмі; але вчення про Божу Присутність — безперечно не пантеїзм.

Помилка пантеїзму надто очевидна, щоб когось ошукати. Вона полягає в тому, що Бог — це сума всіх створених речей. Природа і Бог — одне, тож хто торкається листка чи каменя, той торкається Бога. Це, звісно, означає принизити славу нетлінного Божества і, намагаючись зробити все божественним, цілком вигнати зі світу всяку божественність.

Правда в тому, що хоч Бог і перебуває у Своєму світі, Він відділений від нього прірвою, навіки непереходимою. Хоч як тісно Його можна пов’язувати з ділом Його рук, вони є і вічно мусять бути чимось іншим, ніж Він, а Він є і мусить бути раніше від них і незалежно від них. Він трансцендентний, піднесений над усіма Своїми ділами, навіть тоді, коли іманентний у них.

Що ж означає Божа іманентність у безпосередньому християнському досвіді? Вона означає просто, що Бог тут. Хоч де ми є, Бог тут. Немає місця, не може бути місця, де б Його не було. Десять мільйонів розумних істот, що стоять у стількох само точках простору й розділені незбагненними відстанями, кожна з однаковою правдою може сказати: Бог тут. Жодна точка не ближча до Бога, ніж будь-яка інша. З будь-якого місця до Бога рівно так само близько, як і з будь-якого іншого. Ніхто, якщо йдеться лише про відстань, не далі від Бога і не ближче до Нього, ніж будь-яка інша людина.

У ці істини вірить кожен навчений християнин. Нам лишається роздумувати над ними й молитися над ними, доки вони не почнуть у нас палати.

«У початку сотворив Бог». Не матерія, бо матерія не є причиною самої себе. Вона потребує попередньої причини, і ця Причина — Бог. Не закон, бо закон — лише назва того шляху, яким іде все творіння. Цей шлях треба було спланувати, і Той, Хто його спланував, — Бог. Не розум, бо й розум — річ створена, і за ним мусить стояти Творець. На початку — Бог, ніким не спричинена Причина матерії, розуму й закону. Ось звідки нам треба починати.

Адам згрішив і в паніці відчайдушно спробував зробити неможливе: сховатися від Божої Присутності. Давид, мабуть, теж мав шалені думки втекти від Присутності, бо написав: «Куди йти менї перед духом твоїм, куди втекти менї від лиця твого?» А потім він заходився в одному зі своїх найпрекрасніших псалмів оспівувати славу Божої іманентності. «Зійшов би я на небо, — ти там єси; спочив би я під землею, і там ти єси. Взяв би я крила в зорі ранньої, та й на самому краю моря осївся, і туди б рука твоя провела мене, і правиця твоя попала.» І він знав, що Боже буття і Боже бачення — одне й те саме, що всевидюча Присутність була з ним іще до його народження, спостерігаючи таїну життя, яке розгорталося. Соломон вигукнув: «Чи Богові ж бо справдї жити на землї? Небо й небо небес тебе не ʼбіймуть, атож би сей храм обняв, що збудовав я тобі?» Павло запевнив афінян, що Бог «недалеко (Він) від кожного з нас. Ним бо живемо й двигаємось, і єсьмо».

Якщо Бог присутній у кожній точці простору, якщо ми не можемо піти туди, де Його немає, не можемо навіть уявити місця, де Його немає, то чому ж ця Присутність не стала тим єдиним фактом, який оспівує весь світ? Патріарх Яків, «в степу безлюдному і дикому», дав відповідь на це питання. Він побачив видіння Бога й вигукнув у подиві: «Певно єсть Господь на врочищі сьому, а я й не знав.» Яків жодної найменшої частки миті не був поза колом цієї всепроникної Присутності. Але він цього не знав. У цьому була його біда, і в цьому наша. Люди не знають, що Бог тут. Яка була б різниця, якби вони знали!

Присутність і явлення Присутності — не одне й те саме. Може бути одне без другого. Бог тут і тоді, коли ми цього зовсім не усвідомлюємо. Він явлений лише тоді і тією мірою, як ми усвідомлюємо Його Присутність. З нашого боку має бути віддання себе Божому Духові, бо Його праця — показувати нам Отця і Сина. Якщо ми співпрацюватимемо з Ним у люблячому послусі, Бог явить нам Себе, і це явлення становитиме різницю між номінальним християнським життям і життям, що сяє світлом Його обличчя.

Завжди і всюди Бог присутній, і завжди Він прагне відкрити Себе. Кожному Він хотів би явити не лише те, що Він є, а й який Він є. Його не треба було вмовляти відкрити Себе Мойсеєві. «І зійшов Господь у хмарі і став з ним там, і промовив імя „Господь“.» Він не лише словесно проголосив Свою природу, а й явив Мойсеєві Самого Себе, так що шкіра на обличчі Мойсея сяяла надприродним світлом. Для декого з нас буде великою миттю, коли ми почнемо вірити, що Божа обітниця об’явити Себе буквально правдива: що Він обіцяв багато, але обіцяв не більше, ніж має намір виконати.

Наші пошуки Бога успішні саме тому, що Він повсякчас прагне явити нам Себе. Об’явлення Бога будь-якій людині — це не те, що Бог одного разу приходить здалеку, щоб коротко й знаменно відвідати душу людини. Думати так — означає все зрозуміти хибно. Наближення Бога до душі чи душі до Бога взагалі не слід мислити в просторових категоріях. У цьому понятті немає жодної думки про фізичну відстань. Ідеться не про милі, а про досвід.

Говорити про те, що ми близько до Бога чи далеко від Нього, — означає вживати мову в тому сенсі, який завжди зрозумілий, коли йдеться про наші звичайні людські стосунки. Чоловік може сказати: «Я відчуваю, що мій син, дорослішаючи, стає мені ближчим», — а проте цей син жив поряд із батьком від народження і за все своє життя ніколи не був поза домом більше як день чи два. Що ж тоді може мати на увазі батько? Очевидно, він говорить про досвід. Він має на увазі, що хлопець пізнає його ближче й глибше розуміє, що бар’єри думок і почуттів між ними зникають, що батько й син стають тісніше єдиними розумом і серцем.

Тож коли ми співаємо: «Ближче, ближче пригорни мене, Господи», — ми думаємо не про близькість місця, а про близькість стосунків. Ми молимося про дедалі більший ступінь усвідомлення, про досконаліше відчуття Божої Присутності. Нам ніколи не треба кричати через простори до відсутнього Бога. Він ближчий, ніж наша власна душа, ближчий, ніж наші найпотаємніші думки.

Чому одні люди «знаходять» Бога так, як не знаходять інші? Чому Бог являє Свою Присутність одним і дозволяє безлічі інших пробиратися крізь напівсвітло недосконалого християнського досвіду? Звісно, Божа воля однакова для всіх. У Його домі немає улюбленців. Усе, що Він будь-коли зробив для когось зі Своїх дітей, Він зробить для всіх Своїх дітей. Різниця не в Бозі, а в нас.

Візьміть навмання два десятки великих святих, чиє життя і свідчення широко відомі. Нехай це будуть біблійні персонажі чи відомі християни післябіблійних часів. Вас одразу вразить той факт, що святі не були схожі між собою. Часом несхожість була така велика, що просто впадала в очі. Який, наприклад, відмінний був Мойсей від Ісаї; який відмінний Ілля від Давида; які несхожі одне на одного були Йоан і Павло, святий Франциск і Лютер, Фінні і Тома Кемпійський. Відмінності такі ж широкі, як саме людське життя: відмінності раси, національності, освіти, темпераменту, звичок і особистих якостей. Та всі вони, кожен у свій час, ішли високою дорогою духовного життя, набагато вище за звичайний шлях.

Їхні відмінності, мабуть, були випадковими і в Божих очах не мали жодного значення. У якійсь життєво важливій якості вони, мабуть, були однакові. Що ж це було?

Насмілюся припустити, що єдиною життєво важливою якістю, спільною для них, була духовна сприйнятливість. Щось у них було відкрите до неба, щось спонукало їх до Бога. Не намагаючись зробити якийсь глибокий аналіз, скажу просто: вони мали духовну чуйність і плекали її, доки вона не стала найбільшим у їхньому житті. Від пересічної людини вони відрізнялися тим, що, відчувши внутрішню тугу, щось із цим робили. Вони набули звички на все життя відгукуватися духовно. Вони не противилися небесному видінню. Як влучно висловився Давид: «Про тебе сказав я собі в серцї: Шукайте лице моє. Господи, лице твоє шукати му.»

Як і за всім добрим у людському житті, за цією сприйнятливістю стоїть Бог. Тут — Божий суверенітет, і його відчувають навіть ті, хто не робив на ньому особливого богословського наголосу. Побожний Мікеланджело визнав це в сонеті:

Без допомоги серце — неродюча глина,
Що з власних сил не може дати страви;
Ти — сім’я добрих і побожних справ,
Що оживає там, де Ти звелів єдино:
Як не покажеш нам Свого шляху правдиво,
Ніхто його не знайде: Отче! Ти веди.

Ці слова варто вивчати як глибоке й серйозне свідчення великого християнина.

Хоч як важливо визнавати, що Бог діє в нас, я все ж застеріг би від надмірного захоплення цією думкою. Це певна дорога до безплідної пасивності. Бог не вимагатиме від нас розуміти таємниці обрання, приречення і Божого суверенітету. Найкращий і найбезпечніший спосіб поводитися з цими істинами — підвести очі до Бога й у найглибшому благоговінні сказати: «Господи Боже, ти один знаєш се». Ці речі належать до глибокої й таємничої Безодні Божого всезнання. Копирсання в них може зробити богословів, але ніколи не зробить святих.

Сприйнятливість — не щось одне; вона радше складна, це поєднання кількох складників у душі. Це спорідненість із чимось, нахил до чогось, співчутливий відгук на щось, бажання мати. З цього можна зробити висновок, що вона може бути присутня різною мірою, що ми можемо мати її мало, більше чи менше — залежно від людини. Її можна збільшити вправлянням або знищити занедбанням. Це не суверенна й непереборна сила, що находить на нас, як напад, згори. Це, справді, Божий дар, але такий, що його треба визнати й плекати, як і будь-який інший дар, якщо він має досягти мети, з якою його дано.

Нездатність це побачити — причина дуже серйозного занепаду в сучасному євангельському християнстві. Ідея плекання й вправляння, така дорога святим давнини, тепер не має місця в усій нашій релігійній картині. Це надто повільно, надто буденно. Тепер ми вимагаємо блиску й швидкої драматичної дії. Покоління християн, виховане серед кнопок і автоматів, нетерпляче до повільніших і менш прямих способів досягати своїх цілей. Ми намагаємося застосовувати методи машинної доби до своїх стосунків із Богом. Ми читаємо свій розділ, коротко молимося й поспішаємо геть, сподіваючись надолужити своє глибоке внутрішнє банкрутство, відвідавши ще одне євангелізаційне зібрання чи послухавши ще одну захопливу історію, яку розповідає релігійний шукач пригод, що нещодавно повернувся з далеких країв.

Трагічні наслідки цього духу — всюди навколо нас. Мілке життя, порожні релігійні філософії, переважання розваг на євангелізаційних зібраннях, звеличення людей, довіра до релігійних зовнішностей, квазірелігійні спільноти, методи торгівельних агентів, сприйняття яскравої особистості за силу Духа — ці й подібні речі є симптомами лихої недуги, глибокої й серйозної хвороби душі.

За цю велику хворобу, що нас спіткала, не відповідає жодна окрема людина, і жоден християнин не вільний цілком від провини. Ми всі, прямо чи опосередковано, спричинилися до цього сумного стану речей. Ми були надто сліпі, щоб бачити, або надто несміливі, щоб говорити, або надто самовдоволені, щоб прагнути чогось кращого за той убогий середній харч, яким, здається, задовольняються інші. Інакше кажучи, ми прийняли одне від одного уявлення, скопіювали одне в одного життя і зробили досвід одне одного взірцем для власного. І ціле покоління тенденція йшла донизу. Тепер ми дійшли до низини піску й випаленої трави і, що найгірше, підігнали Слово Істини під наш досвід і прийняли цю низину за саме пасовище блаженних.

Щоб вирватися з лещат нашого часу й повернутися на біблійні шляхи, знадобиться рішуче серце й чимало мужності. Але це можна зробити. У минулому християнам раз у раз доводилося це робити. Історія записала кілька великих повернень, які очолювали такі люди, як святий Франциск, Мартін Лютер і Джордж Фокс. На жаль, нині на обрії, схоже, немає ні Лютера, ні Фокса. Чи можна чекати ще одного такого повернення до приходу Христа — питання, щодо якого християни не цілком згодні, але для нас тепер воно не надто важливе.

Що Бог у Своєму суверенітеті може ще зробити у світовому масштабі, я не стверджую, що знаю; але що Він зробить для простого чоловіка чи жінки, які шукають Його обличчя, — це, гадаю, я знаю і можу розповісти іншим. Нехай будь-хто щиро навернеться до Бога, нехай почне привчати себе до побожності, нехай прагне розвинути свою здатність до духовної сприйнятливості довірою, послухом і смиренням — і наслідки перевершать усе, на що він міг сподіватися у свої худші й слабші дні.

Кожен, хто покаянням і щирим поверненням до Бога вирветься з тієї форми, в якій його тримали, і звернеться до самої Біблії по свої духовні мірила, буде в захваті від того, що там знайде.

Скажімо це ще раз: Всюдисуща Присутність — це факт. Бог тут. Увесь всесвіт живий Його життям. І Він не дивний і не чужий Бог, а знайомий Отець нашого Господа Ісуса Христа, Чия любов тисячі років огортає грішний людський рід. І Він завжди намагається привернути нашу увагу, об’явити нам Себе, спілкуватися з нами. Ми маємо в собі здатність пізнати Його, якщо лише відгукнемося на Його заклики. (І це ми називаємо шукати Бога!) Ми пізнаватимемо Його дедалі більше, у міру того як наша сприйнятливість ставатиме досконалішою через віру, любов і практику.

Боже і Отче, я каюся у своїй грішній зайнятості видимими речами. Світ надто мною заволодів. Ти був тут, а я й не знав. Я був сліпий до Твоєї Присутності. Відкрий мої очі, щоб я бачив Тебе в собі й довкола себе. Заради Христа. Амінь.


Ви завершили: Всюдисуща Присутність

Назад Далі