Розділ 6 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Збагнути Бога
Спробуйте і дізнайтесь.—Псальма 34:8
Саме каноник Голмс з Індії понад двадцять п’ять років тому звернув увагу на те, що віра пересічної людини в Бога має характер умовиводу. Для більшості людей Бог — це висновок, а не реальність. Він — дедукція з доказів, які вони вважають достатніми; але особисто Він лишається для людини незнаним. «Він мусить бути, — кажуть вони, — отже, ми віримо, що Він є». Інші не заходять навіть так далеко; вони знають про Нього лише з чуток. Вони ніколи не завдавали собі клопоту самостійно все обміркувати, а лише чули про Нього від інших і відклали віру в Нього в далекий куток свідомості разом із різними дрібницями, з яких складається все їхнє віросповідання. Для багатьох інших Бог — лише ідеал, інша назва добра, чи краси, чи істини; або ж Він — закон, чи життя, чи творчий поштовх, що стоїть за явищами буття.
Ці уявлення про Бога численні й різноманітні, але ті, хто їх має, мають одну спільну рису: вони не знають Бога в особистому досвіді. Можливість близького знайомства з Ним навіть не спадала їм на думку. Визнаючи Його існування, вони не думають про Нього як про Того, Кого можна пізнати так, як ми пізнаємо речі чи людей.
Християни, звісно, ідуть далі, принаймні в теорії. Їхнє віросповідання вимагає вірити в особистість Бога, і їх навчили молитися: «Отче наш, що на небі». А особистість і батьківство несуть у собі думку про можливість особистого знайомства. Це, кажу, визнається в теорії, але для мільйонів християн Бог усе ж не більш реальний, ніж для нехристиянина. Вони проходять крізь життя, намагаючись любити ідеал і бути вірними самому лише принципові.
Проти всієї цієї туманної невизначеності стоїть ясне біблійне вчення, що Бога можна пізнати в особистому досвіді. Біблією панує любляча Особа, Яка ходить між деревами саду й наповнює пахощами кожну сцену. Завжди присутня жива Особа, Яка говорить, благає, любить, діє і являє Себе всякий раз і всюди, де Її народ має сприйнятливість, потрібну, щоб прийняти це явлення.
Біблія приймає як самоочевидний факт, що люди можуть пізнавати Бога щонайменше так само безпосередньо, як вони пізнають будь-яку іншу особу чи річ, що потрапляє в поле їхнього досвіду. Для висловлення пізнання Бога вживаються ті самі слова, що й для висловлення пізнання фізичних речей. «Спробуйте і дізнайтесь, що Господь благий». «Миро, алое і кассія, се все шати твої, що приносять тобі в палатах із слоневої костї». «Вівцї мої голосу мого слухають». «Блаженні чисті серцем, бо такі побачять Бога». Це лише чотири з незліченних подібних місць Божого Слова: смак, запах, слух і зір. І важливіше за будь-який доказовий вірш те, що весь зміст Писання спрямований до цієї віри.
Що все це може означати, як не те, що в наших серцях є органи, за допомогою яких ми можемо пізнавати Бога так само певно, як пізнаємо матеріальні речі через наші звичні п’ять чуттів? Ми сприймаємо фізичний світ, користуючись здібностями, даними нам для цього, і ми маємо духовні здібності, за допомогою яких можемо пізнати Бога й духовний світ, якщо послухаємося спонуки Духа й почнемо ними користуватися.
Те, що спершу в серці має відбутися спасенна праця, тут приймається як даність. Духовні здібності невідродженої людини сплять у її природі, не вживані й з усякого погляду мертві; це удар, що спіткав нас через гріх. Їх може знову оживити до діяльного життя дія Святого Духа у відродженні; це одне з незмірних благ, які приходять до нас через спокутну Христову працю на хресті.
Але ж самі відкуплені Божі діти: чому вони так мало знають про те постійне свідоме спілкування з Богом, яке, здається, пропонує Писання? Відповідь — наше хронічне невірство. Віра дає змогу нашому духовному чуттю діяти. Там, де віра хибує, наслідком буде внутрішня нечутливість і заціпеніння щодо духовних речей. У такому стані нині величезна кількість християн. Це твердження не потребує доказів. Варто лише поговорити з першим-ліпшим християнином, якого зустрінемо, або зайти до першої відчиненої церкви, — і ми здобудемо всі потрібні докази.
Духовне царство лежить усюди навколо нас, огортає нас, обіймає нас, цілком у межах досяжності нашого внутрішнього єства, і чекає, щоб ми його розпізнали. Сам Бог тут і чекає нашого відгуку на Його Присутність. Цей вічний світ оживе для нас тієї миті, коли ми почнемо покладатися на його реальність.
Я щойно вжив два слова, які потребують визначення; або, якщо визначення неможливе, я мушу принаймні пояснити, що маю на увазі, коли їх вживаю. Це слова «покладатися» і «реальність».
Що я маю на увазі під реальністю? Я маю на увазі те, що існує незалежно від будь-якого уявлення, яке може мати про нього будь-який розум, і що існувало б, навіть якби ніде не було розуму, щоб про нього думати. Реальне має буття в собі самому. Його достовірність не залежить від спостерігача.
Я знаю, що є люди, які люблять глузувати з уявлення простої людини про реальність. Це ідеалісти, що снують нескінченні докази того, що поза розумом нічого реального немає. Це релятивісти, які полюбляють показувати, що у всесвіті немає нерухомих точок, від яких ми могли б щось виміряти. Вони поблажливо всміхаються нам зі своїх високих інтелектуальних вершин і, на власне задоволення, розправляються з нами, причепивши нам докірливе слівце «абсолютист». Християнина не збентежить цей вияв зневаги. Він може всміхнутися їм у відповідь, бо знає, що є лише Один Абсолютний — Бог. Але він знає також, що Абсолютний створив цей світ для потреб людини, і хоча в остаточному значенні слів (у тому значенні, яке стосується Бога) немає нічого незмінного чи реального, для всіх цілей людського життя нам дозволено діяти так, ніби воно є. І кожна людина так і діє, за винятком душевнохворих. Ці нещасні теж мають клопіт із реальністю, але вони послідовні; вони наполягають на тому, щоб жити згідно зі своїми уявленнями про речі. Вони чесні, і саме їхня чесність робить їх суспільною проблемою.
Ідеалісти й релятивісти не душевнохворі. Вони доводять своє здоров’я тим, що живуть згідно з тими самими уявленнями про реальність, які в теорії відкидають, і покладаються на ті самі нерухомі точки, яких, за їхніми доказами, немає. Вони могли б здобути набагато більше поваги до своїх ідей, якби були готові жити за ними; але цього вони старанно уникають. Їхні ідеї сягають глибини мозку, а не глибини життя. Хоч де життя їх торкається, вони зрікаються своїх теорій і живуть, як інші люди.
Християнин надто щирий, щоб гратися ідеями заради них самих. Йому не до вподоби саме лише плетіння павутинок напоказ. Усі його переконання практичні. Вони вплетені в його життя. Ними він живе чи помирає, стоїть чи падає — для цього світу й для всього прийдешнього часу. Від нещирої людини він відвертається.
Щира проста людина знає, що світ реальний. Вона знаходить його тут, коли приходить до тями, і знає, що не вигадала його. Він був тут і чекав на неї, коли вона прийшла, і вона знає, що коли збиратиметься покинути цю земну сцену, він і далі буде тут, щоб попрощатися з нею, коли вона відходитиме. Глибокою мудрістю життя вона мудріша за тисячу тих, хто сумнівається. Вона стоїть на землі й відчуває на обличчі вітер і дощ і знає, що вони реальні. Вона бачить сонце вдень і зорі вночі. Вона бачить, як гаряча блискавка виграває з темної грозової хмари. Вона чує звуки природи й крики людської радості та болю. Вона знає, що це реальне. Вона лягає вночі на прохолодну землю й не боїться, що та виявиться ілюзією чи підведе її, поки вона спить. Уранці під нею буде тверда земля, над нею — блакитне небо, а навколо — скелі й дерева, як тоді, коли вона заплющила очі напередодні ввечері. Так вона живе й радіє у світі реальності.
Своїми п’ятьма чуттями вона взаємодіє з цим реальним світом. Усе, що потрібно для її фізичного існування, вона сприймає здібностями, якими її наділив Бог, Який створив її і помістив у такий світ, як цей.
Тож за нашим визначенням Бог теж реальний. Він реальний в абсолютному й остаточному сенсі, в якому не реальне ніщо інше. Уся інша реальність залежить від Його реальності. Велика Реальність — це Бог, Автор тієї нижчої й залежної реальності, з якої складається вся сукупність створених речей, зокрема й ми самі. Бог має об’єктивне існування, незалежне від будь-яких уявлень, що можуть бути в нас про Нього. Серце, що поклоняється, не створює свого Об’єкта. Воно знаходить Його тут, коли прокидається від морального сну вранці свого відродження.
Інше слово, яке треба прояснити, — це слово покладатися. Воно не означає уявляти чи вигадувати. Уява — це не віра. Вони не лише відмінні одна від одної, а й стоять у гострій протилежності. Уява проєктує з розуму нереальні образи й намагається приписати їм реальність. Віра нічого не створює; вона просто покладається на те, що вже є.
Бог і духовний світ реальні. Ми можемо покладатися на них з такою самою певністю, з якою покладаємося на знайомий світ навколо нас. Духовні речі є там (чи, радше, слід сказати, тут), запрошуючи нашу увагу й кидаючи виклик нашій довірі.
Наша біда в тому, що ми виробили погані звички мислення. Ми звично вважаємо видимий світ реальним і сумніваємося в реальності будь-якого іншого. Ми не заперечуємо існування духовного світу, але сумніваємося, що він реальний у звичному значенні слова.
Світ чуттів удень і вночі вторгається в нашу увагу впродовж усього нашого життя. Він галасливий, настирливий і сам себе доводить. Він не звертається до нашої віри; він тут, атакує наші п’ять чуттів, вимагаючи, щоб його прийняли як реальний і остаточний. Але гріх так затуманив лінзи наших сердець, що ми не можемо бачити тієї іншої реальності, Божого Міста, що сяє навколо нас. Світ чуттів тріумфує. Видиме стає ворогом невидимого, тимчасове — вічного. Це прокляття, яке успадкував кожен представник трагічного Адамового роду.
В корені християнського життя лежить віра в невидиме. Предмет віри християнина — невидима реальність.
Наше невиправлене мислення під впливом сліпоти наших природних сердець і настирливої всюдисущості видимих речей схильне протиставляти духовне і реальне; але насправді такого протиставлення немає. Протилежність лежить деінде: між реальним і уявним, між духовним і матеріальним, між тимчасовим і вічним; але між духовним і реальним — ніколи. Духовне є реальним.
Якщо ми хочемо піднятися в ту царину світла й сили, до якої явно кличе нас Писання істини, ми мусимо зламати лиху звичку нехтувати духовним. Ми мусимо перенести свою зацікавленість з видимого на невидиме. Бо велика невидима Реальність — це Бог. «Вірувати мусить бо, хто приходить до Бога, що Він єсть, і хто Його шукає, тих нагороджує». Це основа життя віри. Звідти ми можемо піднятися на безмежні висоти. «Віруйте в Бога, — сказав наш Господь Ісус Христос, — і в мене віруйте». Без першого не може бути другого.
Якщо ми справді хочемо йти за Богом, мусимо прагнути бути не від цього світу. Кажу це, добре знаючи, що сини цього світу вживали це слово з презирством і чіпляли його християнинові як знак ганьби. Нехай так. Кожна людина мусить обрати свій світ. Якщо ми, ті, хто йде за Христом, маючи перед собою всі факти й знаючи, що робимо, свідомо обираємо Царство Боже сферою своїх інтересів, я не бачу причин, чому хтось мав би заперечувати. Якщо ми від цього втратимо, то втрата наша; якщо здобудемо, то нікого цим не обкрадемо. «Інший світ», що є предметом зневаги цього світу й темою глумливої пісні п’яниці, — наша ретельно обрана мета і предмет нашої найсвятішої туги.
Але ми мусимо уникати поширеної помилки — відсувати «інший світ» у майбутнє. Він не в майбутньому, а в теперішньому. Він пролягає поряд із нашим знайомим фізичним світом, і двері між двома світами відчинені. «А приступили ви, — каже автор Послання до євреїв (і йдеться тут явно про теперішній стан), — до Сионської гори і до города Бога живого, Єрусалима небесного, і до тьми ангелів, до громади і церкви первородних, на небесах написаних, і до суддї всїх, Бога, і до духів праведників звершених, і до Посередника завіта нового, Ісуса, і крови кроплення, що промовляє лучче, нїж Авелева.» Усе це протиставлено «гори, до котрої доторкаємої» і «трубного гуку, і голосу мови», які можна було почути. Чи не можемо ми певно зробити висновок, що, як реальності гори Синай сприймалися чуттями, так реальності гори Сіон має осягати душа? І то не якимсь вивертом уяви, а в самісінькій дійсності. Душа має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Вони можуть бути кволими від довгого невживання, але від животворного дотику Христа вони оживають і стають здатними до найгострішого зору й найчутливішого слуху.
Коли ми почнемо зосереджуватися на Богові, духовні речі набиратимуть форми перед нашими внутрішніми очима. Послух слову Христа принесе внутрішнє одкровення Божества (Йоана 14:21-23). Він дасть гостре сприйняття, що дозволить нам бачити Бога, як і обіцяно чистим серцем. Нове усвідомлення Бога охопить нас, і ми почнемо куштувати, чути й внутрішньо відчувати Бога, Який є нашим життям і нашим усім. Буде видно постійне сяйво світла, що просвічує кожну людину, яка приходить на світ. Дедалі більше, у міру того як наші здібності ставатимуть гострішими й певнішими, Бог ставатиме для нас великим Усім, а Його Присутність — славою і дивом нашого життя.
Боже, оживи кожну силу в мені, щоб я міг ухопитися за вічне. Відкрий мої очі, щоб я бачив; дай мені гостре духовне сприйняття; дай мені скуштувати Тебе й пізнати, що Ти добрий. Зроби небо для мене реальнішим, ніж будь-що земне будь-коли було. Амінь.