Розділ 4 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Блаженство нічим не володіти
Блаженні вбогі духом, бо їх царство небесне.—Маттея 5:3
Перш ніж Господь Бог створив людину на землі, Він спершу приготував для неї місце, створивши світ корисних і приємних речей для її прожитку й радості. У розповіді Книги Буття про творення їх названо просто «речами». Вони були створені для людського вжитку, але мали завжди залишатися зовнішніми щодо людини й підкорятися їй. У глибині людського серця була святиня, куди ніхто, крім Бога, не був гідний увійти. У ній був Бог; ззовні — тисяча дарів, якими Бог її щедро обсипав.
Але гріх увів ускладнення і зробив ці самі Божі дари потенційним джерелом погибелі для душі.
Наші біди почалися тоді, коли Бога витіснили з Його осердної святині й туди дозволили ввійти «речам». У людському серці «речі» захопили владу. Тепер люди від природи не мають миру в серці, бо Бог там уже не коронований, а в моральних сутінках уперті й зухвалі узурпатори б’ються між собою за перше місце на престолі.
Це не просто метафора, а точний аналіз нашої справжньої духовної біди. У людському серці є жилавий, волокнистий корінь занепалого життя, чия природа — володіти, завжди володіти. Він жадає «речей» з глибокою і лютою пристрастю. Займенники «моє» і «мій» на папері виглядають досить невинно, але те, що їх постійно і всюди вживають, багато про що говорить. Вони висловлюють справжню природу старої Адамової людини краще, ніж могла б тисяча томів богослов’я. Це словесні симптоми нашої глибокої хвороби. Коріння наших сердець вросло в речі, і ми не насмілюємося висмикнути жодного корінця, щоб не померти. Речі стали нам необхідними — а цього спочатку зовсім не задумувалося. Божі дари тепер займають місце Бога, і ця жахлива підміна перевертає весь лад природи.
Наш Господь говорив про цю тиранію речей, коли сказав Своїм учням: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною. Хто бо хоче спасти душу свою, той погубить її; хто ж погубить душу свою ради мене, знайде її.»
Якщо розкласти цю істину на частини, щоб краще її зрозуміти, то виходить, що в кожному з нас є ворог, якого ми терпимо собі на погибель. Ісус назвав його «душею» і «самим собою», або, як сказали б ми, життям власного «я». Його головна риса — власницький дух: на це вказують слова «здобути» і «користь». Дати цьому ворогові жити — означає врешті втратити все. Зректися його і віддати все заради Христа — означає зрештою нічого не втратити, а зберегти все для вічного життя. І, можливо, тут також дано натяк на єдиний дієвий спосіб знищити цього ворога: через Хрест. «Й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною».
Шлях до глибшого пізнання Бога пролягає крізь самотні долини вбогості душі та зречення всього. Блаженні, що володіють Царством, — це ті, хто зрікся всього зовнішнього і вирвав зі свого серця будь-яке відчуття власності. Це і є «вбогі духом». Вони досягли внутрішнього стану, що відповідає зовнішньому становищу звичайного жебрака на вулицях Єрусалима; саме це насправді й означає слово «вбогий» у тому значенні, в якому його вжив Христос. Ці блаженні вбогі вже не раби тиранії речей. Вони зламали ярмо гнобителя, і зробили це не боротьбою, а здаванням себе. Хоч вони й вільні від будь-якого відчуття власності, все ж вони володіють усім. «Бо їх царство небесне».
Закликаю вас поставитися до цього серйозно. Це не слід розуміти як звичайне біблійне вчення, яке треба скласти в пам’яті разом із мертвою масою інших доктрин. Це дороговказ на шляху до зеленіших пасовищ, стежка, вирубана в крутих схилах Божої гори. Ми не можемо наважитися обійти її, якщо хочемо й далі йти в цих святих пошуках. Ми мусимо підніматися крок за кроком. Якщо відмовимося від одного кроку — наш поступ припиниться.
Як це часто буває, цей новозавітний принцип духовного життя знаходить найкращу ілюстрацію в Старому Завіті. В історії Авраама та Ісаака ми маємо драматичну картину життя, повністю відданого Богові, а також чудовий коментар до першої заповіді блаженства.
Авраам був старий, коли народився Ісаак, — такий старий, що міг би бути йому дідом, — і дитина одразу стала радістю й кумиром його серця. З тієї миті, коли він уперше нахилився, щоб незграбно взяти на руки крихітне тільце, він став палким рабом любові до свого сина. Бог навіть окремо відзначив силу цієї прихильності. І це неважко зрозуміти. Дитина втілювала все, що було священне для серця батька: Божі обітниці, завіти, надії багатьох років і довгу месіанську мрію. Спостерігаючи, як син росте від немовляти до юнака, старий дедалі тісніше прив’язувався серцем до його життя, аж поки ці стосунки не стали межувати з небезпечним. Саме тоді втрутився Бог, щоб урятувати і батька, і сина від наслідків неочищеної любові.
«Возьми сина твого, єдиного твого, — сказав Бог Авраамові, — що його возлюбив єси, Ізаака, та йди в Морія землю, та й принеси його там у всепаленнє-жертву на одній горі, що тобі речу». Священний автор не показує нам зблизька мук тієї ночі на схилах біля Беер-Шеви, коли старий чоловік з’ясовував усе зі своїм Богом, але шаноблива уява може з трепетом уздріти зігнуту постать і судомну боротьбу на самоті під зорями. Можливо, аж доки Більший за Авраама не боровся в Гетсиманському саду, такий смертельний біль більше не навідував людської душі. Якби ж то дозволили померти йому самому! Це було б у тисячу разів легше, бо він був уже старий, і смерть не була б великим випробуванням для того, хто так довго ходив із Богом. До того ж це була б остання солодка втіха — спочити згасаючим поглядом на постаті свого кремезного сина, який житиме, щоб продовжити Авраамів рід і здійснити в собі Божі обітниці, дані давно, ще в Урі Халдейському.
Як же він може вбити хлопця! Навіть якби він здобув згоду свого пораненого серця, яке протестувало, як би він узгодив цей вчинок з обітницею: «в Ізаацї наречеться тобі потомство»? Це було Авраамове випробування вогнем, і він не підвів у горнилі. Ще коли зорі сяяли гострими білими цятками над наметом, де спав Ісаак, і задовго до того, як сірий світанок почав освітлювати схід, старий святий ухвалив рішення. Він принесе сина в жертву, як звелів йому Бог, а тоді довірить Богові воскресити його з мертвих. Таке, каже автор Послання до євреїв, рішення знайшло його зболіле серце десь серед темної ночі, і він устав «рано вранцї», щоб здійснити задумане. Гарно бачити, що, хоч він і помилився щодо Божого способу, проте правильно відчув таємницю Його великого серця. І це рішення добре узгоджується з новозавітним Писанням: «Хто ж погубить душу свою ради мене, знайде її».
Бог дозволив стражденному старому дійти до тієї межі, звідки, як Він знав, уже не буде відступу, а тоді заборонив йому підняти руку на хлопця. Здивованому патріархові Він тепер ніби каже: «Усе гаразд, Аврааме. Я ніколи не мав наміру, щоб ти справді вбив хлопця. Я лише хотів забрати його з храму твого серця, щоб Мені там царювати без суперника. Я хотів виправити викривлення, що було у твоїй любові. Тепер можеш забрати хлопця, цілого й неушкодженого. Бери його й повертайся до свого намету. Тепер бо взнав я, що боїшся ти Бога, і не пощадив єси сина твого возлюбленого мене ради».
Тоді відкрилося небо, і почувся голос, що казав йому: «Мною самим клявсь я — се Господнє слово — за те, що вчинив єси таку річ, і не пощадив єси сина свого возлюбленого мене ради. Велико благословлю тебе, і намножу твій рід як зорі небесні, і як пісок узкрай моря, і внаслїдує потомство твоє царини ворогів своїх. І благословляться в потомстві твойму всї народи землї, тим що послухав єси голосу мого.»
Старий Божий муж підвів голову, щоб відповісти Голосові, і стояв там на горі — сильний, чистий і величний, людина, яку Господь вирізнив для особливого поводження, друг і улюбленець Всевишнього. Тепер він був людиною цілком відданою, людиною до кінця слухняною, людиною, що нічим не володіла. Він зосередив усе своє в особі свого дорогого сина, і Бог забрав це в нього. Бог міг би почати з околиць Авраамового життя й рухатися всередину, до осердя; натомість Він вирішив швидко врізатися в саме серце й покінчити з цим одним гострим актом відокремлення. Діючи так, Він заощадив і засоби, і час. Це завдало жорстокого болю, але було дієвим.
Я сказав, що Авраам нічим не володів. Але хіба цей убогий не був багатим? Усе, чим він володів раніше, й далі було його, щоб тішитися: вівці, верблюди, череди й усяке добро. Мав він і дружину, і друзів, а найкраще — мав свого сина Ісаака, цілого й поруч себе. Він мав усе, але нічим не володів. Ось у чому духовна таємниця. Ось солодке богослов’я серця, якого можна навчитися лише в школі зречення. Книжки з систематичного богослов’я цього не помічають, але мудрі зрозуміють.
Після того гіркого й благословенного досвіду, думаю, слова «моє» і «мій» уже ніколи не мали для Авраама того самого значення. Відчуття власності, яке вони передають, зникло з його серця. Речі було вигнано назавжди. Тепер вони стали зовнішніми щодо людини. Його внутрішнє серце було від них вільне. Світ казав: «Авраам багатий», — а старий патріарх лише всміхався. Він не міг їм цього пояснити, але знав, що нічим не володіє, що його справжні скарби — внутрішні й вічні.
Не може бути сумніву, що це власницьке чіпляння за речі — одна з найшкідливіших звичок у житті. Оскільки воно таке природне, його рідко розпізнають як те зло, яким воно є; але його наслідки трагічні.
Нам часто заважає віддати свої скарби Господеві страх за їхню безпеку; особливо коли ці скарби — улюблені рідні й друзі. Але нам не треба мати таких страхів. Наш Господь прийшов не губити, а спасати. Усе, що ми довіряємо Йому, — у безпеці, і ніщо не перебуває в справжній безпеці, якщо не довірене Йому.
Наші дари й таланти теж треба віддати Йому. Їх слід визнати тим, чим вони є, — Божою позикою нам, і ніколи не вважати їх у жодному сенсі своїми. Ми маємо не більше права приписувати собі заслугу за особливі здібності, ніж за блакитні очі чи сильні м’язи. «Хто бо тебе одрізняє? що ж маєш, чого не прийняв (од Бога)?»
Християнин, у якому досить життя, щоб хоч трохи знати себе, розпізнає симптоми цієї хвороби власності й засмутиться, знайшовши їх у власному серці. Якщо туга за Богом у ньому досить сильна, він захоче щось із цим зробити. Що ж йому робити?
Насамперед він має відкинути всякий захист і не намагатися виправдати себе ні у власних очах, ні перед Господом. Хто захищає себе, той матиме захисником самого себе — і нікого іншого; але нехай прийде до Господа беззахисним — і матиме Захисником не менше як Самого Бога. Нехай християнин, що шукає, потопче всі слизькі виверти свого лукавого серця й наполягає на щирих і відкритих стосунках із Господом.
Потім він має пам’ятати, що це свята справа. Жодне недбале чи побіжне ставлення тут не годиться. Нехай приходить до Бога з повною рішучістю бути почутим. Нехай наполягає, щоб Бог прийняв усе його, щоб забрав речі з його серця і Сам царював там у силі. Може, йому доведеться бути конкретним — називати речі й людей на ім’я, одне за одним. Якщо він буде достатньо рішучим, то зможе скоротити час своїх мук від років до хвилин і ввійти в добру землю задовго до своїх повільніших братів, які пестять свої почуття й наполягають на обережності у стосунках із Богом.
Ніколи не забуваймо, що таку істину, як ця, не можна завчити напам’ять, як завчають факти фізичних наук. Її треба пережити, перш ніж ми справді її пізнаємо. Ми мусимо в серці пройти крізь суворі й гіркі Авраамові випробування, якщо хочемо пізнати блаженство, що настає після них. Давнє прокляття не вийде безболісно; запеклий старий скнара всередині нас не ляже й не помре слухняно за нашим наказом. Його треба вирвати з серця, як рослину з ґрунту; його треба видерти в муках і крові, як зуб із щелепи. Його треба силою вигнати з душі, як Христос вигнав міняйлів із храму. І нам доведеться загартувати себе проти його жалібного благання та розпізнати, що воно походить із жалості до себе — одного з найганебніших гріхів людського серця.
Якщо ми справді хочемо пізнавати Бога дедалі ближче, мусимо йти цим шляхом зречення. І якщо ми твердо налаштовані шукати Бога, Він рано чи пізно приведе нас до цього випробування. Авраам тоді не знав, що це випробування, але якби він обрав якийсь інший шлях, уся історія Старого Завіту була б іншою. Бог, безперечно, знайшов би Свою людину, але втрата для Авраама була б невимовно трагічною. Так і нас одного за одним буде приведено на місце випробування, і ми можемо навіть не знати, коли там опинимося. На тому місці випробування в нас не буде десятка можливих виборів, а лише один і його альтернатива, але від нашого вибору залежатиме все наше майбутнє.
Отче, я хочу пізнати Тебе, але моє боягузливе серце боїться відмовитися від своїх іграшок. Я не можу розлучитися з ними без внутрішньої кровотечі й не намагаюся сховати від Тебе жах цього розставання. Я приходжу тремтячи, але все ж приходжу. Прошу, вирви з мого серця все те, що я так довго плекав і що стало самою частиною мого живого «я», щоб Ти міг увійти й перебувати там без суперника. Тоді Ти прославиш місце, де стоять Твої ноги. Тоді моєму серцю не буде потрібне сонце, щоб у ньому світило, бо Ти Сам будеш його світлом, і ночі там не буде. В Ім’я Ісуса. Амінь.