Розділ 5 · 16 хв читання · 20 хв слухання
Зняти завісу
Оце ж, браттє, маючи свободу входити у сьвятиню кровю Ісусовою.—Євреїв 10:19
Серед відомих висловів Отців Церкви жоден не знаний краще, ніж Августинів: «Ти створив нас для Себе, і неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі».
Великий святий висловлює тут кількома словами походження і внутрішню історію людського роду. Бог створив нас для Себе: це єдине пояснення, яке задовольняє серце мислячої людини, хоч би що казав її розбурханий розум. Якщо хибна освіта й викривлені міркування доведуть людину до іншого висновку, мало що може для неї зробити будь-який християнин. Для такої людини в мене немає вістки. Мій заклик звернений до тих, кого вже раніше потай навчила Божа мудрість; я говорю до спраглих сердець, чию тугу розбудив Божий дотик усередині них, а таким не потрібні розумові докази. Їхні неспокійні серця дають усі докази, яких їм треба.
Бог створив нас для Себе. Короткий катехизис, «Ухвалений превелебною Асамблеєю богословів у Вестмінстері», як сказано в старому Новоанглійському букварі, ставить давні питання що і навіщо й відповідає на них одним коротким реченням, якому навряд чи знайдеться рівня в будь-якому не натхненному творі. «Питання: Яка головна мета людини? Відповідь: Головна мета людини — прославляти Бога і вічно тішитися Ним». З цим погоджуються двадцять чотири старці, що падають ниць, щоб поклонитися Живому повік-віків, кажучи: «Достоєн єси, Господи, приняти славу і честь і силу; Ти бо створив єси усе, і волею Твоєю (усе) єсть, і створено.»
Бог створив нас для Своєї втіхи, і створив так, що й ми, як і Він, можемо в Божественному єднанні тішитися солодким і таємничим злиттям споріднених особистостей. Він задумав, щоб ми бачили Його, жили з Ним і черпали своє життя з Його усмішки. Але ми винні в тому «мерзенному бунті», про який говорить Мілтон, описуючи повстання сатани та його воїнства. Ми порвали з Богом. Ми перестали слухатися Його й любити Його і в провині та страху втекли якомога далі від Його Присутності.
Та хто може втекти від Його Присутності, коли небо і небо небес не можуть Його вмістити? Коли, як свідчить Книга Премудрості Соломона, «Дух Господній наповнює вселенну»? Всюдисущість Господа — це одне, і це урочистий факт, необхідний для Його досконалості; а явна Присутність — це зовсім інше, і саме від цієї Присутності ми втекли, як Адам, щоб сховатися між деревами саду, або як Петро, щоб відсахнутися з криком: «Йди від мене: бо я чоловік грішний, Господи.»
Тож життя людини на землі — це життя далеко від Присутності, відірване від того «блаженного осердя», яке є нашою законною і належною оселею, нашим первісним станом, якого ми не зберегли і втрата якого є причиною нашого невпинного неспокою.
Уся Божа праця відкуплення полягає в тому, щоб скасувати трагічні наслідки того мерзенного бунту й знову повернути нас у правильні та вічні стосунки з Ним. Для цього треба було належно розв’язати питання наших гріхів, здійснити повне примирення і відкрити нам шлях, щоб ми знову повернулися у свідоме спілкування з Богом і знову жили в Присутності, як колись. Тоді Своєю випереджальною дією всередині нас Він спонукає нас повернутися. Уперше ми помічаємо це, коли наші неспокійні серця відчувають тугу за Божою Присутністю і ми кажемо собі: «Уставши, пійду до батька мого». Це перший крок, і, як сказав китайський мудрець Лао-цзи, «Подорож у тисячу миль починається з першого кроку».
Внутрішню подорож душі з пустелі гріха до Божої Присутності, якою вона тішиться, чудово ілюструє старозавітна скинія. Грішник, що повертався, спершу входив у зовнішнє подвір’я, де приносив криваву жертву на мідному жертовнику й обмивався в умивальниці, що стояла поруч. Потім крізь завісу він проходив до святого місця, куди не міг потрапити природне світло, але золотий світильник, що говорив про Ісуса, Світло світу, розливав над усім своє м’яке сяйво. Там же були й хліби покладні, щоб розповідати про Ісуса, Хліб життя, і кадильний жертовник — образ невпинної молитви.
Хоч поклонник і зазнав так багато, все ж він ще не ввійшов у Божу Присутність. Інша завіса відділяла від Святого Святих, де над престолом благодаті перебував Сам Бог у грізному й славному виявленні. Доки стояла скинія, лише первосвященник міг туди входити, і то лише раз на рік, із кров’ю, яку він приносив за свої гріхи і гріхи народу. Саме ця остання завіса роздерлася, коли наш Господь віддав духа на Голгофі, і священний автор пояснює, що це роздерття завіси відкрило кожному поклонникові в світі новий і живий шлях — просто до Божественної Присутності.
Усе в Новому Завіті узгоджується з цією старозавітною картиною. Відкупленим людям уже не треба в страху зупинятися перед входом до Святого Святих. Бог хоче, щоб ми проривалися в Його Присутність і жили там усе своє життя. Ми маємо пізнавати це у свідомому досвіді. Це більше, ніж учення, якого треба триматися, — це життя, яким можна тішитися щохвилини кожного дня.
Це Полум’я Присутності було живим серцем левитського устрою. Без нього все облаштування скинії було б знаками якоїсь невідомої мови; вони не мали б жодного значення ні для Ізраїля, ні для нас. Найбільшим фактом скинії було те, що там був Єгова; за завісою чекала Присутність. Так само і Божа Присутність — центральний факт християнства. В осерді християнської вістки — Сам Бог, Який чекає, щоб Його відкуплені діти проривалися до свідомого усвідомлення Його Присутності. Той різновид християнства, що нині саме в моді, знає цю Присутність лише в теорії. Він не наголошує на праві християнина на нинішнє її переживання. Згідно з його вченням, ми перебуваємо в Божій Присутності за своїм становищем, і нічого не сказано про потребу справді переживати цю Присутність. Палкого пориву, що гнав таких людей, як Мак-Чейн, зовсім немає. І нинішнє покоління християн міряє себе цією недосконалою міркою. Нице вдоволення займає місце палкої ревності. Ми задовольняємося тим, що спочиваємо на своїх юридичних надбаннях, і здебільшого мало переймаємося тим, що нам бракує особистого досвіду.
Хто ж це за завісою, Хто перебуває в полум’яних виявленнях? Це не хто інший, як Сам Бог, «єдиний Бог Отець, Вседержитель, Творець неба і землі, всього видимого і невидимого», і «єдиний Господь Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, від Отця народжений перед усіма віками, Бог від Бога, Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного, народжений, не створений, єдиносущний з Отцем», і «Дух Святий, Господь Животворящий, що від Отця і Сина походить, Якому разом з Отцем і Сином належить поклоніння і слава». Та ця свята Трійця — Один Бог, бо «ми поклоняємося одному Богові в Трійці й Трійці в Єдності, не змішуючи Осіб і не розділяючи Суті. Бо одна Особа Отця, інша — Сина, й інша — Святого Духа. Але Божество Отця, Сина і Святого Духа — одне: слава рівна, і велич співвічна». Так частково звучать давні символи віри, і так проголошує натхненне Слово.
За завісою — Бог, той Бог, Якого світ, із дивною непослідовністю, намацував, «чей намацяють Його та знайдуть». Він до певної міри відкрив Себе в природі, але досконаліше — у Втіленні; тепер Він чекає, щоб явити Себе в захопливій повноті смиренним душею і чистим серцем.
Світ гине через брак пізнання Бога, а Церква знемагає з голоду через брак Його Присутності. Негайними ліками від більшості наших релігійних недуг було б увійти в Присутність у духовному досвіді, раптом усвідомити, що ми в Бозі, а Бог у нас. Це вирвало б нас із нашої жалюгідної вузькості й розширило б наші серця. Це випалило б нечистоту з нашого життя, як вогонь, що перебував у кущі, випалював комах і грибок.
Який широкий світ, щоб у ньому мандрувати, яке море, щоб у ньому плавати, — цей Бог і Отець нашого Господа Ісуса Христа. Він вічний, а це означає, що Він існує раніше від часу й цілком від нього незалежний. Час почався в Ньому й закінчиться в Ньому. Йому Він не платить жодної данини, і від нього не зазнає жодної зміни. Він незмінний, а це означає, що Він ніколи не змінювався й ніколи не може змінитися навіть найменшою мірою. Щоб змінитися, Йому довелося б перейти від кращого до гіршого або від гіршого до кращого. Він не може ні того, ні того, бо, будучи досконалим, не може стати досконалішим, а якби став менш досконалим, то був би меншим за Бога. Він всезнаючий, а це означає, що Він знає одним вільним і безтрудним актом усю матерію, всякий дух, усі зв’язки, всі події. Він не має минулого і не має майбутнього. Він є, і жодні обмежувальні та уточнювальні терміни, які вживаються щодо створінь, не можуть стосуватися Його. Йому належать любов, і милосердя, і праведність, і святість така невимовна, що жодні порівняння чи образи неспроможні її висловити. Лише вогонь може дати про неї бодай віддалене уявлення. У вогні Він з’явився в палаючому кущі; в огненному стовпі Він перебував упродовж усієї довгої мандрівки пустелею. Вогонь, що сяяв між крилами херувимів у святому місці, називали «шехіною», Присутністю, упродовж років слави Ізраїля, а коли Старе поступилося місцем Новому, Він прийшов у П’ятдесятницю, як вогняне полум’я, і спочив на кожному учневі.
Спіноза писав про інтелектуальну любов до Бога, і в цьому була певна частка правди; але найвища любов до Бога не інтелектуальна, а духовна. Бог є дух, і лише дух людини може справді пізнати Його. Вогонь має палати в глибині людського духу, інакше її любов не є справжньою любов’ю до Бога. Великими в Царстві були ті, хто любив Бога більше, ніж інші. Ми всі знаємо, хто вони, і радо віддаємо належне глибині й щирості їхньої відданості. Варто нам на мить зупинитися — і їхні імена юрбою проходять повз нас, пахнучи миром, алоєм і кассією з палат зі слонової кості.
Фредерік Фабер був одним із тих, чия душа прагнула Бога, як лань прагне потоку води, і та міра, в якій Бог відкрив Себе його шукаючому серцю, запалила все життя цього доброго чоловіка палким обожнюванням, що могло зрівнятися з обожнюванням серафимів перед престолом. Його любов до Бога однаково поширювалася на всі три Особи Божества, та все ж він, здавалося, відчував до кожної з Них особливу любов, призначену лише для Неї. Про Бога Отця він співає:
Лиш сісти й думати про Бога —
О, радість ця свята!
Плекати думку, Ім’я шептати —
На землі блаженства вищого нема.
Отче Ісуса, любові нагорода!
Яке захоплення буде мені:
Ниць перед Твоїм престолом лежати,
Дивитись і дивитись на Тебе в тиші!
Його любов до Особи Христа була така сильна, що загрожувала поглинути його; вона палала в ньому, як солодке й святе божевілля, і текла з його вуст, як розплавлене золото. В одній зі своїх проповідей він каже: «Куди б ми не звернулися в Божій церкві, там Ісус. Він для нас початок, середина й кінець усього.... Немає нічого доброго, нічого святого, нічого прекрасного, нічого радісного, чим Він не був би для Своїх слуг. Ніхто не мусить бути вбогим, бо, якщо захоче, може мати Ісуса своєю власністю й надбанням. Ніхто не мусить бути пригніченим, бо Ісус — радість неба, і Його радість — входити в засмучені серця. Ми можемо перебільшувати багато речей; але ніколи не можемо перебільшити нашого боргу перед Ісусом чи співчутливої щедрості Ісусової любові до нас. Усе своє життя ми могли б говорити про Ісуса, і все ж ніколи не дійшли б до кінця тих солодких речей, які можна про Нього сказати. Вічності не вистачить, щоб пізнати все, що Він є, чи прославити Його за все, що Він зробив, але це неважливо; бо ми завжди будемо з Ним, і нічого більше не бажаємо». А звертаючись безпосередньо до нашого Господа, він каже Йому:
Так люблю Тебе — не знаю,
Як захват стримати мені;
Твоя любов — палкий вогонь
У самій глибині душі.
Палаюча Фаберова любов поширювалася й на Святого Духа. Він не лише визнавав у своєму богослов’ї Його божественність і повну рівність з Отцем і Сином, а й постійно оспівував це у своїх піснях і в молитвах. Він буквально притискався чолом до землі в палкому, ревному поклонінні Третій Особі Божества. В одному зі своїх великих гімнів Святому Духові він так підсумовує свою палку відданість:
О Душе, прекрасний і грізний!
Моє серце ладне розірватись
Від любові до всієї Твоєї ніжності
До нас, убогих грішників.
Я ризикнув утомити читача цитатами, щоб на яскравому прикладі показати те, що хотів сказати, а саме: Бог такий безмежно дивовижний, такий цілковито й досконало прекрасний, що Він може без нічого, крім Себе Самого, задовольнити й переповнити найглибші потреби всієї нашої природи, хоч яка таємнича й глибока ця природа. Таке поклоніння, яке знав Фабер (а він лише один із великого збору, якого ніхто не може перелічити), ніколи не може постати з самого лише доктринального знання про Бога. Серця, що «ладні розірватись» від любові до Божества, — це ті, хто побував у Присутності й дивився відкритими очима на велич Божества. Люди, чиї серця розривалися, мали в собі якість, якої не знали й не розуміли звичайні люди. Вони звично говорили з духовним авторитетом. Вони побували в Божій Присутності й розповідали, що там бачили. Вони були пророками, а не книжниками, бо книжник розповідає нам, що прочитав, а пророк — що побачив.
Ця різниця не вигадана. Між книжником, який прочитав, і пророком, який побачив, — відстань, широка, як море. Сьогодні нас заполонили ортодоксальні книжники, а пророки — де вони? Над євангельським християнством лунає жорсткий голос книжника, а Церква чекає ніжного голосу святого, який проник за завісу і дивився внутрішнім оком на Диво, яким є Бог. І все ж так проникати, прориватися чутливим живим досвідом у святу Присутність — це право, відкрите для кожної Божої дитини.
Коли завісу знято через роздерте Ісусове тіло, коли з Божого боку ніщо не заважає нам увійти, чому ж ми баримося зовні? Чому ми погоджуємося всі свої дні перебувати просто перед Святим Святих і ніколи туди не входити, щоб поглянути на Бога? Ми чуємо, як Наречений каже: «Покажи менї лице твоє, дай голос твій почути; голос твій такий солодкий, образ твій такий принадний!» Ми відчуваємо, що цей поклик — до нас, але все ж не наближаємося, а роки минають, і ми старіємо й утомлюємося в зовнішніх подвір’ях скинії. Що ж нам заважає?
Відповідь, яку зазвичай дають, — просто що ми «холодні», — не пояснює всіх фактів. Є щось серйозніше, ніж холодність серця, щось таке, що може стояти за цією холодністю й бути причиною її існування. Що ж це? Що ж, як не наявність завіси в наших серцях? Завіси, яку не знято, як було знято першу, і яка досі там, затуляючи світло й ховаючи від нас Боже обличчя. Це завіса нашої тілесної занепалої природи, яка й далі живе в нас, не засуджена, не розіп’ята й не відкинута. Це щільно витканий покрив життя власного «я», якого ми ніколи по-справжньому не визнали, якого потай соромилися і якого з цих причин ніколи не приносили на суд хреста. Ця непрозора завіса не така вже й таємнича, і її неважко розпізнати. Варто нам лише заглянути у власні серця — і ми побачимо її там, можливо, зшиту, залатану й полагоджену, але все ж таки там: ворога нашого життя і дієвий бар’єр на шляху нашого духовного поступу.
Ця завіса не гарна, і зазвичай ми не дуже любимо про неї говорити, але я звертаюся до спраглих душ, які твердо вирішили йти за Богом, і знаю, що вони не повернуть назад через те, що дорога на якийсь час веде крізь почорнілі пагорби. Божа спонука в них забезпечить, що вони продовжать пошуки. Вони глянуть фактам у вічі, хоч якими неприємними ті будуть, і перетерплять хрест заради радості, що лежить перед ними. Тож я наважуюся назвати нитки, з яких виткано цю внутрішню завісу.
Її виткано з тонких ниток життя власного «я», зі складених через дефіс гріхів людського духу, тих, що починаються на «само-» і «себе-». Це не те, що ми робимо, — це те, чим ми є, і в цьому водночас і їхня підступність, і їхня сила.
Якщо конкретно, то гріхи власного «я» такі: самоправедність, жалість до себе, самовпевненість, самодостатність, самомилування, себелюбство і безліч інших подібних. Вони живуть надто глибоко в нас і надто становлять частину нашої природи, щоб звернути на себе нашу увагу, доки на них не зосередиться Боже світло. Грубіші вияви цих гріхів — егоїзм, самовиставляння, самореклама — дивним чином терплять у християнських провідників навіть у колах бездоганної ортодоксії. Вони такі помітні, що для багатьох людей фактично ототожнюються з євангелією. Сподіваюся, не буде цинізмом сказати, що нині вони, схоже, стали неодмінною умовою популярності в деяких частинах видимої Церкви. Просування себе під виглядом просування Христа нині таке поширене, що майже не привертає уваги.
Можна було б припустити, що належне навчання про зіпсутість людини і про потребу виправдання лише через праведність Христа визволить нас від влади гріхів власного «я»; але на ділі так не виходить. Власне «я» може жити, не знаючи докору, біля самого жертовника. Воно може дивитися, як помирає закривавлена Жертва, і анітрохи не перейматися тим, що бачить. Воно може боротися за віру реформаторів і красномовно проповідувати символ спасіння благодаттю — і набиратися сили від своїх зусиль. Правду кажучи, воно, здається, справді живиться ортодоксією і почувається більш як удома на біблійній конференції, ніж у шинку. Сам наш стан туги за Богом може дати йому чудові умови, щоб процвітати й рости.
Власне «я» — це непрозора завіса, що ховає від нас Боже Обличчя. Її можна зняти лише в духовному досвіді, ніколи не самим навчанням. З таким самим успіхом можна намагатися вивчити проказу з нашого тіла. Має відбутися Божа праця руйнування, перш ніж ми станемо вільними. Ми мусимо запросити хрест виконати в нас свою смертельну працю. Ми мусимо принести гріхи свого «я» на хрест для суду. Ми мусимо приготуватися до випробування стражданням, певною мірою подібного до того, через яке пройшов наш Спаситель, коли страждав за Понтія Пилата.
Пам’ятаймо: коли ми говоримо про роздерття завіси, то говоримо образно, і думка про це поетична, майже приємна; але насправді нічого приємного в цьому немає. У людському досвіді ця завіса зроблена з живої духовної тканини; вона складається з чутливої, тремтливої матерії, з якої складається вся наша істота, і торкнутися її — означає торкнутися нас там, де нам болить. Зірвати її — означає поранити нас, завдати нам болю, змусити нас кровоточити. Казати інакше — означає зробити хрест не хрестом, а смерть зовсім не смертю. Помирати ніколи не весело. Розірвати дорогу й ніжну тканину, з якої зіткане життя, ніколи не може бути нічим іншим, як глибоким болем. Та саме це зробив хрест з Ісусом, і саме це хрест зробив би з кожною людиною, щоб визволити її.
Стережімося порпатися у своєму внутрішньому житті в надії самим роздерти завісу. Бог мусить зробити все за нас. Наша частина — скоритися й довіряти. Ми мусимо визнати, покинути, відкинути життя власного «я», а тоді вважати його розіп’ятим. Але мусимо уважно розрізняти ліниве «прийняття» і справжню Божу працю. Ми мусимо наполягати, щоб праця була виконана. Ми не можемо дозволити собі вдовольнитися охайним ученням про розп’яття власного «я». Це означало б наслідувати Саула й пощадити найкраще з овець і волів.
Наполягайте, щоб праця була виконана насправді, — і її буде виконано. Хрест грубий, і він смертельний, але він дієвий. Він не тримає своєї жертви на собі вічно. Настає мить, коли його праця завершена й стражденна жертва помирає. Після цього — слава і сила воскресіння, і біль забувається від радості, що завісу знято і ми ввійшли в справжньому духовному досвіді в Присутність живого Бога.
Господи, які чудові Твої дороги і які криві й темні дороги людини. Покажи нам, як померти, щоб ми знову воскресли до нового життя. Роздери завісу нашого власного «я» згори донизу, як Ти роздер завісу в Храмі. Ми хочемо наблизитися в повній певності віри. Ми хочемо перебувати з Тобою в щоденному досвіді тут, на цій землі, щоб звикнути до слави, коли ввійдемо в Твоє небо, щоб перебувати там із Тобою. В Ім’я Ісуса. Амінь.