У пошуках Бога
Невідступно йти за Богом

Розділ 3 · 10 хв читання · 13 хв слухання

Невідступно йти за Богом

Душа моя йде слїдом за тобою, правиця твоя піддержує мене.—Псальма 63:8

Християнське богослов’я навчає про випереджальну благодать, що коротко означає ось що: перш ніж людина зможе шукати Бога, Бог мусить спершу пошукати людину.

Перш ніж грішна людина зможе подумати про Бога правильну думку, в ній має відбутися праця просвітлення; можливо, недосконала, але все ж справжня, — і саме вона є прихованою причиною всякого прагнення, шукання й молитви, що можуть настати потім.

Ми шукаємо Бога тому, і лише тому, що Він спершу вклав у нас спонуку, яка підганяє нас до цих пошуків. «Нїхто не може прийти до мене, — сказав наш Господь, — коли Отець, пославший мене, не притягне його», — і саме цим випереджальним притягуванням Бог відбирає в нас будь-яку частку заслуги за те, що ми прийшли. Порив шукати Бога походить від Бога, але втіленням цього пориву є те, що ми невідступно йдемо за Ним; і весь той час, поки ми Його шукаємо, ми вже в Його руці: «правиця твоя піддержує мене».

У цьому Божому «підтримуванні» і людському «йти слідом» немає суперечності. Усе від Бога, бо, як навчає фон Гюгель, Бог завжди попереду. На практиці ж (тобто там, де попередня Божа дія зустрічається з теперішньою відповіддю людини) людина мусить шукати Бога. З нашого боку має бути жива взаємність, якщо це таємне Боже притягування має вилитися в явний досвід Божественного. Теплою мовою особистого почуття це висловлено в сорок другому псалмі: «Як жагне ланя води з потока, так багне душа моя до тебе, Боже! Душа моя жадає Бога, живого Бога; коли ж прийду і явлюся перед лицем Божим?» Це глибінь кличе до глибинї, і серце, сповнене туги, це зрозуміє.

Учення про виправдання вірою — біблійна істина і благословенне визволення від безплідного законництва й марних власних зусиль — у наш час потрапило в лиху компанію, і багато хто тлумачить його так, що воно фактично заступає людям шлях до пізнання Бога. Увесь процес релігійного навернення став механічним і бездушним. Тепер можна вірити, анітрохи не стривоживши морального життя і не завдавши жодної незручності Адамовому «я». Христа можна «прийняти», не маючи в душі того, хто приймає, жодної особливої любові до Нього. Людина «спасенна», але не голодна й не спрагла Бога. Насправді її прямо вчать бути задоволеною і заохочують вдовольнятися малим.

Сучасний учений загубив Бога серед чудес Його світу; ми, християни, перебуваємо в реальній небезпеці загубити Бога серед чудес Його Слова. Ми майже забули, що Бог — Особа і, як Особа, Його можна пізнавати дедалі глибше, як і будь-яку особу. Здатність пізнавати інші особистості закладена в самій природі особистості, але повного пізнання однієї особистості іншою не досягти за одну зустріч. Лише після довгого й любовного спілкування можна дослідити всі можливості обох.

Усе спілкування між людьми — це відгук особистості на особистість, і воно підноситься від найпобіжнішого дотику між людиною і людиною до найповнішого, найінтимнішого єднання, на яке тільки здатна людська душа. Релігія, наскільки вона справжня, — це за своєю суттю відгук створених особистостей на Особистість-Творця, Бога. «Се ж життє вічнє в тому, щоб знали Тебе, єдиного справдешного Бога, та кого післав єси, Ісуса Христа.»

Бог — Особа, і в глибині Своєї могутньої природи Він думає, бажає, радіє, відчуває, любить, прагне і страждає, як і будь-яка інша особа. Відкриваючи Себе нам, Він тримається знайомого взірця особистості. Він спілкується з нами шляхами нашого розуму, нашої волі та наших почуттів. Безперервний і невимушений обмін любов’ю та думкою між Богом і душею відкупленої людини — це живе, пульсуюче серце новозавітної віри.

Це спілкування між Богом і душею ми пізнаємо в свідомому особистому усвідомленні. Воно особисте: тобто приходить не через спільноту віруючих як таку, а пізнається окремою людиною, а спільнотою — через тих людей, що її складають. І воно свідоме: тобто не лишається під порогом свідомості, діючи там непомітно для душі (як, наприклад, дехто вважає, діє хрещення немовлят), а входить у поле усвідомлення, де людина може «знати» його так само, як знає будь-який інший факт досвіду.

Ми з вами в малому (за винятком наших гріхів) є тим, чим Бог є у великому. Створені за Його образом, ми маємо в собі здатність пізнати Його. У гріхах нам бракує лише сили. Тієї миті, коли Дух оживив нас до життя у відродженні, вся наша істота відчуває свою спорідненість із Богом і радісно зривається назустріч, упізнаючи Його. Це і є небесне народження, без якого ми не можемо побачити Царства Божого. Однак це не кінець, а початок, бо тепер починаються славні пошуки, щасливе дослідження серцем безмежних багатств Божества. Ось де ми починаємо, кажу я, але де ми зупинимося, ще ніхто не з’ясував, бо в грізних і таємничих глибинах Триєдиного Бога немає ні межі, ні кінця.

Океане без берегів, хто Тебе зміряє?
Твоя вічність Тебе огортає,
Величе Божественна!

Знайти Бога і далі Його шукати — це парадокс любові в душі, з якого, щоправда, глузує надто легко вдоволений побожник, але який у щасливому досвіді виправдовують діти палаючого серця. Святий Бернард висловив цей святий парадокс у мелодійному чотиривірші, який одразу зрозуміє кожна душа, що поклоняється:

Скуштуєм Тебе, Хлібе Живий, —
І прагнем ще бенкетувать з Тобою;
П’ємо з Тебе, Джерело святе, —
І спрагнемо наповнитись Тобою.

Наблизьтеся до святих чоловіків і жінок минулого — і скоро відчуєте жар їхнього прагнення Бога. Вони тужили за Ним, молилися, боролися й шукали Його вдень і вночі, вчасно і невчасно, а коли знаходили Його, то знахідка була тим солодша, чим довшими були пошуки. Мойсей використав те, що він знав Бога, як підставу, щоб пізнати Його краще: «Оце ж, коли знайшов я ласку в очах твоїх, дак дай менї взнати дороги твої, щоб пізнав тебе, та й знайшов ласку в очах твоїх»; а звідти він піднявся до сміливого прохання: «Покажи ж менї славу твою!» Бог відверто зрадів такому виявові палкості й наступного дня покликав Мойсея на гору, і там урочистою ходою провів перед ним усю Свою славу.

Давидове життя було потоком духовного прагнення, і його псалми дзвенять криком того, хто шукає, і радісним вигуком того, хто знайшов. Павло визнавав, що головною пружиною його життя було палке прагнення Христа. «Щоб розуміти Його» — ось мета його серця, і цьому він приніс у жертву все. «Так оце я все вважаю за втрату ради вищого розуміння Христа Ісуса, Господа мого, ради котрого я все втеряв, і вважаю все за сьміттє, аби придбати Христа».

Церковні гімни сповнені солодкої туги за Богом — тим Богом, Якого співець, шукаючи, знає, що вже знайшов. «Я бачу слід Його — й піду за Ним», — співали наші батьки ще якесь покоління тому, але в великому зібранні цієї пісні вже не чути. Як трагічно, що в цей темний час за нас шукали наші вчителі. Усе зосереджено на початковому акті «прийняття» Христа (термін, до речі, якого немає в Біблії), і від нас не чекають, що відтоді ми прагнутимемо ще якогось одкровення Бога нашим душам. Ми заплуталися в тенетах облудної логіки, яка наполягає, що коли ми Його знайшли, то нам уже не треба Його шукати. Це подають нам як останнє слово ортодоксії, і вважається само собою зрозумілим, що жоден християнин, навчений Біблії, ніколи не вірив інакше. Так усе свідчення Церкви, що поклоняється, шукає й співає, на цю тему легко відкидають. Досвідне богослов’я серця великого війська святих, від яких ішли пахощі святості, відкинуто на користь самовдоволеного тлумачення Писання, яке, безперечно, звучало б дивно для якого-небудь Августина, Резерфорда чи Брейнерда.

Посеред цього великого холоду є, радо це визнаю, і ті, хто не вдовольниться мілкою логікою. Вони визнають силу аргументу, а потім зі сльозами відвернуться, щоб знайти якесь самотнє місце й молитися: «Боже, покажи ж менї славу твою». Вони хочуть скуштувати, торкнутися серцем, побачити внутрішніми очима те диво, яким є Бог.

Я хочу свідомо підбадьорити цю могутню тугу за Богом. Саме її брак довів нас до нашого теперішнього занепаду. Задерев’янілість і скутість нашого релігійного життя — наслідок того, що нам бракує святого прагнення. Самовдоволення — смертельний ворог усякого духовного зростання. Мусить бути гостре прагнення, інакше Христос не з’явиться Своєму народові. Він чекає, щоб Його прагнули. Шкода, що для багатьох із нас Він чекає так довго, так дуже довго — і марно.

Кожна доба має свої риси. Зараз ми живемо в добу релігійної складності. Простоту, що в Христі, серед нас рідко знайдеш. На її місці — програми, методи, організації та ціле море нервової діяльності, яка забирає час і увагу, але ніколи не може втамувати тугу серця. Мілкість нашого внутрішнього досвіду, порожнеча нашого поклоніння і те рабське наслідування світу, яким позначені наші методи просування, — усе це свідчить, що ми в наші дні знаємо Бога лише недосконало, а мир Божий — майже зовсім ні.

Якщо ми хочемо знайти Бога серед усіх релігійних зовнішностей, то мусимо спершу твердо вирішити знайти Його, а тоді йти шляхом простоти. Тепер, як і завжди, Бог відкриває Себе «недолїткам» і ховається в густій темряві від мудрих і розумних. Ми мусимо спростити свій підхід до Нього. Мусимо звестися до найголовнішого (а воно, виявиться, благословенно нечисленне). Мусимо відкинути всі намагання справити враження і прийти з безхитрісною щирістю дитинства. Якщо ми так зробимо, Бог, безперечно, швидко відповість.

Коли релігія сказала своє останнє слово, нам мало що потрібно, крім Самого Бога. Лиха звичка шукати Бога-і-ще-щось надійно заважає нам знайти Бога в повному одкровенні. У цьому «і» — наше велике горе. Якщо ми відкинемо це «і», то скоро знайдемо Бога, а в Ньому знайдемо те, за чим потай тужили все своє життя.

Не треба боятися, що, шукаючи лише Бога, ми звузимо своє життя чи обмежимо рухи наших сердець, які розширюються. Правда якраз протилежна. Ми цілком можемо дозволити собі зробити Бога своїм Усім, зосередитися, пожертвувати багатьом заради Одного.

Автор чудернацької давньої англійської класики «Хмара незнання» навчає нас, як це робити. «Підійми серце своє до Бога з лагідним поривом любові; і май на думці Його Самого, а не жодне з Його благ. І гидуй думати про будь-що, крім Самого Бога. Щоб ніщо не діяло ні в розумі твоєму, ні у волі твоїй, а лише Сам Бог. Це праця душі, яка найбільше до вподоби Богові».

Далі він радить, щоб у молитві ми ще більше від усього звільнялися, навіть від нашого богослов’я. «Бо досить і того — оголеного наміру, спрямованого до Бога без жодної іншої причини, крім Його Самого». Та під усіма його думками лежала широка основа новозавітної істини, бо він пояснює, що під словом «Його Самого» розуміє «Бога, що створив тебе, і викупив тебе, і милостиво покликав тебе до твого стану». І він цілком за простоту: якщо ми хочемо, щоб релігія була «згорнута й складена в одне слово, щоб ти міг краще за нього триматися, візьми собі лише коротеньке слівце в один склад: бо так краще, ніж у два, адже що коротше воно, то більше узгоджується з ділом Духа. І таке слово — це слово БОГ або це слово ЛЮБОВ».

Коли Господь ділив Ханаан між племенами Ізраїля, Левій не отримав частки землі. Бог просто сказав йому: «Сам я частка твоя і наслїддє твоє», — і цими словами зробив його багатшим за всіх його братів, багатшим за всіх царів і раджів, що будь-коли жили на світі. І тут є духовний принцип, принцип, і досі чинний для кожного священника Всевишнього Бога.

Людина, чий скарб — Бог, має все в Одному. Їй може бути відмовлено в багатьох звичайних скарбах, а якщо їй і дозволено їх мати, то насолода ними буде такою стриманою, що вони ніколи не стануть необхідними для її щастя. А якщо їй доведеться бачити, як вони зникають один за одним, вона навряд чи відчує втрату, бо, маючи Джерело всього, вона має в Одному все задоволення, всю втіху, всю радість. Хоч би що вона втратила, насправді вона не втратила нічого, бо тепер має все це в Одному, і має чисто, законно й навіки.

Боже, я скуштував Твоєї доброти, і вона і наситила мене, і викликала спрагу ще більшої. Я болісно усвідомлюю, як мені потрібно ще благодаті. Мені соромно, що в мене так мало прагнення. Боже, Триєдиний Боже, я хочу хотіти Тебе; я прагну бути сповненим прагнення; я спраглий стати ще спраглішим. Покажи мені славу Твою, благаю Тебе, щоб я справді пізнав Тебе. Почни в милості нове діло любові в мені. Скажи моїй душі: «Встань, моя ти мила, вийди, прекрасна моя!» А тоді дай мені благодать устати й піти за Тобою вгору з цієї туманної низини, де я так довго блукав. В Ім’я Ісуса. Амінь.


Ви завершили: Невідступно йти за Богом

Назад Далі