Розділ 2 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Передмова
У цю годину майже всезагальної темряви з’являється один втішний промінь: в лоні консервативного християнства знаходиться дедалі більше людей, чиє релігійне життя позначене зростаючим голодом за Самим Богом. Вони прагнуть духовної реальності, і їх не задовольнити словами, їм не досить правильних «тлумачень» істини. Вони спраглі Бога, і не заспокояться, доки не нап’ються досхочу з Джерела Живої Води.
Це єдиний справжній провісник пробудження, який мені вдалося помітити будь-де на релігійному обрії. Можливо, це та хмаринка завбільшки з людську долоню, якої тут і там виглядають кілька святих. Вона може обернутися воскресінням життя для багатьох душ і поверненням того сяйливого подиву, що мав би супроводжувати віру в Христа, — того подиву, який у наші дні майже покинув Божу Церкву.
Але цей голод мусять розпізнати наші духовні провідники. Сучасне євангельське християнство (якщо змінити образ) склало жертовник і розділило жертву на частини, а тепер, здається, вдовольняється тим, що перелічує каміння та перекладає шматки, анітрохи не переймаючись тим, що на вершині високого Кармелу немає й ознаки вогню. Та дякувати Богові, є кілька тих, кому це не байдуже. Це ті, хто, люблячи жертовник і радіючи жертві, все ж не може змиритися з тим, що вогню все нема й нема. Вони понад усе прагнуть Бога. Вони спраглі самі скуштувати «пронизливої солодкості» любові Христа, про Якого писали всі святі пророки і співали псалмоспівці.
Сьогодні не бракує вчителів Біблії, які правильно викладають засади Христового вчення, але надто багато з них, схоже, задовольняються тим, що рік у рік навчають основ віри, дивним чином не помічаючи, що в їхньому служінні немає явної Присутності, а в їхньому особистому житті — нічого незвичайного. Вони постійно служать віруючим, які відчувають у грудях тугу, якої їхнє навчання просто не втамовує.
Сподіваюся, що говорю з любов’ю, але брак на наших кафедрах справжній. Страшний вислів Мілтона так само точно стосується нашого часу, як і його власного: «Голодні вівці зводять очі — і їх не годують». Це річ поважна і чималий сором для Царства — бачити, як Божі діти голодують, сидячи при самому столі Отця. На наших очах підтверджується правда слів Веслі: «Ортодоксія, або правильна думка, — це в найкращому разі дуже незначна частина релігії. Хоча правильне налаштування серця не може існувати без правильних думок, правильні думки можуть існувати без правильного налаштування серця. Можна мати правильну думку про Бога без любові й без жодного правильного почуття до Нього. Сатана — тому доказ».
Завдяки нашим чудовим біблійним товариствам та іншим дієвим організаціям, що поширюють Слово, сьогодні є багато мільйонів людей, які мають «правильні думки», — ймовірно, більше, ніж будь-коли в історії Церкви. І все ж я питаю себе, чи був колись час, коли справжнє духовне поклоніння занепало так низько. Великі частини Церкви цілком утратили мистецтво поклоніння, а на його місце прийшло те дивне й чуже явище, що зветься «програмою». Це слово запозичили зі сцени й із сумною мудрістю застосували до того роду публічного богослужіння, яке тепер у нас вважається поклонінням.
Здорове тлумачення Біблії — нагальна необхідність у Церкві Живого Бога. Без нього жодна церква не може бути новозавітною церквою в будь-якому строгому значенні цього слова. Але тлумачити можна й так, що слухачі залишаться зовсім без справжньої духовної поживи. Бо душу живлять не самі лише слова, а Сам Бог, і доки слухачі не знайдуть Бога в особистому досвіді, їм не стане краще від того, що вони почули істину. Біблія — не мета сама по собі, а засіб, щоб привести людей до близького й животворного пізнання Бога, щоб вони могли ввійти в Нього, радіти Його Присутністю, скуштувати й пізнати внутрішню солодкість Самого Бога в самій глибині й осерді свого серця.
Ця книга — скромна спроба допомогти голодним Божим дітям так Його знайти. Нічого нового тут немає, хіба лише в тому сенсі, що це відкриття, яке моє власне серце зробило щодо духовних реальностей, найрадісніших і найдивовижніших для мене. Інші до мене зайшли в ці святі таємниці набагато далі, ніж я, але якщо мій вогонь і невеликий, то все ж справжній, і, може, знайдуться ті, хто запалить від його полум’я свою свічку.
А. В. Тозер
Чикаго, Іллінойс
16 червня 1948 р.